Особливість співвідношення розуміння сутності душі у філософській рефлексії Платона та Аристотеля

Summary

Key words: soul, body, person, transcendent, metaphysics, sensation, mind, cosmocentrism.

У статті розкрито філософські підходи античного світорозуміння щодо розкриття сутнісного змісту душі. На основі аналітичного огляду праць Платона та Аристотеля висвітлено перехід від метафізичного до фізичного, від безсмертного в смертне, від душі до психіки. Конкретизовано метафізичний вимір понятійного осмислення душі Платоном в контексті її характеристик розумності, моральності, волі.

Відстежено тенденції щодо нівелювання метафізичної сутності душі у філософії Аристотеля, що призводить до розчинення трансцендентного у космосі, засвідчуючи прояви матеріалізації духовного життя античності. Показано, що у контексті аристотелівських уявлень душа втрачає свою самобутність, позаяк основне призначення редукується не так до самопізнання та саморозвитку, як до благоустрою матеріального світу.

Виявлено, що на сьогодні не існує чітких пояснень щодо причин переходу уявлень античності від духовного до матеріального та від трансцендентного до іманентного, а тому проблема сходження від метафізичного до фізичного потребує більш детального і глибокого дослідження. філософський душа безсмертний

Ключові слова: душа, тіло, людина, трансцендентне, метафізика, відчуття, розум, космоцентризм.

Постановка проблеми. Трансформаційні процеси сучасного соціокультурного поступу впливають на людське життя, значною мірою видозмінюючи його форми і способи, а також підходи до його осмислення. Проте світоглядно-смислові та ціннісно-орієнтаційні зрушення культурної реальності не зменшують дослідницького інтересу філософського дискурсу до питань вивчення фундаментальних структур особистості, внутрішнього світу людини і таких її істотних структур як дух, душа, духовність.

Душа людини - багатогранна і векторно різнонаправлена субстанція, позаяк як матеріальне, так і духовне життя людини позначене проявами душевного. Тому проблематика душі донині не втрачає своєї актуальності. Вона є своєрідною точкою, на якій перехрещуються дослідження з теології, психіатрії, етики, класичної і неокласичної філософії, а також звичайного життєво-практичного пізнання. Внаслідок такої "свободи думки" інформаційний простір заповнює синкретизм східної містичної практики та християнства, що не завжди доступний для рефлексивних прояснень.

Для більш доглибного вивчення окресленого питання варто звернутися до аналізу теоретичних та методологічних здобутків минулого, де культурно-історичні та філософські знання виступатимуть частиною самопізнання людства. У зв'язку з цим акцентуємо увагу на античній філософії у смислових координатах якої закладаються теоретичні підвалини концептуалізації душі як безтілесної субстанції (Сократ, Платон, Аристотель), джерела руху та життя.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Доволі об'ємний перелік бібліографічних матеріалів, що систематизують дослідницьку літературу, яка розкриває проблематику душі в античний період, останнім часом доповнилися доволі цікавими роботами, а саме: Т. Бердій "Розуміння душі в античній філософії". В. Бугай "Визначення людини в трактатах Плотіна", А. Кудінова "Під знаком вічності", Л. Попова "Розуміння душі у вченні Платона та Аристотеля", Є. Мареєва "Про безсмертя душі (Аристотель та сучасність)", О. Наконечна "Естетичне як тип духовності та ін.

Мета статті. Головною метою статті постає експлікація античних уявлень про душу крізь призму філософських концепцій Платона і Аристотеля.

Викладення основного матеріалу. До початку Нового часу основним завданням метафізики було вирішення проблеми редукування душі до незмінної сутності людини. У зрізі філософської категорії, що досяжна осмисленому аналізу, душа почала розглядатися ще у часи античності. Адже саме антична філософія виходить на новий рівень духовного самовираження, набираючи логічної форми та раціональних форм вияву. Властиво, що основне питання усіх досократиків зводилося до висвітлення фундаментального зв'язку душі і тіла як виміру людського буття.

Втім, уже учень Сократа Платон робить акцент на автономності душі і тіла, тоді як Аристотель їх нерозривно пов'язує. Тобто на відміну від Сократа, для якого властиве протистояння душі і тіла, у Аристотеля відстежується ідея щодо поєднання їх у певне нероздільне ціле й перебування у постійному взаємозв'язку та взаємодії.

