Концептуалізація просторового повороту у філософуванні: "структуралістське епохе", "екзистенційна географія", "топографічна методологія"

Размещено на http://www.allbest.ru

Концептуалізація просторового повороту у філософуванні: "структуралістське епохе", "екзистенційна географія", "топографічна методологія"

В. В. Приходько, канд. філос. наук, доц

Ідеться про результати теоретичної роботи в межах так званого просторового повороту на прикладі трьох концептів - "структуралістського епохе", "екзистенціальної географїГ і "топографічної методології", які здобуті на підставі феноменологічного прочитання структуралістського вчення Мишеля Фуко.

Ключові слова: просторовий поворот, спатіальний досвід, структуралізм, феноменологія, Мішель Фуко, структуралістське епохе, екзистенційна географія, топографічна методологія.

просторовий філософування фуко

В. В. Приходько

КОНЦЕПТУАЛИЗАЦИЯ ПРОСТРАНСТВЕННОГО ПОВОРОТА В

ФИЛОСОФСТВОВАНИИ: "СТРУКТУРАЛИСТСКОЕ ЭПОХЕ",

"ЭКЗИСТЕНЦИАЛЬНАЯ ГЕОГРАФИЯ", "ТОПОГРАФИЧЕСКАЯ

МЕТОДОЛОГИЯ"

Речь идет о результатах теоретической работы в рамках так называемого пространственного поворота на примере трех концептов - "структуралистского эпохе", "экзистенциальной географии", "топографической методологии", полученных на основе феноменологического прочтения структуралистского учения Мишеля Фуко.

Ключевые слова: пространственный поворот, спатиальный опыт, структурализм, феноменология, Мишель Фуко, структуралистское эпохе, экзистенциальная география, топографическая методология

V. V. Prykhodko

CONCEPTUALIZATION OF SPATIAL TURN IN PHILOSOPHIZING:

"STRUCTURALIST EPOKHE", "EXISTENTIAL GEOGRAPHY",

"TOPOGRAPHICAL METHODOLOGY"

We are talking about the results of theoretical work within so-called spatial turn on the example of three concepts - "structuralist epokhe", "existential geography", "topographical methodology" received on the basis of phenomenological reading of the structuralist doctrine of Michel Foucault.

Keywords: spatial turn, spatial experience, structuralism, phenomenology, Michel Foucault, structuralist epokhe, existential geography, topographical methodology.

Спатіальний мотив сучасного філософування не може обійтися без оновлення концептуального складу мислення. Тому звернення до вихідних позицій просторового повороту в "пророчій" для свого часу філософській концепції Мішеля Фуко стає неминучим. Однак нас цікавлять передусім концепти структуралістського епохе, екзистенційної географії і топографічної методології, які читаються чи можуть бути прочитані в межах (пост)структуралізму, але з позицій феноменологічної філософії. Виникає слушне запитання, чому обрана феноменологічна опція розглядається? Передусім через те, що феноменологія, особливо у випадку переосмислення філософсько-структуралістської спадщини Фуко, може привести до плідних результатів розширення розуміння досвіду, як це відбулося в концепції сучасного німецького феноменолога Бернгарда Вальденфельса, який сконцентрувався навколо спатіалізації первинного людського досвіду через тему тілесності [15; 16]. Тема феноме- нологізації структуралізму задля запобігання абстрактності результатів досліджень звучить також і у сучасних французьких мислителів, таких як Жорж Диді-Юберман [5; 12, р. 20-22]. Межі методологічної чистоти сьогодні повсякчас долаються з метою вирішення складних філософських проблем, серед яких демонстрування специфічної траєкторії становлення простору як ключової теми філософського дискурсу, показ особливостей спатіального (просторового) досвіду і методологічні засади розкриття цього досвіду. Відповідно до цих трьох векторів актуалізації теми простору заявлені концепти.

