Клінічний дискурс філософської антропології: боротьба методологій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Клінічний дискурс філософської антропології: боротьба методологій

Скиртач В.М.,

кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії, соціально-політичних та правових наук, Донбаський державний педагогічний університет (Слов'янськ, Україна),

Недоступ В.,

студент, кафедра філософії, соціально- політичних та правових наук, Донбаський державний педагогічний університет (Слов'янськ, Україна),

Мета роботи полягає у дослідженні клінічного дискурсу філософської антропології як комунікативного ресурсу, що усуває владну нерівність між соціальними групами умовно здорових та хворих. Автором запропонована у якості релевантної форми теоретично-філософського аналізу лінгвістична парадигма, у термінах якої можна розглянути філософсько-клінічний простір, насамперед, як дискурсивний. Показано, що взаємодії суб'єктів у клінічному просторі складають дискурсивну практику, що передбачає таке використання і виробництво мови, при якому відбувається зміна особистісних смислів, притаманних суб'єкту, вироблення більш продуктивних установок, формування екзистенціально-позитивного ставлення до інших. Розкрито, що клінічні дискурсивні практики, дякуючи втручанню філософії, виробляють певні ідеологічні ефекти шляхом формування та відтворення рівності у соціальних відносинах: у разі набуття ідентичності відбувається категоріальний поділ на рівноцінні групи та суб'єкти.

Ключові слова: суб'єкт, філософія, антропологія, дискурс, клініка, методологія.

CLINICAL DISCOURSE OF PHILOSOPHICAL ANTHROPOLOGY: THE STRUGGLE OF METHODOLOGIES

Skyrtach V.,

PhD, Associate Professor of Philosophy, History and Social Sciences and Humanities, Donbass state Pedagogical University (Slavyansk, Ukraine),

Nedostup V.,

student, Department of Philosophy, History and Social Sciences and Humanities, Donbass state Pedagogical University (Slavyansk, Ukraine),

The purpose of the article is to study the clinical discourse of philosophical anthropology as a communicative resource that eliminates power inequality between social groups of relatively healthy and sick people. The author proposes as a relevant form of theoretical and philosophical analysis the linguistic paradigm, in terms of which we can consider the philosophical and clinical space, primarily as discursive. It is shown that the interactions of subjects in the clinical space are discursive practice, which involves the use and production of language, which changes the personal meanings inherent in the subject, the development of more productive attitudes, the formation of existentially positive attitudes toward others. It is revealed that clinical discursive practices, thanks to the intervention of philosophy, produce certain ideological effects by forming and reproducing equality in social relations: in the case of acquiring identity there is a categorical division into equal groups and subjects.

Keywords: subject, philosophy, anthropology, discourse, clinic, methodology

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок з важливим науковими чи практичними завданням

філософська антропологія лінгвістичний дискурс

Залучення методів міждисциплінарної епістемології, насамперед, семіотичного та лінгвістичного характеру, дозволяє осмислити матеріали, де традиційна антрополого-філософ- ська проблематика суб'єкта синтезована із, власне, клінічними текстами. Загальний простір категорій, принципів, законів, спосіб фіксації та інтерпретації їх організації, складна система взаємозв'язків об'єктів та їх описів, які є основою побудов властивих тій чи тій науковій схемі, найчастіше є неочевидними для дослідника. Тим більше це притаманне клінічному дискурсу антропології, в якому методологічні підстави скоріше є нез'ясованими до такої міри, що дозволяє порівнювати теоретичні пресупозиції світогляду клініциста з міфологією. Виходячи з цього, релевантною формою теоретично-філософського аналізу постає лінгвістична парадигма, у термінах якої можна розглянути філософсько-клінічний простір, насамперед, як дискурсивний. Взаємодії суб'єктів у клінічному просторі складають дискурсивну практику, що передбачає таке використання і виробництво мови, при якому відбувається зміна особистісних смислів, притаманних суб'єкту, вироблення більш продуктивних установок, формування екзистенціально-позитивного ставлення до інших.

