"Людська ситуація" у світі XXI століття: екзистенційно-психоаналітичні виміри філософсько-антропологічного підходу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Центр гуманітарної освіти НАН України (Київ, Україна)

«Людська ситуація» у світі XXI століття: екзистенційно-психоаналітичні виміри філософсько-антропологічного підходу

Шморгун О.О.

кандидат філософських наук

старший науковий співробітник

Анотація

філософський людський ситуація

Мета. Розкрити основні філософські фундаментальні підходи до проблеми «людської ситуації» («людського жеребу», особливого «становища людини») в світі: феноменологічно-екзистенційний, філософсько-антропологічний, психоаналітично-екзистенційний. Дослідити їх взаємовпливи і взаємоперетікання у антропологічній площині та розглянути можливість їх синтетичного використання у нових підходах до проблеми людини, необхідність яких диктується філософським дискурсом ХХІ століття. Теоретичний базис. Для досягнення поставленої мети були залучені до розгляду філософські та художньо-філософські праці представників філософії німецького (К. Ясперс, М. Гайдеггер), французького (Ж.-П. Сартр, А. Мальро, А. Камю, М. Мерло-Понті) екзистенціалізму, праці представників філософської антропології: М. Шелера, Г. Плеснера, А. Гелена; творчі здобутки представників гуманістичного психоаналізу (Е. Фромм, А. Маслоу), екзистенційної логотерапії (В. Франкл). Наукова новизна. Наукова новизна даної публікації полягає у нестандартності синтетичного підходу до проблеми «людської ситуації», адже здебільшого у сучасних дослідженнях домінують моно-парадигмальні підходи: феноменологічний, антропологічний та екзистенціальний, що, своєю чергою, не дозволяє проаналізувати «становище людини» в усьому багатомаїтті філософських вимірів. Висновки. В результаті проведеного аналізу можна зробити висновок про необхідність поєднання в сучасній людино-центрично орієнтованій філософській парадигмі ХХІ століття всіх вищезгаданий підходів до проблеми «людської ситуації» (людського становища), як-то філософсько-антропологічного, феноменологічно-екзситенціального та гуманістично-психоаналітичного. Причому останній надзвичайно конструктивний своїм намаганням поєднати сильні сторони антропологічного та екзистенціального підходів, знявши їх протиріччя та усунувши недоліки.

Ключові слова: «становище людини», «людська ситуація», філософська антропологія, філософія екзистенціалізму, гуманістичний психоаналіз, екзистенціальна логотерапія.

Summary

Purpose. To reveal the basic philosophical fundamental approaches to the problem of “human situation ” (special "position of man”) in the world: phenomenological-existential, philosophical-anthropological, psychoanalytic-existential. To investigate their mutual influences and mutual flows in the anthropological plane and to consider their synthetic use in new approaches to the problem of man, necessity of which is dictated by the philosophical discourse of the XXI century. Theoretical basis. In order to achieve this goal, philosophical and artistic-philosophical works of the representatives of the philosophy of German and French existentialism (K. Jaspers, M. Heidegger, J.-P. Sartre, A. Malro, A. Camus, M. Merleau-Ponty); works of representatives ofphilosophical anthropology: M. Scheler, G. Plessner, A. Gehlen; creative achievements of representatives of humanistic psychoanalysis (E. Fromm, A. Maslow), existential logo- therapy (V Frankl) were considered Originality. The scientific novelty of this publication lies in the non-standard synthetic approach to the problem of the "human situation”, because mostly modern studies are dominated by mono-paradigmatic approaches: phenomenological, anthropological and existential, which, in turn, does not allow to analyze the "position of man” in manyfamily. Conclusions. As a result of the analysis, we can conclude that there is a need to combine in the modern man-centered philosophical paradigm of the 21st century all the aforementioned approaches to the problem of the "human situation”, such as philosophically-anthropological, phenomenological-psychoanalysis and humanistic-psychoanalysis. Moreover, the latter is extremely constructive in its efforts to combine the strengths of anthropological and existential approaches, removing their contradictions and eliminating flaws.

Key words: "human position”, "human situation”, philosophical anthropology, philosophy of existentialism, humanistic psychoanalysis, existential logotherapy.

«Фактично ми повністю народжуємось у той момент, коли помираємо, але трагічна доля більшості людей в тому, що вони помирають іще до свого народження».

