Ляйбніц і Вольф: критичні засади ідеї наукової революції у філософії

По-друге, філософ виходить за межі фактичного, щоби досліджувати можливе взагалі, тобто все те, що може бути. Філософ, як і вчений, повинен пояснювати явища минулого і передбачати майбутні події, які в досвіді не дані. Оскільки всі речі (Dinge) реалізуються за певних обставин, то той, хто має тільки буденне пізнання про них, часто не помічає якихось обставин і тому вважає загальним те, що трапляється тільки в певних випадках. Навпаки, філософ може не боятися, що висловлює свої положення неправильно, адже він знає причину того, чому й коли вони повинні мати місце [Wolff1713: §7] Як підкреслює Вільгельм Рісе, чисто історичне знання філософії, за Вольфом, у кращому ви-

падку дає змогу застосовувати історичні принципи до розв'язання різних життєвих питань [див.: Risse 1970: 261].. Критичний сенс його питання «як можливе існування речі?» полягає в з'ясуванні умов, що роблять її можливим предметом досвіду. Позиція, згідно з якою предметом філософії є все можливе Для Канта, який предметом пізнання вважає тільки дійсність, дану в чуттєвому досвіді, і вико-

ристовує еклектичне поняття науки, що поєднало в собі емпіричні (даність предмета в чуттє-вому досвіді) і раціоналістичні (загальність і необхідність суджень) вимоги до наукового пі-знання, така постава питання є неприродною., притаманна тільки орієнтованій на науковий прогрес критичній програмі Ляйбніца і Вольфа.

Хотілося б зауважити, що вихід філософії за кордони чуттєвого досвіду Ляйбніц не розглядає як незалежне від досвіду розумове осягнення сутності прихованих за явищами«речей у собі». Зазначене осягнення Ляйбніц вважає блаженним баченням, доступним тільки Богу. Коли Вольф говорить про необхідність вийти за межі досвіду, він має на увазі лише чуттєве (або історичне) пізнання. Науковий же досвід, на який орієнтована його філософія, має справу з раціональними підставами, причому не дійсних, а можливих предметів досвіду. Дослідженням цих предметів і повинна займатися філософія. Для них обох ці дослідження підстав можливості всіх речей взагалі не можуть бути довільними, а повинні відповідати критичним вимогам, серед яких обидва виокремлюють принцип суперечності і принцип достатньої підстави. Але Вольф іде далі, він вимагає, щоб це дослідження мало систематичний і достовірний характер. Той факт, що філософія, як і будь-яка наука, має справу з можливими, а не дійсними предметами, відкривав перед аксіоматичним методом величезні можливості, настільки ж величезні, як і можливості математики, що мала справу теж із можливими речами.

Якою мірою на таке розуміння предмета філософії вплинув Ляйбніц? І чи вплинув? Щоб відповісти на це питання, почнемо з констатації того факту, що крім Вольфа тільки Ляйбніц предметом наукового пізнання вважав можливе. Такий Ляйбніців погляд на предмет пізнання був тісно пов'язаний не тільки з метафізичними гіпотезами (учення про монади, передвстановлену гармонію та інші) і гносеологічними теоріями (заперечення теорії фізичного впливу та теорії відображення) його автора, але й із їхніми критичними підставами. Критикуючи відроджене Декартом онтологічне доведення буття Бога, Ляйбніц вказує на важливу лакуну цього доведення: перш ніж його здійснювати, виходячи з поняття про Бога, потрібно спочатку довести, що предмет цього, як і будь- якого іншого поняття, можливий. Як повідомляє сам Ляйбніц, він поділився своїм міркуванням зі Спінозою і той, за його словами, погодився з ним. Це було 1676 року. Саме після цього Ляйбніц починає з'ясування того, як встановити можливість предмета, що виражає поняття. У випадку з емпіричними поняттями це тривіальне завдання: досить показати, що їхні предмети є даними в досвіді Треба взяти до уваги, що Ляйбніц вимагає чітко розрізняти висловлювання з позицій буденного розуму й висловлювання з позицій його метафізики. Лише з перших - вульгарних - позицій, заснованих на теорії фізичного впливу, окремий предмет може бути даним. А от з позицій мо-надології, яка базується на теорії передвстановленної гармонії, предмет завжди існує лише як можливий, тобто в перспективі. Хоча Вольф і протиставляє філософську позицію повсякденній, робить він це не завжди чітко й послідовно.. Інша справа з поняттями, предмети яких не дані в досвіді, які, наприклад, припинили своє існування або ще не створені, або недоступні чуттєвому сприйняттю в даний час чи взагалі (таких понять в науковому пізнанні більшість). Тут слід, на його думку, знайти раціональний спосіб пізнання їхньої можливості. Інших способів (поки або взагалі) не існує. Для Ляйбніца, як і для Платона, на позиції якого він починає переходити від 1671 року, чуттєві дані суб'єктивні, мінливі й неповторні, а тому не можуть слугувати навіть матеріалом пізнання. Отже, можливе (несуперечливо мислиме) поняття стає в нього синонімом реальності, якщо для цього існують достатні підстави.

