Витоки і розвиток британського орієнталізму у першій половині XVII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Проблема становлення і розвитку орієнталізму займає важливе місце у дослідженнях інтелектуальної історії Західної Європи у модерний період. Зацікавленість орієнталізмом як інтелектуальним феноменом завдячує відомій праці Едварда Саїда «Орієнталізм: західні концепції Сходу» (1978), який у руслі критичної теорії розглядав його насамперед як колоніальний дискурс, що дало поштовх новому напрямку у соціогуманітарній галузі - постколоніальним студіям. Тим не менш, праця Саїда викликала гучний резонанс серед сходознавців і представників інших наукових галузей, спонукавши їх до критичного переосмислення теоретичних засад і вивчення історіографії власних дисциплін.

Як відомо, Саїд визначав «орієнталізм» як особливий тип дискурсу, характерною рисою якого є ідея онтологічної та епістемологічної різниці між «Сходом» та «Заходом», котрий сприяв визначенню соціокультурної ідентичності «Заходу» через контрастний образ, ідею, досвід.

Орієнталістський дискурс, на думку Саїда, становив підґрунтя академічних студій, літературної та художньої творчості, політики, які стосувалися Сходу. Між цими галузями існував постійний взаємний обмін, або, як пише Саїд, «двосторонній рух». Починаючи з ХУІІІ ст. орієнталізм перетворюється на корпоративну інституцію контактування зі Сходом «через формулювання тверджень про нього, узаконення певних поглядів на нього, викладання певних дисциплін про нього, упокорення його, управління ним», тобто спосіб панування Заходу над Сходом.

Подібні твердження викликали гострий спротив і критику, зокрема, з боку сходознавців. Відомий американський історик Бернард Льюїс показав, що критика «орієнталізму» має доволі довгу історію, і самі вчені почали відмовлятися від цього узагальнюючого терміну з огляду на різницю у підходах і предметі досліджень. Що стосується критичної концепції Саїда, Льюїс звинуватив останнього у перекручуванні історичних фактів, упередженні, ігноруванні цілої низки сходознавчих дисциплін, таких як тюркологія, іраністика і гебраїстика, та шкіл, зокрема німецької і російської.

У свою чергу, англійський сходознавець Роберт Ірвін, широко відомий своєю літературною творчістю, зазначає, що «Орієнталізм» Саїда не можна розглядати як історію сходознавства, а скоріше як полемічну роботу, у якій висвітлюються деякі аспекти відношення між знанням і владою. На його думку, ця праця писалася у великому поспіху і містить багато фактологічних помилок. Сам Саїд на звинувачення у наявності протиріч і непослідовності у його концепції відповідав, що епістемічна цінність принципу послідовності сама потребує ретельного аналізу.

Так чи інакше, книга Саїда гостро поставила проблему походження і історичного розвитку орієнталізму, зокрема історії вивчення мусульманського Сходу, та дала поштовх комплексним студіям у цій царині. В цьому контексті слід згадати праці Александера Макфі, Захарі Локмана, Роберта Ірвіна та інших.

Предметом даної статті є становлення академічного орієнталізму в Англії в першій половині XVII ст. на тлі релігійної ситуації у країні у той час. Перш за все слід зазначити, що потужний культурний і інтелектуальний вплив мусульманського Сходу на Західну Європу, який мав місце у Середньовіччі починаючи з ХІІ ст., згодом фактично зійшов нанівець. Відомий британський історик Монтгомері Уотт писав, що в ХІІІ ст. у Західній Європі виникла потужна течія, яка була спроможна асимілювати арабські досягнення у науці і філософії і готова для власних відкриттів. Проте, у міру стагнації інтелектуального розвитку ісламського світу і наукового прогресу на Заході, інтерес до арабської спадщини поступово зменшувався і зводився до перевидань класичних трактатів з медицини, математики, астрономії. Видатний англійський філософ і вчений Френсіс Бекон (1561-1626) писав, що араби, як і схоласти, мали радше негативний вплив на розвиток науки, вони «скоріше руйнували знання кількістю трактатів, ніж збільшували його вагу».

В ХVI-ХVII ст. в Англії домінував негативний і до певної міри демонізований образ мусульманського Сходу, насамперед, у полемічній релігійній літературі . Ця тенденція також знаходила вираз в англійській літературі і драматургії, де домінували образи жорстоких, деспотичних і підступних іновірців. Так, у поемі «Втрачений Рай» Джона Мільтона (1608-1674) Сатана представлений в образі турецького султана.

