Феномен духовної філософії й буття митрополита Василя Липківського у світовому христоцентричному контексті

Размещено на http://www.allbest.ru/

Феномен духовної філософії й буття митрополита Василя Липківського у світовому христоцентричному контексті

П.М. Ямчук,

д-р філос. наук, проф.

Вивчено визначальну для духовно-інтелектуального контексту України ХХ-ХХІ віків феноменальна особистість митрополита Василя Липківського. Окреслено зв'язок його універсуму з вітчизняною минувшиною, сьогоденням та майбуттям. липківський філософія духовний

Ключові слова: Українське Православ'я, Іоанн Золотоустий, митрополитВасильЛипківський, перспектива духовно-інтелектуального розвитку, вітчизняний світоглядно-буттєвий контекст ХХ-ХХІ ст. , пасіонарність

Изучена определяющая для духовно-интеллектуального контекста Украины ХХ-ХХІ веков феноменальная личность митрополита Василя Липкивского. Очерчена связь его универсума с отечественным прошлым, нынешним и будущим.

Ключевые слова: Украинское Православне, Иоанн Златоуст, митрополит Василь Липкивский,перспектива духовно-интелектуального развития, отечественный мировоззренческо-бытийный контекст ХХ-ХХІ ст., пассионарность

Determining is Studied for spiritually intellectual to the context of Ukraine XX-XXI ages phenomenal personality of metropolitan Vasyl Lipkivskiy. Outlined relative of his universumu with domestic future

Key word: Ukrainian Orthodox, Ioann silver-tongued Orator, metropolitan Vasyl Lipkivskiy, prospect of spirituallyintelektual development, domestic life context of ХХ-ХХІ age, passionality

В історії українського мислення й діяння минулого століття постать митрополита Василя Липківського належить до найбільш знакових і - як це не парадоксально - найбільш невідомих водночас. Це про таких як він свого часу сказав, переспівуючи Давидові псалми Тарас Шевченко: "Діла добрих обновляться, діла злих загинуть". Це про нього згадуємо, коли треба зримозасвідчити пряму спадкоємність між києворуськими, середньовічними й бароковими святителями й митрополитами й атеїстичним ХХ століттям, в якому, як здавалося, духовному подвижництву та духовним подвиж-никам немає місця. А що це не так - приклад митрополита засвідчив ясно й беззаперечно.

Якщо мислити не крізь чорні діри ігнорування величі Духу, а осягати буття світлоносними квантами, які єдині й визначають сутність національної трансцендентальності українського духовно-буттєвого універсуму, якщо керуватися знаковими для розуміння іманентного характеру українського православ'я справді важливим, тоді світ ідей передання православної віри в українському універсумові - митрополита Василя Липківського стає визначальним для всіх без винятку дискурсів національного мислення й буття. В феномені Василя Липківського, в його світовиді, немов у краплі джерельної води, відбивається повновода ріка українства. Ріка, що її не загатити минущими спробами нівелювання одвічного начала. В пропонованій розвідці ми звернемось до ґрунтовнішого, ніж прості згадки, вивчення праць митрополита саме у вказаному вище контексті. Звернемося, щоби краще відчути й осягнути не лише атмосферу вітчизняного православного подвижництва в безбожницькі часи, а й, головно, з метою концептуально-ясного усвідомлення вічності самого духу причетності українців до Православ'я.

Тієї особливої причетності, що долає, на перший погляд, неподоланні перешкоди й заборони, адже, як свого часу зазначив Іван Огієнко (митрополит Іларіон): "Народ український утворив свою Церкву і вона... одрі- знялась службою, одрізнялась обрядами й звичаями" [6, с. 67-68]. Самопізнаючи первні усвідомлення себе як християнина, мотиви, що спонукали його як особистість шукати світло Істини в Православній вірі митрополит зазначає: "Ще з малих літ я не міг виносити насильства, гноблення, тяжкої долі селянства, робітництва - а найбільш - гноблення мого рідного народу" [7, с.18]. В дитинстві ми є ближчими до духовних основ та джерел нашого родоводу. Саме тоді - душею й серцем відчу-ваємо те, що потім закріплюється розумом та світоглядом. В дитинстві, що є апріорі етапом становлення та базисом зростання кожної індивідуальності, неспроможність, сутнісна нездатність миритися з насильством, з облудою і оманою виявляється якнайяскравіше. Напевне, цю істину провістив Господь, коли закликав вірних Церкви "будьмо як діти" і просив допускати до Нього дітей, адже вони наслідують Царство Небесне. Відтак, відчуте серцем в дитинстві духовне передання й обов'язок на довгі роки визначили духовно-буттєвий шлях митрополита Василя Липківського.