Так у Сократа тіло постає в статусі тимчасового житла для душі, де сама душа є осередком мислетворчої діяльності, а отже, керує тілом і всіма вчинками людини. Моральність, в розумінні чеснот, виступає результатом розумної діяльності душі, а самі чесноти Сократ ототожнює зі знаннями. Саме чесноти постають основою того, що робить душу доброю та досконалою і завдяки чому душа зберігає свою сутність. А тому, керуючись у вчинках чеснотами, людина має можливість опанувати свої інстинкти. Таке володарювання душі над примітивними і тваринними бажаннями трактується як справжня свобода, адже тільки вільна людина, зберігаючи гармонійний стан своєї душі, на думку Сократа, може знайти непідробне щастя. Втім, якщо Сократ у своїх антропологічних пошуках обмежується етичною складовою, то його учень Платон іде значно далі. У центр своєї філософії він ставить космос як гармонійно завершену цілісність [5, с. 455-542].

Саме Платон на основі поєднання гносеологічних та онтологічних підходів вперше дає визначення душі, яке можна розглядати як завершене і цілісне формулювання. Властиво, що душа у розумінні філософа імматеріальна та безсмертна, вона не зароджується одночасно з тілом, а має передтілесний і самобутній характер. Під час земного життя душа перебуває у тісному зв'язку з тілом. Зауважимо, що в розумінні Платона душа є частиною "світової душі", тобто як начало вона відкрита не тільки іманентному, але і трансцендентному, від якого бере свій початок і куди з часом має повернутися. Оскільки існує світова душа, то відповідно існує і світове тіло, яке перевершує людське. Тому цілком очевидно, як вважає філософ, світова душа значно досконаліша за людську душу. Космос є живим організмом, позаяк все в ньому приводиться у рух, направляється і оживлюється діяльністю душі. Деміург, стверджує Платон, взяв за основу два вічних начала - неподільне і незмінне та подільне і мінливе, які втілюються відповідно в ідеях і матерії. У змішаному варіанті ці два начала постають у вигляді світової душі. Означені уявлення Платона про душу та вчення про особисте безсмертя викликають значний резонанс у просторі античної філософії.

Важливо підкреслити, що цариною гносеологічної концепції Платона постає теорія спогадів, згідно з якою душа перебуває у "царстві ідей", допоки не з'єднається із тілом. Під час земного життя людина пізнає світ шляхом пригадування ідей, які мала змогу споглядати у позаземній реальності. Так, в діалозі "Менон" Платон розповідає про юнака, який був неосвіченим, але шляхом цілеспрямованого розмислу з допомогою правильно підібраних питань зумів викласти теорему Піфагора. На цій підставі Платон робить висновок про те, що ще до втілення душі у тіло, вона зустрілася з ідеальним співвідношенням, яке покладене в основу теореми Піфагора. Тому навчання за своєю суттю є не більше, ніж спроба змусити душу пригадати побачене до народження. Ці спогади є більш інтенсивними і сильнішими тоді, коли душа позбавляється тілесних слідів, позаяк внаслідок негативного впливу вороже налаштованого тіла душа як вічна і духовна істота зазнає корозії пристрастей. Отже, Платон висуває і обґрунтовує тезу, відповідно до якої пізнання ідей є певною формою спогадів душі побаченого нею в ідеальному світі. [7, с. 375-421]

Варто зазначити, що Платон на основі викладеної ним теорії спогадів виводить чітку ієрархію душі, яка представлена трьома складовими, що являють собою певну цілісність і наділенні різними пізнавальними здібностями. Вищою частиною є розум, потім - воля і благородні поривання, і урешті найнижча частина душі - чуттєвість. Відповідно розум є тою частиною душі, яка звернена до світу ідей. На відміну від розуму, вольовій і чуттєвій частинам приписується смертність, а також продукування чуттєвості не лише зору чи дотику, але й емоцій: щастя, радості, страху, злості тощо. Отже, чуттєвість нерозривно пов'язана з тілом і має випадковий характер. Залежно від володарювання однієї із частин душі над тілом людина орієнтується або на добро і благородність, або на зло і ницість. Душі, у якій переважає розум, що отримує підтримку волі, найбільш доступний процес згадування.

