Університет як стратегічний ресурс розвитку суспільства:інституція та трансформація

Размещено на http://www.allbest.ru/

Університет як стратегічний ресурс розвитку суспільства:інституція та трансформація

Гнатів З.Я.

Проблемам формування індивідуальності, реалізації нахилів і внутрішніх резервів кожної людини, а також естетичному, цілісному, лідерському розвитку надається все більшого значення в сучасних наукових розробках. Роблячи високі ставки на естетично-емоційний розвиток особистості в сучасній вищій освіті, ми звернулися до розгляду трансформації інтелектуального центру, де і відбувається формування фахівців, інтелектуалів, еліти, а саме - університету.

В Україні є чимало освітніх проблем, пов'язаних із перспективами розбудови університету світового рівня. Проте сучасний науковий потенціал провідних фахівців на шляху процесу реформування університетської освіти докладає багато зусиль щоб привести вищу школу у відповідність з сучасними світовими стандартами, шукаючи відповіді на актуальні запитання, реалізовуючи стратегічні завдання, долаючи перепони до оптимальних шляхів розвитку як вищої освіти, так і культурно-освітнього рівня суспільства в цілому.

Зі свого боку, ми піднімаємо питання гармонізації культурно-освітнього простору, місця естетичного виховання у вищій школі, зазначаючи його вкрай необхідну потребу, оскільки під час формування професіонала будь-якої галузі основою залишаються питання моральності і духовності, наповнення красою внутрішнього та зовнішнього світу, людяність тощо, адже, як зазначав проф. В. Скотний, насамперед «головне - бути Людиною».

У статті висвітлюються питання сутності, концепції, моделі, ідеї університету, від яких залежить теперішнє та майбутнє. Звертається увага на особливості американського та європейського університетів, конкуренція яких на початку ХХ ст. привела до започаткування Лісабонського та Болонського процесів. Аналізуються трансформаційні процеси в сучасній вищій освіті, шляхи подолання кризи, важливості консолідації інтелектуальної еліти тощо (як приклад - заснування спільного проекту представників українського бізнесу, політики та громадського сектору - незалежного аналітичного центру Український інститут майбутнього (иШ)).

Ключові слова: вища освіта, університет, моделі університету, трансформація, суспільство, інтелект, соціум.

Сьогодні університет не критикує хіба що лінивий, а найбільшої критики він піддається самими освітянами. Чи насправді на часі зараз поняття кризи університету поруч із цілком та чітко наявними кризами професій, працевлаштування тощо. Сучасні випускники - чи/ким вони затребувані, чи/де/як використовуватимуть знання, отримані у вищій школі? Яке майбутнє університету та його суб'єктів? Чи університет сьогодні є центром зосередження інтелекту як стратегічного ресурсу розвитку цивілізації? Що суспільства очікують від цієї інституції, та якої освіти потребує ХХІ століття? Чи закінчилася в теорії та на практиці модерна місія університету в її класичному німецькому формулюванні? тощо. Ці та багато інших питань турбують сьогодні не тільки науковців, відповіді на які вимагають детального аналізу, досліджень, дискусій.

Про феномен університету в контексті «суспільства знань» пишуть сучасні науковці В. Андрущенко, І.Предборська, Є. Пінчук, І. Степаненко; трансформаційні стратегії університетської освіти висвітлюють С. Курбатов, О. Гомілко, Л. Горбунова; проблему еволюції університету, його майбутнього піднімають в своїх дослідженнях С. Бабак, М. Скиба, М. Крікунов, К. Семенова-Шелевицька; моделі системи освіти і освітнього середовища стали полем наукових пошуків В. Бикова; концептуальні моделі університету висвічують в своїх працях О. Кузьменко, А. Ржевська, О. Кравченко; в складних лабіринтах пошуку істини проводить філософський дискурс ідеї університету М. Зубрицька; ідею університету та її історичні метаморфози знаходимо в дослідженнях І. Совсун; університет як унікальний суб'єкт соціального пізнання, філософські рефлексії ідеї університету в сучасному суспільстві зустрічаються в працях Л. Панченко; про призначення, місію університетів пишуть С. Квіт, С. Пролєєв, В. Кіпень, І. Тарапов С. Сірополко та інші вчені.

