Соціальний інтелект як предмет філософсько-психологічних досліджень

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальний інтелект як предмет філософсько-психологічних досліджень

Куций А.М.

доцент кафедри виховання, культури здоров'я, професійної та позашкільної освіти комунального закладу вищої освіти, "Дніпровська академія неперервної освіти" Дніпропетровської обласної ради, кандидат філософських наук (Україна, Дніпро)

Анотації

У роботі на основі міждисциплінарної методології з домінуванням системно-аналітичного та історико-генезисного підходів здійснено дослідження інтелекту як об'єкта філософських досліджень, що об'єднує на категоріальному рівні філософські теорії мислителів від античності до нашого часу. Здійснено узагальнюючий аналіз стосовно понятійних репрезентацій інтелекту у філософській думці. Зроблено висновок, що інтелект в історико-філософському плані реалізується передусім у понятті "розум", а сучасне розуміння інтелекту сформувалося у ХХ столітті, зокрема, і в результаті взаємодії соціально-філософського та феноменологічного підходів. Констатується диференціація сучасних філософських досліджень інтелекту в особистісному вимірі з домінуванням практично- адаптаційних аспектів та соціокультурного виміру з домінуванням комунікативно-соціального аспекту. інтелект філософський мислитель

Ключові слова: інтелект, історія філософії, процес пізнання, особистість, здатності, комунікація, соціальна адаптація, соціальна філософія.

In the work on the basis of interdisciplinary methodology with the dominance of systematic-analytical and historical-genesis approaches the research of intelligence as an object ofphilosophical researches is carried out. A generalized analysis has been made regarding the conceptual representations of intelligence in philosophical thought. It is concluded that intelligence in historical and philosophical terms is realized primarily in the concept of "mind", and modern understanding of intelligence was formed in the twentieth century, in particular, and as a result of the interaction of socio-philosophical and phenomenological approaches. The differentiation of contemporary philosophical studies of intelligence in the personal dimension with domination of practical-adaptive aspects and socio-cultural dimension with domination of the communicative-social aspect is ascertained.

Keywords: intelligence, history of philosophy, process of cognition, personality, abilities, communication, social adaptation, social philosophy.

Постановка проблеми. Інтелект по праву вважається сутнісною характеристикою людини, що визначає її родову природу у вигляді осмислювати навколишній світ в поняттях та на основі процесів мислення. Однак при цьому власне філософське розуміння інтелекту пройшло достатньо довгий період становлення. По суті "філософія інтелекту" - це достатньо новий напрям досліджень, який сьогодні актуалізується у зв'язку з формування штучного інтелекту. Філософське осмислення інтелекту має достатню історію, однак при цьому потрібно встановити термінологічні та концептуальні кореляції історико-філософського характеру.

Стан дослідження проблеми. Сучасні дослідники, розглядаючи проблеми філософії інтелекту, звичайно фокусуються лише на окремих аспектах його дослідження видатними філософами минулого. Відповідно результатом є фрагментарність аналізу проблеми, оскільки, як правило, дослідники йдуть за традиціями дослідників тієї чи іншої епохи. У центрі уваги виявляються лише окремі фрагменти інтелекту у вигляді традиційних філософських понять, звичайно це "розум". У той же час необхідно більш чітко простежити за історико- філософською думкою у її цілісності.

Мета дослідження. Встановлення термінологічної та концептуальної кореляції сучасних філософських досліджень інтелекту та історико-філософського виміру проблеми.

Виклад основного матеріалу. У філософів Стародавньої Греції інтелект досліджувався у межах понять здорового глузду та розуму. Геракліт вважав здоровий глузд нижчою формою інтелекту, що занурений у конкретику взаємодій різни речей, а розум - вищою, яка дає можливість розпізнавати сутнісні відносини. Обидві форми інтелекту при цьому спираються на чуттєвий досвід і виходять за межі чуттєвого пізнання. Геракліт вважав саме здоровий глузд характеристикою інтелекту більшості людей, критикуючи його: "Більшість людей не мислять речі такими, якими зустрічають їх і, дізнавшись, не розуміють" [11, с. 191]. Аналогічну позицію займав Сократ, який вважав розум формою інтелекту, яка дає можливість зрозуміти сутнісні аспекти людської поведінки за рахунок виходу за межі узвичаєної догми чи спонтанних почуттів.

Платон розглядав здоровий глузд в якості передумови мислення, "здатності добре міркувати" [7, с. 219]. Що ж стосується освоєння світу на вищому рівні, у світі ідей, то тут потрібне понятійне мислення, розум. Разом з тим Платон високо оцінював і значення розуму для практичної діяльності кожної людини. Інтелект при цьому виступає у вигляді виключно діяльності розуму, що забезпечує звільнення інтелектуальної діяльності від неадекватних даних, які надаються людині органами відчуття на основі простого відображення реальності, без проникнення у її суть.

