Мовні ігри в постмодерністській герменевтиці

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Одним з найвпливовіших філософів, який глибоко зрозумів роль мови у філософії, був Людвіґ Вітґенштайн. Він вважав, що не існує ніяких “філософських проблем” (на відміну від його сучасника Карла Поппера), а є лише “мовні непорозуміння” [4, с. 45]. Таким чином, якщо вирішити ці непорозуміння, то вирішаться і так звані філософські проблеми. Ця ідея стала дуже популярною у західній філософії 20 століття і її наслідками стали глибокі та масштабні дослідження значення мови та мовних висловів, випрацювались різні теорії значення та підходи до мовної діяльності. Проблема ця є універсальною для всіх наук, адже всі вони використовують мову як основний інструмент висловлення і передачі своїх значень.

Відома теза Вітґенштайна про те, що мова не може бути приватною, адже тоді ніхто не зможе використовувати її для того, щоб порозумітись з іншим. Таким чином, вона втрачає свою основну характеристику - використання. Коли людина вивчає мову - вона вивчає певний вид соціальної практики. Дитина вчиться вимовляти конкретні звуки у певному порядку у конкретних ситуаціях задля досягнення конкретних цілей. Вітґенштайн запропонував таке тлумачення мови і назвав це “мовними іграми”, адже комунікація завжди слідує певним правилам і має у розпорядженні слова, які виконують роль ігрових одиниць, якими люди маніпулюють задля досягнення результату - порозуміння. Для прикладу, фігури в шахматах набувають свого значення лише у процесі гри, тобто лише при їх використанні в конкретній ігровій ситуації. Поза цією ситуацією вони не мають ніякого значення, це лише дерев'яні фігурки різної форми. Як пише дослідник мови Вільям Лікан, узагальнюючи погляди Вітґенштайна на мову: “Мова не є знаком на дошці, що має “висловлювати " відношення до абстрактних сутностей, що називаються “пропозиціями"; мова - це те, що люди роблять, і роблять це у винятково керованим правилами і конвенційним способом. Лінгвістична діяльність регулюється правилами так само, як гра регулюється своїми правилами” [9, р. 78].

Якщо зазирнути у сферу психології, то відомий психолог Ерік Берн теж пише про певні побутові ігрові закономірності між членами соціальної комунікації. Як приклад він використовує комунікацію сусідів, які за звичайного режиму вітаються одним привітанням в день. Якщо один з сусідів поїхав у відпустку, то по приїзді сусіди зазвичай не обмежуються лише привітанням, але відчуваючи борг “погладжувань” (як називає такі комунікативні акти Берн) за період відпустки, розмовляють більшою кількістю речень, розпитують як відпочинок і т.д. Після погашення такої заборгованості погладжувань, сусіди наступного дня повертаються до звичної одноактної комунікації. Таким прикладом Берн показує, що існують часто непомічені нами правила гри під назвою “соціальна комунікація” [1, с. 139].

Отже, мова є певною грою, в якій є свої правила і ці правила не завжди очевидні для всіх гравців, вони можуть порушуватись чи ігноруватись. Також не очевидним є результат мовної гри. Якщо для звичайної гри результатом переважно є виграш, то що служить виграшем у мовній грі? Це може бути порозуміння, переконання іншого у своїй правоті, донесення “істини” свого висловлювання чи можливо щось інше. У постмодерністській літературі аналогія мовної діяльності з грою знайшла своє друге дихання і була підхоплена та розвинена такими відомими дослідниками як Джон Капуто, Жак Дерида та іншими менш відомими дослідниками.

Однак не всі автори погоджуються, що мовну діяльність можна назвати ігровою діяльністю. Для прикладу, впливовий лінгвістичний філософ Дональд Девідсон, порівнюючи гру в шахи з мовними висловами, висловлює певний скепсис щодо правомірності розуміння мовної діяльності як ігрової. У грі гравець намагається виграти (принаймні це передбачає сама гра), вважає Девідсон. Також гравець робить ходи, які передбачені правилами гри (а отже, узгодженими з гравцями). Виграш у грі буде закінченням гри у самій собі. У мові Девідсон не бачить набору таких комбінацій. І хоча він порівнює правила гри з критеріями правдивості висловлювань в мові, він заперечує, що спікер завжди прагне сказати правду (тобто виграти гру). Також він заперечує, що висловлений у мові вислів є завершенням самого в собі [7, р. 267-268]. Девідсон стверджує, що мовні вислови завжди мають якусь приховну ціль, і на відміну від гри, яка має ціллю виграш, мова не обмежується цим [7, р. 272].

