Феномен гармонії: філософські концепції Платона та Арістотеля

Размещено на http://www.allbest.ru/

Феномен гармонії: філософські концепції Платона та Арістотеля

Муляр В.І.

Аналізуються філософські концепції Платона та Арістотеля про гармонію. Показано, що Платон обґрунтовував сутність феномену гармонії в контексті загально-філософського бачення функціонування буття, зокрема душі і досконалої держави. Гармонію розглядав як найвищу досконалість (ейдос), реальні матеріальні прообрази якої з тією чи іншою мірою лише наближаються до неї. Арістотель, навпаки, не виділяв проблему гармонії в окремий предмет дослідження, однак не прийняв концепцію свого учителя Платона про суто духовний, позаматеріальний характер функціонування гармонії як досконалості. Таким чином, погляди цих давньогрецьких філософів про сутність гармонії склали своєрідну дихотомію. Платон уявляв гармонію як трансцендентне і вічне, тоді як Арістотель передбачав пошуки гармонії в реаліях матеріального, чуттєвого світу.

Ключові слова: Платон, Арістотель, гармонія, душа, досконала держава, матеріальний світ, дихотомія.

The philosophical concepts of Plato and Aristotle about harmony are analyzed. It is shown that Plato substantiated the essence of the phenomenon of harmony in the context of the philosophical vision of the functioning of being, in particular the soul and the perfect state. He regarded harmony as the highest perfection (eidos), the real material prototypes of which, in one way or another, are only approaching it. Aristotle, on the contrary, did not identify the problem of harmony in a separate subject of study but did not accept the concept of his teacher Plato about the purely spiritual, extramaterial nature of the functioning of harmony as perfection. Thus, the views of these ancient Greek philosophers about the essence of harmony formed some kind of dichotomy Plato imagined harmony as transcendent and eternal, while Aristotle envisioned a search for harmony in the realities of the material, sensual world.

Keywords: Plato, Aristotle, harmony, soul, perfect state, material world, dichotomy.

Гармонія як предмет людської рефлекції виникла у найдавніші часи. Вже у давньогрецькій міфології, зокрема у Гомера, ми зустрічаємо термін «гармонія». Однак раціональним, науковим чином цей феномен почали осмислювати в часи давньогрецьких держав - полісів, які породили різноманіття культур, де філософія займала стрижневе місце. Серед величезної кількості інтелектуалів (мудреців) того часу рідко хто не висловлювався стосовно явища гармонії. І вже ж, серед тієї розмаїтості думок на особливу увагу заслуговують погляди чотирьох з них: Піфагора, Геракліта, Платона і Арістотеля. Причому, перші двоє своїми концепціями гармонії створили одну їх дихотомію, а тому зацементували, фактично, два періоди, а відтак і дві моделі західноєвропейської гармонії на протязі всієї західноєвропейської історії. Інші двоє також створили дихотомію концепцій гармонії, однак в іншій площині. Зважаючи на те, що погляди Піфагора та Геракліта на явище гармонії достатньо висвітлені у моїх публікаціях раніше, дана стаття присвячена контексту гармонії у філософських концепціях Платона та Арістотеля.

Нові мотиви в дослідженні феномену гармонії у порівнянні з поглядами Піфагора і Геракліта ми знаходимо у філософській спадщині іншого видатного давньогрецького інтелектуала Платона (427 р. до н.е. - 347 р. до н.е.). Його вчення про гармонію цілковито випливає із загально-філософських поглядів на світ як поєднання духовного і матеріального, де сутністю першого є певні ідеальні субстанції (ейдоси) як вічні, незмінні і досконалі начала, а сутністю другого - їх матеріальні прообрази, тією чи іншою мірою наближені до них. Тому і гармонія розуміється Платоном як існуючий поза і над світом реальних речей ідеал, певний зразок, до досконалості якого ці речі можуть тільки наближатися.