Тут важливо ще раз згадати, що епістемологія Ляйбніца, а потім і Вольфа, від початку орієнтувалася на науково-технічний прогрес, на створення технічних засобів, що можуть стати предметом чуттєвого досвіду. Цим вона відрізняється від гносеології сучасників, як емпіриків, так і еклектиків, що предметом пізнання вважали предмети дійсності, тобто предмети, які є даними в чуттєвому досвіді. Через обмеженість технічних засобів або з інших причин учені не можуть виявити речі, що існували або можуть існувати в дійсності. Тож для цих речей, вважає Ляйбніц, досить довести можливість їхнього існування, щоб визнати, що їхнє поняття не є fictioimpossibile.

Ба більше, за Ляйбніцем, достовірного пізнання дійсності можна досягти тільки в тому випадку, якщо його предметом є можливе. Така можливість доводиться шляхом аналізу понять, який повинен здійснюватися доти, доки не буде доведено, що ці поняття не містять суперечності. Це означає, що їхні предмети є можливими. Доведення цього буде переконливим, якщо аналіз, як вимагав Йоахим Юнг, проведено до неподільних далі понять. Але таких понять, як визнавав сам Ляйбніц, надзвичайно мало. Переважна ж більшість понять, включно з усіма поняттями, пов'язаними із феноменами дійсності, подільні нескінченно, як і самі ці феномени.

Звідси починається шлях Ляйбніца до пошуку числення, яке дозволило б визначити можливість існування предмета, не доводячи аналіз до кінця. Цей пошук завершився відкриттям диференційного числення. Цим пояснюється й інтерес Вольфа до диферен- ційних числень. Звідси ми можемо зробити деякі висновки щодо того, як Meditationesde cognitione, veritate et ideis (1684), де Ляйбніц торкається цих проблем, вплинули на Вольфове формулювання предмета філософії. У Ляйбніца завдання філософії дуже схоже на Вольфове: з'ясувати, чому річ швидше існує, ніж не існує, і швидше існує так, а не інакше. Тобто, філософія повинна досліджувати підстави можливості існування речі та той спосіб, в який вона існує. Орієнтуючись, слідом за Ляйбніцем, на платонів- ську традицію, Вольф розуміє можливе як несуперечливо мислиме й розглядає його як складову частину буття. Коли в «Німецький логіці» зауважується, що «Декарт не дав істинного аналізу й залишив багато неясних думок» [Wolff1713: Vorrede, a4], а за приклад слугує Декартове доведення існування Бога, то цим фактично висловлюється згода з Ляйбніцем. Адже це важко визнати за випадковий збіг Див. також: [Zingari1980: 266-267]..