Цілі статті (постановка завдання): Ціллю статті є дізнатись про порівняння мови з грою в постмодерністській філософії, зрозуміти сучасні тенденції вивчення мови як гри. Згідно цієї цілі, завданням є проаналізувати основні теорії мовних ігор та вивести з них користь для сучасних гуманітарних наук у сфері розуміння як функціонує мова.

Не зважаючи на критику Девідсона, порівняння мови з грою є доволі поширеним прийомом. Очевидно, що мова є схожою з іграми, адже в обох є свої правила, якими користуються гравці (співрозмовники). Також можна посперечатись з тим, що мова має на меті не лише виграш, адже цим виграшем може бути факт розуміння або факт переконання іншого у своїй правоті (а не лише висловлення правди, як вважає Девідсон). Також не всі ігри мають на меті виграш, деякі ігри цінні лише процесом, який супроводжується цікавим проводженням часу гравців. Те саме з мовленням - іноді співрозмовники лише насолоджуються обмінами мовних ходів, не маючи на меті ніякого виграшу, лише намагаючись насолодитись процесом (особливо це стосується постмодерністських мовних ігор). Тим не менше, Девідсон критикує це порівняння з тою метою, щоб показати більшу складність мови за гру.

Перейдемо до ще одного аспекту опису мовлення, а саме згадане вище порівняння мови з грою, яка має певні правила. Щодо цього цікавим є погляд одного з найвпливовіших філософів сучасності Ноама Чомскі, який вважає невірною думку про те, що люди спочатку вивчають правила функціонування мови і потім користуються ними. Адже люди постійно створюють нові речення, які вони не вивчили від когось, а створили самі, стверджує Чомскі. Чомскі визначає проблему мови наступним чином: “Фрустрація виникає через те, що, незважаючи на великий прогрес, ми залишаємось такими ж нездібними як і раніше щоб впоратися з основною проблемою людської мови, яку я вважаю такою: оволодівши мовою, можна зрозуміти безліч виразів, які є новими для чийогось досвіду, які не мають простої фізичної схожості і не є аналогічними виразам, що становлять чийсь мовний досвід; і хтось може з більшою чи меншою спроможністю створювати такі вирази при відповідній нагоді, незважаючи на їх новизну і незалежно від конфігурацій, що піддаються виявленню, і бути зрозумілим оточуючим, які поділяють цю таємничу здатність. Нормальне використання мови - у цьому сенсі є творчою діяльністю” [6, р. 88].

І хоча можна погодитися з ним щодо мовної діяльності як творчої, однак шукати виважену позицію потрібно десь посередині між цими двома поглядами на мовну діяльність. Адже, для прикладу, у футболі може бути багато різних комбінацій, але всі вони залишаються в межах загальних правил гри і розуміються лише в ній. Футболісти здатні робити власні комбінації, але лише вивчивши перед тим правила гри, щоб знати загальну траєкторію і обмеження своєї ігрової поведінки цими правилами. Отже, мовна діяльність - це гра, яку грають гравці в межах якихось правил, з можливістю створювати унікальні комбінації, не виходячи за межі цих правил.

Але у постмодернізмі мовні ігри змішуються між собою. Вже не існує єдиного “правильного” дискурсу, правильної гри, правилам якої повинні підкорятись всі учасники дискусії, щоб бути легітимними у своїх висловлюваннях. Завданням постмодерністського дискурсу є - не слідувати правилам однієї гри, але виграти будь-якою ціною. Відбувається постійна зміна правил, перехід від однієї гри до іншої, відсутність будь-якого вищого арбітра, який би легітимізував ті чи інші ходи у постмодерністській мовній грі [8, р. 215]. Отже, пошук значення мовних висловлювань стає не таким центральним та важливим завданням постмодерністської герменевтики. Акценти зміщуються на сам процес гри, на її цікавість та корисність для гравця. Якщо зміна чи порушення правил гри виглядає більш доцільнішим, аніж дотримання цих правил, то постмодерністський інтерпретатор вибирає перше.