Незважаючи на те, що по суті своїй гармонія, на думку Платона, - це найвища досконалість, існуюча вічно і незмінно, а реальні матеріальні речі чи об'єкти можуть позиціонуватися лише як ті чи інші градації цієї досконалості (ейдосу), все ж таки в реальному світі Платон шукає прояв цієї найвищої відповідності ідеальному. І тут він звертає свою увагу на космос і душу. Один з античних коментаторів платонівської філософії Альбін, що за різними побічними даними жив у ІІ ст. н.е., наводить думку Платона з цього приводу. «Коли Платон говорить про виникнення космосу, - зазначає Альбін, - слід розуміти це не в тому смислі, начебто колись був час, коли космосу не було, але в тому, що космос перебуває у вічному виникненні і виявляє певну висхідну причину свого буття; душу космосу, існуючу вічно... Космос - певна мисляча жива істота. Бог хотів створити його найкращим, і ось він зробив його живим і мислячим: живе в цілому досконаліше неживого і мисляче - позбавленого думки, при всьому тому, що розум не може з'явитися без душі... Душа... охоплює і покриває все тіло космосу; простягаючись по космосу в цілому, вона завдяки цьому сковує і стримує його, причому її зовнішні частини роблять це з більшою силою, ніж внутрішні...» [1, с. 454]. Платон вважає космос не тільки єдиним, таким, що демонструє сутність гармонійних відносин між своїми частинами, але і найбільш досконалим з того, що взагалі є доступним для сприйняття. Останньої характеристики космос заслуговує тому, що він, за думкою Платона, створений у відповідності до ідеалу, досконалого зразка.

Важливо зауважити ще і те, що космос, як вважав Платон, будучи складним за своїм змістом, є діалогічним за своєю суттю, а значить внутрішньо взаємозумовленим. «Космос є діалог... Подібно до того як в космосі є вищі природи і нижчі і душа, яка перебуває в космосі, приєднується то до одних, то до інших, так і в діалозі є персонажі, які запитують і відповідають, ті, що спростовують і ті, яких спростовують, і душа наша, будучи як би суддею між ними, схиляється то до тих, то до інших» [2, с. 490].

З вищенаведеного логічно випливає питання про душу, як її розумів Платон у контексті проблеми гармонії. Оскільки душа і є саме тією сутністю космосу, що надає йому найвищої досконалості, яку можна сприймати, то, очевидно, що душа і має бути зразком, еталоном гармонії. Саме так розуміє Платон гармонію.

Насамперед великого грека цікавить питання про онтологічний статус душі як гармонії. Це ми знаходимо у його творі «Федон». Порівнюючи ліру, її струни і гармонію, він пише, що гармонія - це дещо невидиме, безтілесне, прекрасне і божественне. Натомість сама ліра і струни - тіла, тобто дещо тілесне, складне, земне і споріднене смертному [9, с. 42]. Таким чином, гармонія вічна, назавжди задана і незмінна. Вона не може бути знищена, як не може бути знищена найвища досконалість - ейдос. Платон фактично відділяє гармонію від її матеріального, природного субстрата, перевертаючи існуюче до нього уявлення про взаємозалежність матеріального і духовного. Гармонія як безтілесне, ідеальне є вічним, натомість будь-який її прояв, більше чи менше наближений до неї як зразка, є минучим, тлінним. Ще раз повертаючись до співставлення ліри, струн і гармонії, відзначимо думку Платона з цього приводу. «Бути того не може, - пише він, - щоб ліра з розірваними струнами і самі струни - речі смертної природи - все ще існували, а гармонія, споріднена і близька божественному і безсмертному, загинула, знищившись раніше, ніж смертне. Ні, гармонія неодмінно повинна існувати, і раніше зітліють без останку дерево і жили струн, ніж зазнає чогось лихого гармонія» [9, с. 42-43].

Звернемось тепер до платонівського розуміння сутності гармонії. Першою і очевидною умовою існування гармонії Платон вважав неоднорідність, багатоманітність буття, його здатність розгортатися найрізноманітнішими способами і формами. Разом з тим, серед цього різноманіття він виділяв те, що здатне відображати гармонію, і те, в чому гармонія ніяк не проявиться. «.. . Дуже безглуздо стверджувати, що гармонія, - пише він у творі «Пір», - це роздвоєння або що вона виникає з різних начал. Вірогідно, мудрець просто хоче сказати, що гармонія виникає із звуків, які спочатку розрізнялися за висотою, а потім завдяки музичному мистецтву один до одного приладналися. Бо не може ж виникнути гармонія лише від того, що один звук вище, а інший нижче. Гармонія - це співзвучність, а співзвучність - це свого роду згода, а із начал різних, оскільки вони різні між собою, згода не виходить. І знову ж таки, те, що роздвоюється і не узгоджується, не можна довести до гармонії» [8, с. 95-96].

