Семантична парадигма осмислення проблеми "мова як дім буття"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Семантична парадигма осмислення проблеми “мова як дім буття”

2. “Філософія імені” А.Ф. Лосєва у світлі проблеми “мова як дім буття”

3. Синтаксична парадигма трактування теми

4. Гіпотеза Сепіра-Уорфа

Висновки



Вступ

Буття - центральна категорія філософії, яка, безперечно, пов'язана з свідомістю людини, її здатністю усвідомлювати навколишній світ і себе в ньому. З перших кроків свого існування людина намагається з'ясувати першопричини, джерела й подальшу долю світу, в якому живе і, звичайно, свою долю в ньому.

Субстантивацію поняття “буття” здійснив ще Парменід, а Платон наголошував на тому що головна трудність в осмисленні буття - осягнути, як єдине існує в розмаїтті, а розмаїття в єдиному. Тим більше, що цьому існуванню, як помітив ще Геракліт, притаманна постійна плинність. Буття є не що інше, як становлення, і саме воно, становлення, зумовлює “гармонію буття” як єдність у розмаїтті.

На кожному етапі розвитку філософської думки категорія “буття” практикувалася по-своєму.

Але безперечним залишається той факт, що буття певним чином співвідноситься з мисленням. Філософський раціоналізм ототожнював структуру буття із структурою мислення, з іншого боку, спостерігаємо крайній песимізм, для якого буття ні в чому не збігається з мисленням, отже, виключається будь-яка можливість пізнання. Існує думка, відповідно до якої буття лише почасти збігається з мисленням. Винятково цікавого є філософська концепція І.Канта, де те, що ми іменуємо буттям, постає як світ “речей у собі”, які не є предметом пізнання.

Пізнавана ж частка буття становить лише світ “речей для нас”, тобто того, що потрапило в коло наших теоретичних та практичних інтересів.

Тож, дійсно, проблема буття для людини, для її свідомості залишається актуальною завжди, як і завжди залишатимуться актуальними взаємозалежні твердження, що буття визначає свідомість, а чи свідомість визначає буття. Проте перед нами постачає більш ширша проблема: як буття і свідомість співвідносяться з мовою?! Адже завдяки слову, мові (усній чи писемній) людина і змогла поставити усі філософські питання як перед собою, так і перед іншими. За допомогою мови та мислення людина знаходить відповіді на них. Тож, чи є мова домом буття? Спробуємо дати відповідь на це питання.

Зв'язок мови і мислення, мови і реальності цікавив кожне покоління філософів. Адже розкриття його сутності і дає змогу стверджувати, що мова є домом буття. В історії філософії сформувалось кілька підходів до тлумачення цієї проблеми. Звернемося до найдавнішого з них - семантичного, та до найсучаснішого - синтаксичного.



1. Семантична парадигма осмислення проблеми “мова як дім буття”

Щоб розкрити взаємозв'язок мови, мислення і буття за цього підходу, необхідно абстрактне поширене поняття мови взагалі конкретизувати до рівня слова (на нашу думку, як конкретної форми вияву діяльності психічного процесу). Інтерпретацію та еволюцію самого поняття “слово” досить цікаво висвітлив ще 1906 року князь Сергій Трубєцкой у своєму філософсько-історичному дослідженні “Ученіе о логось въ его исторіи”. Логос - слово, походить від гр. говорити, тобто логос означає слово чи мовлення, те, що сказане і те, що говориться, причому цей термін може позначати як форму, так і зміст мовлення, його смисл і надалі він позначає і саму думку, виражену в мовленні. Далі Сергій Миколайович Трубєцкой зазначає, що зміна смислу терміна і його оцінки сприяють грецькі мислителі - прозаїки - філософи.

Слово починає розумітися як здатність до судження, а далі відбувається своєрідна еволюція поняття: логос як “слово про суще”, як ідея, а потім - як премудрість, розум. Як бачимо, вимальовується ланцюжок досліджуваної нами проблеми зв'язку мови і буття.

Семантичну парадигму розв'язання проблеми представляє так звана філософія імені, яка за твердженням Степанова Ю.С., розпочалася ще у Геракліта. Еволюцію поняття “слова” Трубєцкой спостеріг саме у його вченні про логос.

Філософія імені розпочинається Платоном і Аристотелем і закінчується разом зі схоластикою у XVII ст., пізніше її як цім продовжать окремі філософи мови, наприклад, А.Ф. Лосєв. Через філософську картину мови чітко проявляється філософська картина світу. Риси тої і іншої суміщаються, і Е. Жильсон, але в іншому зв'язку, вдало назвав їх “філософськими константами мови” (Степанов, 1985, 10).