Цей трактат Ляйбніца став для Вольфа джерелом розуміння не тільки предмета філософії, але й критичного характеру вчення Ляйбніца. Підкреслюючи недосконалість людського розуму ясніше, Вольф одну з причин цієї недосконалості вбачає в довільності наших пояснень (визначень) слів. Подаю його доведення довільності наших слів повністю, бо воно виявляє одне важливе положення його епістемології. «Пояснення слів Замість латинського терміна «Definitio» (визначення) Вольф використовує німецький термін «Erklдrung» (пояснення). Тут ідеться про так звані номінальні визначення., - аргументує Вольф, - полягає в перерахуванні тих чи тих властивостей, що через них деяка річ [Sache] відрізняється від усіх інших, подібних до неї» [Wolff1713: I, §41]. Але ці властивості не пов'язані одна з одною необхідним чином. Отже, вони можуть бути пов'язані так, що підставу їхнього зв'язку можна знайти тільки в душі того, хто пов'язує [виокремлено мною - С.С]. Але цей зв'язок є довільним, якщо розум містить його підставу як одну зі своїх дій. Тому пояснення слів довільні» [Wolff1737: 8]. Свою тезу про довільність слів Вольф спирає на той засновок, що підстави будь-якого зв'язку знаходяться тільки в душі, а не в предметах досвіду, і що такий зв'язок буде довільним, якщо його підставою постає лише дія розуму, не оперта на якусь об'єктивну основу.

Вольф не заперечує, що пояснення може прийти ззовні, зокрема, від речей, що існують насправді, але останні, як і плоди винахідливості розуму або здатності виобра- ження, дають суб'єктові тільки привід зв'язати слова певним чином. Безпосередні підстави зв'язку все одно знаходяться в душі, а тому є продуктом дій суб'єкта й залежать від його свавілля. Це положення для Вольфа має принципово важливе значення, бо на ньому грунтується його основна ідея методу й системи. Щоб уникнути свавілля, Вольф, який ставить під сумнів можливість просування аналізу до рівня неподільних понять, пропонує здійснювати цей аналіз доти, доки ми не досягнемо таких простих понять, що використовуються в доведенні. «Просте» поняття він тлумачить не в екстенсіональ- ному, а в інтенсіональному сенсі, а саме: простим він називає те поняття, яке містить інші, а не складається з них. Так, поняття прямої лінії, на його думку, містить у собі поняття трикутника, а поняття трикутника - поняття рівностороннього трикутника [Wolff1713: §26] Л. Мадонна пояснює інтенсіональний характер цієї точки зору так: «Ця точка зору є інтенсіональ-

ною, вона виходить із властивостей предметів. Вона пов'язана з екстенсіональною точкою зору, яка грунтується на понятті “загальне / часткове”» [Madonna 2018: 97].. Хай яким би шляхом до нас прийшли пояснення, вони мають бути доведені, за Вольфом, із загальних підстав. «Тільки це дасть правильно з'єднані системи [S y s t e m a t a]» [Wolff1713: 9]. Ця думка стане головною для всіх «систематиків», від Карла Леонгарда Райнгольда до Гегеля.

Друге доведення поняття філософії як науки про можливе Вольф засновує на своєму понятті істини. Після розгорнутих пояснень, воно коротко формулюється так: «Світова мудрість [Weltweisheit] - це сукупність усіх істин. Але істина - це відповідність думок і мислимої речі [Sache]. Далі, відповідність полягає в можливості того, що мислиться як можливе. Отже, світова мудрість - це сукупність істин. Але вона також наука, тому вона - наука про можливе» [Wolff1737: 10].

Перш за все розглянемо поняття істини. Вольф виходить з того, що підстави зв'язку знаходиться в суб'єкті, тому ми можемо встановити відповідність між думкою і мислимою річчю. Це «відповідність думок об'єктові [Vorwurff, obiectio] або речі, яку мислять» [Wolff1737: 9]. Виглядає очевидним, що тут ідеться не про дійсні, а про інтенсіональні (мислимі) об'єкти. Але наведене далі роз'яснення поняття істини («якщо хто думає, що річ [Dinge] існує, і це дійсно має місце») змушує засумніватися в цьому. Зазначене роз'яснення можна було б розуміти як наповнення цього інтенсі- онального об'єкта змістом.

Однак Вольфові, аудиторію якого складали не тільки філософи, але й учені, ідеться про просте підтвердження досвідом. Таке підтвердження стосується тільки емпіричних понять, предмети яких можуть бути даними в чуттєвому досвіді. Тому Вольф поширює класичну теорію істини на всі можливі речі. Якщо шляхом аналізу поняття доведено можливість речі або річ можна створити, то її поняття є реальним. Відповідно, істинною є думка про зв'язок предмета і властивості, або про зв'язок предметів, яка містить такі поняття.

