Конструктивістське виправдання дисциплінарності

Размещено на http://www.allbest.ru/

КНУ імені Тараса Шевченка

Конструктивістське виправдання дисциплінарності

А.П. Петухов, асп.

Київ

Анотація

У статті, виходячи із настанов радикального конструктивізму, ми досліджуємо співвідношення типу наукової раціональності зі способом філософського осмислення засад науки у їх стосунку щодо стратегій дисциплінарної демаркації наукового знання. Питання слушності дисциплінарного поділу науки на сучасному етапі її функціонування ми розглядаємо в якості прецедента до проблеми автономності філософської раціональності від раціональності наукової. У справі переходу від розгляду наукового знання як дисциплінарного до винайдення його міждисциплінар- ності, ми доводимо, що перегляд засад наукового пізнання може відбутись без зміни філософської перспективи.

Ключові слова: радикальний конструктивізм, типи раціональності, дисциплінарність- міждисциплінарність, некласика-постнекласика, наукове пізнання, методологія науки, дискретні описові стратегії.

В статье с позиций радикального конструктивизма исследуется соотношение типа научной рациональности со способом философского осмысления оснований науки в их отношении к стратегиям дисциплинарной демаркации научного знания. Вопрос актуальности дисциплинарного разделения науки на современном этапе ее функционирования рассматривается в качестве прецедента к проблеме автономности философской рациональности от научной. В деле о переходе от рассмотрения научного знания в качестве дисциплинарного до открытия его междисциплинарности доказывается, что пересмотр оснований научного познания может состояться без изменения философской перспективы.

Ключевые слова: радикальный конструктивизм, типы рациональности, дисциплинар- ность-междисциплинарность, неклассика-постнеклассика, научное познание, методология науки, дискретные описательные стратегии.

The article refers to correlation between a type of scientific rationality and a way of philosophical vision on foundations of science. This correlation is demonstrated from a radical constructivist view on strategies of disciplinary demarcation of scientific knowledge. The question of contemporariness of disciplinary demarcation (on opposite to interdisciplinary) considered as a precedent to a problem of autonomy of philosophical "kind" of rationality from the scientific one. The case of changing perspective in science from disciplinarity to interdisciplinarity in the same constructivist way proves that revision of foundations of science can be made without changing of philosophical view.

Keywords: radical constructivism, types of rationality, disciplinarity-interdisciplinarity, nonclas- sical-postnonclassical, scientific knowledge, methodology of science, descrete descriptive strategies.

Сучасний стан наукового знання та спосіб його отримання прийнято вважати міждисциплінарними. На противагу дисциплінарній організації науки, міждисциплінарність свідчить про переважну об'єктну та проблемну орієнтацію сучасних наукових розробок. Перехід від дисциплінарно- сті до міждисциплінарності вважається одним із основних факторів, якими засвідчується виникнення принципово нового типу наукової раціональності - раціональності постнекласичної.

Якщо зміна типу наукової раціональності є перетином віхи, котра свідчить про зміну епохи у способі організації наукових розробок, то ця зміна має відобразитись й у системі засвоєння (в тому числі й) наукового знання - в освіті. Але якщо набуття наукою міждисциплінарного характеру має змінити спосіб виконання наукових розробок та спосіб організації підготовки науковця, то чи не має зазнати "упостнекласичнення" і сам формат їх розгляду - методологія науки та теорія наукового пізнання? Нас цікавить не те, до якого типу наукової раціональності належить підхід В'ячеслава Семеновича Стьопіна - ми не пробуємо спроеціювати типи наукової раціональності на конкретне філософське дослідження. На меті ми маємо встановити зв'язок між концептуальною парою "дис- циплінарність-міждисциплінарність" у їх стосунку до зміни типу наукової раціональності, а саме, визначити:

чи спростовується дисциплінарна класифікація науки міждисциплінарною;

чи залежить комплекс стратегій із підготовки науковця від зміни способу наукової діяльності;

чи впливає переосмислення засад наукового пізнання на філософську перспективу, в якій було виконано таке переосмислення.

Останнє завдання підводить нас до комплексу фундаментальних філософських питань:

чи вичерпується методологія філософії загальнонауковою методологією;

чи є методологія філософії звідною до загальнонаукової методології (чи є філософські студії принципово придатними до сцієнтифікації);

якщо йдеться про відмінність філософського пізнання та мислення від наукового, то наскільки вірно було би говорити про галузевий поділ філософії або про зміну типів філософської раціональності?

