Приклад на тисячоліття: філософія й діаріуш Святого Володимира в контексті вітчизняного державотворення й світового громадсько-політичного христоцентричного ідеалу

Key words: the phenomenon of communication. Vladimir the Baptist, semiosphere ideas Solv'yev, Christocentrism, hristonasledovanie, sophianic, public opinion, the Ukrainian spiritual and existential tradition.

Україна вступила в ІІІ Тисячоліття від Різдва Христового. Вступила в момент осягнення Істини. В момент, коли беззаперечні, як здавалося століттями, симулякри стали водночас - нічим, а істини, що тривалий час видавалися неочевидними - стали ясними й беззаперечними якщо не для всіх, то, принаймні, для переважної більшості. Справа, напевне, в тому, що міряти трансцендентальну українську філософію національного духовного й земного буття слід не роками, не століттями навіть, а - тисячоліттями. Саме тоді найповніше вияскравлювати- меться універсум думок, дій, подій та їхнього повсякчасного духовно-інтелектуального й буттєвого оприявнення.

В цій ціннісно-смисловій парадигмі постать святого рівноапостольного князя Володимира - Володимира- Хрестителя Русі-України, князя Володимира - фундатора Русько-Української державності - заслуговує не просто на чергову урочисту пошану, нехай і з нагоди поважного - 1000-літнього ювілею від дня упокоєння, а - передусім - на всебічне вивчення й - головне - актуалізацію в сьогочасності. Нам при цьому, щоби не схибити в теоретичному аналізі й повсякденній практиці, жодним чином не слід зважати на навіювані сумніви й нав'язувані необґрунтовані виклики його багатоаспек- тному феномену, його діаріушу, а треба просто слідувати зафіксованим у літописно-історичних пам'ятниках заповітам Хрестителя Русі-України, оскільки саме він не лише заклав традиційні натепер основи буття українського християнського суспільства, не лише створив засади Руської, а отже - української християнської державності, а й окреслив - на тисячоліття - пасіонарний в своїй христоцентричній, христонаслідувальній, в свій софійній суті, тип буття українців у світі.

В статті проф. Є.А.Харьковщенка "Софія: історико- філософська ґенеза поняття" привернено увагу до актуалізації знакових концептів розуміння й інтегрованого в сьогодення та майбуття осмислення феномену, закладеної саме Володимиром-Хрестителем вітчизняної духовно-буттєвої традиції: "постає необхідність розкриття того, що для сьогодення проблема софіологіч- них побудов набуває не лише ретроспективної теоре тичної філософсько-богословської самодостатності, а є передусім важливою дискурсивною рефлексією для осмислення софійної специфіки української духовності, релігійно-філософської творчості, історичної ролі українського християнства і української церкви у духовному та національному відродженні" (3, с.5). Відтак - триєдність "христоцентризм-христонаслідування-софійність" є не лише самодостатньою в українському духовно- буттєвому універсумі, а й - не меншою мірою - актуалізує, оприявнює в ХХІ ст. неперебутню роль "українського християнства і української церкви у духовному та національному відродженні".

Зупинимось, заради всебічного усвідомлення окресленої вище аксіологічної парадигми, на кількох вагомих константах рецепції визначним російським філософом В.С. Соловйовим, феномену Володимира-Хрестителя. Тим більше, що мислитель ХІХ ст. - до слова - учень українського філософа - автора концепції кордо- центризму - П.Д. Юркевича - привертає увагу до істинних джерел русько-української духовності. Джерел, що є невіддільними від закладених князем Володимиром першооснов. Даний аксіологічний дискурс є невід'ємним від базисних ціннісно-смислових засад "української духовності, релігійно-філософської творчості, історичної ролі українського християнства і української церкви", оскільки саме в них закладені ті ідеї св. Володимира, які були, є й будуть неперебутніми в долі Української Церкви й Української державності. філософ семіосфера діаріуш

В.С. Соловйов стверджує: "Володимир Святий, "радів й у душі й у тілі своєму, бачачи, що народ його став християнським". Володимир, що бажав бути батьком своїх підданих і братом рівних йому, осягнув сенс Царства Божого, яке, згідно зі словом Апостола, є "правда, мир і радість про Дух Святий" (Рим. XVI, 17). Проте, для здійснення Царства Божого в житті соціальному й політичному, для створення істинно християнської державності Росія повинна була підкоритися Христовому порядку, вступити на відкритий Ним шлях." (2, с.224). Слід зупинитись на означених В.С. Соловйовим концептах.

