Семіотичні алюзії подолання епістемології, або чи можлива нова коперниканська революція?

Ключевые слова: преодоление эпестемологии, Пикторальный поворот, эпистемологическая совместимость, рефлексивное суждение, семиозис, неизвестный объект.

О.О. Solodka

Semiotic allusions of overcoming epistemology, or a new copernican revolution, whether it is possible?

Keywords: Overcoming Epistemology, the Pictorial Turn, a epistemological compatibility, reflective judgment, semiosis, unknown object.

пікторальний поворот семіотика

Поширена сьогодні тема пост-епістемологічної доби, чи подолання епістемології вже має свою історію. Артикульована Ч. Тейлором на початку 90-х рр. ідея "подолання епістемології", яка "колись була гордістю модерністської філософії", прямо відсилає нас до впливової книги Р. Рорті "Філософія і дзеркало природи". Вслід за Рорті, Тейлор говорить, що традиційна модерна епістемологія є фундаменталістською. У світлі цього фундаменталізму "позитивні науки заради удосконалювання себе потребували суворої дисципліни, яка могла б перевірити мандати усіх істинних тверджень", тоді як "епістемологія пояснювала саме те, що легітимувало наукові твердження, і той остаточний ступінь легітимності, на який вони могли б претендувати" [3, с. 407]. І хоча цей фундаменталізм не передбачав, що "аргументація про джерело легітимних наукових тверджень" могла бути емпіричною, на практиці фундаменталістські інтенції виявлялись "реплікою" (cue) "успішних наук" того часу від "захоплення Декартом математикою" і до сучасної "моди на редукцію до фізики". У дусі Рорті, подолання епістемологічного фундаменталізму Тейлор називає "новим поворотом у філософії", а серед лідерів цього повороту передусім відзначає Куайна та його проект "натуралізації" епістемології, за яким епістемологія "позбавляється апріорного статусу" і має стати лише однією наукою серед інших [Там само]. Ми пригадали відомі тези Тейлора, обговорення яких достатньо детально представлено в філософській літературі, тому, що тема "долання епістемології", чи "пост-епістемологічної доби", подібно до Коперниканської революції Канта, за останні 30 років так саме набула метафоричного значення. Проте йдеться про метафору лише у певному сенсі, власне як і у ситуації з Коперниканською революцією, що лише певною мірою може бути визнана метафорою, яка відсилає до "революції у природознавстві" тільки як до "фігури" поворотного пункту. Твердження Тейлора і Рорті щодо реплік "строга наука" та "успішні науки" свого часу вже поставили під сумнів чисту фігуральність посилань на революцію у природознавстві.

Зважаючи на таку преамбулу, предмет нашої розмови можна охарактеризувати як спробу розглянути ті "успішні" наукові парадигми, алюзією на які виявляється і сама програма "долання епістемології".

На наш погляд, у такому сенсі окремо заслуговує на увагу розгорнута у горизонті "пост-епістемологічної доби" ідея Пікторального повороту (the Pictorial Turn), загальні принципи якого були сформульовані у "теорії пікторальності" (Picture Theory) В. Мітчелл, майже одночасно з тезами Тейлора стосовно "долання епістемології".

Два попередніх зауваження щодо епістемологічної значимості Пікто- рального повороту.

По-перше, цей "поворот" окреслив непросту ситуацію утворення широкого емерджентного поля між(транс)дисциплінарних досліджень, за умови існування якого, навіть нова, претензія епістемології, стати лише однією серед інших, може зазнати поразки, через ситуацію невизначеності у дисциплінарному уособленні наук та їх розмежуванні з іншими. Як зауважує Г. Кресс, один з авторів між(транс)дисциплінарного проекту соціально-семіотичної мультимодальної теорії (Social Semiotic Multimodal theory), а також концепту "мультімодальність", власне теорії, базові принципи якої оформлюються на тлі звернення соціальної семіотики до експансії візуального в сучасній мас-культурі, сучасні наукові дослідження, постали перед питанням "епістемологічної сумісності" (epistemological compatibility). А саме, йдеться про те, що "світ, як відображений у існуючих дисциплінах, змінився, і дисципліни, що спів-консти- туювались та спів-еволюціонували з цим світом, не можуть далі продовжувати свою роботу в новому інакше конституйованому світі, який ставить проблеми, що потребують додаткових можливостей від зв'язаних теорій і методологій" [7]. Таким чином під питання потрапляє "успішність" самої моделі дисциплінарної диференціації наук.

