Пауль Тілліх: екзистенціаліст чи теолог?

Keywords: systematic theology, existentialism, theological method and system of theological knowledge.

Однією з запорук подальшого плідного розвитку вітчизняного релігієзнавства як наукової дисципліни є і теоретична практика відокремлення загального масиву здобутого раніше знання від хибних, некоректних, невірних понять та уявлень. Зокрема, і уявлень щодо розвитку сучасної зарубіжної теології та філософії релігії. З огляду на це особливо цікавим предметом дослідження може бути й теологічно-філософська спадщина найвідомішого представника протестантизму минулого століття Пауля Тілліха. В Україні у відповідності до відомої традиції його відносять і до когорти філософів (більшою мірою філософів-екзистенціалістів), і до когорти теологів. Зважаючи на те, що у теоретичній практиці типовим є виокремлення і філософії релігії, і філософської теології, яка на відміну від так званої практичної теології, апологетичної теології, керигматичної теології, діалектичної теології та багатьох інших "теологій" подається у якості "теоретичного підґрунтя" теологічного знання загалом, подібне розмежування почасти може видатися і недоречним. Одначе, на нашу думку, в реальності подібне змішування врешті-решт призводить лише до формування некоректних уявлень і щодо сутності ідейної спадщини П.Тілліха, і щодо сутності процесів розвитку протестантизму у ХХ столітті загалом.

Сам Пауль Тілліх принципово розмежовував філософію і теологію. На відміну від представників так званого релігійного екзистенціалізму, він інтерпретував теологію у якості "особливої сфери знання", що має справу з особливим об'єктом і використовує особливий метод розпізнавання й усвідомлення світу. Запитання ж про те, як саме теологія співвідноситься зі спеціальними науками й переросло у його вченні у запитання про те, як, зрештою, теологія співвідноситься з філософією.

П.Тілліх, копіюючи своїх попередників, стверджував і те, що навіть найкритичніша (гносеологічно спрямована) філософія у своїй самокритичності завжди повинна торкатися онтологічних припущень. "Філософія, писав він у своїх працях, - ставить запитання про реальність як про ціле - ставить питання про структуру буття. І відповідь на це питання вона надає у таких термінах як категорії, структурні закони і універсальні поняття. Але вона повинна надавати відповідь в онтологічних термінах" [7, с. 26]. Тому й онтологію він вважав не умоглядно-фантастичною спробою створити ще один світ окрім існуючого в реальності, але певним результатом аналізу тих структур буття, з якими людство стикається кожного разу при зустрічі з реальністю.

Теологія ж, на думку П.Тілліха, так само як і філософія, за необхідністю задається тим самим питанням, оскільки те, що нас турбує завжди, і має належати реальності як цілому, має належати буттю. Теологія, писав він у своїх працях, маючи справу з нашою безмежною турботою, у кожному своєму положенні припускає існування певної структури буття, категоріальне його відтворення у відповідних закономірностях і поняттях. Обійти питання щодо буття теології не легше, аніж філософії. І спроба бібліцистів обійтися без позабіблій- них, онтологічних термінів, на думку П.Тілліха, була завжди приречена на невдачу так само, як і відповідні спроби деяких філософів. Адже у самій Біблії він вбачав ті самі категорії і поняття, які описують структуру буттєвого досвіду. На кожній сторінці усякого релігійного чи теологічного тексту, як стверджував цей мислитель, присутні такі поняття, як час, простір, причина, річ, суб'єкт, природа, рух, свобода, необхідність, життя, цінність, знання, досвід, буття й небуття тощо. Тому, як стверджував він далі, і бібліцизм, у випадку його намагання зберегти повсякденне значення цих термінів, просто перестає бути теологією.

Теолог, як це й намагався довести П.Тілліх, повинен з усією серйозністю сприймати і значення, і сенс тих термінів, які він вживає. Вони повинні бути відомі йому у всій безмежності і глибині їхніх значень. А якщо так, то систематичний теолог зобов'язаний бути філософом, тобто, володіти щонайменше критичним сприйняттям реальності. Адже і структура буття, і такі категорії і поняття, якими вона описується, імпліцитно чи експліцит- но турбують усякого філософа і усякого теолога.