Першим з них, на наш погляд, виступає констатація того незаперечного факту, що "Володимир Святий, "радів й у душі й у тілі своєму, бачачи, що народ його став християнським". Осяяна Святим Духом, особлива радість Володимира-Хрестителя від того, що "народ його став християнським" це не лише радість можновладного володаря, що опікується Істинним шляхом ввіреного йому Господом народу до правдивого й справедливого життя, а й - не меншою мірою - є вона радістю від того, що увесь народ на цій землі сущий, стане відчувати волю христолюбивого володаря не лише як буттєвого можновладця, а - головне - за Христовим Святим Законом - як "батька своїх підданих і брата рівних йому". Невипадково ж наводить В.С. Соловйов актуальну для розуміння св. Володимира концептуальну тезу зі Святого Письма, яка дає змогу осягнути "сенс Царства Божого, яке, згідно зі словом Апостола, є "правда, мир і радість про Дух Святий" (Рим. XVI, 17)".

Це означає, що вже від самого прийняття Христової віри Володимир-Хреститель замислився над розробленням таких законів суспільного буття, які би формувалися на засадах слідування правді, законів, які би несли мир громадянський і міждержавний (про актуальну й нині міжнародно-правову стратегію св. Володимира скажемо окремо дещо нижче), які би стали джерелом радісного пізнання Духа Святого, а отже - стали би джерелом пізнання й повсякденного буття людини і суспільства за Законами Божої Істини. Звідси й походить ідеал христоцентричного володаря-брата ближньому своєму, який повсякчас, у всіх своїх помислах, діях, словах і справах підкоряється євангельським святим законам. Такий володар-брат, що являє себе не декларативно, не облудним словом, ховаючи під оманою любовних декларацій, кров і смерть, а володар - істинний у Христі, брат ближньому своєму, що, жодним чином не зважаючи на соціальний статус цього ближнього, виявляє своє праведне братерство, таким повсякчасним піклуванням нагадує не лише брата, а й батька. Саме такий володар, що відчуває й усвідомлює себе рівним кожному ближньому своєму має в концептуальному христоцентричному універсумі, згідно з Володимировим Законом, священне право владарювати в Христовій Русі-Україні.

В.С. Соловйов невипадково наголошує на цій ідеї св. Володимира: "Володимир, що бажав бути батьком своїх підданих і братом рівних йому, осягнув сенс Царства Божого, яке, згідно зі словом Апостола, є "правда, мир і радість про Дух Святий"(Рим. XVI, 17)". Ця аксіома має багатовимірний сенс. Крім сказаного вище, слід звернути увагу на те, що Володимир першим з можновладних князів Русі-України прагнув стати не просто "батьком свої підданих" (такий патерналізм суверена був недивним у конфуціанському Китаї й у Платонових Афінах), а й - наголосимо - бути "братом рівних йому". Отже - рівноапостольний князь Володимир-Хреститель, як і Христові апостоли, не декларативно, а усім духом і буттям своїм, прагнув побудувати Новий Заповіт у душах і серцях русичів-українців, де можновладець, якщо він й справді християнин, є люблячим братом, але аж ніяк не деспотом, ніяк не господарем доль своїх ближніх, оскільки ясно усвідомлює, що і він самі і його піддані повсякчас, у різних вимірах земного й позаземного буття, перебувають у волі Отця Небесного, де є "правда, мир і радість про Дух Святий".

Асоціативно. У виданій у минулому, 2014 році в Кракові, ґрунтовній праці "JestembardzowrekachBozych. Notatkiosobiste 1962-2003", що належить перу одного з найглибших теологів й християнських філософів ХХ- ХХІ ст. Івана Павла ІІ в записові від 26 лютого 1980 року міститься наступна, масштабна до прочитання, філософема, яка, на наше переконання, має прямий стосунок як до розуміння феномену Володимира-Хрестителя, так і прояснює багатоаспектну й трансцендентальну в сутності своїй проблематику христонаслідувальної пасіонарності: "ministerdi ... JesuChristi (слуга Ісуса Христа) на подобу апостолів. (ministerium) служба становить. єднання священика з Христом: communioinpassione (cnmbHOTa в терпінні) чим кращим є слуга (minister) Христовий - тим кращими будуть люди". (курсив Івана Павла ІІ, виокремлення жирним шрифтом - наше. П.Я.) [5, с.221].