Погляди на мову у філософії імені відповідають деяким константам в загальному уявленні про світ - світ як сукупність “речей”, розміщених в порожньому “просторі”. “Річ”, яка добре “визначається ”, не залежить від відношень і яка домінує над ними, “річ”, що перебуває в порожньому просторі чи місці, завжди може отримати “ім'я” (найменування). “Ім'я” пов'язане не тільки з річчю, але і з її сутністю. Яким би не було ім'я як конкретне слово випадковим, тимчасовим чи умовним, суть найменування полягає завжди в закріпленні сутності речі, позачасової, невипадкової і безумовної.

Мова і розглядається як сукупність “імен речей”, що відкриває шлях до пізнання сутностей.

В філософії мови Платона передбачається, що ім'я пов'язане з сутністю речі, її ідеєю “ейдосом”, тому ім'я, будучи завжди чимось загальним, здатне іменувати окремі прояви сутності - окремі речі, які “співнайменовані” з даною сутністю.

Фактично простежуємо формування ідеї досконалої мови: додати імена потрібно так, як відповідно до природи необхідно давати і отримувати імена, і за допомогою того, що для цього природою призначено. У цьому випадку розуміємо поняття “відповідно до природи” як “відповідно до сутності речі”.

Ця Платонівська ідея досконалої мови отримає свій розвиток у середньовічній схоластиці, у “Великому мистецтві” Раймунда Луллія. В свою чергу, ідеї Луллія будуть проводжені Лейбніцем.

У Аристотеля самостійної розгорнутої концепції мови немає, але відповідні ідеї у нього розвиваються в плані вчення про сутності та інші категорії (які стали цінним здобутком синтаксичної парадигми філософії мови).

В схоластиці, як і в попередній період, над усіма логіко-лінгвістичними проблемами домінує “ім'я”. В термінах філософії імені постають і вирішується проблеми найменування, відношення імені і речі, відношення імені і поняття про річ (зв'язок мови мислення і реальності), загальних та індивідуальних імен, що виражають загальні імена - об'єктивну реальність чи тільки ідеї. Як бачимо, ці проблеми є основними проблемами семантики. Безперечно, що виникали і проблеми синтактики і синтаксису, але всі вони вирішуються з точки зору семантики, і ключовим терміном стає так звана “субпозиція”, тобто підстановка імен.

В Середньовіччя до двох домінуючих рис філософії імені (вчення про ім'я як про сутність і як про ієрархію) приєднується і третя - проблема універсалій.

Ця проблема була точно сформульована в праці Порфірія “Ізагога”. У ній розглядаються два аспекти проблеми універсалій: семітичний і філософська проблема загального та окремого. Для реалізму характерний відрив загального від одиничного; абсолютизація і перетворення в деяку “деміургічну” сутність, яка є попереднього одиничному і творчість його - лінія об'єктивного ідеалізму. Навпаки, погляд на одиничне як на вихідну категорію, на дійсність сукупність одиничного, характерний для номіналізму, простежується надалі в лінії емпіризму.

В сфері філософії імені працював і Микола Кузанський. Він розвивав її дві основні лінії:

вчення про ім'я як вчення про сутність;

ідея ієрархії.

На вершині ієрархії сутностей М.Кузанський передбачає “максимум” (в ньому можна побачити початки майбутньої гегелівської “ідеї в собі” до її “інобуття”). Кузанський стверджує, що, якщо максимум є той максимум просто, якому нічого не протистоїть, то зрозуміло, що йому не може підходити ні одне власне ім'я, але все-таки імена накладаються, виходячи із деякої неповторності змісту, завдяки якому одне відрізняється від іншого, а там, де всі речі суть єдиного, ніяке власне ім'я неможливе. З цього приводу Гермес Трисмегіст говорив про те, що жодне ім'я, тому що або бога довелось би назвати всіма іменами, чи все назвати його іменем.

Зрозуміло, що в Середні віки проблема “мова як дім буття” постає перед філософським поглядом у формуванні: “мова як дім божественного буття”. В центрі - розгляд істинної сутності богословського найменування речей. В анонімному трактаті “Аеропагітик” знаходимо: “Ім'я сущого поширюється на все існуюче, але і перевершує його; ім'я життя - на все живе, перевищуючи його; ім'я мудрості - на все те, що мислить, словесне і те, що відчуває, і разом з тим вище всього цього ” (цитата за Степановим).

З початком епохи Відродження виникає нова парадигма, яка заснована на ідеї еволюції. В цей час “народна мова”, яка протиставлялась латині, розвивається і досягає незвичайної художності виразу, стає центром уваги філософів від Данте, Лоренцо Валли до Макіавеллі. Але це вже зовсім інша парадигма - стільки науки, стільки політики та мистецтва. У ХІХ столітті вони приведуть до уявлення про дві різні мови - “мову науки” та “мову мистецтва”, і в наші дні до ідеї “ноуменальної мови” та “феноменальної мови”.

