Філософська антропологія М. Шелера: напередодні реабілітації практичної філософії (філософії дії та активності)

Размещено на http://www.allbest.ru/

3

ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ М. ШЕЛЕРА: НАПЕРЕДОДНІ РЕАБІЛІТАЦІЇ ПРАКТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ (ФІЛОСОФІЇ ДІЇ ТА АКТИВНОСТІ)

А.В. Лактіонова, канд. філос. наук, доц., докторант, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ

В статті зіставлені та проаналізовані наріжні концепти філософської антропології М. Шелера, як такі, що передували і готували можливість оновленого статусу сучасної практичної філософії (філософії дії та активності). Зокрема: чуттєвий порив, відчуття, свідомість, вираження, інстинкт, поведінка, асоціації, асоціативна пам'ять, відтворення і копіювання, традиція, практичний інтелект, вплив, сутність і положення людини, простір і час, розум, дух, свобода, упредметнене буття, ідеація, спільний духовний акт.

Ключові слова: філософська антропологія, М. Шелер, особистість, дух, практичний інтелект.

А.В. Лактионова, канд. филос. наук, доц., докторант

ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ М. ШЕЛЕРА: НАКАНУНЕ РЕАБИЛИТАЦИИ ПРАКТИЧЕСКОЙ ФИЛОСОФИИ (ФИЛОСОФИИ ДЕЙСТВИЯ И АКТИВНОСТИ)

Ключевые слова: философская антропология, М. Шелер, личность, дух, практический интеллект.

V. Laktionova, PhD, Assosiate Professor, Post-doctoral fellow Taras Shevchenko National University of Kyiv, Kyiv, Ukraine

PHILOSOPHICAL ANTHROPOLOGY OF M. SCHELER: ON THE EVE OF REHABILITATION OF PRACTICAL PHILOSOPHY (PHILOSOPHY OF ACTION AND AGENCY)

In the article touchstone concepts of M. Scheler's philosophical anthropology are analyzed and compared, as such that anticipated and prepared the possibility of renewed status of contemporary practical philosophy, philosophy of action and agency. Namely: sensual rush, perception, consciousness, expression, instinct, behavior, association, associative memory, repeating and coping, tradition, practical intellect, effect, entity and the human position, space and time, reason, spirit, freedom, being as subject, ideation, common spiritual act.

Keywords: philosophical anthropology, M. Scheler, person, spirit, practical intellect.

концепт антропологія практична філософія

Філософська антропологія була задумана М. Шеле- ром як самостійна філософська дисципліна про самоко- нстатацію людиною власного життя, як життя персони, особистості. В даній статті порівняльно проаналізуємо основні концепти філософсько-анторопологічної системи М. Шелера з метою виокремити підвалини, що передували оновленому розумінню практичної філософії, філософії дії та активності в другій половині хХ столітті.

Справа в тім, що М. Шелерові йдеться про особистість, персону її здатність до активності в такий спосіб, що актуалізує як онтологічний вимір індивідуальності, так і онтологічний вимір спільноти, до якої залучений індивід. Філософ різнобічно розглядає людську поведінку, в чому можна роздивитися своєрідний дискурс про активність і дії. Останній є темою сучасної практичної філософії, філософії дії та активності.

Отже, М. Шелер розрізняє людину в природній систематиці за морфологічними ознаками, та сутнісне розуміння людини, її особливе положення. Навіть якщо таке розрізнення є правомірним, навряд є виправданим протиставлення таких понятійних розумінь про людину. Межа психічного є межею живого як такого, адже живі істоти наявні самі собі, а не лише для зовнішнього спостереження. Психічне розуміється як сила і в якості здатностей.

М. Шелер виокремлює декілька ступенів психічного. Чуттєвий порив, як нижчий ступень, варто співставити з відчуттями, свідомістю, вираженням. Чуттєвий порив характеризує істоту як живу, засвідчує про її "душу", проте є безсвідомим, не є ані відчуттям, ані уявленням. Два його стани - суцільне задоволення (коли він реалізується) і страждання (коли його реалізацію перешкоджено). Чуттєвий порив є однонаправленим назовні.

Відчуття ж характеризується специфічним зворотнім повідомленням миттєвого стану органів і рухів живої істоти до власного центру; є здатністю руху і модифікації кожної наступної миті завдяки такому зворотному повідомленню. Свідомість починається з примітивного усвідомлення відчуття спротиву початковому спонтаному руху з певного приводу. Вираження є прафеноменом життя. Вираження, як здатність, удосконалюється, набуває незалежності, відповідно ускладненню центральної нервової системи.