Ясно окреслене в свідомості майбутнього митрополита враження гіркоти від несправедливого ставлення до рідного народу, до його найбільше пригноблених соціальних верств, мало в основі не лише Шевченкове "возвеличу малих отих рабів німих", яке так само базувалося на святоєвангельському переданні й основі, а й, від часів Хрещення Русі наявне в національній свідомості, начало. Йдеться про органічну неспроможність "виносити насильство і гноблення" як явища, що прямо суперечать самій природі духовно-буттєвого єства християнина. Іоанн Золотоустий твердить: "Щасливі ті, котрі від самого початку були чисті від пристрасті і могли уникнути її тоді, коли дійшли до такої честі (священства - П.Я.)" [3, с. 98]. Вочевидь, саме цією дитинною чистотою, іманентною свободою від зла і сполучених з ним пристрастей позначений увесь життєвий шлях митрополита Василя Липківського.

Відчуваючи себе в жодному разі не буттєвим правителем, адже їх влада минуща й недовговічна і часто закінчується ганебно, не володарем дум чи творцем безбожницьких ідеологій, адже це вагомо в буттєвих градаціях, але не має ніякого сенсу в універсумі наближення до пізнання духовної Істини, а асоціюючи себе з направду найвищим із земних титулів і звань - чадом

Господнім впродовж всього життя, а тому - повсякчасно служачи Богові душею, серцем і справами митрополит не зважав на минущі, хоча й вкрай небезпечні для нього особисто перешкоди. В цьому служінні, що має світоглядним базисом усвідомлене призначення життя як піклування про духовні, і - прямо залежні від них - повсякчасні потреби ближнього ясно виявляється сутність феномену не лише митрополита Василя Липківського, а й сутність українського служіння Православ'ю загалом. Жертовність, потреба й органічна здатність віддати не лише належне, а й у всіх сенсах - останнє - заради світового торжества православної віри - все це є незбагненним у звичайній дійсності, проте цілком дієвим способом поширення духовно-інтелектуальних констант нашої одвічної віри в сьогоденні та в майбутньому. Такими, за своїм сутнісним наповненням були труди і дні митрополита.

Леонід Пилявець, упорядник та редактор одного з перших за часів Незалежності видань матеріалів до біографії В. Липківського вказав на його питому рису як активного трудівника на ниві Відродження вітчизняного Православ'я: "коли єпископи Російської православної церкви розпочали наступ проти українізації церкви, Ли- пківський докладає багато зусиль для скликання пленуму ВПЦР, який 5 травня 1920 року проголосив автокефалію Української православної церкви. Після цього він веде активну роботу по скликанню Всеукраїнського церковного собору. Одночасно перекладає українською мовою Літургію Іоанна Златоуста, Молитовник, Часословець тощо" [9, с. 4].

Це було на початку діяльності митрополита з відродження Української Церкви, а вже в 1933 році, в рік безпрецедентного в світовій історії Голодомору, як зазначає проф. І.М.Преловська аналізуючи епістолярій духовного діяча: "в листі від 13 грудня 1933 року Митрополит писав, що незважаючи на перешкоди, коли йому відмовляли у пересилці за кордон літератури духовного змісту, він все таки спромігся переслати "Мі- нею", Часословець", "Псалтир", твори Інокентія в 2-х частинах. Згодом він надіслав ще 12 "Міней", 9 "Октоїхів" і сподівався надіслати ще декілька посилок. Таким чином, ці видання було врятовано від остаточногознищення в Україні" [10, с. 111]. Як бачимо, подвижни-цька діяльність митрополита була безперервною попри всі несприятливі соціально-історичні обставини й цілком скоординованою як в часи нетривалого православного вітчизняного Відродження, так і "во время люте" не лише з найвищими цілями розвитку світового православ'я, а й узгоджувалася з питомими потребами вітчизняної християнської культури, етики, провідних світоглядних та морально-етичних універсалій.