Місце естетичного виховання, якому ми наділяємо значної уваги в життєдіяльності як кожної особистості, так і у вищій школі, окреслюють в своїх працях відомі філософи, педагоги, психологи (І. Зязюн, В. Дряпіка, С. Кримський, С. Мельничук, Л. Масол, Н. Миропольська, О. Олексюк, Г. Падалка, М. Євтух, В. Мовчан та інші).

Звертаючись до проблеми пошуків шляхів удосконалення сучасного едукаційного процесу вищої школи, ми зупиняємо свою увагу на сутності та життєдіяльності стратегічного ресурсу розвитку особистості, суспільства та всієї цивілізації - університеті. Безперечно, питання сутності університету було актуальним протягом багатьох століть, в принципі відтоді, коли утворювалися університети. Перша спроба глибинної теоретичної рефлексії над сутністю університету була здійснена ще І. Кантом у його праці «Суперечка факультетів» (1795 р.). Та особливо гостро це питання почало звучати в дискусіях ХІХ ст. та набуло свого логічного продовження в наступні роки. індивідуальність едукаційний вища школа

Безперечно, що формування інтелектуальної еліти відбувається в університетському середовищі. Саме від концепцій, моделей, ідей університету залежить теперішнє та майбутнє. Сам термін «ідея університету» ввів в науковий дискурс англійський теолог, педагог Дж. Ньюмен, який у 1852 році видав книгу «Ідея Університету» («TheIdeaofaUniversity»), тим самим обґрунтувавши концепцію інтелектуальної моделі університету з його безпосередньою метою - культивування інтелекту. Відтоді цей термін («ідея університету») набув поширення в працях науковців ХХ ст. (Я. Пелікан («Ідея Університету. Переосмислення»), Ю. Габер- мас («Ідея університету - навчальні процеси»), Ф. Р. Лівіс («Ідея Університету»), Г.-Ґ. Ґадамер («Ідея університету - вчора, сьогодні, завтра»), В. Лепеніз («Ідея німецького університету - погляд ззовні»), К. Ясперс («Ідея Університету»), В. Мацкевич («Культурна політика й ідея університету») та ін.

Метою статті є звернення уваги до сутності феномену університету, аналіз наукових розвідок в цьому контексті, осмислення сучасних проблем вищої школи з метою покращення сучасного едукаційного процесу.

Дослідники стверджують, що університет як інституція має європейське та християнське коріння, а першими університетами були Болонський (1088 рік заснування) та Паризький університет (заснований приблизно у 1150 році). Болонський університет спеціалізувався на канонічному та цивільному праві, натомість Паризький університет більшою мірою концентрувався початково на вивченні теології. Це була не єдина і не головна відмінність між двома закладами. Ключова відмінність полягала в інституційний структурі та розподілі влади. Обидва університети були, передусім, корпораціями студентів та викладачів. Болонський університет був керований студентами, котрі винаймали викладачів для отримання від них знань, проте могли звільнити у разі незадовільного викладання. Натомість у Паризькому університеті головними були викладачі. Певний час ці дві моделі співіснували між собою, проте з часом «паризька» модель перемогла - у більшості європейських університетів професура приймала рішення та керувала університетами [7].