Е. Фромм, «Шляхи з хворого суспільства»

Вступ. «Становище людини» або специфічна «людська ситуація» (надалі в тексті автор вважає за доцільне вживати ці два терміни як синоніми) як філософська проблема випливає насамперед із того факту, що людина - єдина істота, що усвідомлює свою смертну природу і постійно змушена шукати і вибудовувати сенс свого існування перед обличчям невідворотного кінця. Усвідомлення і осмислення цього трагічного виміру людського буття так чи інакше присутнє в філософуванні всіх мислителів усіх епох, однак напевне, одна з найбільш точних і блискучих фіксацій його у слові належить перу Б. Паскаля: «Уявіть собі безліч людей у кайданах, і всі вони засуджені на смерть, і кожен день когось убивають на очах у решти, і ті розуміють, що на них чекає та сама доля, і дивляться один на одного, сповнені скорботи та безнадії. Це і є картина людського жеребу» [7, с. 150]. Невипадково, саме на ці слова із «Думок» видатного філософа будуть покликатися уже у ХХ столітті філософи-екзистенціалісти, вбачаючи в ньому свого предтечу. Невипадково і те, що саме перша третина ХХ століття провістила осмислення специфічного «становища людини» в світі як філософської проблеми. Один із програмних філософських романів А. Мальро має саме таку назву «Людський жереб» [1].

І хоча сюжет роману присвячений комуністичній революції в Індокитаї, автор, швидше, намагається схопити і зафіксувати на рівні конкретного локального сюжету, те, що стало лейтмотивом всього початку ХХ століття, з його небаченими до цього в історії, катастрофами першої світової війни та комуністичної революції (яка на певному етапі теж, до речі, погрожувала набути світового масштабу) - одночасного народження людської особистості, як невідворотної даності, яку уже неможливо стало звести до будь-яких станових, класових, кланових «видових ознак», а з іншого - усвідомлення крихкості та вразливості цієї особистості у сучасному світі. Причому йдеться не лише про найрізноманітніші виміри прогресизму, і передусім, усвідомлення небезпеки техніки, що легко може стати засобом масового знищення людей, а й так званого феномену «масовизації» суспільства, коли щойно народжений «неповторний індивід» перетворюється на «безликого гвинтика» соціальної машини, що характерно, як для форм тоталітаризму (чи-то радянського комуністичного, чи-то нацистського), так і для, здавалося, б безмежно індивідуалістично-орієнтованого ліберального капіталізму.

Все це спричинилося до того, що поняття «людської ситуації» уже з першої чверті ХХ століття міцно входить як у художній, так і у філософський лексикон, і осмислюється представниками найрізноманітніших філософських течій і напрямків. Однак найбільшу увагу йому приділяють представники екзистенціалізму та філософської антропології.

Виклад основного матеріалу. Отже, розпочнемо порівняльний аналіз проблеми «людської ситуації» зі звернення до філософської течії екзистенціалізму (точніше, насамперед до представників так званого першого покоління екзистенціалізму К. Ясперса та М. Гайдеггера) і, відповідно, до поняття «екзистенції». Як відомо, вперше термін «екзистенція» для окреслення специфічного способу буття людської особистості вживає уже С. Кєкєгор, у філософуванні якого часто-густо вбачає свої витоки філософія екзистенціалізму. Тому, не дивно, що саме екзистенціалістам судилося зробити «екзистенцію» головною «анти-категорією» свого філософування. На відміну від традиційних філософських категорій, які, на думку, філософів-екзистенціалістів занадто прив'язані до європейського раціоналізму з його неподоланною прірвою між суб'єктом та об'єктом, «екзистенція» проявляється через «екзистенціали», такі, як «турбота», «закинутість», «рішучість» «тривога», «страх» (М. Гайдеггер) тощо, в яких суб'єктивне та об'єктивне мають перебувати у нерозривній єдності. Найбільш спорідненим до «екзистенції», як зазначає П. Гайденко, є поняття «життя» у філософії життя, що мала фіксувати безпосереднє життєпереживання [3, с. 539]. Однак, таке переживання завжди залишається занадто суб'єктивним, тому «життя» приречене залишатися для інших непізнанною та таємничою «річчю-в-собі». Екзистенціалісти ж прагнуть подолати цей суб'єктивний психологізм, знайшовши якусь точку загальної очевидності, відштовхуючись від якої, як від очевидності точки та прямої в геометрії, можна було будувати філософування, що мало б не лише суб'єктивну значимість. Таким декартівським «cogito ergo sum» екзистенціалізму стає теза, що її у найбільш лаконічній формі втілив Ж.-П. Сартр: «існування передує сутності», яка має засвідчити, що людська свідомість з необхідністю направлена на щось зовнішнє, і переживати цю направленість для людини значить трансцендувати, виходити за власні межі. Отже, перефразовуючи Р. Декарта для екзистенціалізму: «трансцендую, значить існую».