На наш погляд, Володимир-Хреститель усвідомлював свою світську владу саме як пастирське служіння, як "ministerdi ... JesuChristi". Як - у всьому й повсякчас - слуга Ісуса Христа. Це було для нього найвищим статусом, вищим від будь-якого світського становища - у всіх своїх справах, діяннях, думках і словах - бути Слугою Господнім. Термін "passione" - терпіння - означає не лише страстотерпність, не лише весь універсум христонаслідування, а й є світоглядною основою пасіонарності саме в христоцентричному розумінні цього поняття.

Відтак, саме в цьому багатоаспектному аксіологічному єднанні, в цьому ціннісно-смисловому сполученні, де латинське "minister", адаптоване до українського розуміння поняття "міністр" - людина наділена владою, нехай і в певній галузі державного будівництва, є завжди підвладною, є завжди підзвітною волі Найвищого Володаря слід шукати й знаходити духовні джерела й буттєві прояви феномену Володимира-Хрестителя, його прикладу на тисячоліття й до тисячоліть спрямованому. Й тому рівноапостольним був святокиївський князь, що його влада нагадувала всім з ним й після нього сущим людям "єднання священика з Христом", оскільки пам'ятав й повсякчасно здійснював рівноапостольний київський князь євангельський принцип "communioinpassione (спільнота в терпінні) чим кращим є слуга (minister) Христовий - тим кращими будуть люди".

Від найвищого суверена, від його усвідомленого повсякчасного слідування Заповідям Христовим, багато в чому залежить звільнення від пут рабства гріха усієї громадянської спільноти. Свобода суверена, що прямо узгоджується зі "спільнотою в терпінні" це не лишесво- бода у вірі кожної людини, а й дана нам - христонаслідувальним українцям - від Володимирового Хрещення, свобода пережити минущих завойовників й агресорів:

І спочинуть невольничі Утомлені руки,

І коліна одпочинуть,

Кайданами куті!

Радуйтеся, вбогодухі,

Не лякайтесь дива, -

Се Бог судить, визволяє

Долготерпеливих Вас, убогих.

І воздає

Злодіям за злая! [4, с.266]

- мовив у переспіві з Біблії, з пророка Ісаї ("Ісая Глава 35") нащадок христоцентричного Володимирового вчення Тарас Шевченко.

Окреслений аксіологічний концепт містить не лише ясне трансцендентальне значення для буття Володимирового народу, а й - не меншою мірою - має вирішальне значення для духовного утвердження пасіон рності української христонаслідувальної громади саме в сенсі поширення Христової віри у світі не декларативно, а щоденними добрими справами. Так, як афористично мовить цитований нами вище великий християнський мислитель ХХ-ХХІ віків Іван Павло ІІ: "Святість християнська на кожен день" [5, с.313]. Святість християнська для Володимира-Хрестителя, і - через тисячу літ - трансцендентально - для Івана Павла ІІ - є одним і тим самим, оскільки означує єдиний універсум думки- слова-дії, а відтак - особливий у своїй спільності та єднанні духовно-семіотичний дискурс. Цим дискурсом є пряме й повсякчасне дотримання Христових Заповідей. "По ділах і пізнаєте їх" - сказано в Святому Письмі. Вітчизняний, іманентно христоцентричний семіопростір від Володимира і до сьогодення визначався, визначається й визначатиметься саме цими аксіологічними засадами.

Означена Іваном Павлом ІІ на теологічно-світоглядному рівні і присутня в українському бутті від доби Хрещення Русі-України "святість на кожен день" - це - також - свобода від повсякчасного гріха. Це - особливе, в своїй пасіонарній природі, прагнення свободи кожного індивідууму й христонаслідувального суспільства загалом до звільнення від усіляких - зримих і незримих - спокус. Власне - це вища свобода. Свобода у вірі в Бога, що прямо гарантує свободу волі особистості кожної секунди, кожної хвилини, кожної днини. Завжди.

В указаній аксіологічній парадигмі, питомо значущою для сучасної України й сучасного світу є христоце- нтрична модель державного управління, запропонована Володимиром-Хрестителем в окресленому вище трактуванні. В цьому способі розуміння державотворення наріжним виступає принцип свідомої втечі верховного можновладця від "мирських зваб і спокус" заради "малих сих". Метою цієї втечі є свідоме присвячення життя можновладного володаря служінню найбільш приниженим, найбільш злиденним його підданим. До слова: в добу вітчизняного духовного барокового філософування цей принцип, зосібна, у порадах князеві Острозькому з винятковою ясністю концептуалізує український православний філософ С. Оріховський. Цей самий принцип обстоює Іван Вишенський, окреслюють, у різних аспектах його багатовимірності інші українські православні філософи - Христофор Філалет, Клирик Острозький. А далі - вже в ХУІІ ст. - митрополит Петро Могила, гетьмани Богдан Хмельницький та Іван Мазепа.