Структуралістське епохе має орієнтувати на сферу, де простір виступає творчою силою по той бік "слів і речей", у своїй стихії розрізнення, розподілу і розміщення в історії. Ним якраз володіє археологія. Ек- зистенцйна географія тематизує матеріалістичність людського існування, заснована на практиках виповнення ландшафтних складок. Топографічна методологія спрямована на графічне (засноване на письмі) складання мап цього досвіду. Такі головні гіпотези роботи.

Для початку дослідження, від якого було би зручно відштовхнутись, щоб досягнути своєї мети, слід ще раз розпочати з відкриття Фуко. Напевно, немає кращої роботи, яка допомогла би якнайглибше проникнути у "пророцтво" Фуко, ніж невеликий текст доповіді на конференції Гуртка архітектурних досліджень від 14 березня 1967 року під назвою "Щодо інших просторів" ("Des espaces autres"). За це говорить також той факт, що у своїй концептуальній праці "Топографія чужого" сучасний німецький феноменолог Бернгард Вальденфельс для прояснення загальної картини становлення топографічної методології у сучасній філософії одразу в передньому слові апелює до зазначеного, можна навіть сказати, "периферійного" тексту, цитуючи його [1, с. 8]. Як бачимо, не випадковим є звернення феноменологів до здобутків постструктуралістів, у чому можна побачити певну тенденцію зближення.

У цій невеличкій роботі зазначена епохальна оцінка від Фуко: спочатку, визначивши нав'язливу ідею ХІХ ст., якою була історія з її фізико- онтологічним, "міфологічним" підтекстом другого закону термодинаміки і темою ентропії, що викликали теми кінця історії і кризи культури, французький мислитель характеризує сучасність як епоху простору: "Актуальна епоха була би радше епохою простору. Ми - в епосі симультанності, ми - в епосі суміжності, в епосі близького і віддаленого, того, що пліч-о-пліч, розсіяного. Ми перебуваємо в моменті, де світ випробовує себе, я вважаю, принаймні як велике життя, що розвивається крізь час як мережа, яка з'єднує пункти і скручує свій моток. Можна було б сказати, що певні ідеологічні конфлікти, які оживляють сьогодні полеміки, розгортаються серед благоговійних нащадків часу і шалених мешканців простору (L'йpoque actuelle serait peut-кtre plutфt l'йpoque de l'espace. Nous sommes а l'йpoque du simultanй, nous sommes а l'йpoque du proche et lointain, du cфte а cфte, du dispersй. Nous sommes а un moment oщ le monde s'йprouve, je crois, moins comme une grande vie qui se dйvelopperait а travers le temps que comme un rйseau qui relie des points et qie entrecroise son йcheveau. Peut-кtre pourrait-on dire que certains des conflits idйologiques qui animent les polйmiques d'aujourd'hui se dйroulent entre les pieux descendants du temps et les habitants acharnйs de l'espace.) [13, p. 752]. При цьому Фуко відзначає важливу роль структуралізму. Наступним кроком він демонструє своєрідний ескіз історії поняття простору в європейській культурі, визначаючи три епохальні концепти: локалізація (localisation), протяжність (йtendue) і розміщення (emplacement).

Локалізація передбачає розуміння простору передусім як внутрішнього, замкненого ззовні, такого, який позбавлений зовнішнього, іншого, несумісного, чужого виміру, який не відповідав би божественному плану чи задуму. Тут проглядається ще ідея Античності про космос як топос усіх топосів, що сягає міфологічних глибин. Усуваючи зовнішнє, зберігається тотожність, що робить визначеним кожне місце (лат. locus, дав. гр. topos) за всіх відмінностей. Відмінність підпорядковується тотожності і єдності. Такий світовий устрій оспіваний ще філософією Платона й Арістотеля.