Зміну наукової перспективи із некласичної до постнекласичної на засадах міждисциплінарності ми визнаємо достатньо спроможною гіпотезою і не ставимо її під сумнів. Нас цікавить проблема зміни філософської перспективи при переході від дисциплінарного розуміння науки до винайдення та визнання міждисциплінарності останньої, як засади для проголошення постнекласичного типу наукової раціональності. Цю проблему ми пропонуємо вирішити із застосуванням прийомів case study-дослідження: зміну філософської перспективи щодо засад науки ми розглядаємо на прикладі справи проголошення Стьопіним міждисциплінарності як засади до формування загальнонаукової картини світу [3, с. 627], що стало підставою до виникнення нарративу про постнекласичну наукову раціональність.

Концептуальні пари "дисциплінарність-міждисциплінарність" та "не- класика-постнекласика" ми розглядаємо як системи, невизначеність меж яких нехтується, що представляє їх у радикально конструктивістській перспективі. Слід зазначити, що поняття "міждисциплінарність" тут є тотожним "interdisciplinarity". Користуючись термінологією Стьопіна, ми не засвідчуємо приналежності до спільної з ним філософської традиції - уникненням запозичення префікса "inter-" ми лише запобігаємо множенню понять зі спільним значенням.

Визначення типів наукової раціональності за формою відповідає виділенню будь-яких епох за певними суттєвими подіями. Очевидно, що ступінь суттєвості події визначається інтерпретатором за комплексом даних, що знаходяться у його розпорядженні. Воля інтерпретатора у тлумаченні та класифікації даних створює перспективу, крізь яку подається та чи інша проблема. Таким чином, часова класифікація встановлюється у фундаменті самої фундаментальної науки. Якщо про науку нам йдеться як про діяльність заради виконання опису реальності таким чином, щоб забезпечити ефективне оперування із цією реальністю (та у ній), то навряд чи ми можемо покладатись на волюнтаристські засади історицизму. Історицистські описові стратегії, крім критикованих Карлом Поппером претензій на визначення стабільно повторюваних історичних закономірностей [1], пропонують догматику, похідну від інтерпретацій даних про принципово непридатні до відтворення події.

Прикладом історицистської описової стратегії можна навести виділення культурно-світоглядних історичних епох. Суперечки про належність сучасності до модерну [7], постмодерну, чи, приміром, метамодерну як пост-постмодерну [9], значним чином деформують мистецький та гуманітарний ландшафти. Однак потрактовувачам поняття "модерність" йдеться радше про специфіку матеріального виробництва (якщо залучати до нього й твори мистецтва) та соціальності у сучасності, а не про спосіб висунення гіпотез та побудови теорій.

В контексті нашого дослідження більш показовою спробою історици- стської класифікації засад пізнання є пропонована Мішелем Фуко визначеність пізнавального процесу епістемами - історичними конфігура- тивними підставами щодо способів пізнання. Фукольдіанська класифікація епістем часово не співпадає [4] зі стьопінською класифікацією типів наукової раціональності, адже Фуко не обмежувався лише науковим пізнанням. В якості одного з критеріїв розрізнення типів наукової раціональності Стьопін пропонує "ціннісно-цільові структури суб'єкта діяльності" [2, с. 250], що детермінуються не лише типом системного об'єкта, розглядуваного наукою, а й домінантними в культурі певної історичної епохи цінностями. Втім, жодної прив'язки типів наукової раціональності до культурно-світоглядних історичних епох Стьопін не наводить, тому ми робимо висновок, що як дисциплінарні науки, так і система загально- наукового знання досягають точки зміни типу раціональності синхронно. Крім того, показовим є виділення розглядуваними нами авторами саме тріади для протиставлення модерну - постмодерну - пост-постмодерну, ренесансної - класичної - сучасної епістем та класики-некласики із пост- некласикою. Навіть за абстрагування від містичних асоціацій, що їх може викликати такий поділ, бачимо, що він виконується на засадах авторської інтерпретації історичних даних. Оскільки історицизм, як ми бачимо, ґрунтується на переконаннях особистості, а наука - на узгоджених поглядах спільноти, то застосування історицистських описових стратегій щодо наукового пізнання нам видається сумнівним і необов'язковим.

Визнаючи міждисциплінарність станом сучасної науки, ми вважаємо, що безумовний перехід до постнекласики із запереченням дисциплінарних настанов некласики мав би свідчити про крах спроб класифікації наук згідно дисциплінарних царин. Однією із умов переходу від некла- сичної науки до постнекласичної Стьопін називає появу концепції саморегульованих систем - систем, що розвиваються історично [2, с. 265], тобто - еволюціонують. В такому разі нас цікавить, чи може розглядатись загальнонаукове знання в якості системи, а ця система - в якості саморегульованої.