Як бачимо, із усього різноманіття начал лише ті, які здатні до узгодження, можуть проявити в собі гармонію. Однак, за думкою Платона, такі начала мають підлягати кільком обов'язковим вимогам. Насамперед вони мають втілювати співрозмірність між собою, співрозмірність частини і цілого. Один з відомих дослідників проблеми гармонії В. І. Мєщєряков зазначає, що в числі засобів, необхідних для досягнення гармонії, Платон називав пропорцію, прикладом якої він вважав арифметичну рівність [4, с. 39]. В «Законах», порівнюючи спосіб життя людей та інших живих істот, Платон пише, що у інших живих істот (на відміну від людини - В. М.) немає відчуття нестрункості або стрункості в рухах, що носять назву гармонії і ритму. На його думку, боги дали нам відчуття гармонії і ритму, пов'язані із задоволенням [7, с. 101].

Платон переймався також і соціальними аспектами існування гармонії, свято вірячи в те, що вона може реалізуватися у певному державному устрої. Відоме його порівняння душі та держави. Держава за своєю будовою аналогічна душі. Якщо головним елементом останньої є розум, то в державі він уособлюється правителем, який має бути філософом. Крім того, душа характеризується емоційністю, а в державі цю складову частину представляють воїни. Нарешті душа означена прагматичністю, а в державі аналогічну частину її будови складає народ як головний виробник матеріальних благ.

Досконала держава (як уособлення гармонії - В. М.), виглядаючи на перший погляд множинною, складною, насправді є «однинною», цілісною, тому що реалізує головну свою функцію, а саме, сприяє втіленню природних здібностей людей і, таким чином, створює можливості досягати блага, справедливості і гармонії. В такій державі людина досягає задоволення і щастя, бо виконує свою роботу найкраще. «Справедливість полягає в тому, щоб кожен мав своє і виконував також своє, займався своєю справою і не втручався в чужу» [6, с. 224-225], - зазначає Платон. Якщо ця умова буде порушуватися, тоді виникають підстави для несправедливості і порушення суспільної гармонії. Бо коли ремісник чи хтось інший, гендляр за своїми природними нахилами, на думку Платона, спробує перейти в стан воїнів, чи хто-небудь з воїнів спробує проникнути в число членів ради або в охоронці, не будучи гідним цього, причому і ті, й інші поміняються і своїми засобами, і своїм званням, або коли одна і та сама людина спробує все це робити одночасно, тоді така зміна і втручання не в свою справу - загибель для держави [6, с. 226]. Критично оцінюючи думки давньогрецького філософа - автора одного з перших в західноєвропейській історії соціальних проектів ідеального, гармонійного суспільного устрою, К. Поппер пише: «Чеснота триматися свого місця буде спільною для них усіх (частин цілого, людей у суспільстві - В. М.). І це водночас буде чеснотою цілого: чеснотою добре відлагодженого механізму - чеснотою гармонії. Цій універсальній чесноті Платон дає назву «справедливості». Така процедура абсолютно послідовна і цілковито виправдана з точки зору тоталітарної моральності» [10, с. 127].

Інший видатний давньогрецький філософ Арістотель (384 р. до н.е. - 322 р. до н.е.), очевидно, спеціальними дослідженнями явища гармонії не займався. Це видно хоча б по тому, що всі свої наукові інтереси він виразив через відповідні твори. Разом з тим, варто зазначити, що Арістотель належить до ряду тих філософів давнини, які мали на цей рахунок (щодо розуміння гармонії - В. М.) свою, доволі цілісну позицію. Ця позиція органічно вписувалась в його загальну філософську концепцію.