Вільний від спокус і зваб світський володар, у христоцентричній Володимировій традиції, тим більше принесе користі державі, чим твердіше стоятиме на сторожі принципу христонаслідувального служіння влади й персоналізованого володаря своїм підданим, своїм підлеглим. Тобто тим, кого у його опікування ввірив Сам Господь. Першочерговий принцип служіння найвищого можновладця, а відтак - усієї ієрархії тим, ким він перед Самим Богом зобов'язаний опікуватись у вітчизняній ціннісно-смисловій парадигмі означає, що не на смерть заради загарбання чужих маєтностей повинен їх він посилати, а - навпаки - повсякчас посилати своїх слуг з метою з'ясування, хто з підданих є недужим, є таким, що потребує піклування.

Коли говоримо нині про громадянське суспільство, про гармонію у взаємодії держави й влади як єдиний можливий шлях до справжнього прогресу - чи не є цей - Володимировий духовно-буттєвий принцип - взірцем для української та світової влади, крізь тисячоліття? В перегук тисячоліть. В окресленому контексті є вагомим духовно-філософський дискурс, що його специфіку в такий спосіб окреслює Іван Павло ІІ: "Державна влада як влада є вписаною у справу сотворіння. Творець є Господом. І Творець-Господь мовить до людей: "володарюйте". Цей уклад триває непорушно у всіх діях людини... Володарювання не означає лише "вищості", означає воно. міркування й диспозіціювання. перед усім. самої людини, яка бажає сама себе опанувати" [5, с.165].

І - ще далі - Іван Павло ІІ в концептуальній єдності до ідей українського святителя зазначає у записові від 24.ІХ.1976 року: "Історичний досвід вчить, що суспільні й економічні системи владарювання по-різному розуміють значення вислову "царство цього світу" Христос Господь перед Пілатом мовив: "Царство Моє не від світу цього". Є воно збудованим на фундаменті любові. Христос Син Божий прийшов, щоби довести до світової спільноти інший порядок владарювання, ніж той, який спирається на саму природну "царськість" людини. Цей порядок він здійснює. коли Син віддає Отцю все й усіх, так, щоби Отець був "всім для усіх". Це є влада жертовна й влада любові, влада служіння, завдячуючи якій Бог, будучи Господом всього, може у всьому й у всіх явитися як Любов. Так і Христос- Господь змінює, а - точніше - доповнює підстави влади. Не міститься вона в самому пануванні (навіть у опануванні самим собою), але міститься в жертовності. В тим значенні: "служити - значить владарювати" (курсив усюди наш П.Я.) [5, с.166].

Саме побудова державного устрою Володимирової Русі-України "на фундаменті любові" не лише прямо визначала христоцентричну природу русько-української влади й самого князя-Хрестителя, а й вказувала на відчуту й усвідомлену ним необхідність побудови, згідно з Новим Заповітом істотнонового порядку владарювання, нового порядку внутрішньодержавних взаємин "ніж той, який спирається на... природну "царськість" людини". Отже, ще йцим, головним - відрізняється конфуціанське чи платонове розуміння монарха як суверена від христоцентричного - від святого Володимира до Івана Павла ІІ трактування монарха-батька своїх підданих, що - передусім - ґрунтується воно на принципові свідомого зречення царя від царськості, на користь служінню й жертовній любові до "малих сих". Невипадково ж Іван Павло ІІ наголошує на засадничій константі світської влади: "Не міститься вона в самому пануванні (навіть у опануванні самим собою), але міститься в жертовності. В тім значенні: "служити - значить владарювати".

Те, що це справді так, прямо випливає з повсякчасно-дієвого опікування стражденними й нужденними ближніми з боку св. Володимира - Хрестителя. Цей концепт втілено, зосібна, в тому, що понад тисячу літ, як зазначає В. Соловйов, звертаючись до літописних першоджерел, в Русі-Україні саме Володимир-Хреститель, Володимир - творець Русько-Української Держави: "звелів. кожному злиденному й вбогому приходити на двір княжий й брати все, що йому потрібно: питво, їжу й куни зі скарбниці. Він віддав також і наступний наказ, мовивши: "Немічні й хворі не можуть дійти до двору мого", а тому звелів він узяти вози, завантажити їх хлібом, м'ясом, рибою, різними овочами, медом і квасом в діжках та возити їх містом, питаючи: "де тут злиденні або хворі, що не можуть ходити?" Й таким роздавали все, що було їм потрібним" [2, с.216-217].