є знаряддя знарядь, так і розум - форма форм, відчуття ж - форма чуттєвого" [9, с. 440]. Все, що осягається розумом, у його діяльності проходить спочатку крізь призму існування чуттєвих форм. "Істота, що не має відчуттів, нічому не навчиться і нічого не зрозуміє" [9, с. 440]. Саме тому Аристотель стверджує: "Немає нічого в розумі, чого б раніше не було в чуттєвості". Вищим за саме мислення є надособистісне родове мислення, яке вінчає ієрархічну структуру пізнавальних здібностей душі.

Душа, за спостереженням Аристотеля, може набувати абсолютно різних станів залежно від вродженого чи набутого характеру психічних явищ. Вроджені стани душі - божевілля і дратівливість, а також неприродні тяжкі психічні відхилення, постають якісними характеристиками душі. Окрім вроджених станів душі, наявні і тимчасові, перехідні, вони легко підлягають змінам і з плином часу швидко зникають. "Стала властивість відрізняється від тимчасової тим, що вона триваліша і міцніша" [10, с. 72]. Тобто якщо людина перебуває у тривалому депресивному стані, їй можуть бути тимчасово властиві як роздратування, так і гнів.

Слід зауважити, що дуже важливу роль у формуванні чуттєвого образу в Аристотеля відіграє проміжне середовище. Для зору таким середовищем є світло, а для слуху - повітря. "Ми сприймаємо внаслідок того, що середовище впливає на нас". [9, с. 420], - говорить Аристотель. Беззаперечним носієм здатності відчувати, на думку філософа, є органи дотику: "Орган відчуття тотожний здатності відчувати" [9, с. 421], він ніби уподібнюються зовнішньому об'єкту у процесі відчування. При цьому варто зауважити, що між органом і відчуттям існує зв'язок, тобто якщо відсутня певна чуттєвість, то й відсутній орган, який наділений цим відчуттям. З точки зору Аристотеля, відсутність здатності відчувати унеможливлює існування самих органів, хоча саме явище дотику (біль, тепло тощо) прекрасно існує і без зв'язку із органами чуттєвості. "Але орган відчуття не може існувати без сприйняття загальних властивостей - вони сприймаються кожним відчуттям: рух, спокій, фігура, величина, число, єдність" [9, с. 424] .

У теорії чуттєвого образу Аристотеля важливою є думка про те, що "кожний чуттєвий орган сприймає свій об'єкт без матерії", на підставі чого можна зробити висновок, що сенсорний образ сприймає і запам'ятовує тільки форму, а не сам матеріальний предмет [9, с. 424]. Тому навіть після припинення дії предмета на органи чуття залишається відчуття і уявлення про об'єкт спостереження чи пізнання. Оскільки відчуття відокремлені одне від одного, то відповідно і пізнання відокремленого одного від іншого унеможливлюється без певного єдиного сумарного центрального органу, який потрібний для того, щоб встановити відмінність між отриманими відчуттями. Тому для обґрунтування своєї теорії Аристотель вводить орган, який можна назвати "осередком чуттєвості", у якому відчуття взаємодіють між собою за принципом асоціацій, подібності і часової суміжності.

Таким чином, на основі сказаного можна стверджувати, що Аристотель розуміє душу як животворчу силу, що бере участь у генезі свідомого і несвідомого у житті людини, будує і розвиває організм у комплексі всіх його функцій. Відтак, душа - це комплексна сукупність формальної причини, що проявляється у природньому стремлінні всього живого до росту в кінечну завершену гармонійну форму живої матерії, і сили, яка скеровує людину від її народження аж до смерті. Доречно підкреслити, що призначенням душі у Аристотеля, на відміну від душі Платона, стає не самопізнання і саморозвиток, а благоустрій матеріального світу. Якщо душа - це ентелехія тіла, його першопричина і рухома сила, то відповідно вона позбавлена платонівської самобутності, а стає службовим придатком тілесності. Платон вбудовує в розуміння терміну "душі" поняття метафізичного вектора, розуму, моральності, волі, вулкану пристрастей, тоді як у Аристотеля залишається лише розумна частина, яка є ідеальною та безсмертною, а її існування незалежне від тіла.