Проте, і сам клінічний дискурс філософської антропології, і мова як семіотична система із відповідною філософсько-клінічною понятійною представленістю не були предметом спеціального філософського дослідження. Єдине виключення становить структурний психоаналіз, у якому проголошена ідея мовної природи несвідомого. Але, й у ньому дослідження зосереджувалися на внутрішніх дослідженнях мовних висловлювань без їх експлікації у загальний філософський простір.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Основоположними у формуванні міждисциплінарної методології є досліди з семіотики Р. Барта, М. Фуко та ін., у яких застосовані антропологічні, соціологічні, історико-філософські методи дослідження, де об'єктом дослідження став сам процес семіотизації. Так, М. Фуко розглядав семіотизацію безумства як обернення клінічної та соціальної практики в міфи, образи, нарративи [3, с. 137]. Семіотичний підхід до дослідження клінічного дискурсу філософування передбачав залучення автором структурно-семіотичних методів дослідження, які були розроблені аналітичною філософією. Також були використані французькі розробки аналітики інтерсуб'єктивності, дискурсу та письма (Ж.- Ф. Ліотар, Ж. Женетт).

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Головною метою поданої статті є дослідженні клінічного дискурсу філософської антропології як комунікативного ресурсу, що усуває владну нерівність суб'єктів.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих результатів. Дисциплінарна поява клінічного дискурсу філософської антропології датується першою половиною ХХ століття. Цей дискурс виникає в результаті міждисциплінарного синтезу і основна методологічна боротьба відбувається між позитивістським підходом і феноменолого-герменевтичним методом. Пізніше до боротьби залучається метод сумісно-подільної діяльності, який був запропонований радянськими мислителями.

Перший підхід започаткований ще З. Фройдом, який вважав себе механіцистом, що протистоїть «брудному» окультизму; для Фройда психоаналіз був скоріше не філософією, а природничою дослідною дисципліною [2, с. 18]. Сам Фройд пройшов школу фізіологічної лабораторії ХІХ століття, але до неї основи його філософської позиції не зводяться. Фройдом був розроблений гіпотетико-де- дуктивний метод верифікації. З. Фройд вважав, що тільки вичерпна експертиза предмету дослідження надає підстави для визначення основної наукової термінології для послідовного її застосування. Така методологія була характерною для біологічного напрямку розвитку психіатрії. Біологічний (фізіологічний) напрямок виходив із розуміння психічного як функції матеріального організму, тобто тіла. Виходячи із цього засадничого положення, до дослідження психіки повинна застосовуватися позитивістська методологія, що базується на фізи- калістському матеріалізмові та передбачає прямий зв'язок між свідомістю та мозком. Такий методологічний підхід наполягає на тому, що психічні хвороби є хворобами мозку, і для позбавлення від захворювання потрібно безпосередньо впливати на мозок - або медикаментозно, або хірургічно.

Сучасна позитивістська парадигма відмовляється від обмеження зв'язків детермінації психіки виключно із мозком і розглядає останній у взаємозв'язку із усім людським організмом. Психічне захворювання в такому контексті розглядається як непристосованість організму, у тому числі і через генетичні аномалії, до зовнішнього середовища. Такий біологічний матеріалізм редукував людину до біологічної істоти, у якої усі людські якості - розум, моральність тощо детерміновані біологічно через вплив генів, тілесну побудову, біологічні інстинкти. Крім того, психічні хвороби уявлялися залежними від усього циклу життєдіяльності організму, так, наприклад, з'являються поняття старечий маразм або дитячий психоз.

У такої позитивістської доктрини основною цінністю виступає здоров'я, і, відповідно, будь-яке захворювання, враховуючи психічні, розглядається як аномалія, що має бути усунена. У даному аспекті така позитивістська методологія є не рефлексивною, оскільки не вирішує проблему - чи у конкретному випадку лікується психічно хворий чи генія зрівнюють із широким загалом. Психічні хвороби розглядаються як різновиди захворювань, вони мають відповідні біологічні причини та відповідну симптоматику.

Вважалося, що порушення розвитку психіки приводило до девіантної поведінки. На думку позитивістів, існував і зворотній зв'язок - асоціальна, аморальна поведінка розглядалась як зумовлена психічним захворюванням мозку. Оскільки психічно хворий поставав у позитивістському клінічному дискурсі скоріше не як суб'єкт, а як об'єкт, то вважалося що він не здатний усвідомити небезпеку свого захворювання особисто, і тому до нього можна застосувати примусові дії.

У цілому позитивістський клінічний дискурс спирався на певні теоретичні настанови, які стверджували наявність існування об'єктивного світу, незалежного від суб'єкта, цьому об'єктивному світу притаманний детермінізм, психічна хвороба є органічною, суб'єкт діє у світі, відображаючи його об'єктивні дані за допомогою органів почуттів. Зазначена позитивістська парадигма співзвучна раціоналістичним філософським стратегіям.