У філософії імені усі роздуми пройняті відчуття єдності буття і тому, напевне, це відчуття створює її власну єдність. Від найдрібнішої ячейки буття філософи імені прямують до Єдиного, Єдності і, навпаки, роздуми про Єдине і про світ неухильного ведуть їх до окремої речі, окремого слова (ступені ієрархії). Слово є деяким єдиним, а його літери - така ж його якість, як і його смисл.

На нашу думку, найбільш систематизованим поглядом на досліджувану проблему є філософія імені А.Ф. Лосєва.

2. “Філософія імені” А.Ф. Лосєва у світлі проблеми “мова як дім буття”

Я не розумію, як можна говорити і мислити про буття помимо слова, імені та поза думкою. Те, що необхідно конструюється в думці - слові як неминучий результат його саморозвитку, те і є саме буття.

На початку “Філософії імені” читаємо: “В імені - якась інтимна єдність роз'єднаних сфер буття, єдність, яка приводить до спільного життя їх в одному цілому - вже не просто “суб'єктивній” чи просто “об'єктивній” свідомості. Таємниця слова в тому і заключається, що воно - знаряддя спілкування з предметом і арена інтимної і свідомої зустрічі з їх внутрішнім життям” (Лосєв, 49). З орієнтацією на розгляд буття і мислення в плані їх тотожності тісно пов'язана і загальна установка світорозуміння Лосєва на онтологіям (осмислення найоб'єктивніших основ буття, а не їх суб'єктивно-людської інтерпретації).

А.Ф. Лосєв не прийняв тенденції новоєвропейської культури до деперсоналізації світу і вважав помилковим такий розгляд світу, при якому об'єкти гублять їх особистісне і самостійне життя, а особисте буття зводиться до чисто суб'єктивного буття. Ця ідея особистісного характеру буття і неприйняття деперсоналізованого сприйняття світу знайшли і своє відображення і в трактуванні імені (слова).

На думку Лосєва, найважливішим в імені є те, що воно являє собою енергію сутності речі.

Усі інші ознаки імені, наприклад, сторона матеріального втілення, він вважав для імені менш значущим у порівнянні з його енергетичними характеристиками: “Іменем ми і називаємо енергію сутності речі, яка діє і виражається в якій-небудь матерії, хоча воно не потребує цієї матерії як свого самовираження” (Лосєв, с. 185).

Філософ на світ дивився як на ім'я. Світ і життя не можуть існувати без імені (слова): “все живе словом і свідчить про нього”(Лосєв, с. 153), ім'я (слово) є саме життя, “живий нерв реального досвіду” (Лосєв, с. 20), стихія розумно-живого, реально-практичного життя, стихія розумного спілкування живих істот. Саме життя (світ)є в свою чергу ім'я (слово), різні ступені словесності. Звідси розуміємо, що ім'я реальне, воно і є сама дійсність в широкому значенні цього поняття. До того ж, таємниця слова заключається у спілкуванні з предметами та іншими людьми: “Без слова й імені людина - вічний в'язень самої себе, за сутністю і принципово антисоціальна, некомунікативна, несоборна і, отже, також не індивідуал, не суще, вона - чисто тваринний організм, або, якщо ще людина, божевільна людина” (Лосєв, с. 49).

Слово - це своєрідний міст між суб'єктом і об'єктом, між тим, що сприймає і тим, що сприймається, що пізнає і пізнається - “арена” їх зустрічі і єднання. В слові та імені відбувається поєднання усіх можливих і мислимих пластів буття. Слово - це не просто звук, але “досяжна річ”, з якою осмислено спілкується людина, “могутній діяч думки і життя” (Лосєв, с. 32).

А.Ф. Лосєв вважав, що не тільки суще, річ, дійсність, але і суще, якщо розглядати його в аспекті діалектичного розгортання, є ім'я і слово. А звідси можемо зробити висновок, що і весь світ, весь всесвіт є ім'я чи слово або імена чи слова, оскільки все в світі -люди, тварини, рослини, неживі предмети, увесь фізичний світ - є смисл (значення) та його вираження. Космос - це сходи різного ступеня словесності, ономатизму, різного ступеня сущого. Світ трактується як сукупність різної міри “життєвості” чи затверділості слова, а все буття - то більш мертві, чи більш живі слова.

Найнижчий ступінь словесності представлений неживою річчю, а відповідно найвищий - надрозумним іншим. Увесь фізичний світ, хоча і мислиться як механічне об'єднання елементів буття, є також слово і слова.