У широкому розумінні, людська душа - це весь безмежний світ людського. Людське - означає одухотворене, тому аналізуючи взаємодію людини зі світом, її переживання, думки і бажання, ми мимоволі пізнаємо душу самої людини. Сама душа не обмежена просторово-часовими рамками, а тому вона апріорі більша за тіло, оскільки взаємодіє як з трансцендентним, так і з іманентним, як з минулим, так і з майбутнім, як з реальним, так і з уявним.

На прикладі філософських прозрінь Платона і Аристотеля можна чітко відстежити перехід від метафізичного до фізичного, від безсмертного у смертне (хоча Аристотель і стверджував, що душа водночас смертна і безсмертна), від душі до психіки. Аналізуючи філософські концепції античних мислителів, ми бачимо, як зникає метафізична сутність, а трансцендентність розчиняється у космосі, висота думки стає недосяжною у процесі мислення, звільняючи дорогу земним справам.

Перспективи подальшого розвитку. Зафіксувавши факт плавної матеріалізації духовного життя античності, ми так і не отримуємо чіткої відповіді про причини обмирання душі, оскільки неможливо відстежити причинно-наслідковий зв'язок подій, які обумовили означену проблему. У подальших наукових пошуках питання сходження від метафізичного до фізичного потребує більш детального і глибокого дослідження.

1. Аристотель. Большая этика / Аристотель // Сочинения: в 4 т. / Аристотель; [пер. с древнегреч., общ. ред. А.И. Доватура]. - М., 1983. - Т. 4. - С. 295-374.

2. Аристотель. Метафизика / Аристотель // Сочинения: в 4 т. / Аристотель; [пер. с древнегреч., общ. ред. А.И. Доватура]. - М., 1976. - Т. 1. - С. 63-367.

3. Платон. Бенкет / Платон II Читанка з історії філософії : у 6 кн. / [редкол. : Г. І. Волинка (голова) та ін.]. - К., 1992. - Кн. 1 : Філософія стародавнього світу. - С. 131-142.

4. Платон. Государство / Платон; [пер. с греч. А.Н. Егунова] // Сочинение: в 3 т. / Платон. - М., 1976. - Т. 3, ч. 1. - С. 89-454.

5. Платон. Тимей / Платон; [пер. с древнегреч. С.С. Аверинцева] // Сочинение: в 3 т. / Платон. - М., 1976. - Т. 3, ч. 1. - С. 455-542.

6. Платон. Филеб / Платон; [пер. с древнегреч. Н.В. Самсонова] // Сочинение: в 3 т. / Платон. - М., 1976. - Т. 3, ч. 1. - С. 9-87.

7. Платон. Менон / Платон; [пер. с древнегреч. СПб] // Сочинение: в 4 т. / Платон. - С.-Петерб. унта, 2006. - Т.1. С. 375-421.

8. Платон. Федр / Платон; [пер. с древнегреч. СПб] // Сочинение: в 4 т. / Платон. - С.-Петерб. унта, 2007. - Т.2. С. 161-229.

9. Аристотель. О душе / Аристотель // Сочинения: в 4 т. / Аристотель; [пер. с древнегреч., общ. ред. А.И. Доватура]. - М., 1976. - Т. 1. - С. 368448.

10. Аристотель. Категории / Аристотель // Сочинения: в 4 т. / Аристотель; [пер. с древнегреч., общ. ред. А.И. Доватура]. - М., 1976. - Т. 2. - С. 51-91.

11. Бердий Т.С. Понятие души в античной философии. [Электронный ресурс] / Т. С.Бердий // Вестник Приазовского государственного технического университета: сб. научных работ / ПГТУ. - Мариуполь, 1998. - Вып. 5. - С. 11-14. - Режим доступа: eir.pstu.edu/handle/123456789/8368

12. Кудинова А.А. Под знаком вечности (Проблема жизни и смерти в духовном опыте человечества). Монография / А.А. Кудинова. - Запорожье: ЗИГА, 2001. - 249 с.

13. Попова Л.О. Понимание души в учении Платона и Аристотеля. [Электронный ресурс] / Л. О.Попова // Studia Humanitatis: Международный электронный научный журнал. - 2014. - Режим доступа: cyberleninka. шIartide/nIpommame -dushi-v- uchenii-platona-i-aristotelya.

14. Казаков Е.Ф. От души к психике. [Электронный ресурс] / Е .Ф.Казаков // Вестник Кемеровского государственного университета - Режим доступа: cyberieninka.m/artide/n/ot-dushi-k-psihike.