Але не слід забувати, що у Вольфа поняття дістають визначення в системі, реальність якої зумовлена реальністю засадничих понять. І хоча зовні виглядає так, ніби Вольф видозмінює класичну кореспондентську концепцію істини, насправді йому йдеться про когерентну й аналітичну концепції істини. Кореспондентська і прагматична концепція істини слугують підтвердженням лише емпіричних істин. Але щоб таке підтвердження було можливим, потрібно в основу системи покласти достовірні принципи, бо тільки такі принципи роблять останню не лише демонстративною, але й реальною. За Вольфом, система називається демонстративною, «якщо в силогізмах, що їх між собою пов'язують, ми використовуємо як засновки лише визначення, безсумнівні досліди, аксіоми і вже доведені висловлювання» «In specie autem probatio Demonstratiodicitur, si in syllogismis, quos inter se concatenamus, non utamur praemissis, nisi definitionibus, experientiis indubitatis, axiomatis & propositionibus jam ante demonstratis» [Wolff 1728: §498]. Основне завдання методу полягає у зв'язуванні всіх істини не тільки однієї з одною, але й із їхніми принципами, від яких вони дістають свою достовірність і реальність. У цьому відношенні розмежування адекватних і неадекватних понять, номінальних і реальних визначень, запропоноване Ляйбні- цем, набуває у Вольфа вирішального значення.

Важливе критичне значення мало й визначення Ляйбніцем реального як «здійснення можливого» [Wolff1713: I, §14]. Воно означало, що об'єкт є даним суб'єктові спочатку тільки як щось можливе й лише як корелят поняття. Таке поняття предмета пізнання не припускало нічого недоведеного й орієнтувало пізнання на пошук шляхів і засобів реалізації безпосередньо даного. Генетичні визначення Ляйбніц і Вольф розглядали як типовий приклад реального визначення, що доводить існування предмета. Якщо його достатньо для конструювання предмета, то таке визначення є реальним.

У Ляйбніца, що розглядав пізнання як перехід від абстрактного до конкретного, пізнання конкретної речі постає нескінченним процесом Але це так тільки з метафізичної точки зору. З буденної точки зору, якщо предмет є даним нам в чуттєвому досвіді, то він існує і наше поняття про нього є реальним.. Тому він вважав, що людина ніколи не зможе отримати повне уявлення про індивідуальну річ. Останнє доступне лише Богові, Який має здатність безпосередньо осягати суть речей. Сферу придатності людського розуму Ляйбніц обмежував лише пізнанням можливих відношень, що можуть мати місце між феноменами, а придатність інтелектуальної інтуїції людини - тільки пізнанням найпростішої формальної тотожності абстрактних величин, що виражають будь-який можливий предмет, типу А = А. Тому Ляйбніц визначає «загальну науку» (scientia generalis) в широкому сенсі як науку про все, що може бути мислимим в універсумі [див.: Секундант 2013: 100]. Саме тому він вважає за краще говорити про ідеї, а не про поняття, оскільки ідея виражає можливе, ідеальне відношення [ibid.: 187-197], а її реальність не залежить від існування будь- якого предмета, байдуже є він даним нам в досвіді, чи ні. Натомість Вольф воліє використовувати німецьке слово Begriff(поняття), похідне від begreifen(схоплювати, осягати). У латинській мові відповідниками двох останніх conceptus(поняття) і concipio(схоплювати, збирати, представляти), ближчі до аристотелівської традиції. Можливо, тому Вольф у латинських текстах для позначення поняття надає перевагу термінові notio,адже conceptusпередбачає щось дане, яке потрібно схопити, зібрати воєдино, уявити або пізнати.