Філософ доводить, що звичайне - “нормально-людське” слово - це один із видів словесності (слова в широкому значенні). Хоча і нормальне людське слово містить в собі усі моменти слова як такого (звичайно, що з певними модифікаціями), яке його адекватний опис неможливий без розкриття усього спектра буття слова (імені) як такого. Одного із таких сторін буття слова є тісний його зв”язок з думкою. Утворюється тісна єдність “думка-слово”. Слово, за Лосєвим, є взагалі найбільш напружений і промовистий результат мислення. Перед нами знову чітко вимальовується значеннєвий трикутник, який лежить в основі семантичної парадигми досліджуваної проблеми “мова як дім буття”.

Оскільки ім'я є максимальне напруження осмисленості буття, то в розумінні самого слова є не лише центр знань і роздумів, а отже, і філософії, а й центральний момент людського життя. Вивчення імені (слова) є разом з тим осмисленням усіх можливих форм науки і життя.

Філософ вважав, що розкрити діалектику імені - означає разом з тим розкрити і діалектику сущого, і діалектику інобуття (меона, матерії , тіла). Саме ім'я (у своїй вищій формі - міфічно-магічне ім'я, де суще перебуває цілісно) є межею між двома видами сущого - першого (першосуще) і другого (існує за рахунок енергії першосущого). Ім'я - це найвища форма розгортання першосущого, це смислова енергія сутності предмета: “тільки смисл є буття, а “інше” - не буття”.

Як бачимо, ім'я завжди уявлялось людям загадковою сутністю, першоосновою ще більш загадкового явища - мови.

До кінця ХІХ століття картина мови, яка була створена в період філософії імені, сприймалась швидше як полотно, яке не стільки зображувало, скільки приховувало дійсність (Степанов,1985,124). Світ перестає сприйматися як порожній простір, в якому розміщені добре визначені речі, кожна з яких разом з її незмінною сутністю, називається яким-небудь ім'ям. Мовним вираженням факту буття стає речення. Починає формуватися синтаксична парадигма осмислення дійсності.

3. Синтаксична парадигма трактування теми

Людина - це космічне слово, яке виражає предикат світобудови. В.С. Юрченко

Мовною формою для вираження факту буття стає речення, тобто пропозиція. Його центром виступає предикат, який відповідає не речам виступає (як у філософії імені), а “відносинам” між речами, і разом з тим предикати не іменують ці відносини.

“Семантичний трикутник”, характерний для імені, “річ - її ім'я (слово) - поняття про неї”, можна застосувати для предиката з одного боку, адже залишаються явними три його елементи: дещо в позамовному об'єктивному світі (що є відношення між речами), дещо в мові (що є мовним вираженням того об'єктивного відношення) і деяка мислительна сутність, які співвідносяться і з першим, і з другим одночасно.

На наш погляд, досить цікавим представником цього напряму є сучасний філософ-лінгвіст В.С. Юрченко. Його інтерпретація проблеми мови як дому буття є оригінальною як в мовознавчій науці, так і в філософії, адже він намагається побудувати дещо, що є глобальним космічним синтаксисом. Його праця “Космічний синтаксис” - це погляд на мову, який є одночасно і поглядом на світ, буття взагалі. З його точки зору, світ можна представити у вигляді глобальної системи “дійсність - мислення - мова - мовлення - соціум”. Із цього цілого можна виокремити дві підсистеми:

1) мова - мислення - дійсність;

2) мова - мовлення - соціум.

Першу підсистему було висвітлено в першому розділі, а друга є основою майбутнього опису в роботі.

В центрі уваги автора 4 феномена: слово - речення (висловлювання) - мова - людина. А звідси дійсно витікає твердження, що погляд на мову є одночасний погляд на людину, світ, буття, космос. Під терміном “космічний синтаксис” розуміється, з одного боку, космічний синтаксис мови, а з другого боку - лінгвістичний синтаксис космосу. Основне підґрунтя космічного синтаксису мови в тому, що мова будується на одній з чотирьох геометричних сторін світобудови - на лінійних одно направленій осі реального часу. Основне підґрунтя лінгвістичного синтаксису космосу в тому, що універсум розглядається як суб'єктно-предикатна система, в якій фізичний світ - суб'єкт, а інформаційний світ (розум) - предикат. Що ж пов'язує суб'єкт і предикат?

Установлення ззовні (ким-небудь) зв'язку між речення-судження. Явно чи неявно вважається, ще в мові цей “вузол” між суб'єктом і предикатом зв'язує людина, що говорить. А щодо світу в цілому, то він взагалі ще не розглядався як суб'єктно-предикатна структура.