Відомий філософ та теолог Джон Капуто пропонує свій проєкт під назвою “Радикальна герменевтика”, в якому він не намагається знайти значення мовних висловлювань, але натомість навчитись жити з втратою цього значення. Капуто закликає зануритись у потікзначення, замість того щоб зупиняти його. Адже саме потік, саме постмодерністсьий стан підвішеності, невизначеності, постійного запитування і антифіксації на відповіді тримає нас у розвитку, у русі, у грі [5, р. 271, 278]. Гра - вона повсюди, вона наповнює все, вона є підґрунтям і фундаментом всього, пише Капуто. Фіксоване значення у герменевтиці є аналогом раціональності в науці (reason). Але раціональність, стверджує Капуто, є безпідставною, вона не має змоги довести свою правдивість, причиною її легітимності являється лише вона сама (“вона не може викликати поліцію, вона і є поліція”). В неї можна лише повірити і вибрати як засіб перевірки всього іншого на істинність. Багато грецьких і німецьких авторів виходили за межі раціональності і показували, що можна думати, писати і діяти по-іншому, і не менш успішно та навіть більш цікаво. Капуто не хоче просто вийти за межі раціональності і влаштуватись на іншій території, так як це зробив Гайдеґер, вказавши на поезію як сферу протилежну раціональності і яка лежить поза її межами. Капуто хоче залишитись в межах reason, але трактувати її у формі гри, пустити її у потік, знайти в ній невідомі сфери. Люди діють не так як машини, люди думають і діють часто непередбачувано, хаотично, не згідно правил чи логіки, а тому для людського розуму ідея потоку не є чужою. Капуто доволі риторично висловлюється про свій проект радикальної герменевтики: “Це не герменевтика, яка дає комфорт, але яка чекає найгіршого, яка закинута у холод” [5, р. 279]. В даному випадку комфорт - це фіксація значення, заспокійлива думка про те, що ми опанували гру.

Як бачимо, Капуто у стилі постмодерністів заводить мову вже не про конкретну гру, обмежену своїми правилами, але про більш хаотичне перетікання однієї гри в іншу. Мовні ігри Капуто - це не гра, як вона виглядає з боку глядача, який бачить всі ходи учасників і може співставити їх з правилами гри та оцінити їх правомірність; ігри Капуто - це ігри самих учасників, які настільки занурились в цю гру, що навіть порушення правил гри не заважає їм отримувати від неї задоволення і переходити з однієї гри в іншу.

Важливе уточнення в даному контексті дає Ґадамер, вказуючи, що суб'єктом гри не є людина, яка грає цю гру. Суб'єктом гри є сама гра, адже коли ми говоримо "гра фарб”, то це не означає, що з фарбами грає якийсь суб'єкт чи що фарби грають одна з одною, але що ми маємо якийсь процес, який ми називаємо грою і який часто відбувається без нашого свідомого контролю [2, с. 149]. Така заувага Ґадамера є дуже влучною в констексті постмодер- ністського погляду на функціонування мови, адже тут акцент переставляється від суб'єкта (автора чи читача), до самого мовлення як гри "самій в собі”. Можна сказати, що не люди грають в гру, але гра задіює людей як один з елементів власного процесу, по аналогії з висловлюванням, що "не люди говорять мовою, а мова говорить людьми”.

Ще одним кроком у розвитку постмодерністського ставлення до мовної діяльності є перехід з вертикального стану (автор-читач) до горизонтального (читач-читач). Тобто до того стану, коли значення вже не розглядається як видобування авторського задуму, але як горизонтальна домовленість між читачами, які складають герменевтичну спільноту і встановлюють свої локальні правила герменевтичної гри. Тобто ми маємо справу з зміною авторитетних учасників гри. Якщо раніше правила гри були вказані творцем цієї гри (автором мовних висловлювань чи текстів), то тепер вся влада в руках спільноти інтерпретаторів. Саме вони встановлюють нові правил, погоджуючись між собою грати згідно них. Адже всі ми функціонуємо в межах свого дискурсу, мови, традиції чи культури, і тому змушені користуватись тими правилами, які існують в нашому дискурсі, в нашій грі.