По-друге, і сам концепт Пікторального повороту спів-конституюється, чи постає перед питанням "епістемологічної сумісності" щодо його інтерпретацій цього повороту через поширення візуальних досліджень (Visual Studies) як "візуального" або "конічного" [12, р. 1-16]. У такому контексті застосоване Мітчелл пояснення принципів Пікторального повороту за допомогою семантичної відмінності у англійській мові між "a picture" і "an image" виявляться втягнутим у більш складну мовну гру, до якої принаймні залучаються "a visual" і "an icon". Нагадаємо первинний сюжет Мітчелл: "a picture" є матеріальним об'єктом, річчю, яка може згоріти, чи зламатись, тоді як "an image", який з'являється завдяки "a picture", може пережити її руйнацію у пам'яті, наративах, копіях, і слідах, в інших медіа [9, p. 16]. Ми повернемось ще до цього визначення, але спочатку дозволимо собі відтворити деякі вступні положення теорії Пікторального повороту.

Посилаючись знову-таки на Рорті, а саме його бачення історії філософії як серії "поворотів", кожний з яких відрізняє зростання одного кола / набора (set) проблем та зникнення іншого, Мітчелл, вслід за Рорті, го- ворить про (перед)останній поворот в філософії як "лінгвістичний". Цей поворот дається взнаки набуваючи резонансу в інших гуманітарних дисциплінах, таких як лінгвістика, семіотика, риторика тощо, але водночас в різноманітних моделях "текстуальності", які стали "the lingua franca" для критичної рефлексії у мистецтві, засобах масової інформації, культурі, та завдяки яким суспільство визначається як "текст", а природа і її наукові репрезентації як "дискурс"; навіть "несвідоме" репрезентується як "мова" [9, р. 11-13]. Новий поворот, якому поступається місцем поворот "лінгвістичний", Мітчелл визначає як "пікторальний". І якщо оцінка домінування вербально-текстуального підходу радикалізується у деяких представників візуальних студій до визначення всієї модерної епістемології як "іконофобічної" традиції Заходу [4, p. 227], то у Мітчелл ми не бачимо таких радикальних передсудів щодо "іконофобії" Заходу. Навіть знакова "іконофобічна" фігура Л. Вітгенштейна з особистою "ісонокластичною" драмою, а також ознаки "іконофобічного" відлуння в "Філософії як дзеркалі природи" Рорті, супроводжуються як запитом до дослідження "філософського вступу до Пікторального повороту в думці Вітгенштейна", так і інтуїцією, що потреба Рорті захистити "нашу мову" (our speech) від "візуального" лише свідчить про наявність Пікторальних зрушень [9, р. 11-13]. Відтак, позначена Тейлором епістемологічна програма Куайна цілком може бути розглянута як згортання позицій "the lingua franca".

Як підкреслює у своєму проекті постгерменевтичного прочитання Пікторального повороту А. Мартінего, центральним концептом теорії Мітчелл залишається "образ-текст" (image-text), який передбачає три позиції: (1) "образ/текст" є композитним, синтетичним концептом; (2) йому властива можливість обернення, адже він містить "розрив", "розщеплення"; (3) він здатний акцентувати корелятивність, зв'язаність пікторального і вербального [8, р. 303; 8, р. 89]. Позаяк, мітчеллівський композит не набуває характеру долання "іконофобії" через впровадження альтернативних засобів документування фактів, чи пошуку нового формату "строгої науки", що даються взнаки у різноманітних напрямках широкого та достатньо розмитого поля візуальних студій [12]. Більш того, його характеристики Пікторального повороту супроводжуються уточненням, що це не означає повернення до "наївного мімезісу, копій, кореспондентних теорій репрезентації, або оновленої метафізики зображувальної «присутності»" [9, р. 16].