Український православний філософ Євген Сверстюк невипадково нагадує нам такі значущі слова митрополита Василя Липківського. Слова, які були його життєвим кредо: "Церква Христова мусить згадати заповіт Христа і до нього повернутися. стати Царством Небесним на землі, але Царством не від світу сього. Отже, Українська Церква мусить стати Царством Небесним на своїй рідній землі, Царством не від світу сього для свого рідного народу" [11, с. 48]. Таке завдання є сутнісно важливим з огляду на потребу наближення української Православної Церкви до ранньохристиянського апостольського ідеалу, на необхідність побудови прямих сполучних зв'язків між раннім християнством та вітчизняним сьогоденням й перспективою. Ця необхідність є важливою якщо мати за вищу мету буття українського народу показати світові істинність православ'я, його справжню христоцентричність та христонаслідуваль- ність. Саме цій меті підпорядковується прагнення жити за законами Царства Небесного на своїй рідній землі, згідно з євангельським заповітом бути Царством не від світу сього для свого рідного народу.

На драматичному для УАПЦ і для нього II Соборі 1927 року митрополит, постаючи над минущістю влади його гонителів, над несправедливістю й заподіяними йому особисто кривдами, йдучи вочевидь від настанови Іоанна Золотоустого: "хто у таких випадках занепадає духом , той ніколи не зможе зробити нічого великого й благородного" [3, с. 134] на теоретичному рівні так формулює засадничі принципи буття українського православ'я: "величні принципи, які складають з себе світло- сяйну, для всіх ясну ідеологію нашої Церкви: рідна мова, автокефалія, соборноправність, визволення від служіння духівництву, визволення від служіння мамоні, визволення від служіння політиці; а лише Богові, і як основна мрія Української Церкви єднання всіх Церков на наших світлих принципах. Це все завдання... величні і прекрасні остільки чисті і святі, що дають повну можливість безмежного розуміння, не лише Української, а й Церквам усіх народів на багато віків.. Як сонце світять ідеї поставлені Українською Церквою, а вони (скептики - П.Я.) днем з вогнем ходять, лізуть через городи, плутаються у гарбузинні, роблять усім шкоду. Шукають ідеології. Шляхи настільки ясні прозорі, оскільки безмежні вдовж і в широчінь, що тільки б іти по них, тільки б прямувати, а вони шниряють по бур'янах" [2, с. 279].

Власну візію практичної побудови церковного устрою митрополит характеризує у такий спосіб: "устрій повинен бути всенародним - соборноправним. Це самоврядування найбільш відповідає духові християнської віри. Як ми звернемось, яке самоврядування було за добу Апостолів, то побачимо, що устрій був дійсно всенародний. Ця соборноправність церкви полягає ось у чому. Перше, це те, що на всі ступені церкви служен- ня всі службовці вибирались тільки церквою, де вона свої служіння проводить. Друге - це сама порядкувала собою, сама порядкувала своє матеріальне життя. Третє - всі члени Собору мали однакові права у вирішенні всіх церковних питань. Що дійсно такий був всенародний устрій, ми це ясно побачимо, коли уважно прочитаємо посланіє Апостолів. При Апостолах була цілком виборча система на всі ступені церковного устрою. Коли перший раз прийшлось Апостолам.доручити завідування церковним майном, то Апостоли звернулись до всієї церкви і кажуть: "Виберіть людей, яким ви довіряєте, і їм ми доручим цю справу.. при Апостолах всі християни мали в церкві однакові права. Коли у 51 році був Собор, то були зібрані не тільки Апостоли, а всі християни" [2, с.148].

Теоретико-практична універсалія побудови Української православної Церкви конкретизується митрополитом Василем Липківським наступним чином: "наша Церква в свойому внутрішньому життю стоячи цілком на ґрунті Св. Письма і православного розуміння Церкви, спирається на живі органи свого канонічного устрою, на Всеукраїнські Церковні Собори, які утворюють нові канони і вирішують, які старі ще можуть вживатися, а які вже свій час віджили. Головне чим наш устрій Церкви ріжниться від старого. це всенародня соборноправність, яка ліквідує старе самовладство єпископату. і безправність народу." (курсив наш. - П.Я.) [2, с. 23]. Цілком очевидним є не лише ясний перегук ідей митрополита ХХ ст. зі вченням святих отців-аскетів доби Бароко, зосібна - з ідеями Івана Вишенського про соборноправність, який саме цей принцип покладав в основу православного захисту від католицької експансії, а й - головно - з вченнями святих отців доби раннього християнства та зі святокиївською православною традицією.