Протяжність, яка замінила локалізацію, розімкнула такий космос через введення ідеї нескінченного руху в нескінченність. Фізика і космологія Галілео Галілея бачила точку відліку Всесвіту не в нерухомому спокої природного місця, а в стійкому русі, передбачала геліоцентризм, а не геоцентризм. Отже, ми маємо космос, який ґрунтується не на якісному розподілі місць, а на кількісних стосунках, що математично обчислюються. Світ позбувається внутрішнього заради зовнішнього, тотожність трансформується у однаковість елементів, якість яких залежить від конфігурації зовнішніх стосунків з іншими елементами, конфігурацій, що складають сукупності чи множини. Partes extra partes (один поряд з одним) - ось образ такого буття.

Розміщення, що заступає місце протяжності, виходить з принципової асиметрії, яка лежить між внутрішнім і зовнішнім. Це демонструє певний змішаний підхід, що поєднує певні моменти локалізації і протяжності, але вже позбавлені примату тотожності, яка в першому випадку поставала циклічністю вічності, а у другому - лінійністю нескінченності. Звертаючись до спорідненості елементів, відкривається серійність існування, яка побудована на невідповідності, іншості, чужості, нетотожності, різниці, відмінності. Це - підхід, який ураховує утопії і гетеротопії (Вальденфельс додає до цього списку атопії). Фуко говорить про простір, що виводить нас назовні, способом існування якого є, по суті, трансценденція.

Однак ціною за це стає розгортання ерозії "нашого життя, нашого часу і нашої історії" [13, р. 754-755]. І далі: "... цей простір, що нас підточує і розмиває, є у собі самому також гетерогенним простором." (cet espace qui nous ronge et nous ravine est en lui-mкme aussi un espace hйtйrogиne) [13, p. 755]. Особливо значущим для нашого дослідження є той факт, що перш ніж надати власне концептуальне визначення простору, Фуко спирається на феноменологічне вчення Гастона Башляра, у якому лейтмотивом лунає теза про те, що "ми не живемо в гомогенному і порожньому просторі, а навпаки, у просторі, який увесь сповнений якостями." (nous ne vivons pas dans un espace homogиne et vide, main, au contraire, dans un espace qui est tout chargй de qualitйs...) [13, р.754]. Таким чином ми можемо ще раз поспостерігати за неприхованим зв'язком структуралізму і феноменології. Нарешті, треба звернутися до самого Фуко: "Інакше кажучи, ми не живемо в певній порожнечі, усередині якої можна було б розташувати індивідів і речі. Ми не живемо всередині порожнечі, яка себе забарвлювала би в різні відтінки, ми живемо всередині сукупності стосунків, що визначають розміщення, які не можна одні до одних звести і які зовсім не можуть одні одним відповідати." (Autrement dit, nous ne vivons pas dans une sorte de vide, а intйrieur duquel on pourrait situer des individus et des choses. Nous ne vivons pas а intйrieur d'un vide qui se colorerait de diffйrents chatoiements, nous vivons а intйrieur d'un ensemble de relations qui dйfinissent des emplacements irrйductibles les uns aux autres et absolument non superposables) [13, p. 755]. Отже, простір є простором відмінностей, які керують розміщеннями, що мають унікальний характер і завдяки асиметричності і мають вигляд пучка стосунків. Як же ж усе це позначається на вченні самого Фуко?