Цей поворот є радше "постлінгвістичним, постсеміотичним перевідкриттям пікторальності (a рісШге) як комплексу взаємодії візуальності, пристроїв, інститутів, дискурсу, тілесності, фігуральності (figurality)" [9, р. 16]. Або постгерменевтичним, як пропонує Мартінего, адресуючись до "герменевтики символів", теорії метафори та концепту "живої метафори" Поля Рікьора, як спадщини його "феноменологічної єресі". Власне Мітчелл, окреслюючи "джерела" повороту, називає достатньо потужне коло авторів, яких можна було б поєднати за принципом: "звертались до конвенцій та кодексів не-лінгвістичних символічних систем", і не виходили з припущення, що "мова є парадигмою значень" [9, р. 16]. У посиланнях Мітчелл фігурують семіотика Ч.-С. Пірса та "мови мистецтва" Н. Годмана, які доповнюються феноменологічними дослідженнями уяви і візуального досвіду в європейській філософії. Він згадує "граматологію" Ж. Дерріда з децентрованою "фоноцентричною" моделлю мови, що привертає увагу до візуального, матеріальних слідів письма; дослідження франкфуртською школою модерну, мас-культури, візуальних медіа; наполегливі зусилля М. Фуко по вивченню "scopic regimes" сучасності з його переходами від дискурсивного до видимого, доступного зору і говорінню, історією та теорією влади / знання [Там само].

До цього списку Мартінего пропонує включити і Рікьора, послужний список якого таким чином вибудовується у перспективі його "єретичної" ідеї, "що тематизація суб'єктивності не може бути здійсненою гусерлівським методом опису есенцій, але мусить "ввести в коло рефлексії довгий обхідний шлях символів і міфів, що передаються великими культурами" [8, р. 303], тобто у перспективі руху від феноменології до "герменевтики символів" і далі до герменевтики як теорії (живої) метафори. Пропозиція Мартінего передбачає подвійний механізм опосередкування Пікторального повороту. З одного боку, його звернення до Рікьора як епістемологічного ресурсу забезпечення Пікторального повороту супроводжується визнанням, принаймні для цього контексту уособленого в герменевтиці Рікьора, поворотного значення самої герменевтики, щодо якої Мартінего висуває гіпотезу "другого Коперниканського повороту в філософії". У попередньому сенсі герменевтика розглядається як "революція, в якій естетичний базис мислення виходить на перший план і стає неминучим" [8, p. 302].

З іншого боку, і тут так саме ситуація з Рікьором уособлює для нього загальний характер проблеми, "герменевтична революція" має чіткі кантівські конотації. Естетичний базис "герменевтики символів" Рікьора (Мартінего залучає числені коментаторські підходи в цьому питанні) відсилає безпосередньо до "Критики здатності судження". Символи, які передують дискурсивній "роботі концептів / понять" (у Канта, як позначає автор, це застосування категорій) та "розпочинають філософський дискурс", подібні до естетичних ідей Канта. Так з успадкування "естетичних ідей" Канта формується відомий "девіз" Рікьора: "З символу зростає думка". Мартінего цитує пасаж з § 49 "Критики здатності судження" щодо репрезентативної здатності естетичних ідей. Дозволимо собі вільний переказ цього відомого пасажу: Кант говорить, що естетичною ідеєю називає таку презентацію уяви, яка дозволяє напружене мислення, але так, що воно не було представлено якоюсь певною думкою, тобто поняттям; власне тому мова ніколи не може повністю виразити і зробити зрозумілою таку презентацію мислення [1, с. 187; 8, p. 302].