Як в Мові, так і в космосі, щоб об'єднати в одне ціле суб'єктивно-предикатну структуру, необхідна с особлива властивість буття - потрібна об'єктивна модальність. Суть в тому, що між суб'єктом і предикатом немає внутрішнього, органічного іманентного зв'язку. Тож, їх пов'язує “посторонній”, що стоїть поза судженням. Модальність як об'єктивна властивість існування мовного і космічного судження (висловлювання) як раз і є зовнішнє, гетерогенне встановлення зв'язку між суб'єктом і предикатом. В мові носієм такої властивості є абстрактна людина. В космосі носієм цієї властивості є Бог.

Мова - це абстрактна система, яка функціонує і реалізується в мовленні. Мові протистоїть абстрактна людина, а це вже ідеальна сутність.

Саме тому, що світоустрій має суб'єктно-предикатну побудову, над ним і в ньому, за твердження В.С. Юрченко, є Бог. Таким чином, Бог -це насамперед Деміург космічної модальності Буття. Бог - це віртуальний космічний Суб'єкт, який в умовах земного космосу репрезентується через актуальний суб'єкт - Людину. Тож, Бог - це інваріант людства в його відношенні до світу. За твердженням автора, екстраполяція мови на космос неухильно приводить до ідеї Бога.

Логічно-лінгвістичне судження має вербальну (словесну) репрезентацію, причому в суб'єкті і предикаті вона проявляється по-різному: суб'єкт безпосередньо вказує на позамовний предмет (референт), а в предикаті розкривається поняття про предмет - через вказівку на його різні ознаки (смисл, сигніфікат). До речі, сутність найменування найближче всього саме до вказівки. Ця тонка деталь була усвідомлена ще в середньовічній схоластиці, коли твердили, що іменується одиничне, а загальне означається. Власне, найменування можна визначити як вказівка без наочності, тобто не здійснене вказівним жестом, але закріплене системою мови раз і назавжди (цим ім'я відрізняється від речення). Отже, в цьому значенні власні (індивідуальні) імена є іменами за перевагою. Щодо загальних імен, та вони віддаляються від вказівки, а отже, і від найменування.

За синтаксичною парадигмою Юрченко твердить, що аналогічна картина проявляється і на рівні космічного синтаксису: його суб'єкт і предикат теж мають своєрідну вербальну репрезентацію. Космічним суб'єктом служить глобальний предмет, в якості якого виступає матеріальний світ в цілому.

Всесвіт, який має як свій зовнішній прояв, так і внутрішній зміст (смисл, значення). Автор твердить, що матеріальний світ сам по собі виступає як своєрідне космічне слово, базуючись на ідеї канта, що субстанція є тільки те, що існує тільки як суб'єкт (Юрченко, 105).

Лінгвіст-філософ досить часто для розвитку своєї теорії використовує положення філософської думки попередників. На підтвердження вірогідності своєї думки про ототожнення буття з суб'єктно-предикатною структурою, він наводить досить цікаву думку С.М. Булгакова: “І чи не є будь-яка смерть у відомому, умовному чи тимчасовому, смислі те ж саме і відокремлення підмета від присудка, або у всякому разі параліч цього зв'язку?” (Юрченко, 105). Перед нами відразу постають логічні питання: а що залишається після порушення зв'язку?! чи можливо цей зв'язок відновити?! Їх риторичність - очевидна. Автор намагається знайти відповідь, почасти її знаходить у Н.А. Бердяєва, А.Ф. Лосєва.

Безперечно, окрім функціонування суб'єктивно-предикатної структури буття, Юрченка цікавить зв'язок мови з мисленням людини та з об'єктивною дійсністю, тобто з'являється ще одна сторона структури - об'єкт. Без нього ідея синтаксичної інтерпретації космосу була б неповноцінного, однобічного.

Відомо, що в мові і в мовному мисленні, свідомості відображена екстралінгвістична дійсність. Е. Бенвеніст пише: “Мова відтворює дійсність. Це слід розуміти буквально: дійсність твориться за посередництвом мови”. Знову-таки пригадується Лосєв: “Те, що необхідне конструюється в думці-слові як беззаперечний результат його саморозвитку, те і є саме буття” (Лосєв, 217).

Так, ідеї філософії семантики чудово пояснюють категорії філософії синтаксису: суб'єкта, об'єкта і предиката. Як твердить Н.А. Бердяєв, природа суб'єкта і природа об'єкта тотожна, вона зіткана із одного і того ж божественного матеріалу.

Тож, центральним твердженням теорії В.С. Юрченка стало те, що Бог, Людина і Слово - це взаємопов'язані сутності єдиної системи світобудови.