Якщо на початку ХVI ст. британський колоніальний проект лише формувався і був пов'язаний, головним чином, із Ірландією та Новим Світом, то наприкінці цього століття Англія почала активно прокладати торгівельні шляхи в Азію, а дипломати королеви Єлизавети І (1558-1603) розгорнули активну діяльність при дворах правителів Марокко, Османської імперії, Сефевідського Ірану і імперії Великих Моголів.

Особливих успіхів британська дипломатія досягла у стосунках із Османською імперією, не останньою мірою завдяки зусиллям Вільяма Харборна (1542-1617). У 1581 р. султан Мурад ІІІ надав привілеї та захист англійським купцям, що дало початок Турецькій компанії, яку у 1590 р. перейменували на Левантійську. Сама королева Єлизавета І активно листувалася із султаном Мурадом ІІІ і навіть розглядала можливість альянсу з Османською імперією проти Іспанії18. За її наказом у 1600 р. було створено Ост-Індійську компанію, яка мала кинути виклик португальцям і голландцям, які у цей період монополізували торгівлю з Індією, а згодом перетворилася на потужний інструмент просування британської колоніальної експансії у Південній Азії. У свою чергу, розширення контактів Британії з мусульманськими країнами стимулювало розвиток наукового знання про цей регіон.

До першої чверті XVII ст. сходознавчі студії в Англії були майже відсутні, що становило значний контраст із континентальними країнами, де на той час вже існували кафедри арабської мови при університетах Парижу (1535), Риму (1584) та Лейдену (1613). Перші англійські «сходознавчі» трактати, які з'явилися на початку ХVП ст., зокрема «Загальна історія турок» Ричарда Ноллса (1603) та «Викритий Магомет» Вільяма Бедвелла (1615), продовжували полемічну традицію ХVI ст. і містили переважно недостовірну інформацію та негативні образи, які стосувалися ісламу та мусульманських народів. орієнталізм західний модерний епістемологічний

Проте ситуація у цій галузі почала поступово змінюватися, не останньої мірою завдяки церковним інститутам. Єлизавета продовжувала релігійну політику свого батька Генріха VIII Тюдора (1509-1547), і її відлучення від католицької церкви папою Пієм V у 1570 р. ознаменувало собою остаточний розрив з Римом. У той же час Реформація сприяла зростанню інтересу до біблійних студій, що сприяло розвитку семітської філології, при цьому арабістика розглядалася як допоміжна дисципліна. Розвитку студій у галузі семітської філології в Англії посприяла міграція вчених з Центральної Європи у 20-ті рр. XVII ст., де у той час розгорілася Тридцятирічна війна (1618-1648). Серед тих вчених був Маттіас Пасор (1599-1658), професор математики і теології Гейдельберзького університету, який також вивчав арабську мову в Лейдені. Він почав викладання в Оксфорді у 1624 р., де, серед іншого, вчив студентів арабській та іншим семітським мовам.

Роберт Ірвін відзначає, що велику частину фундаторів орієнталістичних студій складали церковні ієрархи. Англіканська церква розглядала арабську мову як засіб для розширення контактів з арабомовними християнами на Близькому Сході. Часто теологи і екзегети шукали у текстах арабських християнських авторів аргументів проти Риму та католицького віровчення. Також посилання на іслам використовувалися англіканцями у полеміці із антитринітаріями, зокрема унітаріанами, яких в Англії очолював Джон Біддл (1615-1662), звинувачуючи останніх у приналежності до «магометанства».

Згаданий вище Вільям Бедвелл, настоятель церкви св. Етельбурги в Бішопсгейт, займався біблійними студіями і разом із іншими теологами і екзегетами брав участь у роботі над англійським перекладом Біблії під патронатом короля Якова І Стюарта - «Біблією Короля Якова» (1611). Після завершення роботи над перекладом він захопився вивченням арабської і був скерований на навчання до Лейденського університету в Голландії, одного з провідних арабістичних центрів того часу. Як пише Ірвін, Бедвелл був піонером академічного сходознавства в Англії у ХУІІ ст., проте його знання про арабський світ були дуже обмеженими, також він ненавидів іслам. Його основною метою було вивчення арабських документів східних християнських церков, де він сподівався знайти аргументи на користь доктрини і політики англіканської церкви .

Як було зазначено вище, розвиток сходознавчих студій в Англії у ХУІІ ст., у першу чергу арабістики та гебраїстики, завдячує англіканській церкві, насамперед її найбільш освіченим і прогресивним ієрархам, які вважали, що освіта, у першу чергу фундаментальні біблійні і історичні студії, сприятимуть відродженню християнської вірі і посилять позиції англіканської церкви. Цю тенденцію всебічно підтримував король Яків І.