На відміну від Ляйбніца, який свідомо дотримувався основних принципів плато- нівської традиції в епістемології, Вольф ніколи не відрізнявся послідовністю. Проте Вольф доволі часто виявляв непослідовність у Ляйбніца. Це стосується, зокрема, поняття можливого. Ляйбніц вимагав розмежовувати два поняття можливого. Можливе в широкому сенсі, тобто все, що ми здатні несуперечливо мислити (усі можливі світи), і можливе, здатне стати дійсним, тобто реалізуватися в дійсному світі. Бути здатним реалізуватися в останньому не означає лише мати несуперечливе поняття, необхідно також, щоби існували достатні підстави цієї реалізації. Із цим розмежуванням Вольф був добре знайомий, як і з принципом достатньої підстави. Але, прагнучи побудувати універсальну систему демонстративного знання, Вольф і в «Німецькій метафізиці» [Wolff1720, I, §12], і в «Латинській логіці» [Wolff1728, §518], і в «Латинській метафізиці» [Wolff1730, §85] визначає можливе як те, що не містить суперечності. Тільки в примітках до «Німецької метафізики» він говорить про можливе у двох сенсах. Можливе як те, що не містить суперечності, він називає «абсолютно можливим» (schlechterdings mцglich). Можливе у вужчому сенсі він визначає як те, що «відноситься також і до дійсності [zur Wьrklichkeit kommet], що є можливим у цьому світі» [Wolff 1733: 13 (§6)].

Ці два види можливого він пов'язує зі двома основними принципами: принципом суперечності, який є підставою необхідних істин, і принципом достатньої підстави, який лежить в основі випадкових істин [Wolff1733: 10 (§5)]. Перше можливе, в основі якого лежить закон суперечності, Вольф називає «абсолютно можливим як таким» (possibileabsolutetale) або «внутрішньо можливим» (possibileinternumsiveintrinsecumpossibьe), оскільки підстава можливості речі закладена в ній самій. Друге можливе, в основі якого лежить закон достатньої підстави, він називає «відносно можливим як таким»(possibile respectivetale) або «зовні можливим» (possibileexternumsiveextrinsecum), оскільки річ сама не в змозі реалізувати себе в дійсності й потребує причин, що роблять ії дійсною [Wolff1733: 13 (§6)].

Вольф не приховує, що це розрізнення має на меті відкинути звинувачення в спіно- зизмі й фаталізмі. Але оскільки ідеал строгості вимагав виводити всі положення з несу- перечливоі основи, Вольф вважає за необхідне вивести всі положення з принципу суперечності, оскільки можливе в широкому (абсолютному) сенсі - це все несуперечливо мислиме. Цього вимагав ідеал «першої філософії», сформульований ще Аристотелем, який вважав більш строгою ту науку, що містить менше засад. Вольф стверджував, що Ляйбніц не дав обґрунтування принципу достатньої підстави. Саме в запровадженні двох принципів він убачав непослідовність і головну причину того, чому Ляйбніц не зміг побудувати систему філософії Ляйбніц розмежовував «загальну науку» (scientia generalis) у вузькому й у широкому сенсі. В основі другої лежав тільки принцип суперечності, в основі ж першої - принципи суперечності й достатньої підстави [Секундант 2013: 100-120].. Насправді ж Ляйбніц мав принципові підстави не виводити ці принципи один з одного. По-перше, принцип суперечності поставав у нього і як нормативний (вимога уникати суперечностей в міркуваннях), і як теоретичний принцип, який можна було вивести з іншого принципу (наприклад, з принципу тотожності) і з якого, своєю чергою, можна було вивести інші принципи. Натомість принцип достатньої підстави поставав як суто нормативний, яким повинен був керуватися кожен розум узагалі (ratioin abstracto), у тому числі й Божественний [Secundant 2016: 43-58]. Його не можна було вивести з теоретичного принципу. По-друге, будь-яке обґрунтування вже передбачало принцип достатньої підстави, тому всі спроби обґрунтування або критики останнього вели до хибного кола в доведенні. Нарешті, виведення принципу достатньої підстави з принципу суперечності зводило б нанівець критичний сенс їхнього розмежування і знову актуалізувало б звинувачення в детермінізмі й фаталізмі. Тому обидва принципи постають в Ляйбніца як нормативні, що уможливлюють раціональний дискурс узагалі.

Висновки

Підсумовуючи, можна сказати, що Вольфові спочатку йшлося, за зразком математики, про приведення в систему окремих наукових дисциплін на засадах єдиного універсального методу. Хоча в основі цього методу лежала картезіанська ідея прояснення понять, останнє Вольф розуміє в дусі Ляйбніца. Воно передбачало такий аналіз понять, який дозволив би показати можливість предмета, що його виражає кожне з цих понять, і встановити зв'язок між ними. Цій ідеї методу Вольф надавав критичного сенсу, оскільки аналіз понять дозволяв пов'язати всі поняття й висловлювання в єдину систему, що не містить прогалин і, отже, недоведених положень.