Ще більшого значення понятійному мисленню у пізнанні надавав Аристотель. В інтелектуальній діяльності він також виділяв здоровий глузд як спосіб отримання практичного знання про індивідуальні речі й їх взаємодії, та розум як інструмент отримання опосередкованого знання, що дає уявлення про загальні закономірності буття і може бути виражене тільки у вигляді понятійних відносин. Відповідно вищим інтелектуальним розвитком володіють люди зі знаннями у загальній формі, а не практично діючі [1, с. 21]. У загальному, понятійному знанні Аристотель найбільше уваги приділяв каузальності як основного предмету розуму, найбільш загальному знанню. У той час як почуттєве знання є відображенням індивідуальних речей, а розсудок - зовнішніх характеристик речей, розум відображає сутність і дійсність предмету мислення. Відтак саме розум у Аристотеля відіграє роль найбільш адекватної форми інтелекту, що дає можливість пізнавати речі у їх істинній сутності.

Низка філософів Нового часу внесла значні новації у розуміння інтелекту як діяльності розуму. Так, Т. Гоббс інтерпретував розум в якості досягнення правильних висновків через логічні міркування та узагальнення дослідних даних, особливо акцентуючи його здатність виокремлювати деталі та специфічні риси предмету дослідження. Значущість розуму для практичної діяльності людини визначається його здатністю проникати в сутність речей і на цій основі передбачувати майбутнє і відповідно планувати людську діяльність. [2]. На розум як інструмент проникнення в сутність речей і понятійну форму мислення, а також найбільш загального характеру пізнання вказував і Б. Спіноза [9].

П. Гольбах розглядав розум в якості надбудови над узагальненням емпіричного досвіду, недоліки якого усуваються ним за рахунок здатності до суджень, систематизації знань, уникнення пристрастей [3, с. 87]. Як і більшість філософів епохи Просвітництва, французький філософ вважав саме розум та здатність до інтелектуальної діяльності характерною рисою людини як суспільної істоти. Він виділяв комунікаційну та соціально-організуючу функцію розуму, вважаючи його найбільшою чеснотою здатність забезпечувати впорядкованість, надійність, передбачливість діяльності об'єднаних у соціум людей.

Англійський філософ Д. Юм дав одну з найбільш глибоких інтерпретацій розуму як інтелектуальної здатності людини. Він розглядав його як здатність мислення, що у своїй основі має досвід пізнавальної діяльності, а в якості результату - загальні судження та правила, що дають можливість упорядковувати пізнавальну діяльність, зокрема, на основі відділення необхідних процесів та явищ від випадкових та несуттєвих. Розум за своїм змістом є специфічною діяльністю, що полягає у порівнянні ідей і на цій основі установленні між ними сутнісних зв'язків, що слід вважати необхідною передумовою визначення істинності судження. Основною рушійною силою розуму Д. Юм вважав постійні сумніви у його результатах і критичний перегляд уже усталених результатів пізнання. У зв'язку з цим він пропонував "розглядати розум як певного роду причину, з якої істина є природною дією" [13, с. 289]. Основна властивість розуму - це бачення досліджуваного об'єкта як цілісного за рахунок абстрагування від тих чи інших його конкретних рис, характеристик чи властивостей.

На нашу думку, класичне філософське розуміння інтелекту, що і сьогодні має величезне значення, дав І. Кант, розкриваючи найбільш широко властивості та іпостасі розуму. На думку великого німецького філософа, розум зв'язаний з дійсністю лише через почуття, які самі по собі мисленевої діяльності здійснювати не можуть і лише надають розуму чуттєві уявлення для подальшої обробки. Відповідно розум і чуттєвість "тільки в поєднанні один з одним можуть давати об'єктивно значущі судження про речі ..." (13, с. 321). Якщо поняття позбавлені почуттєвого змісту, то вони відображають виключно суб'єктивний зміст розуму, а не реальні речі. Найвищою формою інтелектуальної здатності І. Кант вважав критичний розум. Відповідно філософ вводить розрізнення різних форм інтелектуальної діяльності - розум у сфері науки та розум у сфері філософії і діалектики. За допомогою розуму здійснюється систематизація результатів пізнавальної діяльності, а також переведення теоретичних знань у практичну діяльність. Розум зв'язує процес пізнання єдиним принципом, в основі якого лежить ідея.