Як і більшість інтелектуалів того часу, Арістотель, очевидно, шанобливо ставився до теми гармонії, вважаючи останню якщо не провідною, то однією з найважливіших проблем, правильне розуміння якої дає методологічний ключ до пізнання буття як такого. І все ж, мабуть, безпосереднім приводом його уваги до явища гармонії стали погляди Платона на феномен гармонії в цілому і душі зокрема. Насамперед, варто нагадати про те, що Арістотель досить критично поставився до платонівської концепції «вроджених ідей» (ейдосів). В «Метафізиці», аналізуючи філософію свого учителя, він пише: «При всіх багатоманітних труднощах, пов'язанних з цим вченням, особливо безглуздо стверджувати, з одного боку, що існують певні сутності поза тими, що існують у видимому світі, а з іншого - що ці сутності тотожні речам, які чуттєво сприймаються, хіба лише що перші вічні, а другі - минучі» [3, с. 104-105]. Неправильним є, на думку Арістотеля, вибудовувати якусь непрохідну стіну між духовним і матеріальним, наділивши при цьому перше з них якоюсь особливою сутністю.

Ще більше неправильним, як вважав Арістотель, є спроба обґрунтувати органічну єдність душі і гармонії і навіть ототожнити їх. Свою думку з цього приводу він формулює так. «Душа, у відповідності до цієї думки (Платона - В. М.) є певна гармонія, гармонія ж є змішання і поєднання протилежностей; із протилежностей складено і тіло. Однак гармонія є певне співвідношення змішаних частин або з'єднання частин, душа ж не може бути ні тим, ні іншим. Далі, приводити в рух не властиво гармонії, між тим всі приписують цю властивість, так сказати, переважно душі. Говорити про гармонію краще у відношенні здоров'я і взагалі у відношенні чудових тілесних властивостей, ніж у відношенні душі. Це стане зовсім очевидним, якщо спробувати звести стан і дії душі до деякої гармонії, оскільки важко узгодити їх» [3, с. 384].

У контексті вищесказаного далі процитуємо Арістотеля, в словах якого знаходимо не тільки критику Платона, але і розуміння сутності гармонії, як її сформулював Арістотель. «Говорячи про гармонію, ми маємо на увазі два її значення: по-перше, гармонія у власному смислі є поєднання величин, яким властиві рух і стан, коли вони так прикладені один до одного, що більше вже не можуть прийняти в себе нічого однорідного; по-друге, гармонія є співвідношення частин, які складають суміш. Так ось, немає ніякої розумної підстави долучити будь-яке з цих значень душі. Зв'язок частин тіла надзвичайно легко виявити: адже існують багато які і різноманітні поєднання таких частин; а із чого складеним і яким поєднанням слід вважати розум, або здатність відчуття, або здатність прагнення? Також безглуздо вважати душу співвідношенням суміші: адже суміш елементів плоті має інше співвідношення, ніж в кістках. А то виходить, є багато душ, розташованих по всьому тілу, якщо тільки все складається із суміші елементів, а співвідношення суміші складає гармонію, тобто душу» [3, с. 384-385].

Наведені вище дві цитати з «Метафізики» Арістотеля дають можливість виявити обов'язкові ознаки гармонії. Насамперед, мова іде про те, що гармонію не можна ототожнювати з душею, швидше з матеріальними речами, наприклад, з прекрасними тілесними властивостями людини. Крім того, гармонія виникає у складному із взаємодії його частин, але такої взаємодії, яка передбачає їх узгодженість. Гармонійним, на думку Арістотеля, є те, що внутрішньо узгоджене, причому таким чином узгоджене, що вже не потребує для самого об'єкта нічого іншого. Отже, давньогрецький філософ говорить про певну достатність складових частин цілого. І нарешті, душа як гармонійне може існувати, наприклад, в здоровому тілі лише як результат гармонійного поєднання усіх складових цього тіла, а не навпаки. Не душа створює гармонію в тілі, а гармонія тіла є умовою формування душі як гармонії.