Обговорення питань правомірності певної редукції герменевтики до "герменевтики символів" в рамках гіпотези "герменевтичної революції", репрезентативного потенціалу "естетичної ідеї" у Канта до естетики, на наш погляд, має бути предметом окремого дослідження. У відповідності до наших завдань, ми хотіли б тут звернути увагу лише на представлені у проекті Мартінего деякі значущі аспекти нового концептуального поля Пікторального повороту, які корелятивні ідеям Мітчелл.

По-перше, це питання поза-дискурсивної та поза-концептуальної природи символів як символічної мови, відповідно потреби у цілком особливому методологічному інструментарії для аналізу такої мови (у випадку Мартінего йдеться про гермевтичну альтернативу "the lingua franca" з подальшим акцентом на можливостях герменевтичного аналізу фігурального). Прикметне, що вслід за Рікьором ми продовжуємо говорити про символи як про "дарунок мови", тобто як про "мову", і відтак, шукаємо "нелінгвістичні" парадигми (мовних) значень та "нелінгвістичні" методи аналізу мовних феноменів, наприклад, символів. Посилання на кантівські конотації з "Критики здатності судження" принаймні дають нам тут шанс долання семантичної гри, прихованої можливостями вживати латинізм "лінгвістичний" поруч з "мовний", адже йдеться про нерепрезентативність естетичної ідеї "мовою понять".

Повертаючись до соціально-семіотичної мультимодальної теорії та питання про "епістемологічну сумісність" можемо говорити як про нере- презентативність лінгвістичної парадигми значень в рамках системи понять окремих наук, так і про зазначене соціальною семіотикою у її ще до мультимодальній історії "заземлення" (down-to-earth) лінгвістичної парадигми у напряму "мови, яка є тим, і завдяки тому, що вона має робити", за відомим висловлюванням М.-А.-К. Холідея (Halliday). Маємо на увазі поворот до соціальної семіотики, що відбувся у системно-функціональній лінгвістиці, який пов'язують з виходом книги Холідея "Language as Social Semiotics" (1978), де у притаманній йому короткій і заземленій манері Холідей говорить про мову (як і про інші семіотичні системи), що вона розвивається тією мірою, якою значення, що сприймаються людьми, створюються за потребою процесу комунікації. Відтак "семіотичні системи (такі як мова) відображають, конструюють та інсценують нашу реальність", а семіозіс - як парадигма створення значень - визначається "соціальними практиками у спільнотах" [6]. Більш того, у нещодавно опублікованій роботі "Social Semiotics: Key Figures, New Directions" (2015), обговорення ідей соціальної семіотики розпочинається не з питання долання цією традицією лінгвістичної парадигми значень, але з того, що підхід Холідея не потребував ані концепту ума (mind), ані якоїсь над- семіотичної бази знань, такою мірою йшов у розріз з "успішними" на той час поглядами на мову в нейронауках [10, р. 2-16].

Складний і дуже детальний підхід Холідея у Вступі до "Social Semiotics: Key Figures, New Directions" пропонується розглянути через три основних його організаційних принципи, а саме, стратифікація, ін- станціювання та метафункція (stratification, instantiation and metafunction), у розгортанні яких даються взнаки ідеї Б. Маліновського, В. Матезіуса, Б.-Л. Уорфа. Прикметне, що на цьому шляху соціальна семіотика не тільки "зберігає" концепт "тексту", але й далі застосовує та розвиває його в теорії мультимодальності, як теорії мультимодального тексту. За своєю формою розгортання трьох принципів у Холідея починається зі стратифікації мови, але як "контекст-залежної" (context sensitive), і завершується "текстуальною метафункцією", визначення якої нагадує висхідне визначення мови, "яка є тим, і завдяки тому, що вона має робити" [10, p. 4]. А саме, текст як текстуальна метафункція дає можливість мовцю "організувати значення", концептуально і інтерперсонально, причому таким чином, що це значення набуває смислу у контексті і відтак виконує свою функцію у вигляді повідомлення. Номінально ж "текст" з'являється через принцип інстанціювання, який позначає зв'язок семіотичної системи і тексту, і який спирається на концепт реалізації (the concept of realization). Виходить так, що "семіотична система" (і зрештою будь-яка семіотична система) і "текст" є одним і тим самим феноменом, але розглянутим з різних перспектив, тобто Холідей "зв'язує систему і текст як полюси континиуму". Залежність тексту від лінгвістичної парадигми значення у такий спосіб підпорядковується загальному механізму семіозісу, який не зводиться до суто лінгвістичного.