Ідея такого аналізу понять склала також основу його поняття філософії як науки про можливе й надала цьому поняттю критичний сенс. Предмет філософії та науки взагалі обмежувався у Вольфа тільки цариною можливого. Таке розуміння предмета наукового пізнання орієнтувалося на науково-технічний прогрес і було прогресивним, як на свій час. Засадничі критичні ідеї, що лежали в основі його системи, були сформульовані Ляйбніцем. Утім, побудована Вольфом система, безумовно, була плодом його власного генія. Вольфа не можна називати учнем Ляйбніца або систематизатором його ідей.

Ляйбніц розглядав філософію як конгломерат наук, кожна з яких ґрунтується на своїх принципах і використовує свої методи, тож йому чужою була ідея універсального наукового методу філософії, за допомогою якого можна було би побудувати єдину й обґрунтовану систему філософських дисциплін. Ляйбніц намагався побудувати тільки систему метафізики, та й то на основі не єдиного методу, а єдиного поняття субстанції, яке він розглядав як гіпотезу. Ляйбніц узагалі був супротивником революцій у філософії. Його цікавили методи відкриття, а тому його філософія орієнтувалася переважно на алгебраїчний аналіз, геометричний же метод філософствування він вважав неприйнятним у філософії. Строгості в міркуваннях Ляйбніц розраховував досягти шляхом формалізації наших міркувань, що було чуже Вольфу, орієнтованому переважно на змістову силогістику. Хоча Вольф і розмежовував буденне і філософське знання, його філософські визначення й докази часто апелюють до повсякденного розуму, а його спроби побудувати універсальну систему знання призвели до нівелювання критичного змісту деяких вимог Ляйбніца і стали приводом для звинувачень в атеїзмі й фаталізмі.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Секундант, С. (2013). Эпистемология Лейбница в ее нормативно-критических основаниях. Одесса: «Дом книги».

2. Секундант, С. (2020). Порівняльний аналіз поняття системи в Ляйбніца і Вольфа. Sententiae, 39(1), 8-28.https://doi.org/10.31649/sent39.01.008

3. Albrecht, M. (2019). Einleitung. In C. Wolff, Ьber den Unterschied zwischen einem systematischen und non-systematischen Verstand (S. 7-23). (M. Albrecht, Hrsg.). Hamburg: Meiner. https://doi.org/10.28937/978-3-7873-3446-9

4. Arndt, H. W. (2006). Einleitung. In C. Wolff, Gesammelte Werke. 1. Abt., Bd. 4. Vernьnftige Gedanken von der Menschen Thun und Lassen zu Befцrderung ihrer Glьckseligkeit (i-xxviii). Hildesheim: Olms.

5. Arnsperger, W. (1897). Christian Wolffs Verhдltnis zu Leibniz.Weimar: Emil Felber.

6. Corr, C.A. (1974). Did Wolff follow Leibniz? In G. Funke (Hrsg.), Akten des 4.Internationalen Kant-Kongresses. Mainz, 6 -10 April 1974 (S. 11-21). Berlin, & New York: de Gruyter. https://doi.org/10.1515/9783110878707-003

7. Gava, G. (2018). Kant, Wolff and Method of Philosophy. In D. Garber, & D. Rutherford (Eds.), Oxford Studies in Early Modern Philosophy (Vol. VIII, pp. 271-305). Oxford: University Press.https://doi.org/10.1093/oso/9780198829294.003.0009

8. Gawlick, G., & Kreimendahl, L. (2006). Einleitung. In C. Wolff, Discursuspraeliminaris dephilo- sophia in genere = Einleitende Abhandlung ьber Philosophie im allgemeinen (S. ix-xliv). Stuttgart-Bad Cannstatt: Frommann-Holzboog.

9. Gerhardt, C. I. (Hrsg.). (1860). Briefwechsel zwischen Leibniz und Christian Wolff.Halle: Schmidt.

10. Lange, J. (1724). Bescheidene und ausfьhrliche Entdeckung der falschen und schдdlichen Philosophie in dem Wolffianischen Systemate Metaphysico von Gott, der Welt und dem Menschen. Halle: Wдhsenhauser.