Дослідження науки обов'язково виконується із деякої позанаукової перспективи, якою слушно вважати перспективу філософську. Тобто, ключовим фактором упридатнення системи для дослідження нам бачиться факт виходу за її межі, а в ситуації дослідження науки як системи, "місцем за її межами" стає філософія. Таким чином, якщо в межах дисциплінарних наук виконуються описи світу, то філософією виконуються описи таких описів, що викликає питання: чи слушно говорити про окрему від загальнонаукової філософську раціональність? Аналізуючи позицію Стьопіна, ми доходимо висновку, що ситуацію, названу нами "описом описів світу", він розглядає як властивість постнекласичної раціональності: міждисциплінаризуючись, наука утворює цілісність, що за обсягом переважає сукупність частин, де "надлишком", поміж іншим, є запит на перегляд засад науки та аналіз її поточного стану. Підтвердженням наших висновків зокрема є те, що Стьопін позначає ярликом некласики конструктивістські розробки Умберто Матурани та Франціско. філософський дисциплінарний науковий знання

Варели й Нікласа Лумана, тим самим наводячи їх прикладом типу раціональності саме наукової, а не будь якої іншої, попри самопозиціону- вання теоретико-пізнавального конструктивізму як не обмеженого лише дисциплінарними науками. Таким чином, згідно підходові Стьопіна, для дослідника, що поділяє постнекласичний рівень наукової раціональності, філософська перспектива є включеною до перспективи науково- дослідної, а філософія зводиться до визнання недостатності дисциплі- нарності та до обслуговування міждисциплінарних сполучень. Такі висновки не можуть бути задовільно сприйняті із табору (а точніше - мережі таборів) представників континентальної філософії, що традиційно існує у вигляді напрямів (чи то - шкіл), кожна з яких пропонує власний підхід до вирішення загальнофілософської проблематики, до якої входить і визначення засад та підстав класифікації, що цікавлять нас у цій статті. Тобто, континентальна філософія, розглядаючи філософську проблематику за високого ступеня автономності від проблематики дисциплінарно-наукової, все ж членується за принципом, подібним до дис- циплінаризації науки. Констатація міждисциплінарності як характеристики постнекласичної раціональності сцієнтифікує філософію: якщо континентальна традиція розширила поняття схолій до позначення окремих "філософій" як шкіл, то стан постнекласики висунув претензію на повернення філософським схоліям первинного значення - приміток на берегах аркушів дисциплінарних наукових студій.

Демаркацію наукової проблематики від філософської цілком слушно виконати згідно проблемних полів дисциплінарних наук - принаймні в цьому стосунку слушність дисциплінарного поділу науки зберігається. Втім, у такому разі постає питання про характер стосунку науки, методології науки та філософії. У контексті конструктивістських розробок методологію науки доречно вважати "медіумом" між системами дисциплінарно наукових та загальнофілософських студій. Із положень стьопінського підходу виходить, що постнекласичні наука, методологія науки та філософія спираються на спільний тип раціональності. Раніше ми зауважили, що Стьо- пін підпорядковує науковій раціональності не лише "постнекласичні" філософські розробки, а й "некласичні" студії, які він сам вважає науковими, але самі послідовники позиціонували їх масштаби більш осяжнішими за суто дисциплінарну проблематику. Тобто, пропоновані Стьопіним критерії розмежування типів раціональності є винайденими в межах програми "опису описів реальності", які ми визначили такими, що стосуються філософських розробок; конструктивістів Стьопін відносить до представників некласичної раціональності і пропоновані ними "описи описів реальності" не зіставляє із тими, які сам виконує в межах власного підходу. Таким чином, Стьопін висуває претензію на постнекласичність власних розробок та нехтує слушними щодо класифікації здобутками конструктивістів.

Цікавим для нас наразі є пропонована представниками радикально конструктивістського підходу в теорії пізнання стратегія класифікації, пов'язана із системним розглядом об'єктів, що класифікуються [8, с. 47-48]. "Радикальність" радикального конструктивізму полягає у проголошенні можливості абстрагування не лише від несуттєвих параметрів системи, а й від цілих систем із нехтуванням невизначеністю їх меж [5, с. 51-52]. У розгляді діяльності, як підпорядкованої конкретному типові раціональності, Стьопіним мимоволі застосовується радикально конструктивістська системна абстракція: складність системи виробництва постнекласичного знання вимагає радикальної ізоляції її від систем некласики та класики, в яких пізнання, не набувши об'єктної центрації, відбувається відмінним від виробництва знання чином. Елементаризація критеріїв раціональності в силу можливості їх розгляду у вигляді автономних одна від одної систем також є прикладом застосування радикально конструктивістської абстракції. Демонстрація меж типів раціональності є ні чим іншим, як "конструкти- візацією" - нехтуванням невизначеністю меж складних саморегульованих систем та систем, що саморозвиваються, якими і є системи пізнавальних настанов, висовуваних та дотримуваних в кожному типові раціональності.