Утім, на думку американського мислителя, філософія і теологія задають питання про буття з різних позицій. Філософія, як стверджував він далі, має справу зі структурою "буття- в- собі", а теологія - зі змістом буття "для нас". І саме цю різницю він покладав у головне підґрунтя розбіжності поміж теологією і філософією. У той час, як філософ, відповідаючи на онтологічні запитання, намагається зберігати відсторонену об'єктивність, і при цьому зберегти зв'язок свого аналізу з науками, теолог, навпаки, не тільки не відсторонений від об'єкта свого дослідження, але й залучений у нього. Він дивиться на свій об'єкт з пристрастю, зі страхом і з любов'ю. Підхід теолога до розуміння реальності, як це зазначав П.Тілліх, - це підхід екзистенційний, або ж екзистенціальний, бо він "залучений у своє дослідження і всім своїм існуванням, і своєю конечністю, і своєю тривогою, і своєю самосуперечністю, і своїм відчаєм, і тими цілющими силами, які діють у ньому у його соціальній ситуації" [7, с. 28].

Логос, яким користується теолог, на думку П.Тілліха, це не "чистий", "когнітивний", і "універсальний" розум, а той "Логос, що став плоттю". І вияв такого Логосу полягає не у загальній раціональності, а у церкві з її історичними традиціями і наявною реальністю.

Наступним пунктом розбіжності поміж філософією і теологією П.Тілліх вважав й неспівпадіння їхнього змісту. Навіть кажучи про ті ж самі об'єкти, вони, на його думку, говорять про різні речі. У той час, як філософ має справу з категоріями "об'єктивізованого буття", "епістемологічним суб'єктом" у його взаєминах з суспільством, онтологією і логікою буття й небуття, теолог співвідносить їх з пошуками "нового буття". Твердження теолога мають сотеріологічний характер. "Він розглядає причинність у її відношенні до першопричини (prima causa) як засновку цілої низки причин і наслідків; він вивчає час у його відношенні до вічності, а простір - у його відношенні до екзистенційної бездомності людини" [7, с. 29]. Теолог, як це відзначав американський мисли-тель, говорить про самовідчуження людини, про духовний центр її особистісного життя і про співтовариство, як про можливе втілення "Нового Буття". Він співвідносить структуру існування з його творчим підґрунтям, а структури духу - з духом божественним. Він пише про "історію спасіння" і про перемогу буття над небуттям.

Водночас з цим, філософ не може "перестрибнути" через конкретність свого існування та "імпліцитність теологічності" власного мислення, оскільки він також обумовлений у своїх роздумах психологічними, соціальними та історичними особливостями екзистенції. Подібно кожній людській істоті, філософ не існує й поза владою безмежної турботи незалежно від того, чи усвідомлює він її повною мірою чи ні, приймає він її для себе і для інших чи ні. Немає такої причини, писав П.Тілліх, яка б стала нездоланою перешкодою для того, щоби й навіть "найнауковіший" філософ не зміг би її прийняти, оскільки поза безмежною турботою, на його глибоке переконання, у такого філософа не вистачило б пристрасності, серйозності і творчого духу. І якщо уважніше подивитися на історію філософії, то у ній майже повсюди будуть виявлятися системи, що претендують на понадграничну значущість для людського існування. Час від часу і філософія релігії відкрито висловлює переживання щодо системи безмежної турботи. Втім, і характер онтологічних принципів, і особливі розділи філософії, такі, як, наприклад, епістемологія, натурфілософія, політика, етика, філософія історії та інші набагато більше сприяють розкриттю цієї турботи, прихованої в теології. Тому і кожний "творчий філософ", за визначенням П.Тілліха, є "потаємним (а іноді навіть і явним) теологом". "Він є теологом тією мірою, в якій його екзистенційна ситуація і його безмежна турбота формують його філософське бачення. Він є теологом у тій мірі, у якій його інтуїція універсального логосу структури реальності як цілого сформована тим приватним логосом, який відкривається йому в його окремому місці, виявляючи йому сенс цілого" [7, с. 30].

Проте, якщо головна мета філософа - служити універсальному логосу, і заради її досягнення він може й нехтувати екзистенційною ситуацією й граничною турботою, теолог завжди розвертається обличчям до цієї ситуації, до ситуації власної "одержимості вірою". Теолог, за визначенням П.Тілліха, детермінований власної вірою. І це абсолютно інакший зв'язок з предметом свого дослідження, І якщо він зрікається своєї позиції, як це робили так звані "емпіричні теологи", то з неодмінністю приходить до ствердження таких положень, реальність яких насправді не визнає ніхто.