Людина поєднує в собі всі сутнісні ступені наявного буття взагалі, а особливо - життя. Вся природа виявляється в людині, її житті своїми сутнісними сферами, єдиним концентрованим власним буттям.

За будь-яким відчуттям криється порив. В пориві всі потяги і афекти людини нерозрізнені, є синкретичною єдністю. Саме в чуттєвому пориві первинно переживається спротив оточення, що сприяє бажанню та уявленню про можливість володіння реальністю, дійсністю. В чуттєвому пориві дійсність і враження про неї єдині, він передує всім функціям уявлення. Уявлення і опосередковане мислення вказують на так-буття і інобуття цієї дійсності. Вся дійсність, як така, як дійсне буття, є справжньо даною нам в, пов'язаному зі страхом, загальному спротиві, в переживанні спротиву (від неї щодо здійснення нами чуттєвого пориву).

Другим ступенем психічного, другою сутнісною формою душі, є інстинкт. Інстинктивна поведінка людської істоти - предмет зовнішнього спостереження і можливого опису; характеризується психофізичною нейтральністю, байдужістю; пояснюється одночасно з боку фізіології та психології.

Інстинктивна поведінка є наділеною смислом, цілеспрямованою, відбувається в певному ритмі. Ритм є такою часовою структурою, складові якої взаємно обумовлюються. Тут не має місця для асоціацій, вправ, звичок, задіяння принципу "проб і помилок", комбінації окремих рефлексів і низки рефлексів, тропізмів; повідомлень, традиції, наслідування і копіювання. Інстинктивна поведінка не є обмеженою наявною ситуацією; це реакція на типові повторювані ситуації, що вагомі для виживання всього виду, не є індивідуальним досвідом.

В інстинктивній поведінці виявляється типове для виду впорядкування можливих частин оточення. Інстинктивна поведінка є вродженою і наслідуваною специфічною готовою здатністю поводитися; хоча може бути спеціалізованою завдяки досвіду і навчанню. Інстинктивна поведінка є нерозривною єдністю попереднього знання і дії. Це знання про чуттєво привабливі і відштовхуючі спротиви, про враження, які диференційовані за критерієм цінності. Таке відчуттєве знання є активністю, дією.

Складними душевними творіннями є асоціації. Творча асоціація є основним процесом розвитку життя. Інстинкт стосується часто повторюваних для виду специфічних складових оточення. Порівняно з чуттєвим поривом, для інстинкту характерна спеціалізація, що зростає, чуттєвого пориву і якостей.

Те, що є нерухомим і прив'язаним до виду на ступені інстинкту, на ступені інтелекту є рухомим і індивідуальним. Те, що на ступені інстинкту є автоматичним, в асоціації та умовному рефлексі - механічне, позбавлене смислу, могло б бути значно більш багатоманітно комбінованим.

Поведінка, як осмислена активність може бути двох способів - звичною і розумною. Обидва способи поведінки виходять із інстинктивної квазіповедінки (адже інстинктивна поведінка не є власне осмисленою активністю, хоча і має сенс в означений вище спосіб, як активність, що не варта стати усвідомленою, а є видовою здатністю виживання).

Третьою психічною формою є асоціативна пам'ять. Вона властива живим істотам, поведінка яких повільно, але постійно змінюється. В основі змін - попередня поведінка того ж роду. Зміни є життєво корисними, відбуваються в осмислений спосіб в залежності від досвіду та кількості пробних рухів. Такі зміни - не вроджений потяг до повторення, а повторення вдалих (на відміну від невдалих), для задоволення певного позитивного потягу, рухів. Тобто в основі цих поведінкових змін - принцип проб і помилок, вдач і помилок.

При цьому йдеться про вправи, набуття звичок, са- мо-дресирування, дресирування з боку інших. Основою пам'яті є умовний рефлекс Павлова: якщо одночасно з поведінкою, що викликається певним стимулом вмикати (одночасно і багатократно) сигнал, то і без адекватного стимулу, за наявності сигналу відбудеться відповідна поведінка. Психологічно аналогічною умовному рефлексу є асоціативна закономірність: весь комплекс уявлень прагне до відновлення і поповнення відсутніх складових, за умови, що частина цього комплексу сенсорно і моторно переживається заново.

