Роль та значення промови діотіми в імпліцитній філософії любові

Антична філософія любові - початок усвідомленого розуміння та герменевтики даної ідеї в історії людства. Саме давньогрецькі філософи та філософині заклали фундамент для імпліцитної філософії любові, тобто напівтеоретичного вільного осмислення феномену любові. Імпліцитна філософія любові немає чітких меж, принципів та методів осягнення даного феномену. Однак, незважаючи на цей факт, без її існування, ідей, які з'являлись, філософії любові як самостійної та теоретично сформованої галузі філософського знання не існувало. Однією з знакових постатей в імпліцитній філософії любові є давньогрецька філософиня VI-V ст. до н.е. Діотіма Мантінейська.

Наукові розвідки західних, російських дослідників Р.Блондел [8], К. Вайдер [13], О.Зубец [3], Б. Ілерс [9], В. Розіна [4], А.-А. Тахо-Годі [5], Д. Хальперіна [10], В. Шестакова [6], Х.Яннараса [7] та інших стали теоретичною основою даної статі. Однак, можна констатувати факт, що в них відсутній погляд на значення промови Діотіми в історії філософських розмислів про любов.

Отже, метоюстудії є визначення місця та ролі давньогрецької філософині Діотіми в імпліцитній філософії любові.

Однак, перш ніж розглядати безпосереднє наше питання, слід звернути увагу до проблеми реальності/вигаданості даної постаті в історико-філо- софському дискурсі.

За свідченням стародавніх рукописів, Діотіма - це жриця, що жила в стародавній Мантінеї, давнє місто в Аркадії - області Стародавньої Греції, яка відіграє важливу роль в Платонівському діалозі "Бенкеті". Оскільки єдине джерело щодо неї (в тому сенсі, що до Платона це ім'я ніде не зустрічається) - це був діалог Платона, незрозуміло, чи була вона справжнім історичним персонажем або просто вигадана особистість. Адже, як зазначає відома російська дослідниця А.А.Тахо-Годі: "Його (образ Діотіми) можна вважати чистою фікцією і бачити в імені цієї мудрої жінки тільки символічний зміст (мантінеянка - з м. Мантинеї; pвvnз - "пророк", "пророчиця", pavпiKфз - "пророчий". Мантінея в Аркадії славилася віщунами" [4, с. 452]. Проте, як зазначає Л. Джордж, основна причина неприйняття історичності Діотіми такою, якою вона постає у Платона полягає в тому, що філософія для давніх греків була справою виключно чоловіків, і тому є сумнівним, щоб Сократа аналізу тих чи інших філософських проблем вчила жінка. Однак, майже всі характери, що названі в діалогах Платона, відповідали справжнім людям, що жили в Афінах в добу античності [7, p.31].

Виходячи з цього, деякі дослідники Von der Historizitдt ьberzeugt ist Walther Kranz: Diotima von Mantineia. In: Walther Kranz: Studien zur antiken Literatur und ihrem Fortwirken, Heidelberg 1967, S. 330-337, hier: 330f. Fьr die Mцglichkeit der Historizitдt oder eines historischen Vorbilds plдdieren u. a. Ute Schmidt-Berger (Hrsg.): Platon: Das Trinkgelage, Frankfurt am Main 1985, S. 140 und Debra Nails: The People of Plato, Indianapolis 2002, S. 137f. Zu den Befьrwortern der gegenteiligen Auffassung zдhlen Gregory Vlastos: Socrates. Ironist and Moral Philosopher, Cambridge 1991, S. 73 Anm. 128, Heinrich Dцrrie: Diotima. In: Der Kleine Pauly, Band 2, Mьnchen 1979, S. 94f. und Eveline Krummen: Sokrates und die Gцtterbilder. In: Perspektiven der Philosophie 28, 2002, S. 11-45, hier: 19f. Siehe auch Luc Brisson (Hrsg): Platon: Le Banquet, 2. Auflage, Paris 2001, S. 29f.; Hayden W. Ausland: Who Speaks for Whom in the Timaeus-Critias? In: Gerald A. Press (Hrsg.): Who Speaks for Plato? Studies in Platonic Anonymity, Lanham 2000, S. 183-198, hier: 185f. (und S. 186 Anm. 11 zu den Anfдngen der Forschungsdiskussion im 18. und 19. Jahrhundert); Michael Erler: Platon (= Hellmut Flashar (Hrsg.): Grundriss der Geschichte der Philosophie. Die Philosophie der Antike, Bd. 2/2), Basel 2007, S. 196; Kurt Sier: Die Rede der Diotima, Stuttgart 1997, S. 8. заявляли про фіктивність фігури Діотіми, в той час як інші припускають, що відносини/діалог з такою реальною людиною міг би цілком бути. Всі дані пізніших античних авторів засновані на діалогах Платона. Її образ деякі прикрашають з вигаданими доповненнями. Якщо це вигаданий персонаж, який може мати походження від згадуваної Мантінєї - це натяк на свою функцію її як провидиці (Mantis). Згідно з однією з гіпотез, фігура Діотіми Платоном була введена як опонування праці Есхіна (теж учня Сократа), який в одній із своїх праць (дійшов фрагментарно) вводить теж образ Діотіми [Див.: 8, S. 131-136].