Відомий постмодерніст-деконструктивіст Жак Дерида оригінально та радикально підійшов до питання функціонуваня мови. Він вважав, що мова - це завжди неорганізована гра знаків та слів. Тобто, він змістив акценти з мовної референтивності (позначування мовними знаками позамовної реальності) на синтаксичну складову мови (відношення знаків та слів між собою). Для Дерида не існує референта, а лише набір знаків на сторінці з письмом; письмо - це слід, слід минулого письма і т.д., бо неможливо відслідкувати походження письма у речах, лише у інших, примітивніших видах письма [3, с. 313]. Таким чином, Дерида позиціонує мовну діяльність як хаотичну гру знаків і символів, слів та висловів, текстів між собою. Інтерпретатори можуть розпоряджатись мовними знаками на свій розсуд (що вони і роблять, на думку Дерида) задля досягнення своїх цілей. Тут зникають будь-які правила чи прив'язка до поза- ігрової реальності, не існує ніяких рефері, які могли б зупинити цю гру.

Висновки: Оглянувши основні підходи постмодерністських філософів до мови як до гри, можна зробити висновок, що відкидати мовну діяльність як певного роду гру є неправомірно, адже мовлення і справді має багато характерних ігрових рис. Серед них основною характерною рисою є правила. Як було сказано Вітгенштайном, мова не є приватною діяльністю окремої людини, тому правила є необхідними для успішного використання мови в інтерсуб'єктивному просторі. Якщо хтось вигадав свою гру (мову) зі своїми правилами, то в таку гру можна грати лише з самим собою, що приведе до швидкого спаду інтересу гравця, адже ігри створені для того, щоб грати їх з іншими суб'єктами та отримувати від цього задоволення чи користь.

У постмодернізмі ставлення до мовних ігор змінилося. Якщо раніше існували конкретні правила гри, які були легітимовані “зверху” (чи то зі сторони Церкви в Середньовічччі, чи зі сторони “Науки” в часи Просвітництва), то тепер мовні ігри звільнились від такого авторитарного впливу і стали більш самостійними. Тепер кожна спільнота має свої правила гри, які для них є зручними та виправданими для їхнього дискурсу. Більше того, окрім зрівняння в правах різних локальних ігор, тепер одна гра може переростати в іншу без особливих проблем та опору з боку учасників. Про це свідчить множина так званих інтердисциплінарних досліджень та текстів. Раніше кожна галузь мала свої методи легітимації і вони були в більшій чи меншій мірі розділені між собою. Тепер різні мовні та наукові дискурси запозичують один в одного їх правила та методи і все це робиться заради одного досягнення цілі. Прагматизм став основною цінністю в постмодернізмі, замінивши на цьому престолі авторитарний “метод” (або в цьому контексті “правило”).

Література

постмодерністський герменевтика філософія мовний

1. Берн Е. 2016. `Ігри, в які грають люди', Харків: Клуб сімейного дозвілля, 256 с.

2. Гадамер Х.-Г 1988. `Истина и метод: основы философской герменевтики', Москва: Прогрес, 704 с.

3. Деррида Ж. 2000. `О грамматологии', Москва: Ad Marginem,512 с.

4. Эдмондс Д., Айдиноу Дж., 2004. `Кочерга Витген- штайна', Москва: Новое литературное обозрение, 352 с.

5. Caputo J. 1987. `Radical Hermeneutics', Indiana University Press, 319 p.

6. Chomsky N. 2006. `Language and mind', NY: Cambridge University Press, 186 p.

7. Davidson D. 1984. `Inquiries into truth and interpretation', Oxford: Clarendon Press, 292 p.

8. Firfield P. 2011. `Philosophical Hermeneutics Reinterpreted', Continuum International Publishing Group, 263 p.

9. Lycan, William G. 2008. `Phylosophy of language', NY: Routledge, 217 p.

Размещено на Allbest.ru