Серед фундаторів сходознавчих студій слід виділити єпископа Ланселота Ендрюса (1555-1626), поліглота і енциклопедиста, який сприяв Бедвеллу у його студіях. Учень Ендрюса Вільям Лод, архієпископ Кентерберійський (1633-1645) і канцлер Оксфордського університету, був відомий як колекціонер східних рукописів, і його програма відродження Оксфордського університету, який на той час переживав занепад, включала у себе викладання східних мов. Він вважав, що вивчення арабської мови допоможе студентам краще розібратися у складнощах івриту і арамейської мови.

Лод виступив фундатором професорської посади з арабської мови у 1636 р., яку 1640 р. було перетворено на постійну кафедру. Згідно із прийнятим за його ініціативою статутом, екзамени на ступінь магістра мистецтв включали у себе іврит та арабську мову. У листі- зверненні Оксфордського університету до архієпископа Лода відзначалося, що цей крок сприятиме вивченню арабських манускриптів, які знаходилися у Бодліанській бібліотеці.

Дещо раніше, у 1632 р., було запроваджено професорську посаду з арабської мови в Кембриджському університеті. Її фундатором виступив сер Томас Адамс (1586-1668), заможний купець, який пізніше обирався лордом-мером Лондона. Саму кафедру було відкрито у 1660 р. Першим професором кафедри став Абрахам Вілок (1593-1653), який вбачав свою місію у посиленні християнської апологетики. Основними загрозами для християнської віри він вважав «тиранію Риму» і «Алькоран Магомета» і заявляв, що до останнього подиху буде полемізувати з «Алькораном» його власною мовою.

Найвидатнішим британським орієнталістом того часу був Едвард Покок (1604-1691). Він вивчав арабську мову в Оксфорді у Пасора і Бедвелла, а з 1628 р. займався викладанням і науковою роботою. У 1630-1636 рр. він служив капеланом Левантійської компанії в Алеппо, де вдосконалював свої знання арабської мови та палеографії. Після повернення до Оксфорду Покок обійняв новостворену посаду професора арабської мови, крім того, він викладав іврит.

Покок насамперед був відомий своїми перекладами арабських текстів, серед яких особливе місце займає трактат «Філософ-самоук» (Рйіорйш аиїойійасїш, 1671), латинський переклад праці середньовічного андалузького філософа Ібн Туфайля (1110-1185) «Повість про Хайа, сина Якзана», котра являла собою алегоричний виклад доктрин арабо-мусульманської філософії, зокрема Ібн Сіни.

Слід зазначити, що фундатори і піонери орієнталістичних студій в Англії були послідовними роялістами. Проте Громадянська війна, переслідування та інші політичні потрясіння не завдали відчутної шкоди цим проектам; хоча й робилися спроби закрити кафедру арабської мови в Оксфорді, на її захист стали провідні вчені університету, значна частина з яких були прихильниками Парламенту. Зокрема, впливовий член парламенту Джон Селден (1584-1654), який цікавився сходознавством, володів івритом і арабською мовою, також опікувався долею Покока.

Згодом в Оксфорді і Кембриджі окрім арабської стали викладатися перська і турецька мови. Пізніше англійські монархи Вільям ІІІ Оранський (1689-1702), Анна Стюарт (1702-1714) і Георг І (1714-1727) продовжили фінансову підтримку арабістичних студій в Оксфорді і Кембриджі (виділяючи 50 фунтів на рік), що сприяло розвитку орієнталістики у наступному столітті.

Таким чином, розвиток орієнталістики в Англії у першій половині ХУІІ ст. докорінно змінив ставлення до мусульманського Сходу та його культурної і інтелектуальної спадщини. Якщо для Френсіса Бекона на початку століття було характерно доволі зневажливе ставлення до цієї спадщини, то вже інший видатний англійський філософ Джон Локк отримав ступінь магістра мистецтв в Оксфорді в 1656 р., склавши іспити з івриту та арабської мови. Сходознавчі студії під керівництвом Покока, якого Локк вважав одним зі своїх основних учителів в Оксфорді, позначилися також на його філософських поглядах. Зокрема, Локк у своєму «Листі про толерантність» (1689) висловив прогресивну для свого часу думку про те, що громадянські права мають належати усім, незалежно від віросповідання, у тому числі юдеям та мусульманам.

Размещено на Allbest.ru