Зароджуючись в рамках міфологічного мислення лінгвістика з самого початку намагалась осягнути роль мови в університеті - в світі в цілому. Порівнюючи людину і речення, можна побачити, що у них схожа історична доля: в минулому вони були величні, а в наш час обоє дрібнішають. Раніше протистояв рок, а тепер їй протистоїть подія, ситуація. Тому задача науки і філософії і є в тому, щоб на новій історичній основі повернути велич людині і реченню (висловлюванню). Людина внутрішнім чином пов'язана з реченням-судженням, про це пише С.М. Булгаков: “Основним і беззаперечним фактом свідомості є те, що людина мислить судженням. Але цього мало. Потрібно ще сказати, що людина певною мірою сама є судженням, а життя людського духу є судженням, яке безупинно розвивається і здійснюється: я є дещо, деяке А” (Булгаков, 90).

Теорія мови повинна спиратися на чіткі вихідні поняття: предмет і ознака. Навколишній світ людини має предметно-атрибутивний характер: світ - це матерія (предмет), яка має ті чи інші властивості (ознака). Тому будь-який фрагмент дійсності, від мікрочастки до Всесвіту, може бути представлений в мовній свідомості як предмет та його ознака. Поняття предмета і ознаки відрізняються високим ступенем абстракції і узагальнення. Це - всезагальний, абсолютно абстрактний предмет і всезагальна, абсолютно абстрактна ознака. Це мисленнєві конструкти, віртуальні семантичні сутності, які закріплені в людській свідомості і які лежать в основі мови. Перед людиною, яка формувалася у філогенезі, знаходились лінгвістично нерозчленована дійсність. Світ був ніби згорнутим. А сутність речення у всіх мовах світу саме і заключається в розгортанні ознак предмета. До усвідомлення цих ознак не могло бути і ніякого мовлення. На сучасному етапі розвитку цивілізації людство має чотири форми осягнення світу (форми психічної діяльності) - наука, філософія мистецтво і релігія - вони доповнюють один одного, скільки мають єдине коріння - людину, об'єднані через Слово, Мову і в Слові. Мові знайти своє вираження. Російський філософ Г.Г. Шпет відзначав: “Пластика, музика, живопис - словесні. Така - зовнішність їх; через словесність, властиву їм, вони дійсні” (Юрченко, 45).

Буття - словесне, мова дім цього буття. Про вирішальну роль мови світогляді людини, про її домінуючий характер теж було сказано немало в історії філософсько-лінгвістичної думки. Але, на наш погляд, варто було б розглянути одну філософсько-лінгвістичну гіпотезу, яка отримала назву “гіпотеза Сепіра-Уорфа”. Вона, можливо, дещо гіперболізує роль мови в бутті людини, світу, проте є цікавою у руслі розгляду нашої проблеми.

4. Гіпотеза Сепіра-Уорфа

лосєв ім'я буття мова

“Мова - пише Гумбольдт, - походить в наслідок зовнішньої потреби - підтримувати суспільні людського духу і становить необхідну умову для розвитку сил духу і для набуття світоспоглядання, яке досягається тільки тоді, коли мислення окремої особи виявляється ясним і визначеним в мисленні усіх і кожного” (Брутян, 1; 2).

Світогляд людей, народу зумовлений характером мови. Гумбольдт прямо стверджує, що кожна мова є носієм особливого світоспоглядання. Цю думку розвинув американський вчений Сепір. Він вважає, що люди живуть не тільки в об'єктивному світі речей і не тільки в світі суспільної діяльності, як це звичайно вони значною мірою знаходяться під впливом тої конкретної мови, яка є засобом спілкування для даного суспільства. Було б помилково вважати, що ми можемо повністю усвідомити дійсність без допомоги мови, або що мова є побічним засобом вирішення деяких часткових проблем спілкування і мислення. Ми бачимо, чуємо та сприймаємо так чи інакше ті або інші явища головним чином завдяки тому, що мовні норми нашого суспільства передбачають дану форму вираження.

Ще більш категоричним про вплив мови на мислення, світогляд і поведінку людей є твердження Уорфа: “Важко сказати, чи була б можлива чи ні цивілізація, подібна до нашої, з іншим лінгвістичним розумінням часу; у всякому випадку, нашої цивілізації притаманні певні лінгвістичні категорії і норми поведінки, які формуються на основі даного розуміння часу, і вони повністю відповідають один одному” (Брутян, 6).

Наший мислитель ний світ детермінований мовою. Уорф вважав, що саме нові способи застосування мови до фактів є центральним питанням прогресу науки.

Світ являє собою потік відчуттів, хаос сприймань. Цей хаос приводиться в деякий порядок саме завдяки нашій мові.

Услід за Сепіром Уорф приходить до ідеї ізоморфності мови і реальності, яка дана в чуттєвому досвіді. Цей принцип тою чи іншою мірою, формою знайде своє відображення в різних школах неопозитивізму та у неопозитивістськи налаштованих лінгвістів.