Стосовно всіх асоціацій йдеться про статистичні закономірності. Відчуття та асоціативний рефлекс вказують напрям психологічних і фізіологічних змін певного роду. Наближення до асоціацій в чистому вигляді спостерігається при визначених хворобливих випадіннях вищих детермінант мислення.

Асоціативний зв'язок - "пізній" феномен. Стосовно всіх асоціацій - вони під впливом інтелекту. Правила висновування на підставі ймовірності в результаті заді- яння методу проб і помилок відрізняються непостійністю. Принципи пам'яті тісно поєднується з наслідуванням дій і рухів на основі вираження афектів і сигналів "родичів".

Наслідування і копіювання - специфікують потяг до повторення, який від початку є чинним в стосунку до власних способів поведінки та переживань і є рушійною силою всієї репродуктивної пам'яті. Завдяки поєднанню наслідування і копіювання створюється традиція.

Традиція привносить визначену поведінку завдяки "попередньому життю родичів", вона не пов'язана з вільними спогадами про минуле, їх усвідомленням, не є документальним переказом джерел. Однак, традиція сприяє "прогресу", і разом з тим, дійсний людський розвитокпов'язаний із витісненням традиції. Зміст традиції є даний нам в якості теперішнього, не стає предметом осмислення з часової відстані. Традиція навіює минуле, яке ми не знаємо, а ми схильні до його впливу. З плином історії сила впливу традиції послаблюється, завдяки дії раціональності, що сприяє дистанціюванню себе від традиційних змістів, відкидає їх до минулого, вивільняє грунт для нових відкриттів та винаходів.

Чинність асоціативного принципу для індивіда означає зростання його вивільнення від прив'язаності до виду і від такої, що не адаптується, чинності інстинкту. Завдяки прогресу цього принципу індивід може пристосуватися до нових нетипових ситуацій, припиняє бути ланкою в процесі розмноження. Потяг, вивільнений від інстинкту, створює горизонт безмірності, стає можливим джерелом насолоди, незалежним від життєвих потреб в цілому. Людина завжди є більшою або меншою ніж тварина, ніколи не є твариною, рівною тварині, адже людські інстинкти є менш досконалими ніж у тварин.

Четвертою формою психічного є інтелект. Інтелект - практичний, принципово органічно обмежений, запобігає небезпекам, що їх джерелом є недосконала асоціативна пам'ять. Практичний інтелект пов'язаний із здатністю до вибору, до вибірковості в діях, здатністю надавати переваги благам. Цей ступень характеризується тим, що внутрішні і зовнішні активні прояви, дії підпорядковані потягу і задоволенню потреб. Кінцевий смисл для практичного інтелекту - дія, завдяки якій організм досягне (чи ні) своєї мети. Розумна поведінка є безвідносною до психічних процесів.

Завдяки дії інтелекту відбувається вбачання, що раптово виникає, зв'язного предметного і цінного порядку речей в оточенні, який не є даним безпосередньому сприйняттю, не сприймався до того, не є придатним для відтворення. Подібне вбачання порядку оточуючих речей здійснюється на основі системи стосунків, її фундамент почасти є даним в досвіді, а почасти доповнюється в уявленні за допомогою наперед-схоплення. Останнє є попереднім володінням дечим новим, не переживається в якості факту, є характерним для продуктивного мислення. Тут ситуація нова не тільки для індивіда, але і для виду. Така раптово осмислена поведінка здійснюється в часовому стосунку перед новими спробами і помилками, не залежить від кількості попередніх намагань. В світлі зазначеного, цікаве витлумачення набуває феномен впливу. Вплив виявляється таким, що базується на переживанні живою істотою каузальності власної дії, що диктується потягом; характеризується перенесенням такої каузальності на речі оточуючого світу.

Сутність людини і її особливе положення перевищують інтелект і здатність до вибору. Саме дух, у вужчому розумінні розум, робить людину людиною. Ця, п'ята, форма лежить поза життям, поза всім тим, що внутрішньо є психічним, а зовнішньо - вітальним. Цей принцип є протилежністю життя взагалі, є найвищою основою речей, а життя є їх частковою маніфестацією. Дух єднає, але не зводиться як до своїх складових, розум, мислення, споглядання (першо-феноменів і сутнісних змістів), емоційні та вольові акти. Центром цих актів, в яких дух являє себе в межах кінцевих сфер буття, є особистість.