Наступною ключовою з точки зору проблеми «становища людини» категорією екзистенціалізму є поняття «межової ситуації». Основоположником цього поняття, що вперше з'являється у праці «Розум та екзистенція» (1935) беззаперечно слід вважати К. Ясперса. «Межова ситуація», за К. Ясперсом, це насамперед неочікувано складні та трагічні життєві обставини, що випадають на долю людини - це може бути смерть близької людини, хвороба, природна катастрофа. Головне, що саме ця життєва ситуація спонукає людину піднятися над трясовинням буденності та оманливого благополуччя і замислитись над сенсом власного існування.

Втім, якщо К. Ясперс (який, окрім, філософських відомий також своїми надбаннями у галузі психології та психіатрії) робить акцент насамперед на психотерапевтичному вимірі «межової ситуації», як ситуації, що виникає у людському житті спонтанно, то для М. Гайдеггера своєрідний еквівалент «межової ситуації» - це постійне вимушене стояння людини «у просвіті буття», тобто, умовно кажучи, «межова ситуація» - це природний і необхідний стан людського буття, свого роду його «онтологічний статус», якщо мова йде саме про людське буття, а не існування, що себе не усвідомлює, або уникає цього усвідомлення, що у творчості німецького мислителя означується безликою людською масою та безособовим займенником das Man.

Отже, підсумовуючи, для філософів-екзистенціалістів першого покоління (К. Ясперс, М. Гайдеггер) квінтесенцією «людської ситуації» є неуникна потреба реалізації людиною власної «екзистенції», тобто віднайдення сенсу буття перед обличчям неминучої смерті, яке приходить та загострюється у «межових ситуаціях» екзистенційних виборів. Дещо пізніше, Ж.-П. Сартр дуже влучно охарактеризує умови людського існування у своїй програмній лекції «Екзистенціалізм - це гуманізм»: «.. .якщо неможливо знайти універсальну сутність, яка була б людською природою, то все ж існує деяка спільність умов людського існування. необхідність для неї (людини. - О.Ш.) бути в світі, бути в ньому за роботою, бути в ньому серед інших і бути смертною» [9, с. 336].

Що ж до представників течії філософської антропології (М. Шеллер, Г Плеснер, А. Гелен), то насамперед потрібно відмітити, що вони від самого початку розробляли свої погляди на людину та її становище в світі в опозиції до екзитсенціалістського підходу. Виникнувши приблизно одночасно з першим поколінням екзистенціалізму (симптоматично, що праця М. Шеллера «Положення людини в космосі» побачила світ одночасно з «Буттям і часом» М. Гайдеггера) філософська антропологія позиціонувала себе як принципово новий тип не- класичного філософування, що спираючись на здобутки природничих наук і насамперед біології, що якраз на той час переживала свій розквіт як самостійної дисципліни, прагне зрозуміти людину із неї самої.