11. Madonna, L. C. (2018). Die Zwei Logiken. In R. Theis, & A. Aichele (Hrsg.), Handbuch. Christian Wolff(S. 93-114). Wiesbaden: Springer.

12. Menzel, W. (1986). Vernakulдre Wissenschaft. Christian Wolffs Bedeutung fьr die Herausbildung und Durchsetzung des Deutschen als Wissenschaftssprache. Tьbingen: Niemeyer.

13. Psilojannopoulos, A (2013) Von Thomasius zu Tetens. Eine Untersuchung der philosophiegeschichtlichen Voraussetzungen der theoretischen Philosophie Kants in reprдsentativen Texten der Deutschen Aufklдrung. Dissertation. Berlin Humboldt Universitдt.

14. Risse, W. (1970). Die Logik der Neuzeit(Bd. II). Stuttgart, & Bad Cannstatt: Frommann-Holzboog.

15. Secundant, S. (2016) Zum Begriff der praktischen Logik und der reinen praktischen Vernunft bei Leibniz. In Wenchao Li (Hrsg.), Fьr unser Glьck oder das Glьck anderer. Vortrдge desX. Internationaler Leibniz-Kongress Hannover 18. - 23. Juli 2016. In 6 Bдnde (Bd. 2, 43-58). Hildesheim: Olms.

16. Tutor, J. I. G. (2018). Philosophiebegriff und Methode. In R. Theis, & A. Aichele (Hrsg.), Handbuch. Christian Wolff(S. 73-91). Wiesbaden: Springer.https://doi.org/10.1007/978-3-658-14737-2 4

17. Wolff, Ch. (1709). Aerometriae elementa, in quibus aliquot Aлris vires acproprietates juxta metho- dum Geometrarum demonstrantur. Lipsiae: Hered. Lankisianorum.

18. Wolff, Ch. (1713). Vernьnftige Gedanken von den Krдfte des Menschlichen Verstandes und ihrem richtigen Gebrauche in ErkдntniЯ der Wahrheit. Halle: Renger.

19. Wolff, Ch. (1716). Mathematisches Lexicon, darinnen in allen Theilen der Mathematick ьblichen Kunst-Wцrter erklдret. Leipzig: Joh. Fr. Gleditsch.

20. Wolff, Ch. (1720). Vernьnftige Gedanken von Gott, der Welt und der Seele des Menschen, auch allen Dingen ьberhaupt. Halle: Renger.

21. Wolff, Ch. (1726). Christian Wolffs Ausfьhrliche Nachricht von seinen eigenen Schriften. Frankfurt am MaIn Andrei und Heinrich Hort.

22. Wolff, Ch. (1728). Philosophia rationalis sive Logica, methodo scientifico pertractata. Francofuti, & Lipsiae: Renger.

23. Wolff, Ch. (1730). Philosophia prima sive Ontologia methodo scientifico pertractata. Frankfurt, & Leipzig: Renger.

24. Wolff, Ch. (1733). Der vernьnftigen Gedanken von Gott, der Welt und der Seele des Menschen, auch allen Dingen ьberhaupt 2. Theil. Frankfurt am MaIn Andrei und Heinrich Hort.

25. Wolff, Ch. (1737). Von der Weltweisheit und Naturlehre ingleichen der darinnen zu gebrauchende Lehrart. In Ch. Wolff, Gesammelte kleine philosophische Schriften. 2. Teil.: Von der Weltweisheit und von den besondern Stьcken der Vernunftlehre (S. 3-21). Halle: Regnerischen Buchhandlung.

26. Wolff, Ch. (1755). Philosophia practica universalis, methohdo mathematico conscripta. In Ch. Wolff, Meletemata mathemtico-philosophica (S. 188-223). Halle: Renger.

27. Wolff, Ch. (1841). Christian Wolffs eigene Lebensbeschreibung. (H. Wuttke, Hrsg.). Leipzig: Weidmann.

28. Wundt, M. (1945). Die deutsche Schulphilosophie im Zeitalter der Aufklдrung.Tьbingen: Mohr.

29. Wuttke, H. (1841). Ьber Christian Wolff den Philosophen. Eine Abhandlung. Leipzig: Weidmann.

30. Zeller, E. (1875). Geschichte der deutschen Philosophie seit Leibniz. Mьnchen: Oldenberg. https://doi.org/10.1515/9783486722826

31. Zingari, G. (1980). Die Philosophie von Leibniz und die „Deutsche Logik“ von Christian Wolff. Studia Leibnitiana, 12(2), 265-278.