Вважають, що далеким від інтелектуальних пошуків був європейський університет XVII-XVIIIст. За винятком кількох закладів, більшість тогочасних університетів перетворились на заклади соціалізації еліти. Кількість університетів у Європі почала скорочуватись через втрату соціальної місії та довіри; після Французької революції було закрито 22 університети і замість них було відкрито заклади вищої освіти нового типу - grandes йcoles та спеціалізовані заклади вищої освіти не-університетського типу, сконцентровані на підготовці фахівців. Тоді ж було вибудувано централізовану модель управління вищою освітою - починають створюватись міністерства освіти, які, зокрема, управляли закладами вищої освіти. Попри те, що ці заклади залишаються перлинами французької системи вищої освіти до сьогодні, вони не витіснили університети повною мірою. З плином часу університетам вдалось віднайти своє місце у новому соціальному та політичному контексті. Французька модель, котра видавалась найпрогресивнішою на початку XVIII століття, зрештою поступилась німецькій моделі. Саме у Німеччині було витворено те розуміння університету, котре стало загально прийнятним сьогодні [7].

Щодо моделей університету, то дослідники зазначають їх різноманітність, проте, умовно виокремлюють дві: європейську та американську. Концепція національного (європейського) університету належить ректорові Берлінського університету Вільгельму фон Гумбольдту - німецькому вченому, який у 1809 році заснував у Берліні новий університет під гаслом «Відданість науці», що став прототипом сучасного дослідницького університетського закладу. Вченим уперше системно була визначена сутність класичного дослідницького університету - інтеграція навчального процесу та фундаментальних наукових досліджень. Університет став центром формування знання, а не просто центром підготовки церковних та державних діячів.

Щодо гумбольдтівської моделі Л. Рижак пише: «Як вважав Гумбольдт, культурний принцип, втілений в університеті, сполучає поступальну ходу об'єктивної науки (культурне знання) з духовним і моральним вихованням (культивацією) суб'єкта. З цією метою університет був організований Гумбольдтом відповідно до правила спекулятивної філософії, яка роздумує над позитивними знаннями у пошуках їх джерела і мети і одночасно прагне створити такий метадискурс, який міг би легітимувати і організувати все знання загалом» [6]. Гумбольдтівська модель модель була зреалізована у Штатах. Власне, через запозичення гумбольдтівської моделі та її накладання на властиво американський контекст було започатковано дослідницькі університети в США, котрі тепер значною мірою вважаються найуспішнішими.

На відміну від європейських університетів, американський університет орієнтується на професіоналізм, підготовку фахівців найвужчого профілю, але з глибинними практичними знаннями. Вони орієнтовані і адаптуються вже в навчанні до сфери управління, високих технологій військової справи, промисловості, аграрного сектора, медицини і т. д., навіть сфер інноваційної діяльності.

Загалом, дві моделі європейського та американського університетів перебувають у постійній конкуренції, про що свідчить і започаткування на початку ХХ ст. Лісабонського та Болонського процесів із метою привабливості європейської освіти та подолання відставання від американського суспільства, американських університетів. Сьогодні ця конкуренція між собою відбувається і в студентів з інших континентів.

К. Павловський вважає, що ефективний і професійний менеджмент, фінансова й організаційна стабільність, спрощена процедура промоції нових наукових та академічних кадрів, особлива атмосфера наукового та навчального партнерства викладача і студента, а також давні традиції співпраці із зовнішнім середовищем забезпечують перевагу американського університету над європейським на сучасному етапі. Зокрема, в університетах США кар'єра молодих викладачів і науковців розвивається швидко, останній ступінь, який присвоює держава, - це ступінь доктора наук. Звання професора пов'язане з роботою в певному університеті, тому воно присвоюється при обиранні на посаду за результатами конкурсу. При цьому до кандидатів висуваються чіткі вимоги, враховуються їхні видатні заслуги в науці чи викладанні, і тому для США не є дивною ситуація, коли тридцятирічний науковець обіймає посаду професора в провідному університеті. В Європі звання професора надається державою, найвищі університетські посади зарезервовані за літніми професорами та габілітованими докторами, що не дає молодим науковцям і викладачам шансів на незалежність і якісне фінансування їхніх досліджень і навчальної роботи на початку кар'єри. Як наслідок, європейська академічна культура, відстоюючи престиж, традиції і якість європейської науки, зберігаючи роками університетські пости за окремими найкращими представниками академічної спільноти, водночас перешкоджає розвитку молодих викладачів і науковців, окремих творчих груп і навіть цілих галузей науки [8, с. 56].