Фуко виходить із того, що людське існування ніяк не можна назвати необхідним чи таким, що засноване на якомусь провидінні, божественному одкровенні чи фундаментальній онтологічній телеології. Тому виходить так, що історія як спосіб існування людського не має субстанцій- но виправдовуватись через поняття духу чи будь-якого іншого суб'єкту, який фундує континуальність і лінійність розвитку. Революційність історичної епістемології Фуко полягає у процедурі прорідження товщі сущого, що подібна до археологічної процедури вивільнення від мас ґрунту рідкісних знахідок на певних культурних шарах [2, с. 351, с. 365]. Ідея археології - це звернення уваги до чогось рідкісного і випадкового, чим і є людське існування, до чогось, що ніби зірки розкидане в космосі, сповненому темряви ніщо. Кожний рівень часового заглиблення відкриває шар, де в певному просторовому порядку розкидані чи розсіяні рештки людського. Тому завданням історика є кропітка робота системного ре- конструювання зв'язків між цими vestige. Розкриття цих стосунків між викритими речами можливі лише через радикальнішу за феноменологічну, а саме через структуралістську редукцію, про яку Фуко каже, що вона залишає від речі майже нічого, але не ніщо (можна сказати дещо), на відміну від феноменології, для якої після редукції залишається сутність речі. Що ж залишається? Сутності не може бути, оскільки це очевидне повернення до метафізичного фундаменталізму, який тяжіє до сталості і фіксованості історичних форм, наділяючи їх вічністю і таким чином включаючи у якийсь тео- і телеологічний задум. Історика має цікавити невідповідність епох, мінливість і несхожість, дискретність, зрештою, рідкісність, а не тотожність, загальність і сталість з її незмінними законами. Така субстанціальна настанова метафізичної історії має своє коріння у природній настанові, як сказали би феноменологи, повністю довіряти речам, які самі по собі радше є результатом дії, що дуже добре виражає слово "факт". Ця емпірична фактичність речей викликає тлумачення подій, виходячи з речей, що є основою повсякденно-метафізичної схеми каузальності. Але, якщо ми поставимо питання, як можна відштовхнувшись від результату, втілення сталості і спокою, пояснити діяльну причину, виявиться абсурдність такого задуму, хоча вона не надто турбує людину природної і метафізичної настанови. Однак протей історії, який демонструє мінливість і строкатість її проявів, таким чином тухне, зникає у темноті товщі сущого. Метафізичну привабливість речі також підкріплює мова, а точніше, іменники, яким ми зазвичай надаємо перевагу як атомам світобудови над іншими мовними частинами, про що у свій час учили епікурейці, виокремлюючи іменники і прикметники. Отже, слова і речі діють спільно, цементуючи метафізичне бачення світу.

Структуралізм Фуко викриває цю змову слів і речей, відкриваючи історичне існування як систему практик, які приховані за товщею наявного. Практика чи практики мають бути тим, від чого має відштовхуватись історик, прокладаючи шлях своїй неметафізичній каузальності. Від практики до речі чи слова. Але яким чином намацати цей пульс історії, що так просто і грубо не дається? Що таке практика, яка постає переходом одного в інше, а також відмежуванням одного від іншого, тим, що несе рідкісність, перетворюючі холодні маси сущого на повні історичного вогню речі-сліди людського існування? Відповідь Фуко є геніально простою: треба зробити історію по-справжньому матеріалістичною [2, с. 377-392]. Саме метафізична недолугість попередніх матеріалістичних вчень помножена на нескінченні ідеалістичні варіанти перетворила поняття "матерія" на стерту монету, що вже втратила своє значення і вагу. Крім того матерія також не мала своєї позитивної історії в межах метафізики, будучи джерелом постійної невідповідності, що загрожувала тотожності і єдності, а тому вона мала завжди приборкуватись формою. Отже, треба ще раз відповісти на питання: що таке матерія?

Кожна практика є матеріальною, при цьому слід полишити будь-яке субстанціаналістське розуміння цього твердження. Це означає, що матерія є скупченням можливих траєкторій практики. Як це розуміти? Якщо звернутись до первинної етимології давньогрецького слова hyle, яке ще позбавлено радикального дуалізму духу і матерії, то вона веде до лісу, деревини, що використовується як підпора при будівництві. Ця тонка риса говорить, що матерія є умовою практики, у якій оформлюється тілесний світ, розшаровуючись на тілесне і безтілесне, речі і слова, глибину і поверхню, невидиме і видиме, іншими словами, світ фігурується, отримуючи свої обриси, межі, штрихи, репери, позначки, рубці, сліди, знаки тощо. Світ не фігурується геометрією точки і лінії - математикою, яка вимагає трансцендентної позиції. Математизація світу є корінням спрощено однобічної математичної метафізики, що вимагає абсолютного місця, з якого має схоплюватись усе певним порядком.