Так, один із основоположників філософської антропології, А. Гелен, в своїй праці «Людина. Її природа і місце у світі» наголошує на тому, що будь-яке філософування є насамперед філософуванням «людським», пошуком відповіді на питання, що в кінцевому підсумку є людина [4, с. 178]. Однак, принциповою відмінністю філософської антропології від інших філософських дискурсів є установка на те, що людське можна і потрібно розуміти виключно виходячи із нього самого. А значить буде-які намагання підійти до антропологічної проблематики від більш широких онтологічних, гносеологічних чи епістемологічних підвалин є, за визначенням, неповноцінними. Отже, філософська антропологія - це синтетична філософія людини, що займає особливе, специфічне положення у космосі. «Пролематичніть», «нестабільність», «роздвоєність» становища людини в світі полягає в тому, що людина окрім свідомості має іще й тіло, що вона є твариною, хоча й специфічною. В цьому контексті доцільно згадати Ф. Ніцше, з його баченням людини як «тварини, що не встановилась», людину як «нормалізованого недоноска» А. Портмана, що органічно переростають в основоположний концепт філософської антропології - людини як «біологічно недостатньої істоти». Саме тут, як наполегливо наголошують філософи-антропологи, пролягає радикальний водоподіл між філософською антропологією та екзистенціалістським дискурсом. Зокрема, «екзистенція» трактується ними як поняття, що уводить в бік від суті людини на відміну «життя» (не випадково, у якості своїх попередників філософська антропологія артикулює саме представників філософії життя, насамперед Ф. Ніцше та А. Дільтея): «Визнаючи, що екзистенціалізм відкрив людський вимір, представники філософської антропології підкреслюють, що і «Dasein, що екзистує» Гайдеггера, і «екзистенція, що екзистує» Ясперса закривають шлях власне до філософської антропології, ігноруючи проблему вітальності, розриваючи природно органічне та соціокультурне, не бачачи специфічності людини як тварини (її неспеціалізованої, непристосованості до «суто природного» життя») і її унікальності як життєвої єдності... Людина від початку «вписана» в світ, але в силу своєї природної «недостатності» не може бути пояснена «з природи», центрована на ній» [2, с. 1156-1157]. Втім, в наведеній цитаті не може не впасти в око те, філософи-антропологи у своїх програмних працях полемізують насамперед з К. Ясперсом та М. Гайдеггером, які, вочевидь, були їм ближчі як за часовими рамками, так і за культурним контекстом німецькомовного філософського дискурсу. Друге ж покоління екзистенціалістів-французів (Ж.-П. Сартр, А. Камю, А. Мальро, М. Мерло-Понті), що остаточно окреслилось в самостійну філософську течію під час другої світової війни і, зокрема, німецького окупаційного режиму на території Франції, при цьому ніби залишається осторонь.

Так, наприклад, теза Г. Плеснера про людину, як істоту, що «поставлена на ніщо», дуже суголосна аналогічним роздумам Ж.-П. Сартра. «Як ексцентрично організована істота вона (людина - О.Ш.) має ще зробити себе тим, чим вона вже є» [8, с. 135], - наголошує Г. Плеснер у своїй програмній праці «Сходи органічного та людина». Це, своєю чергою, означає: «не просто розчинятися в центрі своєї позиційності, як тварина., але стояти в центрі своєї позиційності і таким чином одночасно знати про свою поставленість. Цей екзистенційний модус, можливий лише як. здійснення... Людина живе, лише оскільки вона веде життя» [8, с. 135)]. Порівняймо з думками Ж.-П. Сартра: «Для екзистенціаліста людина тому не піддається визначенню, що від початку нічого собою не являє. Таким чином нема жодної природи людини, як і бога, який би її задумав. І оскільки вона (людина - О.Ш.) проявляє волю уже після того, як починає існувати. то вона є те, що сама з себе робить. Людина - це перш за все проект.» [9, с. 323].

Надзвичайно цікаво також порівняти філософсько-антропологічний підхід до «людської ситуації» із філософуванням іще одного представника французького екзистенціалізму - М. Мерло-Понті. Зокрема, в своїй основоположній праці «Видиме і невидиме» згаданий мислитель прагне створити нову феноменологічну онтологію (як це, втім, було притаманно й іншим представникам екзистенціалізму, зокрема М. Гайдеггеру та Ж.-П. Сартру) на принципово нових екзистенційних засадах - пошуку особливої сфери самого буття, що є проміжною для суб'єкта і об'єкта. Так виникає якісно нова філософська категорія - «плоть світу». На думку М. Мерло-Понті, людина не протистоїть світові, а є невід'ємною частиною саме цієї «плоті світу», яка не є ані чистою річчю, ані чистою свідомістю і в якій закладено структури, сенс і появи всіх речей [6, с. 189-227]. На наш погляд, таке бачення дуже дотичне до концепції «ексцентричності» людини Г. Плеснера. Так, говорячи, про «ексцентричність» людини Г. Плеснер порівнює її з твариною, що тотожна самій собі та своєму середовищу, і тому вона «не володіє тілом» та «центрична» (злита з середовищем), тобто фактично тотожна «плоті світу» в термінології М. Мерло-Понті, на відміну від людини, яка дистанціює себе відносно самої себе (своєї тілесності), що дає змогу говорити про самосвідомість (суб'єктність), але, з іншого боку, має тілесну природу, що, так би мовити, об'єктивує її існування. Отже, позиція людської «ексцентричності» за Г. Плеснером дуже нагадує бачення «людської ситуації» М. Мерло-Понті, коли людина, образно кажучи, виштовхує себе на зовні як суб'єкта, і відштовхує від себе середовище як об'єктивну даність, постійно перебуваючи в стані нестійкої рівноваги протистояння «сирому» або «дикому» буттю, будучи частиною «плоті світу» [6, с. 196].