Митрополит невипадково наголошує натому, що українське православ'я тільки тоді буде потужним, коли соборним єством всього народу стане його іманентно ранньохристиянська основа "яка ліквідує старе самовладство єпископату. і безправність народу". Таке звільнення, згідно з духовними візіями митрополита, зробить незалежним буття святокиївської православної традиції не лише від минущого самовладного диктату єпископату, в часи комуністичної диктатури - прямо залежного від ГПУ-НКВД, а й - цим самим - відкриє шлях до соборного покаяння перед Богом, до відчуття прямої відповідальності перед Ним, які єдині й відкривають людині світло Істини.

Але ліквідувати самовладство єпископату і визначену цим самовладством безправність народу означало в тих історичних умовах - знецінити наріжний принцип, який засвідчує служіння не Богу, а мамоні. Це можна було здійснити лише за умови перебування "нашої Церкви в свойому внутрішньому життю ... цілком на ґрунті Св. Письма і православного розуміння Церкви", спирання на живі органи свого канонічного устрою, на Всеукраїнські Церковні Собори, які утворюють нові канони і вирішують, які старі ще можуть вживатися, а які вже свій час віджили". Без такого повсякчасного опертя на "ґрунт Св. Письма", без такого звіряння віджилих і сучасних канонів з Духом Св. Письма годі й сподіватися на не догматичну, а справжню істинність буття українського народу в православній Церкві.

Розгортаючи далі ці аксіологічні диспозиції в своїй промові на II Соборі УАПЦ митрополит продовжує: "Християнство вимагає від усієї Церкви в цілому та її окремих частин виявлень вільної духовної творчості. Через це християнство вимагає цілковитої незалежності одного церковного організму від другого, бо вільна творчість взагалі, духовна зосібна, може тільки виявлятися в сполученні впливів місцевих одмін культури, історії, народності" [2, с. 277]. Цей принцип є базисним і для сучасного демократичного устрою державності, оскільки відповідає вимозі гарантувати особистості право на індивідуальний творчий розвиток, засвідчує універсалізм культурного творення в розмаїтості культурно-історичних відмінностей, в поліфонії, яка всуціль складає органічно-гармонійну духовно-творчу систему.

В даному контексті видаєтьсяконцептуально вартісною й така паралель. Паралель, що її аксіологічну домінанту можна спостерегти у філософемі Євгена Мала- нюка, який, осмислюючи в щоденникових нотатках феномен української й будь-яких істинних форм державотворення зазначив: "Душа держави - Церква" [5, с. 79]. Відтак, слід поміркувати про ціннісно-смислове зіставлення Церкви-Царства в концепціях митрополита Василя Липківського з баченням майбутньої ідеальної держави іншим українським мислителем, що, як колись латиномовні українці С.Оріховський, П.Русин, І. Домб- ровський, С.Кленович, творив нерідною мовою.

У романі Ф.М.Достоєвського "Брати Карамазови" отець Паїсій таким чином формулює концепт єдності Церкви й Царства як громадського ідеалу: "згідно з деякими теоріями, надто прояснілими у наш дев'ятнадцятий вік, церква повинна перероджуватися в державу, так, немовби з нижчого у вищий різновид, щоби по тому в ній і зникнути, поступившись місцем науці, духові часу і цивілізації. Якщо ж не хоче цього й опирається, тоді відводиться їй у державі. певний куточок, та й той під наглядом, - і це повсюди в наш час. треба, щоб не церква перероджувалася в державу як з нижчого у вищий тип, а навпаки, держава повинна закінчити тим, щоби сподобитись стати єдино лише церквою і нічим іншим більше. Це нехай буде, буде!" [1, т.1, с. 96].

Як випливає зі сказаного, і для В.Липківського, і для Ф.Достоєвського саме Святе Письмо як концептуальна основа є ідеалом побудови сучасної Церкви та сучасної держави. Вельми схоже бачать обидва мислителі і еволюцію Церкви й держави. Обох не лякає, а саме жахає переродження Церкви в державу, тобто перспектива нівелювання христоцентричності та христонасідуваль- ної софійності як основи основ буття людини й суспільства. Так само обом україноцентричним мислителям є іманентно чужим принцип відведення Церкві у державі "певного куточка та й того під наглядом", що є "повсюди в наш час". Штучне відділення Церкви від держави, штучне тому, що за цим, наче й демократичним принципом часто ховається виправдання будь-яких анти- християнських норм поводження, відведення Церкві "куточка" світоглядно є незрозумілим ані В. Липківсько- му, ані Ф.Достоєвському. Так само, передусім для суспільного блага й добра для кожної особистості, застерігають християнські мислителі від руйнації наріжних засад внутрішнього життя православ'я, "стоячи цілком на ґрунті Св. Письма і православного розуміння Церкви".