І ще одне питання, під маркером "по-друге", до якого ми хотіли б привернути увагу у контексті герменевтичних міркувань щодо Пікторального повороту у Мартінего, до розгляду якого нас підштовхує в тому числі і тема семіозісу. Це актуалізація в контексті Пікторального повороту кантівських конотацій, а саме, теми продуктивної сили (естетичної) здатності судження у Канта. У мітчеллівському списку "батьків" Пікторального повороту така кантівська конотація не тільки є можливою для кількох названих позицій, але й номінативно присутньою у теорії семіозісу Пірса та в пірсологічній традиції, причому у її безпосередньому зв'язку з темою "конвенцій та кодексів нелінгвістичних символічних систем", які не передбачають припущення, що "мова є парадигмою значень".

Однак перш, ніж ми звернемося до семіотичних перепрочитань кантівської "Критики здатності судження", слід окреслити третій аспект теорії Пікторального повороту, який почасти уможливлює її герменевтичне прочитання. Мітчелл говорить про Пікторальний поворот радше як про "постлінгвістичне, постсеміотичне перевідкриття пікторальності, як комплексу взаємодії візуальності, пристроїв, інститутів, дискурсу, тілесності, фігуральності". У перспективі такого переліку не тільки попереджається можливість надання відтепер візуальному статусу "the visual franca", але - подібно до визнання інших семіотичних систем поруч з мовою - відтепер розширюється діапазон епістемологічно значущих "даних" та правила його визначення. Якщо освітній потенціал комп'ютерних ігор та поточний ре-інженерінг системи освіти, поширення та зростання ефективності онлайн-продажів; посттипографська доба (post-typographic era), як дігітал-поворот в культурі, що змінює наше розуміння "грамотності" як "писемності" (a new way to think of literacy); владні ресурси мас-медіа та проблеми будови і управління транснаціонального глобального суспільства; "вторинне життя" (Second Life) у віртуальному просторі та online- чи дігітал-релігійність (online religion, digital religion) виявляються дисциплінарно іррелевантними, але когнітивно значущими, вибір інструментів їх дослідження не може бути епістемологічно нейтральним.

Особливість пікторального комплексу (set) Мітчелл, навіть у його першому визначенні, як і сама опозиція пікторального / лінгвістичному, на наш погляд, позначила ситуацію, яку ми дозволили б собі описати в термінах соціальної семіотики.

З одного боку, як поновлення інстанційного зв'язку тексту та семіотичної системи, адже будь-який варіант "the franca" є натуралізацією того значення, наприклад, лінгвістичного, яке конституюється у певній текстуальній "реалізації" семіотичної системи, відповідно до завдань контексту, який через таку натуралізацію відображується, конструюється, інсценується. Алюзія тут є зустрічною. У пікторальному комплексі Мітчелл змішуються елементи, що відносились "до повороту" і до "тексту" і до "контексту", і ніби перезапускається механізм семіозісу. Як говорить Д. Борхерт (J. W. Borchert), впроваджуючи свій проект розвитку пікторальної теорії в умовах панування visual-digital media, що теорія Мітчелл тільки "просуває" (pushing) Пікторальний поворот [5].