Ну і нарешті, дуже важливим аспектом «людської ситуації» як для представників філософської течії екзистенціалізму, так і філософської антропології є становлення людини як соціальної істоти, її позиція по відношенню до інших людей. Так, А. Камю від раннього періоду своєї творчості, що його умовно прийнято називати «періодом абсурду» (основоположною працею цього періоду є «Міф про Сізіфа. Есе про абсурд»), в якому домінували настрої стоїчної нескореності людини перед докорінно трагічними умовами свого земного існування, врешті-решт переходить до «філософії бунту», вираженого в «Бунтівній людині». Запорукою цього переходу, для філософа виступає зроблений ним висновок про принципову неможливість реалізації людиною екзистенційного сенсу власного буття в умовах самоізоляції, адже боротьба за свободу можлива лише, коли ця свобода виступає цінністю для певної групи людей, служить їх єднанню на засадах солідарного бунту, чи-то проти соціальної несправедливості, чи-то проти трагічності «людського жеребу». Таким чином проблема «людського становища» вступає в тісний контакт з проблемою людської соціальності, взаємоперетіканням та взаємопереплетінням «Я» та «Ми».

З точки зору представників філософської антропології: «Лише в якості особистостей ми знаходимося в світі незалежного від нас і одночасно доступного нашим впливам буття» [8, с. 147]. Звідси принцип самотворчої, відкритої новим можливостям людини. Соціальний план діяльності людини, як істоти, що сама творить себе такою, як вона є, з необхідністю передбачає розрізнення в собі індивідуального та всезагального «Я» та вихід за межі одиничного в сферу «Ми», в якій розгортається дискурс людської свободи. «Творячи себе «лицем» людина з необхідністю відрізняє «себе» від «себе самої» в актах виборів, проявляючи свою відкритість світу і не гарантованість свого буття (саме в силу своєї ексцентричності)» [8, с. 149]. На нашу думку, наведена цитата дуже співзвучна зі знаменитим філософським афоризмом Ж.-П. Сартра про те, що обираючи іншого, я завжди в ньому обираю, насамперед, себе самого. «Коли ми говоримо, що людина сама себе обирає, ми маємо на увазі, що кожен з нас обирає себе, але цим самим ми також хочемо сказати, що обираючи себе, ми також обираємо всіх людей... І кожна людина має сказати собі: чи справді я маю право діяти так, щоб людство брало приклад з моїх вчинків?» [9, с. 326] - наголошує мислитель.

Отже, можна зробити проміжний висновок про те, що порівняльний аналіз праць «класиків» філософської антропології з поглядами представників філософії екзистенціалізму (особливо, представників так званого другого покоління екзистенціалізму або французького екзистенціалізму) говорить про ряд суттєвих спільних рис між ними. Тому, не дивлячись на декларовані представниками цих підходів світоглядні розходження, ці дискурси, швидше, можна порівняти з двома сторонами однієї медалі, аніж з полюсами діаметральних протилежностей.