Важливою точкою перетину духовно-філософських концептів письменника й митрополита є вкладена автором "Братів Карамазових" в уста отця Паїсія думка про те, що "держава повинна закінчити тим, щоби сподобитись стати єдино лише церквою і нічим іншим більше. Це нехай буде, буде!". Попри певну емоційно- максималістську форму презентації даної філософеми вона є, на наш погляд, цілком суголосною з ідеєю В.Липківського щодо "визволення від служіння мамоні, визволення від служіння політиці; а лише Богові, і - як основна мрія Української Церкви - єднання всіх Церков на наших світлих принципах. Це все завдання... величні і прекрасні остільки чисті і святі, що дають повну мо-жливість безмежного розуміння, не лише Української, а й Церквам усіх народів на багато віків".

Такий образ Церкви-Царства, репрезентований у філософії митрополита В. Липківського не лише є прямо суголосним з аксіологічними візіями о. Паїсія, а й прямо відповідає іншій філософемі Ф.Достоєвського - всесвітній чуткості. Саме всесвітня чуткість вільної від політично-державних або прямо протипоказаних християнській всесвітній любові імперських забаганок, протипоказаних якраз тому, що підміняють саможертовну любов до ближнього жертвуванням ближнім заради власних матеріальних інтересів, Церкви дозволить їй не лише визначати державний устрій на засадах істинного добра й справедливості, а й визначити "повну можливість безмежного розуміння, не лише Української, а й Церквам усіх народів на багато віків". В цій безмежності бачиться та пасіонарність українського Православ'я ("основна мрія Української Церкви єднання всіх Церков на наших світлих принципах"), що і є істинним служінням Богові, вільним від політики та інших зваб і спокус світу сього. Адже справжня пасіонарність завжди діє переконанням і прикладом, а не насильством і примусом.

Проаналізуймо в даному контексті ще одну вагому диспозицію, що так само містить домінанти сутнісного перегуку послань митрополита як з надбаннями вітчизняних середньовічно-барокових мислителів, так і з філософськими візіями Ф.М.Достоєвського. Характеризуючи право українців на буття у власній духовній та державній самодостатності та аргументовано спростовуючи абсурдні звинувачення в шовінізмі на свою та на Української Православної Церкви адресу кинуті, духовний діяч стверджує: "я гадаю, що Український нарід як і всякий другий, має право на всю повноту виявлення свого рідного життя як в Церкві, так і в державі, так і в науці, і в мистецтві, та инш. галузях життя, - оце і весь мій шовінізм, якщо він тут є. Ніякого панування Українського народу над іншими народами, ніякого презирства до життя інших народів в мене, да і в усій нашій Церкві і в думці не було." [7, с. 17]. Христолюбність, а - відтак - миролюбність українського православ'я, прагнення не підкорити ближнього особливо під облудно- фарисейськмми "братерськими" гаслами, пожадавши, всупереч Заповідям Господнім і "вола, і все майно ближнього свого", та навіть саме його життя, а - навпаки - прагнення словом і дією допомогти йому - сутнісна основа нашого українського світогляду й буття.

Якби сказане митрополитом Василем Липківським не відповідало іманентній сутності української світоглядно- буттєвої реальності, то в історії було би багато народів і країн, поневолених в різні часи сильною духом, звитягою та зброєю українською козацькою нацією. Натомість - найчастіше ставалося навпаки, оскільки, як ствердив Господь: "Царство Моє не від світу цього". Українська пасіонарна христонаслідувальність - вона і в цьому українському історіософському світовідчуванні зосібна. Тому концептуально правий Митрополит: "Ніякого панування Українського народу над іншими народами, ніякого презирства до життя інших народів в мене, да і в усій нашій Церкві і в думці не було". Історія ідей і подій переконливо свідчить: українці ніколи не отримували задоволення від думки й тим більше - дії, що хтось стане нашим рабом, чиясь територія буде нами відібрана, хтось забуде свою мову, батьків, стане чужим для свого народу на нашу користь. Українцям як самодостатній нації, що зростає на святокиївському христоцентричному ґрунті, живиться джерелами христонаслідувальності, від перших руських святих Бориса і Гліба успадкованими, це ніколи не було й не буде потрібним, оскільки суперечитиме засвоєному нами в тисячолітній національній традиції базисному принципові християнської етики й моралі "не роби іншому того, щоб не хотів для себе".