Жак Дерріда влучно помітив, аналізуючи Гуссерлевий "Початок геометрії", що математиком-філософом висунута ідея науки гео-метрії, яка виявляється наукою про те, що є абсолютно об'єктивним, про просторовість як поле єднання з іншими людьми і яка би відображала діяльність "першого" геометра, досвід котрого фундує кожне предметне пізнання - людина має орієнтуватись за допомогою математики чистої просторово- часовості. Але для Гуссерля цю первинну геометрію має негативно доповнювати заборона на гео-логію, яка опредметнювала би Землю. Німецький феноменолог створює концепт "трансцендентальної Землі", яка завжди залишається позаду будь-якого руху, сповнена спокоєм, але не як однією з форм руху, а як специфічне місце, стосовно якого тільки- но і може мислитися рух і спокій у тілесному світі. Тіло - це те, що може бути опредметненим, а Земля - тіло всіх тіл - саме не є тілом, а ґрунтом (Boden) для кожного тілесного предмета. У цьому суть "до- коперніканськості" свідомості: Земля завжди є точкою відліку і спокою [4, с. 102-103]! Ми бачимо тут геніально віднайдену феноменологом пе- ред-позицію, яка міститься у суб'єктивності. Щодо цього наше тіло теж виступає подібним непомітним Vor, від якого розташовуються будь-які позиції стосовно світу, і він проглядається у проекціях.

Однак наш інтерес спрямований на долю гео-логії. Невже вона неможлива, як це передбачав Гуссерль? Відповідь позитивна. Звичайно, можна, але ми маємо врахувати зворотній бік гео-метрії, яка спирається на проективність лінії і безперечно стає трансцендентальною умовою кожного Be-schreibung, о-писання. За математичним лежить фізичне, сутність якого полягає в тому, щоб надавати структуру ґрунтові для описання поверхні, завдяки чому позиція о-писування в-писується в певний рельєф. Ідеться про Einschreibung, в-писування як гео-логічну процедуру [14, S. 20]. Гуссерль забороняє екзистенціальну фізику через те, що не може поєднати просторовість геометрії з часо-простором геології (хоча такі спроби він не без успіху робив, про що свідчить поява тематики габітуальності з її геологічною метафорикою, тілесності і використання Ляйбніцевого терміна "монада"). Математика, щодо цього геометрія як архе-наука про суще, все ж передбачає точку спокою, з якого ведеться описувальне спостереження, абсолютну перед-позицію, трансцендентальну умову.

Проте для розуміння матерії, яка задає рельєф для існування, і світового ландшафту загалом слід рухатися, як зазначав Дельоз, від математики до фізики [3; 7]. Світ фігурується матеріальною кривою, а не лінією; складкою, а не точкою, оскільки немає особливого абсолютного місця поза світом, стосовно якого формуються порядки, подібно до "природного місця" Арістотеля. Ми перебуваємо у світі, у його товщі, накриті шарами ззовні і наповнені шарами зсередини. Різниця між названими світами, геометричним і геологічним, полягає у онтологічних засадах: якщо перший виходить з тотожності, то другий - з відмінності. Матерія постає силою вільно відхилятись (тут можна пригадати "кліме- нон" епікурейців), індивідуалізуючи при цьому суще. Стосовно цього можна сказати, що матерія є фюзисом, принципом індивідуації світу, залишаючись завжди виворотом оформленого. У речі чи слові ми спостерігаємо тілесне чи безтілесне, які вже розкладені у певному порядку тим, що цьому порядкові не підпорядковується. Звідси, напевно, страх перед матерією як хаосом.