Принагідно варто зазначити, що розуміння душі Арістотелем є дещо суперечливим. Звертаючись до Емпедокла і наводячи його твердження про те, що кожна річ існує завдяки певному співвідношенню її частин, він запитує, чи є душа таким співвідношенням чи, скоріше, чимось іншим, що знаходиться всередині частин тіла? «Якщо душа є дещо відмінне від суміші, то чому вона знищується разом з плоттю та іншими частинами живої істоти? Крім того, якщо будь-яка частина тіла має душу, а душа не є співвідношення суміші, то що ж гине, коли душа залишає тіло?» [3, с. 385]. Як бачимо, в одному випадку Арістотель каже про те, що душа може знищуватись разом із плоттю, в іншому - про те, що вона здатна полишати тіло, коли воно гине. Очевидно, погляди Арістотеля на явище душі були не остаточними саме в контексті її сутності як вічного чи минучого.

Дійшовши таких висновків щодо гармонії та її співвідношення з душею, Арістотель, природньо, задається питанням про об'єктивну підставу гармонії. І таку підставу він знаходить в матеріальному світі. Арістотель не поділяє концепцію Платона, згідно з якою - поза ейдосами і речами, які чуттєво сприймаються, треба передбачити ще певні проміжні сутності (градації ейдосу - В. М.). «Якщо крім ейдосів і речей, які чуттєво сприймаються, передбачити ще проміжні, то тут виникає багато труднощів. Адже ясно, що в такому разі крім самих по собі ліній і ліній, що чуттєво сприймаються, повинні існувати проміжні лінії, і точно так само в кожному із решти родів математичних предметів; тому оскільки вчення про небесні світила є однією з таких наук, то повинно існувати якесь небо крім неба, яке чуттєво сприймається, а таких і Сонце, і Місяць, і однаково вся решта небесних тіл. Але як же можна вірити подібним твердженням?» [3, с. 105].

Насправді ж Арістотель впевнений в тому, що об'єктивну основу гармонії потрібно шукати не в рамках містичного платонівського ейдосу, а серед реальних речей. І саме в цьому має проявити себе наука. «Те ж саме можна сказати і про те, що досліджується оптикою і математичним вченням про гармонію: і воно не може за тими ж причинами існувати поза речами, які чуттєво сприймаються» [3, с. 105], - підсумовує Арістотель. В іншому місці він цю думку формулює по-іншому: «І те ж саме можна сказати про вчення про гармонію і про оптику: і те, і інше розглядають свій предмет не оскільки він зір чи звук, а оскільки це лінії і числа, які, однак, суть їх власні властивості» [3, с. 326]. Таким чином, гармонія - суть, результат власне властивостей предметів, а не чогось, що існує незалежно від них.

Усвідомивши гармонію як явище, яке має суто об'єктивну, матеріальну основу, Арістотель логічно ставить питання про джерело гармонії. З цього приводу В. Мєщєряков, один із дослідників цієї проблеми, стверджує, що Арістотель схилявся до думки про те, що «гармонія як форма необхідної зміни має своїм началом внутрішнє джерело, яке міститься в тих сутностях, ієрархія яких утворює світовий порядок» [4, с. 43] . Фактично Арістотель тут повторює позицію Геракліта. Адже передбачити джерелом гармонії предметів, явищ, світу в цілому їх внутрішні чинники - означає визнати внутрішню суперечливість цих предметів, явищ, світу як таку. А такою, як було відомо ще з часів Геракліта, визнавалась боротьба протилежностей. Відтак Арістотель, успадковуючи традицію давньогрецької філософії, визнає гармонію як процес, в якому основним є внутрішній чинник. Саме він зумовлює явище гармонії динамічним за своєю сутністю. Ось чому Арістотель схиляється до того, щоб виводити гармонійне з негармонійного і навпаки, влаштоване з невлаштованого і навпаки, а весь світ уявляти як вічний процес народження, розгортання, розквіту, стагнації і занепаду гармонійності. Світ, за Арістотелем - це динаміка найрізноманітнішого, де в кожному окремому випадку завдяки внутрішній боротьбі протилежностей гармонійне виникає так само, як і потім зникає. «Необхідно, щоби все гармонійно влаштоване виникало з невлаштованого і невлаштоване з гармонійно влаштованого і щоб гармонійно влаштоване зникало у невлаштуванні, притому не будь-якому випадковому, а в протилежному. Байдуже, чи говорити про гармонійне улаштування, порядок чи склад; очевидно, що міркування одне і те саме. Але ж подібним чином виникає і будинок, і статуя і деяке інше; саме будинок виникає з предметів, які були не складені, а розділені певним чином, а статуї та інші оформлені предмети - з безформенного стану, і кожний із цих елементів являє собою певний порядок або з'єднання. Отже, якщо це правильно, то все, що виникає, буде виникати, а все, що зникає, зникати або з протилежного, або в протилежне, або в проміжне між ними» [4, с. 42-43].