Як наголошувалось вище - саме у цьому - сила універсальності христолюбивого, а відтак - ренесансно- барокового гуманістичного українського духу, сила вітчизняної української пасіонарності. На відміну від всіх стурбованих побудовою минущих імперій, маємо безліч абсолютно інших, ніж у чужих історіях, прикладів дієвої христолюбності. Оскільки, як сказано в Святому Євангелії: "По ділах і пізнаєте їх". Одне з таких промовистих, документально й хронікально зафіксованих свідчень любові українців до всіх людей як дітей Божих наводить отець-професор Степан Ярмусь: "переслідувані магометанами, вірмени знаходили собі захист на Україні; російські старовіри, втікаючи від переслідувань на Московщині, поселялись також. на Україні; чимало послідовників Івана Гуса, втікаючи від інквізиції, рятувалися в Галичині та на Волині; ... жиди, коли були гнані з різнихкраїн Західної Європи, знаходили собі місце в Захі-дній Україні (XIV-XVст.)" [12, с. 246].

До переслідуваних "магометанами" вірмен в далекій минувшині слід нині, аж дивно - в ХХІ ст. від Різдва Христового - додати ще й переслідуваних тими особливими "православними" вже в ІІІ Тисячолітті мусульман - кримських татар, які також знаходять і знаходитимуть другу домівку в києво-русько-христонасліду- вальній, а тому й ренесансно-гуманній, гуманістичній Україні - спадкоємиці часів Володимирового Хрещення. Українська християнська любов до ближнього, любов, що поширюється на всіх без винятку гнаних, до якої б країни, нації, віри вони б не належали, яким би режимом не переслідувались - теж сутність вітчизняного Православ'я, його, дозволимо собі знову вжити термін Ф.М.Достоєвського, "всесвітньої чуткості", його істинної пасіонарності. Оскільки - вкотре наголосимо - пасіона- рієм є не той, хто відбирає чуже, а той хто ділиться своїм. Навіть крихтою, навіть останнім.

Митрополит Василь невипадково наголошує на "всій повноті виявлення свого рідного життя як у Церкві, так і в державі, так і в науці, і в мистецтві". Акцент на єдності різноаспектних виявів духовного життя українського народу "в державі, в науці, в мистецтві" по суті вказує на цю ж саму світоглядну константу пасіонарності, де окреслені митрополитом сфери розвитку нації є органічно притаманними українцям, що в усі епохи й у різних країнах ставили за мету впливати на світ не силою й насильством, а духом правди, освітлювати життя шедеврами науки й мистецтва, а не затьмарювати брязкотінням мечів. Саме тому - по всьому світові стоять пам'ятники велету українського духу - Тарасу Шевченку, в багатьох православних храмах світу є ікони нашого святого - Дмитра Туптала, але ні в нас, ні деінде немає пам'ятників українським диктаторам, тиранам, імператорам і підкорювачам чужих народів і земель.

Немає тому, що таких диктаторів та імператорів просто не існувало у вітчизняній історії. Не існувало їх, передусім, через те, що христоцентричним українцям така минуща слава, така, даруймо позірний оксюморон, убога велич не потрібна. Святі, філософи й поети є й завжди будуть українськими керманичами. В цьому факті також ключова відмінність українського христона- лідування й пов'язаної з ним софійності від східного, питомо азійського цареславства.

Не менш вагомим аспектом трансцендентальної оборони митрополитом В.Липківським українського Православ'я та боротьби за Істину є вміщені в його "Листі до ВПЦР про безпідставність звинувачень з боку органів ДПУ УСРР" від 14 серпня 1924 року концептуальні міркування. Ці міркування також мають ясну основу - духовну філософію Іоанна Золотоустого, що так настановляє: "Що ж належить нехтувати? Ненависть і заздрість. Не можна ні занадто остерігатися й боятися несправедливих звинувачень (а настоятелю майже неможливо вберегтись від безпідставних докорів), ні зовсім їх легковажити: хоч би вони були хибні... все- таки треба їх чимшвидше заперечити" [7, с. 134].