Всеукраїнський волонтерський рух ХХІ віку - віку через 1000 літ по Володимировому упокоєнні, рух, що опікується стражденними, які цього найнагальніше потребують - хіба ж в основі не одне й те саме має з духовно-державною волею св. Володимира, який велів не формально піклуватися про потребуючих допомоги, а активно, христонаслідувально, тобто - прямо йдучи за настановами Святого Євангелія й проповідуваних в Ньому Істин, шукати тих, хто в лікарні, хто в полоні, хто потребує допомоги саме зараз?

А - точками опори - крізь віки - хіба не є подвижництво, започатковане Володимиром-Хрестителем і продовжене у духовному теоцентричному світогляді князів з роду Василія-Костянтина Острозького, митрополитів Петра Могили та Сильвестра Косова, у іманентно хрис- тоцентричному світобаченні гетьмана Івана Мазепи? Хіба не були їхні багатоаспектні діаріуші знаковими прикладами тривання розглянутої В.С. Соловйовим христоцентричної традиції повсякчасного опікування "малими сими", започаткованої в Русі-Україні святим Володимиром-Хрестителем? Питання лишимо у семіосфері риторичного.

Вагомою, у даному аксіологічному контексті є концептуальна філософема, в бутті явлена, святого Володимира, що на ній невипадково акцентує В.С. Соловйов: "звелів він будь-якому жебракові приходити на двір княжий і брати все, що йому потрібно: питво, їжу та куни (хутра куниць, що часто заміняли тоді гроші) зі скарбниці". Тут теж є прямий перегук ідей і діаріушу Володимира-Хрестителя з вітчизняним волонтерством ХХІ віку, оскільки саме небайдужість до нагальних потреб стражденних ясно засвідчує трансцендентальну активно- діяльну, не формально-показову безперервність українського христонаслідування. Даруймо несподівану алегорію, але, на наш погляд, першим волонтером і став на теренах Русі-України Володимир-Хреститель.

Наведені В.С. Соловйовим констатації - не лише очевидний приклад можновладцям всіх епох до дієвоволонтерського, не декларативного опікування стражденними, а й, актуальні концептуальні диспозиції - базис масштабного утвердження істинно християнської державотворчої стратегії побудови Руської - Української держави у такий спосіб, де гармонійно гарантувалися б інтереси окремого, і - в першу чергу - найбільш зневаженого громадянина, й - одночасно - пріоритети довготривання започаткованої на цій землі державності, яка без гарантування інтересів усіх громадян жити не зможе.

Жертвування княжим майном на користь "малих сих", жертвування жебракам з "двору княжого", зі скарбниці, зі своїх власних статків і маєтностей - не лише христоцентрична парадигма, дієво сповідувана князем Володимиром, а й запорука витривалості самої державної влади, яка справді має на меті опікуватись своїми підданими. Володимир-Хреститель це розумів і діяв так завжди. В.С. Соловйов зазначає: "Сповнений батьківської турботи про малих і бідних, Володимир спілкувався з ними як зі справжніми братами з вибраними людьми, що його оточують, радниками своїми та дружиною". В основі цієї христоцентричної, христонаслідувальної святокиївської філософії є лише один закон - "любіть ближнього як самого себе".

Тому - вози "завантажені хлібом, м'ясом, овочами" рухались від першого не лише за хрещенням, а й головне - за повсякчасним діянням, вітчизняного християнина й світського христолюбивого володаря - до злиденних і хворих, а не у протилежний бік. "Бог є Любов" - і - чи не найперше - в державно-соціальному відношенні - любов до ближнього. Цей принцип сповідував св. Володимир у повсякденному державному й громадському житті. Саме цим принципом слід керуватись будь-якій владі, яка не словом, а ділом прагне слідувати Христовим Законам. Трансцендентальна актуальність цього Володимирового засадничого принципу з віддалі 1000 літ підтверджується наступним міркуванням з духовно-філософської праці "JestembardzowrekachBozych. Notatkiosobiste 1962-2003" Івана Павла ІІ: "Суперечка з сатаною тоді лише можлива, коли ми будемо цілком поєднаними з Христом та з Матір'ю Божою... Шляхом любові є людина. Бог, щоби виявити свою любов, став найменшою людиною. Христос є джерелом цієї любові." (курсив усюди наш П.Я.) [5, с.5І, с.341]. Відтак, саме таке цілковите поєднання волі Божої й волі світського володаря й усвідомлення цим володарем себе як "найменшої людини" - ще один світоглядний урок на тисячоліття, що його подарував нам рівноапостольний князь Володимир.