Таким чином, ми бачимо, що матеріальність практики полягає у тому, що здійснюється можливість як заповнення порожнечі у складеному світі. Складка формує ввігнутість, куди одразу спрямовується практика виповнення-виконання. Складка є вираженням ситуації відсутності і водночас відкритості, є пасткою, у яку постійно потрапляє людина. Пасткою, оскільки людина радше автоматично, несвідомо діє, ніж продумує все до кінця. Тому Фуко людину перетворює на історичний автомат. Поль Вен для того щоб пояснити такий стан справ звертається до метафори пунктирної віртуальної лінії, яка розмежовує сфери дії тієї чи іншої практики, яку здійснює дієвець [2, с. 364, с. 370]. Ці віртуальні лінії пересікають увесь простір і не є сталими через те, що відбувається постійна зміна у стосунках між практиками - одні збільшують свій вплив, інші, навпаки, занепадають. Сама ситуація є певного ґатунку просторово-часовою констеляцією, іншими словами, світовим історичним ландшафтом. Отже, можна сказати, що Гуссерлеві інтелектуальні вагання між екзистенційною геометрією і геологією Фуко вирішує через проект екзистенційної географії, що має відкривати історичні ландшафти життя. Подібний хід думки можна знайти і у Клода Леві-Стросса в його концепті екології, де існування людської істоти підпорядковано певній соціальній системі, що є по суті символічною інтерпретацією системи природних елементів географічного ландшафту [6].

Що ми, зрештою, отримуємо? Ті слова і речі, які виринають з кожним археологічним шаром, створені практиками, які самі рухаються траєкторіями історичного ландшафту, або за просторовою конфігурацією, що абсорбує час через розподіл. (Такий зв'язок часу і простору також добре викладений у роботі Дельоза "Відмінність і повторення" [3; 7].) Археолог, тобто Фуко, викриває слова і речі в певному часо-просторовому порядку, у певній історичній конфігурації, дискурсі, епістемі, як у роботі "Слова і речі" [10]. Помітним стає примат простору, який симультанними зв'язками створює своєрідний історичний екран, на якому спливають практики. Стосунок між словами і речами, виражений сполучником "і" повністю підпорядкований такій просторовій конфігурації: речі і слова не мають фіксованих вічних зв'язків, але історично обумовлені - вони можуть мінятися місцями, зникати, з'являтися, оскільки все залежить від практик. Так само як матерія стоїть за розподілом на тілесне та безтілесне, так і історичний ландшафт - за розміщенням слів і речей. Для вираження руху такої історії, яку описує Фуко, дуже складно підібрати модель, оскільки вона має виключати субстанційність, на яку провокує саме поняття руху. Однак таку модель можна знайти, як це не дивно, в Античності, у стоїків, які казали про tonos і тонічний рух, яким пронизаний Всесвіт [9]. Тонос демонструє матерію як пневму, що по-різному розподілена в залежності від напруженості, яка постійно змінюється від діа- та систолічних коливань. Сучасною метафорою, але не надто філософічною, для цього процесу є калейдоскоп.

Однак найважливіше, що спричиняє такий spatial turn, це відкриття широких можливостей для топографічних досліджень [7; 8; 11; 14]: речі і слова виявляються при цьому топонімами, включеними у специфічну карту історичної місцевості. Топоніми зрозуміло, що не можуть бути універсальними, загальними, апріорними, але водночас вони також не можуть повністю бути власними іменами, що не дозволяло би орієнтуватись і робити повсякденними та почасти спадковими наші життєві практики. Тут можна говорити про певну напругу між полюсами загального і власного, яка зв'язує місце з іменем. Коли ми кажемо про японський "самурайський меч", давньослов'янського "Перуна", середньовічний "омаж", китайське поняття "ци", римське слово "amicus" тощо, то одразу включаємо їх у конкретну карту практики. Іншими словами, віднайдені vestige, як і слова, є результатом випадку практик, але вони займають свої місця саме в такому порядку для того, щоб щось означати і бути так само дуже рідкісними.