Відповідаючи на запитання щодо можливого "протистояння" філософії і теології, П.Тілліх стверджував, що будь-який конфлікт на філософському рівні - це, перш за все, конфлікт поміж двома філософами, поміж філософом і теологом, одному з яких сталося бути теологом, а іншому ні, але ні в якому разі - не конфлікт поміж теологією і філософією. "Притаманний відносинам між філософією і теологією дуалізм розбіжностей і сходжень призводить до подвійного питання: неминучий чи між ними конфлікт і чи можливий їхній синтез? На обидва ці питання слід відповісти негативно: і конфлікт між ними не неминучий, - стверджував американський мислитель, - і їхній синтез неможливий" [7, с. 31].

З огляду на це твердження американського мислителя, й на те, що він створив своєрідний багатотомний компендіум систематичної теології протестантизму ХХ століття виникає й зрозуміле запитання: "А чи вірно вважати та інтерпретувати П.Тілліха та його ідеї у якості їхньої приналежності до філософії загалом, та так званої філософії екзистенціалізму, зокрема? Адже на відміну від відомих ідей С.К'єркегора, Г.Марселя, М.Бердяєва та інших екзистенціально думаючих мислителів, на відміну від їхнього категоричного заперечення усілякої "системності" та об'єктивності (методологічнос- ті та "науковості") теологічного мислення, П.Тілліх завжди неоднозначно стверджував, що вірна методологія є найголовнішим чинником не тільки у створенні адекватної наявній ситуації теологічної концепції, але й запорукою формування дієвого релігійного світогляду та світорозуміння людської істоти. "Термін "апологетичний", - як стверджував він у своїй "Систематичній теології", - статус якого у ранньохристиянській церкві був настільки високим, користується тепер поганою славою. Виною тому - ті методи, які застосовувалися в ході невдалих спроб захистити християнство від нападок сучасного гуманізму, натуралізму та історизму. Однією з найневдаліших і малоповажних форм апологетики є та, яка вдавалася до так званого "argumentum ex ignorantia", до прагнення виявити прогалини в наших наукових та історичних знаннях, з тим щоб знайти місце для Бога і його діянь у тому світі, який у всіх інших відносинах був би абсолютно обчислюваним і "іманентним". У міру прогресу наших знань довелося залишити іншу оборонну позицію, однак палкі апологети, хоча вони і були змушені весь час відступати, все одно в новітніх фізичних та історичних відкриттях продовжували вишукувати все нові і нові приводи для того, щоб заповнювати божественною творчістю нові прогалини наукового знання. Ця негідна методологія (курс. наш - А. Є.) й призвела до дискредитації усього того, що називалося "апологетикою" [7, с.14].

Та міра серйозності, з якою американський теолог ставився до проблем методології, засвідчують й його міркування про те, що "методом не можна оперувати довільно. Це й не трюк, і не механічне пристосування. Він сам по собі є теологічним твердженням і, подібно усім теологічним твердженнями, пов'язаний з пристрастю і ризиком, а в кінцевому підсумку невіддільний від тієї системи, яка на ньому будується. Система і метод належать один одному; про систему судять за методом і навпаки. Було б чудово, якби й теологи наступних поколінь, і нерелігійні мислителі усвідомили, що цей метод допоміг їм сприйняти християнську Звістку в якості відповіді на питання, укладені як у їхній власній, так і у всякій взагалі людської ситуації" [7, с. 16].

І якщо для С.К'єркегора та М.Бердяєва релігійна філософія Г.В.Ф.Гегеля разом з тими каркасами християнства, які спиралися на цю філософію, була подібна червоній шматці для бика у матадорському поєдинку, то П.Тілліх показово спирався на доведення своїх теологічних постулатів й доводив дієвість і "само-буття" схоластів, і на "універсальної субстанції" Б.Спінози, й "абсолютного духу" Гегеля.

Його методологічна позиція, сформована після еміграції до США, полягала у категоричному запереченні огульного засудження християнської теології і пропозиції обрати такий теологічний метод, при якому і Звістка, і ситуація співвідносилися б поміж собою у парадигмі збереження й одного, й іншого. "Якщо цей метод буде знайдений, - стверджував П.Тілліх, - то і старе двохсотлітнє питання про "християнство і сучасне мислення" можна буде вирішити куди успішніше. Наша система і є спробою використовувати "метод кореляції" як такий спосіб, який об'єднав би Звістку і ситуацію" [7, с. 15].

Те коло, у якому діє теолог, на думку П.Тілліха, є набагато вужчим аніж коло, у якому діє релігійний філософ. Адже до "містичної апріорності" теолог завжди додає критерій християнської Звістки. І якщо релігійний філософ намагається залишатися у своїх поняттях загальним і абстрактним, то теолог свідомо і навмисно намагається бути у своєму мисленні специфічним і більш конкретним. Філософ, як стверджував це П.Тілліх, усе ж таки намагається абстрагуватися від тих елементів, які у мислення привносяться певною культурною традицією, й прагне створити такі поняття, які залишалися б дійсними стосовно будь-якої релігії взагалі. Теолог, напроти, лише претендує на універсальну дійсність християнської Звістки у її конкретному та спеціальному характерові.