Духові характерна пізнавальна функція. Але основне визначення духовної істоти - екзистенційна незв'язність, свобода, відчуженість від примусу, тиску, залежності від органічного, від життя (в тому числі від потягів інтелекту). Йдеться про свободу від оточуючого світу і відкритість йому; здатність осягати саме так-буття предметів без обмежень.

Дух є предметністю, здатністю визначатися так- буттям самих речей. Поведінка духовної істоти є драмою. Поведінка мотивується чистим так-буттям комплексу споглядань, піднесеного до розуміння предмету, що є принципово незалежним від фізіологічної визначеності людським організмом, імпульсів його спалахуючих потягів; і від модально (оптично, акустично і т. д.) визначеного відчуттєво, зовнішнього боку навколишнього світу. З духовного центру особистості виходить вільне гальмування або розгальмування на початку затриманого імпульсу потягу. Зміна предметності речі переживається як самоцінна і остаточна. Там, де подібна поведінка має місце одного разу, людина є здатною за своєю (вище зазначеною) природою до безмежного розширення настільки, наскільки простирається світ наявних речей. Духовна взаємодія особистості і світу необмежена в своєму розширенні, в тому, як завдяки ній упредметнюється світ.

Предметне буття - формальна категорія логічної сторони "духу". Духовний акт пов'язаний з рефлексією. Рефлексія сприяє само-зосередженню, усвідомленню особистістю самої себе як центру духовних актів, са- мо-пізнанню і самоусвідомленню. Зосередження, самосвідомість, здатність і можливість упредметнювати початковий спротив потягу утворюють єдину нерозривну структуру. Людина здатна не тільки "розповсюджувати" навколишній світ до виміру "світового буття" і упредметнювати спротив, але і знову упредметнити власний психологічний і фізіологічний стан, кожне окреме психічне переживання. Людина здатна вільно заперечити життя.

М. Шелер виокремлює чотири сутнісні ступені, на яких все суще виявляється нам в своєму внутрішньому та зовнішньому бутті. Неорганічні утворення не мають внутрішнього і самостійного буття, а, отже, і центру, який був би їм притаманний онтично. Кожна тілесна єдність (а єдність залежить від нашої здатності розкладати тіла в реальності чи в мисленні) є власне такою стосовно певної закономірності впливання на інші тіла. Жива істота завжди є онтичним центром і сама собою (а не завдяки синтезу, обумовленому біологічно), утворює свою власну просторово-часову єдність і індивідуальність. Жива істота сама себе обмежує. Непросторо- ві силові центри, що викликають явище протяжності в часі (вони є основою всіх тілесних утворень), є центрами силових крапок, в яких збігаються силові лінії поля.

Рослині властивий чуттєвий порив, центр і оточення . Рослина є відносно незавершеною в своєму рості . Зворотні повідомлення про різноманітні стани для рослини відсутні, проте їй властиве внутрішнє буття, а тому - одушевленість.

Тварина є даною собі в другий раз, завдяки зворотному повідомленню про стани власного організму. Центральним місцем такого повідомлення є відчуття та свідомість.

Людина є даною собі втретє завдяки самосвідомості і здатності упредметнювати всі свої власні психічні стани. Особистість є центром понад протипокладеністю власного організму і його оточення. Людина, як тотожне собі ядро реальності, володіє вираженою конкретною категорією речі і категорією субстанції.

Людина віднаходить себе в єдності простору, центральною функцією забезпечується форма, що передує окремим речам, їх сприйняттю. Самоцентрова- ність "охоплює" всі дані відчуттів і приналежні їм (такі, що стоять за ними) імпульси потягів; "відносить" їх до єдиного субстанціально впорядкованого світу. Світовий простір виступає стабільним тлом, незалежним від рухів. Порожні форми простору і часу передують всім зовнішнім відчуттям. Первинне людське сприйняття речей і подій відбувається в цих формах. Події уможливлюються наявністю постійного надлишку незадоволених, порівняно з задоволеними, потягів. Людина органічно здатна до спонтанних рухів і дій в певному порядку. Людина спроможна зробити власне тіло і свої рухи предметом, включити положення свого тіла (як мінливій момент) у власне споглядання простору; інстинктивно, а не науково, рахуватися з випадковістю свого положення. Всередині науки також, людина вчиться все більше рахуватися з сама з собою і всім своїм фізичним і психічним апаратом, немовби з зовнішньою річчю, що перебуває в строгому каузальному зв'язку з іншими речами. Тобто, людина отримує образ світу, речі якого повністю незалежні від її психо-фізичної організації, від її почуттів і поривів, потягів, зацікавленості в речах, потреб. Речі, в такому науковому розумінні, залишаються постійними незалежно від зміни положення людини, її станів, відчуттєвих переживань і т. д.