Аргументовано спростовуючи вигадки й недолугі наклепи митрополит дещо емоційно зазначає: "тільки запеклі вороги нашої Церкви, прихильники старого. чорносотенства та свої зрадники-Іуди... в кожному слові шукають обвинувачення проти мене і української Церкви. більш уже правди було б в обвинуваченні, що я хочу вигнати злих духів з Радвлади, а не вигнати Радв- ладу з України" [7, с. 13]. Так само як і у Івана Вишенсь- кого, полемічність та іронія мають в міркуваннях митрополита Василя ґрунтовні підстави, оскільки радянській владі справді не завадив би, але невідомо чи допоміг, внаслідок її іманентної природи - обряд екзорцизму. Проте, іронія й сарказм, що яскраво оприсутнені в цьому висловлюванні мають на меті вказати на головне.

Христу, в українському гнаному православ'ї явленому і - питомим симулякром такого служіння, який має на меті не відданість всім єством, душею й тілом вірі в Христа, а шукання минущих вигод від атеїстичної влади. А де це є - там завжди будуть "прихильники чорносотенства" й "свої зрадники-Іуди". Ці останні, означені в термінології іншого філософа, проте, світського, а не духовного консерватора В.Липинського як "друга верства" українського суспільства здобули таку його оцінку: "Хто заражений трупним ядом виродившогося бюрократичного чи конституційного монархізму, або божевіллям його покидька: диктатури комуністів; хто приходить.щоб забезпечити собі заздалегідь двірську, комісарську чи якусь іншу посаду, щоб одержати нагороду, концесію чи привілей, щоби здобути собі про запас вигідний монополь на будучі блага. тому місця серед нас немає" [4, с. 103].

Базований на християнському світоглядному універ- сумові морально-етичний критерій оцінювання особистості та соціальної верстви в цілому, виступає основним. Крізь нього, немов крізь очищаючу свідомість людини та її буття, призму, проходить оцінювання соціальних та державних структур. Відродження будь-яких форм імперського монархізму та його безбожницького виплоду - диктатури комуністів, в жодному разі і за жодних умов не може органічно з'єднатися з українським християнським державотворенням, адже висхідні засади одних та інших є прямо антитетичними, ясно протиставленими одна до одної.

Український митрополит наголошує: "в своїх промовах я висловлююсь проти невірства, проти антихристи- янства, проти нерівності панування одних верств громадянства над другими, закликаю до братерства, любові, єднання" [7,с.15]. Отже - ясно опонуючи невірству митрополит не міг не закликати до "братерства, любові, єднання". Проте, не до тих, атеїстично-фальшивих "фратерніте, егаліте", за якими завжди маячіли гільйотини й шибениці, а до вічної Христової любові єднання, до святого братерства у Христі, в якому, згідно з євангельською заповіддю "усі були одно". Одна ця всеохоп- лююча любов й несе Істину.

Саме внаслідок всього концептуально окресленого вище, митрополит Василь Липківський, так само як Отці світового Православ'я - Василій Великий, Іоан Золото- устий, так само як святителі вітчизняного Православ'я - Іван Вишенський, Христофор Філалет, Клірик Острозький, як мислителі Острозького кола не може злукавити: "Я одверто скажу, що у відносинах до Церкви і до релігії. Радвлада стоїть. на хибному шляху, коли вона виявляє себе не безрелігійною. а протирелігійною, коли вона, відокремившись від церков релігійних, з'єднала себе з церквою-громадою безрелігійною, проголосивши цю безрелігійну церкву як старе самодержавство - православну - господствующою в своїй державі, а останні церкви-громади принизила, в порівнянні, в правах з церквою невіруючих Вільна душа людини ніколи не помириться з однобокістю своєї влади, з нерівністю в правах громадян, в обмеженні одних і в підвищенні других тільки за їх релігійні переконання" [7, с. 16].

Ясно висловлюватися в криваві часи "безбожниць- ких п'ятирічок" проти антихристиянства, як це робив митрополит Василь Липківський, означало прямо відповідати за духом, покликанням і подвижництвом раннім християнам-неофітам, відповідати настановам Отців Церкви, які, зневажуючи буттєві небезпеки, все життя служили Христові, знецінюючи своїм подвижництвом насильницьке насадження ненависті до добра й добро- творення з боку влади. Вони завжди були відданими Його вченню. Осмислюючи свій шлях до Христа Іоанн Золотоустий вказує: "витримувати образи, наговорювання, прикре слово, навмисні й ненавмисні насмішки від нижчих, даремні і безпідставні докори. можуть небагато, хіба один чи два" [3, с. 99].