Крім того, що було вище сказане про розуміння Арістотелем явища гармонії як процесу з його боротьбою протилежностей, варто звернути увагу ще на таке. Гармонійне в своєму розвитку, з часом втрачаючи ознаки гармонійності, перетворюється не на будь-що випадкове, а саме на негармонійне, тобто на протилежне, або на проміжне між гармонійним і негармонійним. Але в жодному разі не на випадкове. Цим Арістотель, очевидно, хотів сказати, що світ у своїх внутрішніх частинах, як і в своїх внутрішніх потенціях - причинах і сутностях - побудований за необхідністю їх дуальності, а відтак взаємодії і взаємопереходів. Цей процес розгортається на всіх рівнях існування світу, у всіх його формах. А відтак гармонія як явище, що закономірно виникає і згасає, потрібно уявляти як складне явище, яке має свої форми, способи, багаторівневість тощо. Виявляти ці прояви гармонії - завдання науки в цілому і кожної окремо.

Підіб'ємо короткі висновки. Концепції Платона і Арістотеля, хоч і не стали визначальними для подальшого формування моделей гармонії в історії західноєвропейської цивілізації, в цілому можна розглядати як протилежні. Платон приділив феномену гармонії значну увагу, оскільки цього вимагала його загальна філософська концепція функціонування буття, зокрема досконалої держави. І в цьому - особливість Платона у порівнянні з Арістотелем. Погляди ж останнього на гармонію, хоч і не були цьому явищу спеціально присвячені, все ж суттєво поповнили уявлення давньогрецької філософської думки про вказане явище. Арістотель кардинально не заперечив жодної концепції гармонії, які були сформульовані до нього, за винятком, концепції гармонії Платона. Він ніяк не зміг погодитись з думкою свого учителя про те, що справжній простір розгортання гармонії - це світ духовного, ідеального, ейдосу, а матеріальний світ - лише бліда його копія. Не беручи до уваги концепції Піфагора і Геракліта, з якими у Арістотеля є спільні позиції (як і відмінні, звичайно), а порівнюючи лише погляди Арістотеля і Платона на гармонію, можна побачити певне розходження самого простору наукових досліджень гармонії на два шляхи. Перший з них (арістотелівський) передбачав пошуки гармонії в реаліях матеріального, чуттєвого світу, природи та її явищ, другий (платонівський) - закликав до осмислення гармонії, насамперед, як потойбічного, трансцендентного. Перший шлях вбачав у явищі гармонії процес вічного його виникнення і зникнення, другий - як вічного і незмінного в ідеальному світі, приблизні копії якого можна виявити в світі речей, в тому числі і в людському світі.

Список використаних джерел

суспільний гармонія філософський

1.Альбин. Учебник платоновской философии / пер. Ю. А. Шигалина // Платон. Диалоги / пер. с древнегреч.; сост. ред. и авт. вступит. статьи А. Ф. Лосев; примеч. А. A.Тахо-Годи. - М.: Мысль, 2000. - С. 437-475.

2.Анонимные пролегомены к платоновской филосо¬фии // Платон. Диалоги / пер. с древнегреч.; сост., ред. и авт. вступит, статьи А. Ф. Лосев; примеч. А. А. Тахо-Го- ди. - М.: Мысль, 2000. - С. 476-505

3.Аристотель. Сочинения в четырех томах. Т 1. Ред. B.Ф. Асмус. - М.: Мысль, 1976. - 550 с.