У свою чергу, "діючий "по науці" теолог, - як це зазначав американський мислитель, - претендує на те, щоб бути кимось більшим, аніж просто релігійним філософом. За допомогою свого методу він хоче витлумачувати християнську Звістку загалом. Це змушує його вибирати одне з двох. Він може, наприклад, підпорядкувати християнську Звістку його власному поняттю релігії. У цьому випадку християнство буде розглядатися в якості одного поряд з іншими прикладами релігійного життя. Воно, звичайно, буде вважатися вищою формою релігії, але все-таки не остаточною і не унікальною" [7, с. 16-17].

Таким чином, ми маємо певне окреслення специфіки розуміння П.Тілліхом взаємозв'язку поміж теологією та філософією, між теологічною та філософською методологією і історією розвитку, власне, теологічного мислення. Ми маємо і намагання, або ж прагнення мислителя певним чином "підняти" своє вчення над релігійною філософією і ствердити себе у "ранзі" теолога. Це намагання неоднозначно простежується в усіх томах його "Систематичної теології" та інших теологічних розвідках. Звичайно, що у межах невеликої за обсягом статті навряд чи можна детально проаналізувати дану проблему, проте й вже з вищезазначеного можна зробити висновок про те, що вірогідність віднесення ідейної спадщини П.Тілліха до сонму так званих філософів- екзистенціалістів залишається під великим запитанням. Не зовсім коректними, з огляду на це, нам уявляються й намагання деяких сучасних вітчизняних істориків філософії зробити з П.Тілліха представника "теологічного екзистенціалізму" [5, с. 328]. Адже висновки, зроблені тільки на підставі самоуявлення дослідника, яким подеколи замінюється скрупульозний аналіз предмета, концепції, або ж того чи іншого вчення, далеко не додають науковості будь-якій гуманітарній дисципліні, чи то історії філософії, чи то релігієзнавству.

Список використаних джерел

тілліх філософія класичного екзистенціалізму

1. ЗоткинаО.Я. "И этому испытанию никогда не приходит конец" // Тил- лихП. Систематическая теология. - М. - СПб., 2000. - Т. 3. - C. 381-398.

2. Лезов С. В. Теология культуры Пауля Тиллиха // Тиллих П. Избранное. Теология культуры. - М., 1995. - С. 461-471.

3. Лифинцева Т. П. Пауль Тиллих // Философы двадцатого века. Книга вторая. М.: "Искусство XXI век", 2004. - С. 300-324.

4. Пименов С. С. Теология культуры Пауля Тиллиха / Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата философских наук. - М.: МГУ имени М.В.Ломоносова, 2007. - 29 с.

5. Таранов С. В. Теологічний екзистенціалізм: монографія / Сергій Таранов. - К.: Четверта хвиля, 2014. - 328 с.

6. Тиллих П. Систематическая теология. Т. 3. / Пауль Тиллих; [пер.с англ. О.Я. Зоткина; отв.ред. О.Р. Газизова]. - М.; СПб.: Университетская книга, 2000. - 415 с.

7. Тиллих П. Систематическая теология. Т. I-II. / Пауль Тиллих; [пер.с англ. Т.Лифинцева (т. І), О.Р. Газизова, В.М. Ошеров, В.В. Рын- кевич (т. ІІ); отв.ред. О.Р. Газизова]. - М.; СПб.: Университетская книга, 2000. - 463 с.

8. Тиллих П. Динамика веры / Пауль Тиллих // П. Тиллих Избранное: теология культуры; [пер. с англ. Е. Г. Галагушкин, О. В. Боровая, Т. И. Вевюрко, Е. А. Жукова, О. Я. Зоткина, В. В. Рынкевич, Т. Е. Савицкая]. - М.: Юрист, 1995. - 479 с.

9. Шевченко С. Л. Проблема цінностей в теології П.Тілліха // Теоретичні проблеми сучасної етики: Навчальний посібник / [А. М. Єрмолен- ко, Г. Д. Ємельяненко, М. М. Кисельов, П. А. Кравченко, Я. В. Любивий, В. А. Малахов, К. Ю. Райда, С. Л. Шевченко]. - Полтава: ПНПУ імені В. Г. Короленка, 2012.- С. 160 - 168.

Размещено на Allbest.ru