У перекладі з грецького ім'я Діотіма (Ліотща ^ Лїас; (Зевс) + тіцп (честь) позначає "честь Зевс а" або "шано- ваний(-а) Зевсом". Платон, як вважали деякі вчені здебільшого XIX - початку XX століть, використовував як прототип Діотіми Аспасію - другу дружину Перікла, оскільки давньогрецький філософ був дуже вражений її інтелектом і дотепністю. Ідентичність Діотіми і Аспасії повністю спростував інше джерело - діалог Платона "М^є^^о^' (Menexenоs), в якому Аспасія виступала вже під своїм власним ім'ям. Таким чином вчені дійшли висновку, що Платон не використовував вигадані імена, а Діотіма - є реальною історичною постаттю.

Розглянувши питання щодо ймовірності реального існування Діотіми, можемо перейти до безпосереднього аналізу основних аспектів її промови та вплив на імпліцитну філософію любові.

Перш за все, слід підкреслити, що лише Діотіма, на відміну від усіх інших учасників "Бенкету", у діалозі із Сократом говорить виключно про гетерогенну любов. Давньогрецька філософиня особливо помітно вплинула на подальшу історико-філософський дискурс осягнення любові завдяки трьом моментам: амбівалентність та мудрість любові, а також любов як прагнення до прекрасного і безсмертя. Розглянемо кожен з них більш детально.

Отже, амбівалентність любові. До появи Платона, ба більше, навіть у діалозі "Бенкет" до промови давньогрецької філософині ми не зустрічаємо дану думку. Згідно Діотіми, Ерот був зачатий на бенкеті в честь дня народження Афродіти. Це трапилось досить випадково, адже це була пиятика, а тому Пенія, як богиня бідності, що відчуває потребу, вирішила злягти із Поросом, богом багатства. До речі, цей міф про походження Ероту зустрічається в античній спадщині лише в даному діалозі. І цим пояснюється, на думку Діотіми, чому Ерот є постійним супутникпм Афродіти. Оскільки у Ерота батьки були за природою прямо протилежні один одному, то він увібрав в себе риси як батька, так і матері. Для нього притаманні почуття душевної слабкості, нещастя, розчарування у всьому і ремствування на свої злидні та бідність. Відповідно: "Ерот бідний і, всупереч поширеній думці, зовсім не вродливий і не ніжний, а грубий, неохайний, не взутий і без домівки; він валяється на голій землі, під відкритим небом, біля дверей, на вулицях і, як справжній син своєї матері, з потреби не виходить. Але з іншого боку, він по-батьківськи тягнеться до прекрасного і досконалого, він хоробрий, сміливий і сильний, він вправний ловець, невпинно будує будинки, він жадає розумності і досягає її, він все життя зайнятий філософією, він вправний чаклун і софіст. За природою своїй він ані безсмертний, ні смертний, в один і той же день він то живе, і розцвітає, якщо справи його хороші, то помирає, але успадкувавши природу батька, оживає знову. Він знаходиться також посередині між мудрістю і невіглаством [Symp. 203d-204a]".

Якщо Ерот амбівалентний, то стає зрозумілим, що з появою любові, як підкреслює практично вся західноєвропейська філософська думка, ми стаємо на шлях, де різко зростають не тільки щастя і радощі життя, але ще більше її труднощі, біль, тривоги. Це зовсім новий стимул серед стимулів людської поведінки, і він кидає свій відблиск на всі інші стимули, зміщує їх рівновагу, різко змінює пропорції. Простота людського життя тепер зникає, народження любові, як би нам цього не хотілось, ускладнює індивідуальне життя, позбавляючи його ясності, цілісності і чіткої визначеності.