З іншого боку, і тут ми знову посилаємось на Кресса, коли "світ, як відображений у існуючих дисциплінах, змінився, і дисципліни, що спів- конституювались та спів-еволюціонували з тим світом, не можуть далі продовжувати свою роботу в новому інакше конституйованому світі, який ставить проблеми, що потребують додаткових можливостей від зв'язаних теорій і методологій", така позиція, говорить він, не є "конституюванням теорії", але вона "описує домен, у якому теорії знаходять застосування" [7]. "Емерджентне дослідницьке поле" - таким чином, зовсім не фігуральна характеристика, яка була б стабільною, - зустрічається в описі між(транс)дисциплінарних досліджень.

Дотримуючись теми перспектив нової Коперниканської революції в філософії принаймні як стилістично-фігурального каркасу нашої роботи, ми хотіли б повернутись і до джерел самої метафори. Існує достатньо тривала і розвинена філософська традиція дискусії навколо успішності та послідовності кантівського проекту філософії "істотно нового вигляду", яка однак, аж ніяк не відміняє тієї обставини, що програма Коперни- канського повороту Канта очевидна була навіяна не тільки вражаючим поворотним кроком власне Коперника до змінної позиції спостерігача, але й жвавим та глибоким інтересом автора ідеї філософії як "метафізики науки" до всього комплексу посткоперниканського становлення науки під гаслом математизації природи, скоректованим ньютонівським фізикалізмом. Навряд лише риторичним слід вважати і невеликий пасаж Канта щодо виокремлення "географічного" значення поняття "орієнтації в мисленні" як першого ступеню у його русі до "математичного" та "логічного" значень. Географічні "дані" як (просторова) орієнтація по сторонах світу, так методично вписана в математично-логічну форму рекогні- ції, що явно не тільки номінативно зберігає у нього епістемологічну значимість для розбудови трансцендентального ідеалізму [2, с. 41-42]. Звернення сьогодні до теми "когнітивного мапування" (cognitive mapping) в семіотиці та когнітивних науках, когнітивній лінгвістиці зокрема, побудова концептуальних проектів, скажімо, у Д. Лаккофа, які відштовхуються від критичного долання трансценденталізму і звернення до "тілесного" досвіду рекогніції, не можуть не нагадати нам про присутність географічних "слідів" в концепції рекогніції Канта.

І чи слід нам буквально сприймати в такому контексті ту саму тезу, що фундаментальні принципи в епістемології виявлялись тільки реплікою успішної науки свого часу, принаймні по відношенню до автора Ко- перниканської революції в філософії? На наш погляд, когнітивно-семіо- тична реабілітація жвавої уважності Канта до успішних наук свого часу, та "слідів" такої уважності, залишає істотну надію на можливість побудови нового епістемологічного проекту.

Дивна за назвою, принаймні на перший погляд, книга У. Еко "Кант та качконіс" (Kant and platypus), щоправда з підстрочною назвою "Есе про мову та когніцію", яка починається з питання "Що Кант має робити з кач- коносом?", самім автором позначається як спроба пояснити радше собі, чому він, через більш ніж 20 років, попри нагальний попит, так і не написав оновленої версії A Theory of Semiotics. "Якщо численні семіотичні проекти 60-х рр." - писав Еко - "дозволяли думати, що можливі спроби їх систематизації, то сьогодні (а це -1997 рік, прим. авт. статті), ця територія стала настільки широкою (та ще і частково перекритою різними когнітивними науками), що будь-яка нова систематизація буде здаватись поспішною" [11, p. 2]. Проблема в тому, що питання семіозису стають центральними для великої кількості дисциплін, навіть таких, що у жодний спосіб не пов'язують себе з семіотичними практиками (біологи почали говорити про генетичний "код" не тому, що читали книжки з семіотики, - жартував Еко). І хоча попит інституційних наукових дисциплін на семіотичний додаток давався взнаки вже і у другій половині 60-х рр., разом з народженням численних семіотичних проектів наприкінці 90-х рр. ця тенденція вже нагадує швидше "галактику, що розширюється", ніж окрему "планетарну систему". Як показує назва книги, у "галактиці, що розширюється", саме Еко "фігурально" визначив емерджентне поле семіотики, знаковою фігурою знову виявляється Кант.