Ми не пробуємо обґрунтувати належність радикального конструктивізму до постнекласичних розробок усупереч їх визнанню Стьопіним некласичними. Нам йдеться про те, що критерієм раціональності, як такої, є спроба упридатнити реальність до оперування нею із метою отримання результату якомога вищої міри передбачуваності (або уникнення досягнення небажаного результату). Для цієї мети пасує опис, виконаний за будь-якого необхідного рівня абстрагування. Таким чином, науки бачаться нам "описами реальності", тоді як радикально конструктивістський підхід до засад систематизації та критерії типів раціональності, пропоновані Стьопіним, є прикладами "описів опису реальності" і співвідносяться в першу чергу виходом їх проблемних полів за межі не лише дисциплінарної науки, але й науки взагалі.

Описи світу, виконувані наукою, є неуникно дискретними. Будь-який опис, виконаний із претензією на неперервність, стає дискретним за спроби фіксації його перебігу та отриманих в цьому перебігові результатів, адже така фіксація виконується не інакше, як у вигляді упорядкованої множини знаків. Очевидно, що будь-який знак являє собою цілісність, придатну до більш-менш "однозначної" інтерпретації. Високий ступінь однозначності інтерпретації забезпечується не лише попередньою підготовкою інтерпретатора через засвоєння культурних кодів та способів оперування ними, але й через "налаштованість" людини на сприйняття явищ світу у вигляді цілісностей, формованих не лише даними органів чуття, а й концептуальним навантаженням.

Показово, що виводячи розгляд пізнавальних стратегій науки за її межі, до царини філософії, ми отримуємо "зачароване коло": спроба осмислення філософського знання вимагатиме залучення "метафіло- софії"; такий процес триватиме доти, доки зберігатимуться запити на обґрунтування слушності та ефективності стратегій пізнання.

Таким чином, один напрям філософії не може ефективно інтерпретувати напрям інший через їхню наслідувану конкуренцію або через неспіввідносність "аксіоматики", тоді як інтерпретація філософії у спосіб, в який філософія інтерпретує науку, призводить до зайвого множення метафілософій. Ця проблема вирішується визначенням масштабу та характеристик дискретного опису, що надають нам змогу ідентифікувати його як належний науковому або філософському знаннєві. Відмінність описових стратегій як дискретних від визнаваної неперервності світу, до явищ якого вони застосовуються, актуалізується в радикально конструктивістському підході [6, с. 115-116]. Зокрема, останній демонструє філософію як сукупність проблемно орієнтованих підходів, без її дисцип- лінаризації у властивий науці спосіб та без спроб виходу за межі філософії в разі замаху на виконання її опису. Отже, радикально конструктивістський підхід, зауважуючи дискретність опису світу як проблему, всупереч самоназві є більш "поміркованим" за епістемологічні підходи, де питання дискретності-неперервності світу та його описів не піднімається.

Список використаних джерел

1. Поппер К. Р. Злиденність історицизму. - К.: Абрис, 1994. - 192 с.

2. Степин В. С. Классика, неклассика, постнеклассика: критерии различения // Постнеклассика: философия, наука, культура. - СПб.: Издательский дом "Мфъ", 2009. - С. 249-295.

3. Степин В. С. Теоретическое знание. - М.: Прогресс-Традиция, 2000. - 744 с.

4. Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук / Пер. с фр. В. П. Визгина, Н. С. Автономовой. - СПб.: A-cad, 1994. - 407 с.

5. Цоколов С. Дискурс радикального конструктивизма. - Mьnchen: PHREN, 2000. - 332 s.

6. Glasersfeld E. von Radical Constructivism: A Way of Knowing and Learning. Studies in Mathematics Educationo - Series 6. - London, Washington D. C.: The Falmer Press, 1995. - 213 p.

7. Habermas J. Modernity - an Incomplete Project. // Postmodern Culture / ed. by Hal Foster. - London: Pluto Press, 1985. - P. 3-15.

8. Maturana H. R., Varela F. J. The tree of knowledge: the biological roots of human understanding / Translated by Robert Paolucci. - Boston & London: Shambala, 1998. - 269 p.

9. Vermeulen T., Akker R. Va den Notes on Metamodernism // Journal of Aesthetics & Culture. Vol. 2 (2010).

Размещено на Allbest.ru