У ХХ столітті інтелект стає безпосереднім предметом досліджень практично усіх напрямів філософської думки. При цьому його далеко не завжди ототожнюють з "розумом". Останній "є ширшим поняттям, ніж інтелект, бо передбачає як здібності, так і високий рівень досягнень у духовній культурі, тобто здатність засвоювати ширший спектр абстрактних ідей (відповідно, "мову" мистецтва та філософії) та оперувати ними. Інтелект вирішує конкретні проблеми, розум же дозволяє узагальнити досвід і застосувати рішення одних задач у вирішенні інших" [4, с. 120].

В різних філософських течіях інтелект інтерпретується у залежності від вихідних методологічних та світоглядних принципів. Так, у позитивізмі основою його дослідження стала відмова від розуміння процесу пізнання як трансцендентного процесу і його інтерпретація в якості відображення реального світу у практичному досвіді. Відповідно інтелект розуміється як інструментарій адаптації до навколишнього світу, і його основою вважається визначення у межах психічних процесів функціональних зв'язків, що мають емпіричне походження. Інтелектуальний процес набуває характеру взаємодії психічного та матеріального.

У межах постпозитивізму інтелект інтерпретується у межах процесу об'єктивування знання, і зводиться в основному до визначення достовірного знання та його накопичення. Важливі новації здійснено у межах феноменологічного напряму, зокрема, у роботах Е. Гуссерля. Використовуючи принцип тотожності об'єктивного і суб'єктивного, феноменологія здійснює пошук об'єктивних підстав інтелектуальної діяльності [5, с. 29]. Сутності, на пізнання яких спрямований інтелект, знаходяться у світі свідомості, проте людині вони представлені у процесі емпіричної діяльності.

Протягом ХХ століття у філософії домінують тенденції критики раціоналізму і відповідно апріорної пріоритетності інтелектуальної діяльності. Хоча об'єктом критики стали насамперед абсолютизація науки та технічних досягнень, інтелектуальна діяльність в цілому перестала розглядатися як підстава гарантованого поступального розвитку цивілізації загалом. На противагу класичному раціоналізму у межах постнекласичного раціоналізму претензії інтелекту на пізнання реальності у межах жорстких каузальних схем відкидаються. Раціональне пізнання дійсності не може дати необхідного для розуміння світу та людської діяльності концептуально-методологічного базису, оскільки світ є мінливим, хаотичним, кризово-катастрофічним за своєю природою. У межах традиційного раціонально-інтелектуального освоєння світу ці його характеристики не можуть бути схоплені.

Тому і розуміння інтелекту як інструменту пізнання у межах постнекласичної раціональності змінюється, не лише стосовно об'єкта, а й стосовно суб'єкта пізнавальної діяльності. Утверджується думка про незалежність феноменального буття пізнаючого суб'єкта, його інтелектуальна діяльність інтерпретується у межах принципу свободи індивідуальної дії, що виводить увесь процес пізнання за межі раціонального осмислення. Когнітивні процеси перестають розглядатися як природно-властиві суб'єкту, відповідно і інтелект розуміється поза предметністю філософського розгляду, що визначається екзистенційними засадами.

Вирішення вказаних проблем філософи знаходять на шляху тотального перегляду сутності інтелекту, насамперед щодо його функції породження сенсів пізнавальної та практичної діяльності. Основою нового розуміння інтелекту стали концепції ноосферного характеру, де життя та інтелект виводилися як складові розвитку Універсуму загалом, що дало підстави поєднати пізнання, цінності та чуттєвість людини. Один з найбільш розроблених варіантів такого підходу - концепція Тейяра де Шардена, де інтелект розглядається в якості індивідуального рівня мислення, становлення якого відбувається у процесі ноогенезу і який характеризується здатністю осягнення цілей та значення дій і відображення їх у певних загально- понятійних формах. Відповідно основна функція інтелекту визначається його дискурсивністю, що забезпечує людині можливість спілкуватися та взаємодіяти з іншими людьми у межах соціальної спільноти. Вказана спільнота є субстратом земного універсуму, оболонки, яку Т. де Шарден назвав ноосферою.

По суті Т де Шарден започатковує найбільш сучасний, комунікативно-соціальний варіант розуміння інтелекту. Він прямо прив'язує інтелект до процесів формування та розвитку суспільства у якості інтегруючої складової ноосфери, що забезпечує поєднання розвитку і стабільності. Відтак саме інтелект характеризується як механізм забезпечення сталості розвитку соціуму та людини як складових Універсуму, він через систему комунікацій та взаємодій визначає напрям та інтенсивність формування ноосфери. Інтелект розглядається Т де Шарденом і в якості специфікуючої риси людини як родової істоти, що визначає її місце у світі та характеристики ноосфери, де формуються надбіологічні механізми успадкування. Саме завдяки інтелекту людина виявляється здатною привнести в ноосферу процеси цілеспрямованої діяльності, що визначаються цінностями, розумінням майбутнього, організацією взаємодій тощо [12, с. 178].