Релевантність кантівської спадщини для сучасних наук когнітивно- семіотичного кола Еко фокусує у питанні: Що відбувається, коли ми мусимо побудувати схему ще невідомого нам об'єкту? [11, p. 89]. Качконіс, хоч й обраний Еко традиційно з використанням рецептів Борхеса, зокрема його "енциклопедії", на роль "невідомого об'єкта", проте, як він сам зазначає, обраний зовсім не довільно, був відкритим у Австралії наприкінці ХУІІІ століття. Отже, цей "невідомий об'єкт" цілком міг потрапити у поле зору уважного до "даних" сучасних йому наук Канта. Однак, на думку Еко, таке навряд могло статись з об'єктивних причин. Канту не вистачило принаймні кількох років життя, щоб чутки про дивну тварину, що нагадує "збірну конструкцію", чучело якої презентували у Лондоні у 1799 році, набули характеру наукового опису у висновках про факт існування "ссавця загону однопрохідних". Але в кантівському понятті "схема" (schema), його доктрині "схематизму", наполягає Еко, посилаючись при цьому на авторитет Пірса, базовий концепт якого "семіозіс" не втрачає своїх позицій і в пост-епістемологічному "емерджентному полі", вже містився план відповіді на майбутнє питання когнітивно-семіотичних наук.

Отже, епістемологічний потенціал кантівського "схематизму", вже згаданий нами в контексті апеляції "герменевтики символів" до естетичної здатності судження у Канта, розглядається в тексті "Кант та качко- нос" в дусі семіотичного прочитання Канта Ч.-С. Пірсом та наступною семіотичною традицією, в якій перепрочитання трансцендентальної філософії з врахуванням радикальної відсутності (a radical lack) у автора уваги до проблем семіотики супроводжується низкою програмних пунктів. Визначимо тільки базові. А саме, це звернення до кантівської таблиці суджень і категорій, а також викриттям його імпліцитної семіотики [11, р. 66]. Відтак, з одного боку, йдеться про (неявно семіотичний) зв'язок між мовою і мисленням, який передбачається "схемою" як "концептом-словом", або "поняттям-словом" (concept-word / Wortbegriff). З іншого боку - про імпліцитну семіотику, що дається взнаки передусім через розрізнення аналітичних та синтетичних суджень. Ми не будемо продовжувати тут перелік неявних семіотичних студій Канта та їх інтерпретацій. Традиція семіотичної ре-інтерпретації Канта, безумовно, заслуговує на те, щоб бути предметом окремого дослідження. Зазначимо лише підкреслену Еко генеральну лінію: це "перспектива" методичного руху кантівського "схематизму" в напрямку "Критики здатності судження", де центром розмови стає "телеологічна здатність судження" та зокрема концепт "рефлексивного судження" (reflective judgment). Ми знову повертаємось до теми "здатності судження", але разом з Пірсом і Еко виходимо за межі лише естетичної рамки розвитку цієї ідеї та визнання естетики бекграундом нової Коперніканської революції.