Вагомим висновком з міркувань Владіміра Соловйова про феномен Володимира-Хрестителя як істинно християнського державотворця є аксіологічне розрізнення концепцій христоцентризму й царепапізму: "з історичного погляду, є безсумнівним те, що Володимир Святий, в епоху свого навернення, не думав про обрусіння слов'янських народів, ні про увінчання цезарепапізму величною установою обер-прокурора Святішого Синоду в Санкт-Петербурзі" [2, с.2І1]. Коли осмислюємо в ХХІ ст. цю аксіологічну парадигму маємо усвідомлювати, що, як точно зазначив В.С. Соловйов, Володимир Хреститель не прагнув обрусити інші слов'янські народи, оскільки ніколи не прагнув імперського підкорення, а отже - не прагнув імперського приниження й упокорення інших народів своїй світській владі. Натомість - прагнув протилежного - не декларативного, а справді дієвого ствердження євангельських істин у всіх вимірах і сферах громадського й державного життя.

Володимир-Хреститель Русі-України - жодним чином не мріяв, будучи наділеним всією повнотою світської, а від прийняття Хрещення - й духовної - влади в Київській Русі, про утвердження жодної з форм візантійського чи будь-якого іншого, на той час існуючого, царепапізму, розуміючи, що таке утвердження згубно й навіть нищівно позначиться на стратегії трансцендентального утвердження христоцентричної пасіонарності Русі-України, яка лише завдяки прямому й повсякчасному слідуванню Святому Євангелію й Христовим Заповідям на тисячоліття збереже не лише істинну Христову віру, а й - відтак - і саме тому - себе саму.

Історія довела - так і сталося. В суголосності з цією Володимировою - аксіологемою, уродженець ХІХ віку В.Соловйов іронічно мовить про те, що Володимир - Хреститель і гадки не мав, приймаючи християнство, "про увінчання цезарепапізму величною установою обер-прокурора Святішого Синоду в Санкт-Петербурзі". Цей розрив між русько-українською й московсько-імперською традиціями, й, власне - між антитетичними способами мислення, з яких один за духом, словом і дією має ясне православне наповнення, що полягає в дієвому повсякчасному піклуванні злиденними й нужденними, а інший, дав би Бог, мав би прагнути до цього, звільнившись від облуди царепапізму, має не лише концептуальне значення в рецептивному осмисленні В. Соловйовим феномену святого Володимира, а й окреслює виразну трансцендентальну сутність та різно- спрямовані вектори розвитку як української духовно- державотворчої традиції, так і традиції візантійсько-східної, цезарепапістської.

Відтак, цілком закономірно, "найдосконаліша рівність та свобода" панували при київському дворі часів Володимира - свідчать літописи й наголошує на цьому В.Соловйов. Яким би терміном не називати організовану за цим принципом в країні форму державності - соціально орієнтованою державою, громадянським або правовим суспільством, новітнім, у ІІІ Тисячолітті появ- леним світові Україною - Майданом Гідності, але христонаслідувальна сутність її від того не зміниться. Володимир Великий й - 900 літ після Хрещення Русі-України Владімір Соловйов, а через століття після нього - Іван Павло ІІ - це добре розуміли.

В.С. Соловйов невипадково акцентує увагу на тому, що для Володимира-Хрестителя свята Господні й Богородичні були наріжними дороговказами в усій його місіонерсько-христоцентричній та державотворчій діяльності: "І святкував ці дні (Преображення й Успіня) щорічно. Оскільки любив він слова Писання; одного разу почув він читання Євангелія: "Блаженні милосердні, бо вони помилувані будуть; і ще "Продайте маєтності ваші й дайте злиденним". І ще - "Не складайте собі скарбів на землі, де іржа знищує й злодії підкопуються, але збирайте собі скарби на небі, де ні іржа не нищить, ані злодії не вкрадуть" й Давида, що сказав: "Блаженним є чоловік, що милує й дає. Чув він і Соломона, що мовив: "Той, що подає жебракові, Богові позичає" [2, с.216].