І саме в цьому контексті надзвичайно плідним, є звернення до напрямку гуманістичного психоаналізу (Е. Фромм, А. Маслоу) та екзистенційної лого- терапії (В. Франкл, Р. Мей). Адже саме представники згаданих напрямків, будучи практикуючими психіатрами та психоаналітиками, ще в середині ХХ століття не випадково прийшли до висновку, що їхнім пацієнтам аби здолати свої неврози, фобії, істерії, депресії бракує насамперед саме світоглядного, смисложиттєвого компоненту, повноцінної власної життєвої стратегії, сенсу життя, що аж ніяк не втратило своєї актуальності й у ХХІ столітті. Разом з тим, у своїх підходах до проблеми людини вони прагнули до поєднання як сучасних здобутків біології, еволюційної біології, психології, психоаналізу, так і філософських підвалин екзистенціалізму, що став для них своєрідним світоглядним дороговказом. (Показовими в даному контексті є, зокрема, статті «Загальний екзистенційний аналіз» Франкла [10, с. 157-283] та «Чому психологи можуть навчитися у екзистенціалістів» А. Маслоу [5, с. 33-42]).

Зокрема, найбільш комплексне і компетентне визначення «людської ситуації», на наш погляд, належить Е. Фромму - видатному психіатру, психоаналітику та соціальному психологу ХХ століття. «Тварина задоволена, коли задоволені її природні потреби - голод, спрага, сексуальна потреба, - зазначає він у своїй програмній праці «Людина для себе». - Тією мірою, якою людина є твариною, ці потреби мають владу над нею і мають бути задоволені. Але оскільки вона людська істота, задоволення цих інстинктивних потреб недостатньо, щоб зробити її щасливою. Їх недостатньо навіть для того, щоб зробити її здоровою... Розуміння людської психіки має засновуватися на аналізі тих потреб людини, які випливають із умов її існування» [11, с. 446]. Головною ж умовою існування людини є трагічна дихотомія: «вона не може звільнитися від свого духу, навіть якби вона цього хотіла, і не може звільнитися від свого тіла, поки вона живе, і її тіло пробуджує в ній бажання жити» [11, с. 444445]. Таким чином, потреба пошуку та реалізації людиною сенсу власного життя неуникно випливає із самої «людської ситуації» і ця потреба є аж ніяк не менш актуальною для сучасної психічно здорової людини. Більше того, слідуючи за В. Франклом, можна сказати, що саме цей пошук і робить людину здоровою.

Висновки. Отже, саме гуманістично-психоаналітичний підхід до проблеми «людської ситуації», на нашу думку, є найбільш перспективним з точки зору подальшого розвитку антропологічної проблематики у філософії ХХІ століття, завдяки конструктивним намаганням поєднати сильні сторони антропологічного та екзистенціального підходів, знявши їх протиріччя та усунувши недоліки.

Список використаних джерел

1. Malreaux A. Le condition humaine / Andrй Malraux. - Paris: Gallimard, 1996. - 343 p.

2. Абушенко В.Л. Философская антропология / В.Л. Абушенко // История философии. Энциклопедия. - Минск: 2002. - 1375 с.

3. Гайденко П. Экзистенциализм / П. Гайденко // Философская энциклопедия. - М.: Издательство «Советская энциклопедия», 1970. - С. 538-542.

4. Гелен А. О систематике антропологии / А.Гелен, пер. А. Филлипова // Проблема человека в западной философии: Переводы. - М.: Прогресс, 1988. - С. 152-201.

5. Маслоу А. Психология бытия / А. Маслоу. - М.: Рефл-бук, Ваклер, 1997. - 300 с.

6. Мерло-Понти М. Видимое и невидимое / Морис Мерло-Понти; пер. с фр. О.Н. Шпарага. - Мн.: Логвинов, 2006. - 400 с. - (Conditio humana).

7. Паскаль Б. Мысли. / Блез Паскаль // Ф. де Ларошфуко. Максимы. Б. Паскаль Мысли. Ж. де Лабрюйер. Характеры. - М.: 1974 - 564 с.

8. Плеснер Х. Ступени органического и человек / Х. Плеснер, пер. А. Филлипова // Проблема человека в западной философии: Переводы. - М.: Прогресс, 1988. - 96-151.

9. Сартр Ж.-П. Экзистенциализм - это гуманизм / Ж.-П. Сартр // Сумерки богов: Ф. Ницше, З. Фрейд, Э. Фромм, А. Камю, Ж.П. Сартр: сборник. - М.: Издательство политической литературы, 1989. - С. 319-344.

10. Франкл В. Человек в поисках смысла / В. Франкл. С-Пб.: Ювента, 1993. - 287 с.

11. Фромм Э. Человек для себя / Э. Фромм. - Минск: Коллегиум, 1992. - 253 с.

Размещено на Allbest.ru