Останнім часом дослідники трансформаційних процесів у галузі освіти наголошують на загальносвітовій тенденції трансформації організаційної моделі університетів від моделі класичного університету, тобто культурної інституції (її іноді називають колегіальною моделлю, або моделлю дослідницького університету) до університету як організації, що надає освітянські послуги (яку також визначають як управлінську або підприємницьку модель).

Інституційно університет змінюється разом із докорінними перетвореннями соціальних лаштунків, у яких він функціонує (виникненням лаштунків «глобалізації», «знаннєвої економіки» та «знаннєвого суспільства»). Формується новий світ, який набуває різних назв і форм, а відповідні соціальні, культурні й економічні процеси стають об'єктом дебатів, що точаться в науках про суспільство; проте останнім часом на нього дедалі частіше дивляться крізь призму глобалізації [1, с. 12]. Ключову роль в епосі інновацій, стрімкоготехнологічного прогресу, конкуренції, а відтак у вирішенні нагальних потреб ринку праці, дисбалансі між попитом і пропозицією робочої сили, в реаліях підготовки високої якості людського капіталу безперечно відіграватиме інтелект. Популярність поняття «людський капітал» уже спричинила значне поширення уявлень про те, що інвестиції в освіту дають людині кращу роботу, доходи та якість життя, економіці - вищу продуктивність праці і можливість участі в конкуренції знаннями, а суспільству - більш високу громадянську участь, культурне розмаїття, демократію і поширення здорових настроїв [3, с. 27].

На жаль, місце неякісної вищої освіти, продукування незапитаних спеціалістів, які часто отримуючи диплом стають безробітними є беззаперечним. Випускники часто вимушені шукати роботу не за фахом, перекваліфіковуватись, мігрувати до інших країн.

Про неспроможність українських закладів вищої освіти надавати випускникам запитаний сучасною економікою рівень знань і навичок свідчить той факт, що, враховуючи майже 76-відсоткову охопленість населення вищою освітою, за індексом глобальної конкурентоспроможності (ЄСІ) Всесвітнього економічного форуму Україна за 2015-2016 рр. посіла лише 79-е місце серед 140 країн. Незважаючи на високі позиції

України за рівнем охоплення населення вищою освітою (14-те місце зі 140 країн, після Греції, США, Фінляндії, Німеччини та ін.), її якість залишається низькою (54-те місце), що йде всупереч кількісним показникам [5, с. 3]. Стан українського ринку праці підтверджує невтішний факт: кваліфікація випускників, кількість новоявлених фахівців у певних галузях, якість отриманих ними знань і навичок не задовольняють потреб роботодавців. Причина - відсутність налагодженої схеми партнерських зв'язків між бізнесом і закладами вищої освіти. Абітурієнти обирають освітні програми за параметрами, що не мають нічого спільного з майбутньою професією та її затребуваністю національною економікою: за престижністю, рівнем складності навчання, наявністю бюджетних місць. У результаті маємо ринок праці, що характеризується професійно- кваліфікаційним дисбалансом попиту і пропозиції робочої сили [5, с. 1].

Стефан Колліні у книзі «Навіщо існують університети?» [2] пише, що в дискусії про функцію університету в суспільстві надто часто звучать вузькі економічні цілі, як-то зниження безробіття, проте суспільна значущість університету для суспільства цим не обмежується (або ж - не повинна обмежуватись). Ба більше, - зазначає І. Совсун, - сьогодні попри досить чіткі та однозначні кореляції між наявністю університетського диплому та доходами, ми спостерігаємо появу протилежного тренду: великі високотехнологічні корпорації масово оголошують, що наявність диплому не є обов'язковою для отримання роботи. Серед таких компаній - Google, Apple, IBM, EY, Hilton, Bank of America та інші [7].