Людина, як особистість, може піднятися над собою, як живою істотою, виходити тільки із власного центру, перебувати начебто по той бік простору і часу, зробити предметом свого пізнання все, навіть саму себе. Центр людини, її актів упредметнення світу, свого тіла і своєї душі не міг би бути частиною цього світу, мати визначені "де" і "коли"; він - в найвищій основі буття. Людина є істотою, що долає саму себе і світ (доречи, іронія, гумор засвідчують про це).

Дує є єдиним буттям, що не може стати предметом. Дух - чиста актуальність, без жодних домішків. Його буття - у вільному здійсненні актів. Особистість постійно самоздійснюється сама в собі, є безперервною сут- нісно визначеною впорядкованістю актів.

Душевне не здійснює саме себе, є рядом подій в часі, які ми можемо спостерігати з власного духовного центру, упредметніти завдяки внутрішньому сприйняттю та спостереженню. Для того щоб бути особистістю, потрібно зібрати самого себе у власному бутті, сконцентруватися до особистісного духовного рівня, проте не протиставляти його (адже, це не є здійсненим). Особистість іншої людини не може стати предметом. Особистості інших доступні нам тільки завдяки спільній залу- ченості у вільні акти.

Співучасть в духовних актах разом з іншими особистостями відбувається як "ідеація" себе із волінням, любов'ю і т. п. іншої особистості, а тому - разом з нею. Ідеї існують не до речей, не передують їм, не в речах, і не після них, не є їх наслідками, а є, відбуваються, разом з ними (речами), творяться в акті постійної реалізації світу в вічному дусі. В спільних духовних актах можна приймати участь тільки завдяки спів-здійс- ненню. Припустити спільний духовний акт дозволяє сам нерозривний зв'язок ідеї і акту. Спів-здійснення в актах, коли особистості спільно мислять ідеї, не є простим встановленням, відкриттям незалежного від нас сущого та буття, а чинним спів-породженням ідей і цінностей із першовитоку речей. Отже, ідеація є специфічним духовним актом, осягненням сутнісних форм побудови світу, незалежним від спостережень і індуктивних висновків.

Спільний духовний акт в розумінні М. Шелера переосмислюється в ракурсі вироблення і опрацювання поняття спільної (а, можливо) і групової особистості в межах соціальної онтології. Така спільна особистість виявляється вільною у власній ідентифікації спільнотою. Проте, дана ідентифікація є не індивідуальною, а є "ми- ідентифікацією", стає підставою для спільних дій, виявів спільної активності. Стосовно спільних дій та активності важливо не зводити себе, як особистість, до них; не зводити себе до спільної особистості, не розчиняти, а набувати себе в спільноті. Інакше, виникає небезпека спотворення себе, помилкової ідентифікації, редукціїсебе до спільноти, що, в свою чергу спотворює і саму спільноту, перетворюючи її на аморфну масу. Ідентифікація в формі "ми" можлива тільки якщо кожен, хто приймає участь в ній адекватно ідентифікує себе в формі "я". Зазначені колізії особистісної і спільнотної ідентифікації тягнуть перспективу індивідуальної та колективної раціональності, активності та дій, а також відповідальності за них.

Список використаних джерел

1. Шелер М. Положение человека в космосе // Проблема человека в западной философии: Переводы / Сост. и послесл. П. С. Гуревича; Общ. Ред. Ю. Н. Попова. - М.: Прогресс, 1988. - С. 31-95. 2. Шелер М. Положение человека в космосе // Шелер М. Избранные произведения: Пер. с нем. / Пер. Денежкина А. В., Малинкина А. Н., Филлипова А. Ф.; Под ред. Денежкина А. В. - М.: Издательство"Гнозис", 1994. - С. 129193. 3. Scheler M. Die Stellung des Menschen im Kosmos. - Darmstadt: Otto Reichl Verlag, 1928. - 115 s.

Размещено на Allbest.ru