Ясно узгоджується з вищенаведеними філософськими константами й аксіологічна парадигма міркувань В. Соловйова, яка окреслює світоглядно-буттєвий феномен Володимира-Хрестителя в царині громадсько- творчої, звичаєвоустановлюючої, а відтак - правоустановлюючої діяльності: "Для нас є важливим встановити, що він прагнув застосовувати християнську мораль до всіх питань громадського й політичного характеру. Він не бажав бути християнином лише у приватному своєму житті, він прагнув бути ним як глава Держави у справах внутрішнього управління, а також у міжнародних відносинах з іншим християнським світом. Верховним правилом його політики було не підтримання своєї влади, не національний інтерес або національне самолюбство, але правда, любов і мир. Володимир визначив основне начало християнської Держави та заповідав здійснення його руській історії. Після нього син його Ярослав та онук його Володимир Мономах були істинно християнськими державцями." (виділений жирним - курсив В. Соловйова, курсив нежирним - наш П.Я.) [2, с.218].

Як стверджує вчений, першосвятитель Русі-України свідомо "не бажав бути християнином лише у приватному своєму житті, він прагнув бути ним як глава Держави у справах внутрішнього управління". Цей концепт, передусім, означає те, що Володимир-Хреститель завжди виходив з іманентного усвідомлення єдності приватного свого життя й свого життя у державотворчих й у суспільнотворчих устремліннях. Тому - "справи внутрішнього управління" для Володимира-Хрестителя як мис- лителя-державотворця прямо ототожнювалися зі справами державного й міждержавного масштабу. Так само, за багато століть до нього, діяли й мудреці античності. Наприклад, Сократ, який не відрізняв своє вчення щодо слідування закону від особистого повсякденного буття.

Так само, але вже після Володимира-Хрестителя - мислив, діяв і творив знаковий для християнської схоластики універсум феномену своєї особистості "ангельський доктор", фундатор томізму й неотомізму - Фома Аквінський. Діяли, втім, хіба, що з тією суттєвою відмінністю, що ні Сократ, ні Фома Аквінський не були наділені державною владою, та отже - відповідальністю за підданих, а Сократ, внаслідок буття в античності, не міг сповідувати ідеалів Нового Заповіту. Проте, так само, діють у всі епохи й часи всі ті, для кого любов до Істини є незаперечною константою їхнього буття й філософії власного й громадянського існування.

Є ще один важливий урок поданий нам, крізь тисячоліття, Володимиром-Хрестителем. Христоцентризм й христонаслідування як першочергові основи започаткованої ним в Русі-Україні стратегії міжнародно-правових відносин в інтерпретації В.С. Соловйова постають у такому вимірі: "Після свого навернення, Володимир здійснював лише оборонні війни проти туранських кочівників, які здійснювали постійні напади на його країну. "І він жив у мирі з довколишніми князями: з Болеславом Польським, зі Стефаном Угорський Андріхом Чеським; та були між ними мир та любов" [2, с.217].

Здійснення "лише оборонних воєн" проти нападів на свою країну і зараз, у ХХІ віці є актуальним. Воно прямо відрізняє у міждержавних відносинах руське, українське Православ'я від слідування Православ'ю не за Духом, а за Буквою. Тільки-от "туранські кочівники, які здійснювали постійні напади" на країну св. Володимира видозмінилися у ХХІ столітті, хоча суті своєї не змінили. Хіба ж не нагадують Володимирові христоцентричні аксіологічні засади, декларовані й усвідомлені нарешті Європою після комунізму й фашизму вже нині, після кровопролитних І і ІІ Світових воєн принципи Організації Об'єднаних Націй, Хельсінкського Акту міждержавного порозуміння 1975 року, інших інституціональних міжнародно-правових актів та декларацій, з яких зросли базисні засади європейської й світової безпеки?

Взаємоповаги до непорушності кордонів держав зосібна. Якби, хоча історія й не любить умовного способу висловлювань, європейці й світ пішли тим шляхом, що понад тисячоліття тому запропонував, слідуючи за Святим Євангелієм, український князь Володимир-Хреститель, який "жив у мирі з довколишніми князями: з Болеславом Польським, зі Стефаном Угорським, Андріхом Чеським; та були між ними мир та любов", то чи могли би убезпечитися і тоді й тепер європейські й азіатські країни від кривавих воєн та небезпек, не зважаючи на відмінну конфесійну й глобально-релігійну приналежність? Це питання так само лишимо у статусі філософсько-риторичних.