Така амбівалентність людської любові простежується в контексті щастя та нещастя: "Називати це високе почуття щастям було б помилкою. І популярний погляд, не здатний побачити в цінності почуття любові нічого, крім щастя, упускає суть справи. Щастя в коханні якраз другорядне. В дійсності вона завжди містить страждання і радість. Власне евдемонія в ній, швидше, полягає в тому, що, починаючи з певної глибини почуття, страждання і задоволення невиразні і неможливо фактично зрозуміти, що для коханого є страждання, а що щастя. Страждання люблячого саме може бути щасливим, а щастя приносити біль. Специфічна цінність почуття любові знаходиться по той бік щастя і нещастя. Людина, відчуваючи вище почуття любові, піднімається над щастям і нещастям, бо це - почуття іншого порядку та іншого душевного змісту, в якому радість і страждання, немовби хвилями, змінюючи один одного, утворюють лише підлеглі моменти. Це емпіричні, тимчасові акциденції певної субстанції, яка люблячому дана безпосередньо як сповнена ідея, як цінність вічності" [2, c. 488].

В чому полягає герменевтичність природи любові та зв'язок з філософією?Діотіма також у своїй промові називає Ерота (любов) Великим генієм (Aaпpwv pйYaз) [Symp. 202d]. Геніальність його полягає в тому, що він є тлумачем і посередником між Божественним і людським світами [Symp.203e] Тому, перебуваючи посередині між Богом і людьми, Ерот здійснює насамперед словесну службу. У цьому якраз його основна функція і сила. Він герменевт (фapoviov sppsvsЬTOv), що дає людям розуміння божественної істини. Саме в цьому ракурсі Платон і каже про єротичнє знання: знання, яке починається з любові [6, с. 63]. Це знання, яке від любові дає особливе та унікальне розуміння всього.

Існуючи як акт і процес, любов відкриває розуміння і проводить герменевтику сущого в його таємному бутті, причому так, що завдяки йому люблячий і улюблене можуть брати участь один в одному, розширюючи себе за рахунок Іншого і знаходячи тим самим себе в Іншому і при цьому не втрачаючи себе в якомусь всепоглинаючому екстазі. Істинна любов проявляється у своїй чистоті буття, і ті, хто опиняється залученими в цю стихію любові, постають у розрізі цього істинного буття, у світі чистих сутностей або, як сказав би Платон, ідей [1, с. 220].

Необхідно також відзначити думку Діотіми, що "Богів не приваблює філософія, в них немає прагнення стати розумними - вони є такими. Подібно й серед людей - якщо хтось розумний, філософія йому непотрібна. А втім, нерозумних теж не приваблює філософія, бо в них відсутнє саме бажання набратися розуму. В тому, власне, і найбільша вада невігластва, що чоловік, який не може похвалитися ні вродою чи доброзвичайністю, ані розумом, видається собі бездоганним, хоч насправді таким не є. Якщо ж хтось не відчуває потреби, то в нього немає й прагнення здобути те, чого, на його думку, він не потребує" [Symp.204a]. Мудрість вабить тих, хто посередині. І поміж такими і Ерот. Бо мудрість - одна з найпрекрасніших благ, тоді як Ерот - прагнення до прекрасного, так що Ерот - неминуче філософ, тобто любомудр і як філософові йому належить місце між мудрецем і невігласом. Причина ж того - його походження. Він - син батька, що мудрий та невичерпно багатий і матері - немудрої й бідної [Symp.204a-b]".

Оскільки, як ми бачимо, любов за природою філософічна, мудра, то необхідно зазначити, що філософська думка від античності (саме з промови Діотіми) до сьогодення розглядає любов не лише як чуттєве та пристрасне бажання поєднатися з Іншим, але й як розумну та мудру силу, що здатна по-особливому розуміти все, що оточує люблячу особистість. Мудрість, філософічність, як характеристика любов, дозволяє їй максимально глибинно пізнавати, осягати все, що люблячу людину оточує не стільки з якоїсь меркантильної, корисливої мотивації, а скільки як щось вічне та неповторне, яке спонукає особистість до піклування та відповідальності за людину, до якої направлена інтенція любові. Ця ідея пройшла також червоною ниткою в історико- філософському осягненні любові аж до сьогодення.