Висновок можна сформулювати таким чином: по-перше, структуралістське епохе, на відміну від феноменологічного дозволяє позбавитись до кінця єдностей субстанційного характеру, чи це сутність, чи це суб'єкт, натомість пропонує просторову серію практик, заснованих на відмінності, своєрідну історію, що розгортає себе в просторі, пояснюючи сенс археології; по-друге, екзистенційна географія описує такий спосіб існування, пріоритетним досвідом якого є розміщення у складеному часово-просторовому ландшафті; по-третє, топографічна методологія оперує графічними мапами спатіального досвіду, де слова і речі, по суті, виступають топонімами.

Список використаних джерел

Вальденфельс Б. Топографія Чужого: студії до феноменології Чужого / Б. Ванденфельс ; пер. з нім. В. І. Кебуладзе. - К. : ППС, 2002, 2004. - 2об с.

Вен П. Как пишут историю. Опыт эпистемологии (Приложение) - Фуко совершает переворот в истории : пер с фр. / П. Вен. - М. : Научный мир, 2003. - 394 с.

Делез Ж. Различие и повторение / Ж. Делез ; пер. с фр. Н. Б. Маньковской, Э. П. Юровской. - СПб. : Петрополис, 1998. - 384 с.

Деррида Ж. Введение / Ж. Деррида // Гуссерль Э. Начало геометрии / пер. с фр. и нем. М. Маяцкого. - M. : Из-во Ad Marginem, 1996. - С. 9-210.

Диди-Юберман Ж. То, что мы видим, то, что смотрит на нас. / Ж. Диди-Юберман ; пер. с фр. А. Шестакова. - СПб. : Наука, 2001. - 263 с.

Леви-Строс К. Структурализм и екология / К. Леви-Строс // Первобытное мышление : пер. с фр. - М. : ТЕРрА - Книжный клуб; Республика, 1999. - С. 337-355.

Приходько В. В. Досвід глобалізації: до нової метафізики простору (Ж. Дерріда і Ж. Дельоз). - Evropskя politickя a pravn diskurz. - Brno : Jizn Palmira, 2015. - Svazek 2, 3 Vydam. - S. 170-176.

Савчук В. В. Топологическая рефлексия / В. В. Савчук. - М. : "Канон+" РООИ "Реабилитация", 2012. - 416 с.

Степанова А. С. Физика стоиков: Доминирующие принципы онто-космологической концепции / А. С. Степанова. - СПб. : Изд-во С.- Петерб. ун-та, 2005. - 164 с.

Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук / М. Фуко ; пер. с фр. В. П. Визгин, Н. С. Автономова. - СПб. : A-cad, 1994. - 406 с.

Bollnow O. F. Mensch und Raum / O. F. Bollnow // Schriften. - Wьrzburg : Kцnigshausen und Neumann, 2011. - Band 6. - 254 S.

Didi-Huberman G. Gestes d'Air et de Pierrre. Corps, parole, souffle, image / G. Didi- Huberman. - Paris :Les йditions de menuit, 2005. - 89 p.

Foucault M. Dits et йcrits. 1954-1988 / M. Foucault. - Paris : Editions Gallimard, 1994. - T. IV. - 912 p.

TopoGraphien der Moderne. Medien zur Reprдsentation und Konstruktion von Rдumen / Herausgegeben von Robert Stockhammer / B. Waldenfels. - Mьnchen : Wilhelm Fink Verlag, 2005. - 417 s.

Waldenfels B. Das leibliche Selbst. Vorlesungen zur Phдnomenologie des Leibes / B. Waldenfels. - Frankfurt am Main : Suhrkamp Verlag, 2000. - 418 s.

Waldenfels B. Ortsverschiebungen, Zeitverschiebungen. Modi leibhaftiger Erfahrung / B. Waldenfels. - Frankfurt am Main : Suhrkamp Verlag, 2009. - 257 s.

Размещено на Allbest.ru