Митрополит Василь, вочевидь, і був цим обраним Богом, оскільки отримав і повсякчас виявляв особливу духовну силу витримати тиск і знущання з боку світської безбожницької влади та силою неправди й брутальним насильством підкорених їй, а не Божій волі підвладних, єпископів. А коли не стало змоги терпіти, вчинив не так як від нього вимагали гонителі, а - знов-таки - так, як настановляв Отець Православної Церкви Іоанн Золотоустий: "ніхто не зважиться на це (першенство в свя- щенництві - П.Я.) тому що небезпечно. дуже небезпечно добиватись тієї честі. Кажу це не в супереччя св. Павлові, а цілком згідно з його словами. "Коли хтось прагне єпископства - бажає доброї справи". І я назвав небезпечним... не це прагнення, а бажання першенства і влади. Якраз це. належить з усією силою виганяти з душі. не дозволяти йому навіть загніздитись у ній, аби можна було у всьому діяти вільно. Хто не бажає величатись тою владою, той не боїться і позбутися її, а відтак може робити все з притаманною для християн свободою. Навпаки, ті, що бояться скинення, носять у собі тверде і повне багатьох невигод рабство, і часто приневолені ображати людей і Бога". (курсив наш - П.Я.) [3, с. 97-98]. Ця думка Отця Православ'я, на наше переконання, є "ключем розуміння" не лише феномену митрополита Василя Липківського, а й - всієї пасіонарно-христоцентричної відданості української людини Христові. Є вона універсальною для всіх часів, актуальною для всіх спільнот.

Стисло підсумовуючи наведені в пропонованій статті диспозиції осмислення феномена ролі й місця митрополита Василя Липківського в контексті вітчизняної духовної й буттєвої історії від святокиївських часів і до сьогодення зосередимось на головному. Духовна спадщина митрополита, так само як і його життя, є ясно суголосними самим основам світового Православ'я. Вони є прямо відповідними настановам Отців Православної Церкви, стовпів її думки й дії. Таких, зосібна, як св. Іоанн Золотоустий, Василій Великий. Митрополит Василь Липківський в своїй духовно-наставницькій філософській системі зміг зосередити й органічно поєднати скарби мудрості минулих епох з перспективними візіями українського духовного й повсякчасного буття. Він зумів виробити цілісну концепцію бачення аксіологі- чних пріоритетів, характерних рис українського Православ'я в контексті світового пошуку стратегій наближення до християнської Істини. В указаній семіосфері запропоновані митрополитом концепти розуміння людини, ролі Церкви в суспільстві, суголосне з ідеями Ф.Достоєвського розуміння Церкви-Царства є актуальними й нині - в ХХІ столітті. Відтак - феномен першого митрополита відновленої УПЦ характеризує не лише український духовно-інтелектуальний Опір агресивному чужоземному наступові безбожництва в ХХ ст., а й - не меншою мірою - окреслює магістральні вектори руху нашої Вітчизни до відповідної ранньохристиянським, православно-патристичним, святокиївським, середньовічно-бароковим джерелам і відповідальної перед майбутнім світом новітньої христоцентричної, а отже - хри- стонаслідувальної України.

Список використаних джерел

1. Достоевский Ф.М. Братья Карамазовы.Тула - в 2-х т. - 1994

2. Другий Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ. Документи і матеріали - К., 2007. - 700 с.

3. Йоан Золотоустий. Про священство. - Львів .- 2005. - 160 с.

4. Липинський В. Листи до братів-хліборобів.// В.Липинський. - К.: 1995 - 470 с.

5. Маланюк Є. Нотатники 1936-1968.- К., 2008. - 336 с.

6. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) Українська Церква за час Руїни (1657-1687). - К.: 2006. - 468 с.

7. Митрополит Василь Липківський. Матеріали до біографії. - К.: 1993. - 44 с.

8. Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ.- Документи й матеріали. - К.,- Л., - 1999. - 559 с.

9. Пилявець Л. Від упорядника. // Митрополит Василь Липківський. Матеріали до біографії. - К.: 1993. - С. 3-6

10. Преловська І. Усунення митрополита Василя Липківського від церковного служіння: передумови і наслідки// Служіння і спадщина митрополита Василя Липківського. - К.: 2008. - С.81-115.

11. Сверстюк Є. Служіння народного митрополита Василя Липківського. //Служіння і спадщина митрополита Василя Липківського. - К., 2008. - С. 35-50.

12. Ярмусь С. Досвід віри українця.// С.Ярмусь/ Вибрані твори. - К.: 2007 - 488 с.

Размещено на Allbest.ru