Разом з подібними оптимістичними інтерпретаціями інтелекту в сучасну епоху існують і песимістичні оцінки, пов'язані з формуванням мас-медіа, інформаційно-технологічним прогресом, соціальними мережами тощо. Осмислення процесів маніпулятивних впливів, формування глобального простору симулякрів та кіберсоціалізації приводять багатьох мислителів до висновків про занепад інтелекту як інструменту розвитку людини та суспільства.

У сучасних умовах на перше місце висуваються ті виміри інтелекту, які пов'язані з його соціальною визначеністю та включеністю людини у комунікативний процес соціальної взаємодії - комунікативний, соціальний, емоційний інтелект. Можна говорити про певний синтез феноменологічного та соціально-філософського розуміння інтелекту у межах загального комунікативного повороту у філософії, який відбувся у другій половині ХХ століття. Сучасні дослідники вказують на домінування практичних вимірів інтелекту, його роль в регуляції поведінки та забезпеченні успішності адаптації до нових ситуацій завдяки здатності до вирішення проблем за рахунок внутрішніх ресурсів при домінуванні свідомості [10]. Через комунікативний вимір інтелект людини стверджується як єдність універсально-соціального й одиничного буття, індивідуальної діяльності людини та інтенцій до саморозвитку всього суспільства. Безумовно, у такому розумінні інтелект втрачає свою жорстко детерміновану визначеність і характеризується як мінливий та динамічно змінний феномен. Його функція як інструменту забезпечення ефективних дій та комунікацій залишається незмінною, проте з невизначеністю як чинників, так і результатів. Сьогодні, на нашу думку, вже цілком доцільно говорити про певну роздвоєність інтелекту як предмету філософського дослідження і як реального соціокультурного феномену.

З одного боку, інтелект характеризує сукупність пізнавальних здатностей людини, і як такий проявляється в результатах навчання, отриманні нових знань та вмінь, набуття навичок вирішення проблемних і нестандартних ситуацій тощо. На вищому рівні свого розвитку інтелект визначає творчий потенціал людини, у якому на основі розвитку мислення забезпечується інтеграція усіх пізнавальних здатностей. З іншого боку, інтелект визначається в якості атрибута соціальної спільноти - як суспільний, соціальний, громадський чи колективний інтелект. Загалом його структура теж включає у себе цілісність емоцій, цінностей та знань, проте на рівні суспільної свідомості. Соціальний інтелект визначає творчий потенціал суспільства, а також його здатність до ефективних взаємодій і комунікацій. Він створює соціальне середовище формування інтелекту на особистісному рівні, а тому можна говорити і про соціальний інтелект особистості.

Поширеною є інтерпретація соціального інтелекту у контексті комунікативної взаємодії людей, тобто як здатності людини правильно розуміти свою поведінку і поведінку інших людей в суспільстві. Дана здатність необхідна людині для ефективного міжособистісного взаємодії і успішної соціальної адаптації. Соціальний інтелект реалізує пізнавальні процеси, пов'язані з відображенням людини як партнера по спілкуванню і діяльності [8]. Оскільки життєдіяльність людини у всіх сферах носить соціальний характер, участь у системі суб'єкт-суб'єктних відносин вимагає наявності спеціальної здатності, яка необхідна для успішної взаємодії з людьми, і ця здатність характеризується як "соціальний інтелект". У більшості наявних досліджень "соціальний інтелект" включає в себе комунікативну, соціальну та деякі інші компетентності особистості, пов'язані із взаємодією з іншими людьми у суспільстві.

Висновки. Таким чином, інтелект, репрезентований у вигляді поняття "розум" та деяких інших, є традиційним предметом філософського дослідження як здатності до раціонального пізнання, розвитку на основі мисленевої діяльності, використання інформації в наукових та практичних цілях. Інтелект досліджується на основі різноманітних підходів і в різноманітних напрямах. Сьогодні в якості предмета дослідження він представляє собою систему розумових здібностей на індивідуальному рівні та колективну здатність до осмислення і планування власних дій на соціальному рівні. Найбільше значення для подальших досліджень має розкриття підстав становлення і розвитку інтелектуальної діяльності та чинників, які визначають формування вимірів та рівнів інтелекту у межах соціальної онтології.

Список використаних джерел