Таким чином, клінічний дискурс позитивістської методології редукував людину як суб'єкта до її тілесності, переводячи спосіб її існування в об'єктний. Психічний хворий стає об'єктом, у якого відсутня свобода і відповідальність за свої власні вчинки. Виходячи із цього, тільки відповідні владні клінічні структури можуть визначати безпеку чи небезпеку для суспільства того чи іншого хворого. Така характеристика клінічного дискурсу із притаманною йому позитивістською методологією характерна і для сьогодення.

Провідні філософські напрямки - феноменологія й екзистенціалізм, всупереч настановам позитивізму пропонують клінічному дискурсу принципово інше світосприйняття, у якому об'єктивна реальність конституюється під час її сприйняття суб'єктом, дослідження позбавляється принципу детермінізму, а психічна хвороба не тлумачиться за аналогією з хворобою фізичною. Це дає підстави для формування клінічного дискурсу філософування, у якому знімаються суперечності клінічної позитивістської методології і реального буття психічно хворого суб'єкта. Це зняття уможливлює аналіз конкретного суб'єкта з ознаками патології та філософської концептуалізації природи патології. Філософія узагальнює конкретні дані клінічного досвіду, з'ясовуючи фактори, які сприяють утворенню патологічної реальності, те, яким чином можливо залучення до світу психічно хворого суб'єкта, його онтологічні основи та способи його інтерпретації.

Альтернативою цьому способу дослідження є не тільки феноменологічний метод, розробка якого стосовно до патології належить К. Ясперсу [1, с. 67], а і методологічний підхід, який був, розроблений І. А. Соколянським і О. І. Мещеряковим й теоретично узагальнений Л. С. Виготським та Е. В. Ільєнковим [4, с. 16] - метод сумісно-подільної діяльності.

Метод сумісно-подільної діяльності виходив із концепції соціальної сутності суб'єкта, згідно з якою, аномалії психічного розвитку викликані нерозвиненістю соціального оточення. Залучаючи не тільки безпосередніх комунікантів, а й увесь соціальний предметний світ, речі якого вироблені людиною для людини, та їх діяльнісне освоєнню за допомогою аналізаторів, які збереглися, вищевказані психологи показали можливість формування нормального суб'єкта, незважаючи на серйозні біологічні аномалії.

Для К. Ясперса ключовим став феноменологічний метод, що досліджує суб'єктивне переживання у формальній загальності, тобто передбачає опис інтенційних актів свідомості хворого із залученням трансцедентальної філософії. Але незважаючи на те, що феноменологія стала одним із основних опонентів позитивізму, у клінічний дискурс філософування вона увійшла синтезованою із екзистенціалізмом та герменевтикою. Така феноменологія відкидає фрагментарне дослідження суб'єкта як сукупності реакцій або соціальних ролей, а розглядає його таким чином, яким є його власне існування в світі.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку

Саме тому важливою є актуалізація певних напрямків і в феноменології, і у методиці сумісно- подільної діяльності, що мають слугувати певною методологією дослідження суб'єкта у клінічному дискурсі філософської антропології.

Актуалізація цього дискурсу має дати альтернативну до класичних підходів відповідь на питання щодо природи психічного захворювання, подолати позитивістське уявлення про людину та хворобу, показати гуманістичний зміст клінічного дискурсу антропологї, який може змінити відношення до захворювання та сприяти подоланню відчуження психічно хворого від суспільства.

Список використаних джерел

1. Хайдеггер М., Ясперс К.(2001), «Переписка 1920--1963.», Ad Marginem, Москва, 416 с.

2. Фрейд З. (2006). «Основные психологические теории в психоанализе», АСТ, Москва, 400 с.

3. Фуко М. (2004). «Ненормальные: курс лекций, прочитанных в Колледж де Франс в 1974 -1975 учебном году». Наука, СПб, 432 с.

4. Evald Ilyenkov's Philosophy Revisted, (2000), Proceedings of the Ilyenkov simposium in Helsinki 7th-8th September 1999. Kikimora Publications, Helsinki, 372 pp.

філософська антропологія лінгвістичний дискурс

References

1. Heidegger М., Jaspers K. (2001). «Perepiska 19201963», Marginem, Moskwa, 416 s. (rus).

2. Freud S. (2006), «Osnovnie psychologicheskie theorii v psychoanalyse», AST, Moskwa, 416 s. (rus).

3. Foucault M. (2004), «Nenormalnie: kurs lekcii, pro- chitannih v 1974 - 1975 uchebnom godu.». Nauka, SPb (rus).

Evald Ilyenkov's Philosophy Revisted, (2000), Proceedings of the Ilyenkov simposium in Helsinki 7th-8th September 1999. Kikimora Publications, Helsinki, 372 pp. (engl).

Размещено на Allbest.ru