Еко говорить про "перцептуальну схему" Канта, його "схематизм" посилаючись на спроби реформулювання кантівського поняття "схема" Пірсом у світлі здатності до "рефлексивного судження". Окремий план пірсологічної розмови, що для Пірса питання переходу від "схеми" до "рефлексивного судження" було розроблено як питання "абдукції", історія якої починається і термінологічно з розробки Пірсом концепції гіпотези. "Рефлексивне судження" у такому ключі розглядається як таке, що відкриває перспективу "авантюрного" типу гіпотез (adventurous type of hypothesis): "тому що з окремого (з результату) необхідно вивести правило ще невідомого; й щоб знайти таке правило так чи інакше слід припустити, що такий результат є виявленням правила, що конструюється" [11, p. 92]. Зрештою саме "рефлексивне судження" і дає можливість припустити, що Кант, на відміну від перших натуралістів, які побачивши чучело дивовижної тварини сприйняли його як жарт таксидермиста, та попри свою заангажованість "успішними науками" того часу, впорався б з ситуацією "невідомого об'єкта". Якби Кант побачив качконоса, міркує Еко, то напевно мав би "інтуїцію" стосовно множинності характеристик дивної тварини. Ця "інтуїція" зобов'язувала б його будувати схему автономної істоти такою, щоб вона не була керована зовні, але щоб вона могла бути координованою власними рухами через органічний і функціональний зв'язок всіх частин свого тіла [Там само]. Тобто фундаментальним елементом перцептуальної схеми "невідомого об'єкту" - у відповідності до "рефлексивного судження" - мусило б бути те, що цей об'єкт є "живою істотою" (animality).

Зважаючи на когнітивні рецепції проблем семіозісу, що дається сьогодні взнаки в усіх науках, і як такий, що постійно ре-конфігурує поле наукових досліджень, "невідомий об'єкт", що потребує кантівської інтуїції, залишається найбільш епістемологічно "строгим" концептом "метафізики науки".

Список використаних джерел

1. Кант И. Критика способности суждения / И. Кант; [пер. с нем.]. - М.: Искусство, 1994. - 376 с. 2. Кассирер Э. Жизнь и учение Канта / Э. Кассирер; [пер. М. И. Левина]. - СПб.: Университетская книга, 1997. - 447 с. 3. Тейлор Ч. Подолання епістемології / Ч. Тейлор // Після філософії: кінець чи трансформація?; [пер. з англ. О. М. Соболь, упоряд. К. Байнес та інші]. - К.: Четверта хвиля, 2000. - С. 406-431. 4. Andacht F. A Critical and Semiotic Approach to the Wonderful, Horrible Life. Cycle of the Kony, 2012. Viral Video // Triple C - Communication, Capitalism & Critique: Journal for a Global Sustainable Information Society, 2014. - № 12/1. - P. 214-237. 5. Borchert J. W. Pushing the pictorial turn: Mitchell, Benjamin, and religion online // Religion - Theses. Paper 1, 2013. - [online]: http://surface.syr.edu/rel_thesis. 6. Halliday M. A. K. Language as Social Semiotics. - L.: University Park Press,1978. - 256 p. 7. Kress G. 'Partnerships in research': multimodality and ethnography // Qualitative Research: University of London, UK., 2011. - 11(3). - P. 239-260. 8. Martinengo A. From the Linguistic Turn to the Pictorial Turn - Hermeneutics Facing the 'Third Copernican Revolution' // Proceedings of the European. Society for Aesthetics, 2013. - Vol. 5. - P. 302-312. 9. Mitchell W. J. T. Picture Theory: Essays on Verbal and Visual Representation. - Chicago: The University of Chicago Press, 1994. - 462 p. 10. Social Semiotics: Key Figures, New Directions / (ed.) T. H. Andersen, M. Boeriis, E. Maagero, and E. S. Tonnessen. - L., New York: Routledge Taylor & Francis Group, 2015. - 182 p. 11. Eco U. Kant and the platypus. Essays on language and cognition. Translated from the Italian by Alastair McEwen. Vintage. - L.: The Random House Group Limited, 2000. - 464 p. 12. Visual Culture Studies / Marquard Smith (ed.). - Los Angeles, London, New Delhi, Singapore: Sage Publications, 2008. - 264 p.

Размещено на Allbest.ru