Звідси учений виводить принцип лінгвістичної відносності: “Ми зіштовхуємося, таким чином, з новим принципом відносності, який констатує, що схожі фізичні явища дозволяють створити схожу картину всесвіту тільки при подібності чи в найменшій мірі при співвіднесеності мовних систем” (Брутян, 8). Безперечно, твердження досить дискусійне.

За цим принципом мова детермінує мислення, світогляд і поведінку людей.

З точки зору Уорфа кожна конкретна мова включає в себе ті чи інші лінгвістичні моделі, сукупність яких він називає мікроскопом. Цей мікроскоп Уорф характеризує як “мислитель ний світ”. Кожна людина намагається виміряти і зрозуміти навколишню нас дійсність тобто макрокосм, за допомогою мікрокосму, який вона несе в собі в силу своїх мовних звичок. Проходить “бачення світу” через мовні моделі. Відтворення загальної картини світу знаходиться в залежності від мови, від її структури, від мовних звичок і моделей. На його думку, зміни в мові можуть перетворити наше поняття Космосу. Макрокосм співвідноситься з лінгвістично детермінованим мікрокосмом. Мікрокосм, аналізуючи дійсність, використовує головним чином слова, які позначають предмети (тіла і їм подібне) і ті види протяжного, але безформового існування, яке називається “субстанцією” чи “матерією”. Він сприймає буття за допомогою двочленної формули, яка виражає все суще як просторову форму об'єднану з безформовою просторовою неперервністю. Вони співвідносяться так як вміст співвідноситься з формою, що вміщує. Явища, які не володіють просторовими ознаками, все-таки мисляться як просторові, які несуть в собі ті ж поняття форми і “неперервності”.

Структура мови, якою ми звичайно користуємося, впливає і на манери нашого розуміння навколишнього середовища.

Як бачимо, за гіпотезою Сепіра-Уорфа, картина Всесвіту змінюється від мови до мови.

Цікаво, що Уорф детермінує філософію характером і структурою мови. За концепцією Уорфа, будь-яка філософія - це особливе відгалуження мови. Кожна мова містить в собі терміни, які кристалізують основні принципи несформованої філософії.

Автор спирається на думку Людвіга Вітгенштейна, що “межі моєї мови означають межі мого світу”.

Понятійний образ світу в процесі пізнання в тій чи іншій формі сполучається з вербальним образом світу, з його мовною моделлю. Словесний образ предмета, відношень звичайно виступає як форма буття логічного відображення, а іноді ми маємо справу з додатковим вербальним фоном, над яким підвищується логічний образ. В результаті мова по-своєму перетворює результати мисленнєвої діяльності, висуває своє осмислення реальності, вносить свої поправки, корективи в логічному відображенні навколишнього нас світу.

В процесі пізнання у зв'язку з активною роллю мови і в силу її специфічних особливостей виникає мовна картина світу. Вона в цілому і в головному співпадає з логічним відображенням в свідомості людей . Але при цьому зберігається периферійні ділянки в мовній картині світу, які залишаються за межами логічного відображення, і в якості словесних образів речей і лінгвістичних моделей відношення між ними варіюються від мови до мови залежно від специфічних особливостей останніх. Через вербальні образи і мовні моделі проходить додаткове бачення світу; ці моделі виступають як побічне джерело пізнання, осмислення реальності і доповнюють нашу загальну картину знання. Словесний образ сполучається з понятійним образом, лінгвістичне моделювання світу - з логічним його відображенням, створюючи передумови відтворення більш повної і всебічної картини навколишньої дійсності в свідомості людей.

Як бачимо, за цієї гіпотезою буття людини абсолютно детермінується мовою, та навіть більше - мова визначає його розмаїття та специфіку.

Ця досить оригінальна теорія, на нашу думку, до певної межі не позбавлена сенсу. Проте не будемо занадто категоричними: мова є домом буття, тобто місцем збереження його форм, засобом його вияву, накопичення буттєвого досвіду. Мова і свідомість - нероздільні, адже ми мислимо за допомогою мовних засобів, усвідомлюємо своє буття також за допомогою мови. Тому мова, свідомість і буття - взаємозалежні явища.

Висновки

Розкриваючи тему реферату, було застосовано діахронічний та синхронічний підходи до вивчення досліджуваного питання, а також критичне осмислення філософської думки з цього приводу. До того ж проблема простежувалась за двома парадигмами: семантичного та синтаксичного.