За даними Всесвітнього економічного форуму, у міру прискорення темпів технологічних змін і глобальної конкуренції дедалі більше університетів пристають на модель підприємництва як важливу частину академічного досвіду, формуючи культуру, яка підтримує інноваційне мислення. Так, тільки 2017 року понад 200 коледжів і університетів відкрили у своїх структурах центри інновацій та підприємництва, що стали членами Глобального консорціуму підприємницьких центрів (GlobalConsortiumofEntrepreneurshipCentres) [3].

Улітку 2016 року з метою сприяння успішній модернізації України був заснований незалежний аналітичний центр Український інститут майбутнього (UIF) -- спільний проєкт представників українського бізнесу, політики та громадського сектору. Інститут займається прогнозуванням зміни та моделюванням можливих сценаріїв розвитку подій в Україні; наданням компетентної оцінки українським подіям; формулюванням практичних рекомендації до дій; пропонуванням ефективних рішень; наданням майданчиків для дискусій на актуальні теми. Місія Українського інституту майбутнього - проєктування успішного майбутнього України, через експертні дослідження та дискусії, що стимулюватимуть прийняття якісних політичних рішень як в українській, так і міжнародній політиці.

Задля цього Українським інститутом майбутнього було започатковано проєкт «Майбутнє університету», стратегічною метою якого є формування концепції Нового українського університету, на основі якої має відбутися трансформація системи вищої освіти в Україні. Адже автори проєкту переконані, що для того, щоб побудувати в Україні систему вищої освіти нового покоління потрібно передусім зрозуміти закономірності еволюції університету і у деталях розглянути його базові елементи. Як зазначає М. Кикунов: «Педагогіка має залишатися в школі. Університет має формувати розуміння, що я значу у світі й чого я хочу» [3]

Висновки

Сфера освіти знаходиться в пошуках нової моделі успішного українського університету, як центру концентрації інтелекту, інтелектуалів, де відоме зустрічається з невідомим, як певний концепт, якому притаманна певна ціль та цілісність попри все розмаїття інтерпретацій, як певний задум, котрий змінюючись, не втрачає загального спрямування.

Оскільки університетські моделі не є незмінними, вони трансформуються в залежності від соціуму, його духовних і моральних пріоритетів, ментального і культурного простору, академічного середовища, національних та глобальних тенденцій розвитку економіки. Проте, незмінним залишається надзавдання університету - служити суспільству, готувати молоде покоління до реалізації потреб суспільства, надавати можливості для мобільності, інтернаціоналізації, адаптації до нових вимог сучасного світу.

Використана література

1. Андрущенко В. Університетська освіта: тенденції змін. Вища освіта України. 2012. № 2. С. 5-15.

2. Колліні С. Навіщо існують університети? URL: https://www.cnbc.com/2018/08/16/15-companies-that-no-longer-require- employees-to-have-a-college-degree.html.

3. Крікунов М. Майбутнє університету: місія можлива, якщо вона сформульована. URL: http://nus.org.ua/articles/majbutnye- universytetu-misiya-mozhlyva-yakshho-vona-sformulovana/.

4. Луков В. Мироваяуниверситетская культура. Знание. Понимание. Умение. 2005. № 3. С. 32-33.

5. Покідіна В. Університети та бізнес: міжнародний досвід співпраці та перспективи для України. Проект «Популярна економіка: ціна держави». № 41. 24травня 2016 р. URL: http://case-ukrainе.com.ua.

6. Рижак Л. Самодостатня особа як ідеал постнекласичної моделі освіти. Вісник Львівського ун-ту. Серія : Філософські науки.Вип. 9. 2006. С. 12-24.

7. Совсун І. Ідея університету та її історичні метаморфози. URL: https://medium.com/@inna.sovsun.

8. Pawlowski Krzysztof. Rediscovering higher education in Europe. Bucharest : UNESCO-CEPES, 2004. 146 p.

Размещено на Allbest.ru