4.Мещеряков В. Т. Развитие представлений о гармонии в домарксистской и марксистско-ленинской философии/ Мещеряков В. Т. - Л.: Наука, 1981. - 204 с.

5.Муляр В. І. Проблема гармонії у давньогрецькій філософії// Social scienses: development prospects in countries of Europe at the beginning of the third millennium: Col¬lective monograph. Riga: izdevnieciba “Baltija Publishing”, 2018. - P 116-137.

6.Платон. Государство // Сочинения. В 3-х т. / пер. с древнегреч; под общ. ред. А. Ф. Лосева и В. Ф. Асмуса. Т.3. Ч. 1. - М.: Мысль, 1971. - С. 89-454.

7.Платон. Законы // пер. с древнегреч. ; общ. ред. А. Ф. Лосева, В. Ф. Асмуса, А. А. Тахо-Годи; авт. ст. в при- меч. А. Ф. Лосев; примеч. А. А. Тахо-Годи; - М.: Мысль, 1999.- С. 71-437.

8.Платон. Пир // Платон. Федон, Пир, Федр, Парме-нид/ общ. ред. А. Ф. Лосева, В. Ф. Асмуса, А. А. Тахо- Годи; авт. ст. в примеч. А. Ф. Лосев; примеч. А. А. Тахо- Годи; - М.: Мысль, 1999. - С. 81-135.

9.Платон. Федон // Платон. Федон, Пир, Федр, Пар-менид / общ. ред. А. Ф. Лосева, В. Ф. Асмуса, А. А. Та- хо-Годи; авт. ст. в примеч. А. Ф. Лосев; Примеч. А. А. Тахо-Годи; - М.: Мысль, 1999. - С. 101. (832).

References

1.Al'bin. Uchebnik platonovskoy filosofii / per. Yu.A. Shigalina // Platon. Dialogi / per. s drevnegrech.; sost. red. i avt. vstupit. stat'i A. F. Losev; primech. A. A. Takho-Godi. - M. : Mysl', 2000. - S. 437-475.

2.Anonimnyye prolegomeny k platonovskoy filosofii // Platon. Dialogi / per. s drevnegrech.; sost., red. i avt. vstupit. stat'i A. F. Losev; primech. A. A. Takho-Godi. - M.: Mysl', 2000. - S. 476-505.

3.Aristotel'. Sochineniya v chetyrekh tomakh. T 1. Red. V. F. Asmus. - M.: Mysl', 1976. - 550 s.

4.Meshcheryakov V. T. Razvitiye predstavleniy o garmonii v domarksistskoy i marksistsko-leninskoy filosofii/ Meshcheryakov VT - L.: Nauka, 1981. - 204 s.

5.Mulyar V I. Problema harmoniyi u davniohrets'kiy filosofiyi// Social scienses: development prospects in countries of Europe at the beginning of the third millennium: Collective monograph. Riga: izdevnieciba «Baltija Publishing», 2018. - P 116-137.

6.Platon. Gosudarstvo // Sochineniya. V 3-h t. / per. s drevnegrech; pod obshch. red. A. F. Loseva i V F. Asmusa. T.3. Ch. 1. - M.: Mysl', 1971. - S. 89-454.

7.Platon. Zakony // per. s drevnegrech. ; obshch. red. A. F. Loseva, V F. Asmusa, A. A. Takho-Godi; avt. st. v primech. A. F. Losev; primech. A. A. Takho-Godi. - M.: Mysl', 1999. - S. 71-437.

8.Platon. Pir // Platon. Fedon, Pir, Fedr, Parmenid/ obshch. red. A. F. Loseva, V. F. Asmusa, A. A. Takho-Godi; avt. st. v primech. A. F. Losev; primech. A. A. Takho-Godi. -M.: Mysl', 1999. - S. 81-135.

9.Platon. Fedon // Platon. Fedon, Pir, Fedr, Parmenid / obshch. red. A. F. Loseva, V. F. Asmusa, A. A. Takho-Godi; avt. st. v primech. A. F. Losev; Primech. A. A. Takho-Godi. -M.: Mysl', 1999. - S. 101. (832).

Размещено на Allbest.ru