Семантична парадигма є більш давнішою в часі, і була оформлена у так звану філософію імені (тобто найменування). Зв'язок мови з буттям лаконічно можна виразити за допомогою семантичного трикутника:

Рис. 1

На наш погляд, така структура і відображає “дім” буття. За такого підходу таким домом уявляється не мова як абстрактна сутність, а її конкретне знакове вираження - слово-ім'я. Це слово-ім'я вміщує в собі сутність речі, відображає її буття, а мова як сутність речі, відображає її буття, а мова як сукупність таких слов-імен логічно відкриває шлях не тільки до пізнання тієї сутності, а й буття в цілому. Кожна епоха вносила свої корективи у цей зміст, а найбільш цікавіше філософія імені була трактована А.Ф. Лосєвим. Аналізуючи його працю, можна зробити кілька висновків:

Говорити і мислити про буття без слова - неможливо, та навіть і безглуздо.

Ім'я (слово) - констатація самого буття через єдність “об'єктивної” і “суб'єктивної” свідомості.

Ім'я (слово) - відображення особистісного, самостійного буття об'єктів дійсності.

Слово - це саме життя, сама дійсність, існування людини, адже вона без слова перестає бути розумною істотою, її буття позбавляється сенсу.

Буття - це прояв різних ступенів словесності, сукупність імен, проте не механічне поєднання, а осмислене.

Існує поняття буття самого слова як продукту мислення.

Осмислити ім'я - осмислити буття.

Згодом за історичних умов семантична парадигма змінюється синтаксичною: ім'я замінюється реченням, семантичний трикутник іншою логічною структурою: суб'єкт - предикат - об'єкт (Subjekt - Pradikat - Objekt).

В роботі розглянуто лінгво-філософську працю В.С.Юрченка “Космічний синтаксис”, що дозволило зробити наступні висновки:

За цього підходу речення та його логіко-комунікативні властивості є своєрідним аналогом структури буття не лише предмета, людини, а й в цілому - Космосу.

Розглядаючи мову як предикатну модель, ми фактично усвідомлюємо предикатну модель світобудови, та навіть ширше: визначення суб'єктом космічного буття Бога стає очевидним.

Усвідомити структуру речення означає фактично розгадати таємницю буття людини.

При більш глибокому прочитанні праці, осмисленні синтаксичної парадигми переконуємося, що незалежно від того що ставилося у центр уваги - слово чи речення, провідною ідеєю залишається виключна роль мови у відображенні його як поняття. Наступним кроком було демонстрування радикальної гіпотези, що мова сама і визначає це буття; його специфіка, розмаїтість детермінується рівнем розвитку, структурою мови її носіїв. Буття стає другорядною категорією по відношенню до мови: без мови буття неможливе. Мова, за гіпотезою Сепіра-Уорфа стає власне буттям, межі між ними нівелюються.

Переосмислюючи осмислені теорії, все-таки сформулюємо власну позицію: мова є унікальним феноменом людського існування, завдяки їй ми можемо усвідомлювати себе розумними істотами, які здатні не лише ставити філософські питання, а й знаходити відповіді на них. Ми не будемо категоричними, що буття без мови неможливе, ні, без мови насправді неможливе осмислене буття. Мова тісно пов'язана з мисленням, але умови їх функціонування не слід ототожнювати. За допомогою мови ми можемо хоча б почасти пізнати буття, його гармонію. Буття піддається певному осмисленню саме завдяки вираженню його проявів через словесні засоби, мовні структури, формули (нехай це буде чи слово-ім'я, а чи речення). Тож, мова є не просто домом буття, а його сховищем, місцем, де людська думка стикається з його таємницями.

Література

1. Брутян Г.А Гипотеза Сепира - Уорфа - Ереван: Луйс, 1968.

2. Степанов Ю.С. В трехмерном пространстве языка - М.: Наука, 1985.

3. Степанов Ю.С. Философия языка: в границах и вне границ - Х.: ОКО, 1994.

4. Жоль К.К. Гносеологический анализ языка как практического сознания - К., 1990.

5. Трубецкой С.Н. Ученіе о логосъ въ его исторіи. Философско-историческое изслъдование - М., 1906.

6. Лосев А.Ф. Философия имени - М.,1990.

7. Юрченко В.С. Космический синтаксис - Саратов, 1992.

8. Бенвенист Э. Общая лингвистика -М., 1974.

9. Булгаков С.Н. Философский смысл троичности //Вопросы философии, №12, 1989.

10. Сластенко Е.Ф. Философские проблемы мышления и языка //Мысль, слово и время в пространстве культуры. Межвуз. сб. науч. тр. Вып. ІІ - К., 2000.

11. Философия, логика, язык - М.: Прогресс, 1985.

12. Авоян Р.Г. Значение в языке. Философский анализ - М.: Высшая школа, 1985.

13. Козлова М.С. Философия и язык - М.: Мысль, 1972.

14. Панфилов В.З. Философские проблемы языкознания: Гносеологические аспекты - М.: Наука, 1977.

15. Современные концепции философии языка - СПб, 2001.

Размещено на Allbest.ru

...