Щодо тези "Любов - це прагнення до безсмертя і зв'язок із прекрасним" варто зазначити наступне.Діотімі, згідно слів Сократа належить в даному контексті наступна думка:"Всі люди, Сократе, вагітні тілом і душею, і коли досягають певного віку, природа їхня прагне розродитися. Розродитися вона може тільки в прекрасному, у потворному народження неможливе. Коли сходяться чоловік і жінка - вони породжують. А народження є справою божественною, бо вагітність і народження є виявом безсмертного начала у живому єстві, що є смертним. Одне, а друге не може статися там, де нема гармонії. Для всього божественного потворність - це брак гармонії, а прекрасне - гармонійне. Отож, при всякому народженні Мойрою та Ілітією виникає Краса. Тому, наблизившись до прекрасного, вагітне єство розкривається назустріч і розливається радістю, і породжує, і приводить на світ. Наблизившись до потворного, похмуро й тужно зіщулюється, відвертається, закривається і, замість того, щоб породжувати, затримує в собі обтяжливий плід. А тому той, хто носить у собі тягар сімені, хто повний творчої потуги, той відчуває піднесення від споглядання прекрасного, бо прекрасне дає звільнення від болісної туги... Гадаю, всі вони (люди) - і що достойніші, то більше роблять усе можливе, аби засвідчити свої безсмертні вчинки і зажити доброї слави. Вони прагнуть осягнути безсмертя. Мужі, що тілом плодючі, шукають, переважно, жінок, бо саме тут їхній Ерот: у своїх дітях, їх породивши, вбачають вони шлях до безсмертя, в дітях лишають пам'ять про себе і осягають блаженство на всі прийдешні часи [Symp.206c-d; 208e-209a]".

Для Діотіми, сенсом любові є те, що вона долає смерть, адже, за її словами, люди воліють любити тому, що прагнуть до безсмертя. Лише любов здатна перемогти смерть. Любов стає могутньою ніж смерть, оскільки вона, підкреслює російська дослідниця феномену любові

O.Зубець, "несе в собі безліч нещасть, любовна історія насичена випробуваннями. Але не тому, що вона є формою боротьби, що вимагає таємниці, тривоги і постійного здобуття коханої, як вважав автор "мистецтва куртуазної любові" Андреас Капелланус. Любов сама по собі, на думку російської дослідниці, неминуче споруджує перепони. Вірніше, породжуваний нею вихід за рамки існуючої ціннісно-нормативної системи означає виникнення перешкод особливого роду. У житті і без любові в досягненні цілей, втілення цінностей завжди існують більші чи менші труднощі. Але в даному випадку в якості перешкоди виступає не та або інша подія, факт, окрема норма або цінність, а вся ціннісно-нормативна система, хоча і виявлятися це трагічне ставлення може і у вигляді окремих проблем і складнощів" [3, с. 5].

Відомий антикознавець О.Ф. Лосєв, роздумуючи про онтологічно тісний взаємозв'язок любові та прекрасного у світлі Платонівського "Бенкету", підкреслює: "Естетичне переживання - це любов. Любов є вічне прагнення коханого до коханої. Це прагнення завершується шлюбом як в чуттєвій, так і в духовній реальності. Результатом шлюбу є породження нового, в якому люблячий та любляча вже дані у вигляді стійкого досягнення, де обоє злиті до непізнаваності. Ці досягнення являються об'єктиваціями любові, і неважливо де це відбувається - в просторі чуттєвості або духу. Таким чином, естетичне у своєму суб'єктивному аспекті є любовне прагнення і у своєму змісті просякнута тими ж любовними прагненнями" [5, с. 25].

Почуття любові, на думку Діотіми виникає через недостачу прекрасного. А для того аби прийти до того, необхідно прагнути його. Давньогрецька філософиня говорить, що: Любов - це процес рухливого знання, такого що піднімається зі сходинки на сходинку. Тому філософія любові у Діотіми - це перш за все діалектика знання та прекрасного, Ерот (прагнення) для Діотіми - це Ерот пізнання та краси. Інший дуже важливий момент, що міститься у "Бенкеті" - це зв'язок еротичного знання зкрасою. Врешті-решт любов - це пізнання вищої форми краси. Тут філософія любові у Діотіми органічно переростає в естетику, любов перетворюється прагненням до прекрасного, до естетичних переживань краси. Тому, піднесена любов - це витвір давньогрецької філософині. Діотіма в своїй рефлексії навколо феномену любові тим самим протиставляє любов звичайну, вона її оцінює негативно. Ті люди, в яких любов небесна, беруть натхнення та живуть не почуттями, а ідеями краси, блага та безсмертя [4, с.14].

Таким чином проаналізувавши основні аспекти промови Діотіми в контексті розвитку імпліцитної філософії любові, можна зробити наступні висновки:

1) Ми схиляємось до думки тих вчених (К. Вайдер, P.Блондел та інших), які вбачають у Діотімі реальну історичну постать у житті Сократа.

2) Саме Діотіма вперше в історії людства заклала найбільш фундаментальні аспекти імпліцитної філософії любові, що пройшли через увесь розвиток філософської думки, й до сьогодніі не перестають бути актуальними.

Список використаних джерел