Асоціативно до викладених вище міркувань В. Соловйова щодо того, що "Володимир визначив основне начало християнської Держави та заповідав здійснення його руській історії. Після нього син його Ярослав та онук його Володимир Мономах були істинно християнськими державцями". Радянський дипломат і державний діяч, член Політбюро ЦК КПСС, білорус А.А. Громико в спогадах під назвою "Пам'ятне", в розділі "Франція пам'ятає Анну Ярославну" зазначає: "в ті стародавні часи Русь уславлювалась як квітуча країна високої культури. Недарма ж скандинави називали її Гардарикою - "країною міст". Париж ХІ віку порівняно зі стольним градом Києвом був дійсно зовсім невеликим містом. Для свого часу Анна була дуже освіченою жінкою, розмовляла і писала кількома мовами, в тому числі грецькою, латиною та церковнослов'янською. Між іншим - її чоловік - французький король та майже всі його придворні залишалися неграмотними. Про це свідчать французькі джерела... В листі, копію якого я бачив... Анна звернулася до батька з проханням дозволити повернутися на батьківщину, до Києва, оскільки їй важко жити серед "дикунів" французів. Середньовічні французькі історики стверджують, що вона повернулася до Києва, тому й немає її могили у Франції" [1, с.449-450].

А.А. Громико, до слова - чи не єдиний в Політбюро ЦК КПСС - доктор економічних наук, професор, що вільно володів англійською мовою, знав про що мовить. Русь-Україна святокиївських - після Володимирових, а відтак - Ярославових й післяярославових часів й справді - це засвідчують стародавні літописи - "уславлювалась як квітуча країна високої культури. Недарма ж скандинави називали її Гардарикою - "країною міст". В тодішній, переважно рустикальній, Європі справжня міська культура була новизною. Високу культуру українців, а власне її розквіт - можна пояснити повсякчасним буттєвим слідуванням у Ярославові часи означеним В.С. Соловйовим засадничим принципам Володимира-Хрестителя.

А.А. Громико вважає: "Париж ХІ віку порівняно з. Києвом був дійсно. невеликим містом. Для свого часу Анна була дуже освіченою жінкою, розмовляла і писала кількома мовами. грецькою, латиною та церковнослов'янською. Між іншим - її чоловік - французький король та майже всі його придворні залишалися неграмотними. Про це свідчать французькі джерела". Цілком очевидно, що Київ був не лише більшим, за буттєвими масштабами, містом, ніж Париж, а й - так само - був більшим у ХІ ст. містом, ніж інші столиці Європи в сенсі духовно-інтелектуальному, оскільки небачена на той час в Західній Європі освіченість Анни Ярославни (вільне володіння кількома, в тому числі й класичними, мовами на тлі очевидної неосвіченості її чоловіка - французького короля та його підданих) ясно контрастувала з тлом її повсякчасної діяльності. Це - також був ясний спадок Володимирового Хрещення, ще один вагомий приклад на тисячоліття, що його подарував нам і всій Європі український рівноапостольний князь.

Підсумовуючи, слід зосередити увагу на наступних базисних константах актуалізації духовного феномену й дієво-буттєвого вчення святого Володимира в ІІІ Тисячолітті. Першою з них є христоцентризм як наріжна підвалина державотворчої й суспільнотворчої діяльності влади. Слідування Христу й Христовому вченню не словом, а повсякденними справами - базисний постулат, заповіданий нам засновником української державності. Дієве й повсякчасне слідування святим Володимиром вченню Христа в опікуванні "малими сими" - прямо пов'язаний з цим теоцентричний, суспільнотвор- чий та антропоцентричний концепт. Наріжною в даному сенсі є ідея, згідно з якою мирська, княжа, як у Київській Русі, імператорська, як у сучасній святому Володимирові Візантії, а згодом гетьманська і навіть президентська як зараз - влада повинна беззаперечно підпорядковуватись у всіх вимірах своєї діяльності, не в словах, а у повсякденних справах, служінню громадському й загальнолюдському благові. Благові ближнього. А таким ближнім для державної христоцентричної й христонаслідувальної влади є все суспільство, є кожен громадянин.

Список використаних джерел

1. Громыко А.А. Памятное / А.А. Громыко // М.: Изд-во Политической литературы. - 1988. - в 2-х т. - т.1. - 478 с.

2. Соловьев В.С. Владимир Святой и Христианское Государство и ответ на корреспонденцию из Кракова// Россия и Вселенская Церковь / В.С. Соловьев. Минск "Харвест". - 1999. - С.208-232.

3. Харьковщенко Є.А Софія: історико-філософська ґенеза поняття/ Є.А.Харьковщенко // К.: КНУ ім. Тараса Шевченка. - 2014. - С.5-9.

4. Шевченко Т. Кобзар. - К.: "Просвіта". - 2001. - 344 с.

5. JanPawelNJestembardzowrekachBozych. Notatkiosobiste 19622003. Krakow- Wydawnictwo "Znak" - 2014. - S.17-636.

Размещено на Allbest.ru