REFERENCES

1. Albrecht, M. (2019). Einleitung. In C. Wolff, Ьber den Unterschied zwischen einem systematischen und non-systematischen Verstand (S. 7-23). (M. Albrecht, Hrsg.). Hamburg: Meiner. https://doi.org/10.28937/978-3-7873-3446-9

2. Arndt, H. W. (2006). Einleitung. In C. Wolff, Gesammelte Werke. 1. Abt., Bd. 4. Vernьnftige Gedanken von der Menschen Thun und Lassen zu Befцrderung ihrer Glьckseligkeit (i-xxviii). Hildesheim: Olms.

3. Arnsperger, W. (1897). Christian Wolffs Verhдltnis zu Leibniz. Weimar: Emil Felber.

4. Corr, C.A. (1974). Did Wolff follow Leibniz? In G. Funke (Hrsg.), Akten des 4.Internationalen Kant-Kongresses. Mainz, 6 -10 April 1974 (S. 11-21). Berlin, & New York: de Gruyter. https://doi.org/10.1515/9783110878707-003

5. Gava, G. (2018). Kant, Wolff and Method of Philosophy. In D. Garber, & D. Rutherford (Eds.), Oxford Studies in Early Modern Philosophy(Vol. VIII, pp. 271-305). Oxford: University Press.https://doi.org/10.1093/oso/9780198829294.003.0009

6. Gawlick, G., & Kreimendahl, L. (2006). Einleitung. In C. Wolff, Discursuspraeliminaris dephilo- sophia in genere = Einleitende Abhandlung ьber Philosophie im allgemeinen (S. ix-xliv). Stuttgart-Bad Cannstatt: Frommann-Holzboog.

7. Gerhardt, C. I. (Hrsg.). (1860). Briefwechsel zwischen Leibniz und Christian Wolff.Halle: Schmidt.

8. Lange, J. (1724). Bescheidene und ausfьhrliche Entdeckung der falschen und schдdlichen Philosophie in dem Wolffianischen Systemate Metaphysico von Gott, der Welt und dem Menschen. Halle: Wдhsenhauser.

9. Madonna, L. C. (2018). Die Zwei Logiken. In R. Theis, & A. Aichele (Hrsg.), Handbuch. Christian Wolff(S. 93-114). Wiesbaden: Springer.

10. Menzel, W. (1986). Vernakulдre Wissenschaft. Christian Wolffs Bedeutung fьr die Herausbildung und Durchsetzung des Deutschen als Wissenschaftssprache. Tьbingen: Niemeyer.

11. Psilojannopoulos, A (2013) Von Thomasius zu Tetens. Eine Untersuchung der philosophiegeschichtlichen Voraussetzungen der theoretischen Philosophie Kants in reprдsentativen Textender Deutschen Aufklдrung. Dissertation. BerlIn Humboldt Universitдt.

12. Risse, W. (1970). Die Logik der Neuzeit(Bd. II). Stuttgart, & Bad Cannstatt: Frommann-Holzboog.

13. Schneiders, W. (1992). Christian Wolff ьber Verstand und Vernunft. In Christian Wolff. Gesammelte Werke. III. Abteil. Bd.31. Novi Studi sulpensiero di Christian Wolff.Hrsg. von J. Йcole, H.W. Arnd u.a. (S.39 - 60) Hildesheim; Zьrich; New York: Geogr Olms.

14. Secundant, S. (2013). Leibniz's epistemology in its normative-critical foundations. [In Russian]. Odessa: Dom knigi.

15. Secundant, S. (2016) Zum Begriff der praktischen Logik und der reinen praktischen Vernunft bei Leibniz. In Wenchao Li (Hrsg.), Fьr unser Glьck oder das Glьck anderer. Vortrдge des X. Internationaler Leibniz-Kongress Hannover 18. - 23. Juli 2016. In 6 Bдnde (Bd. 2, 43-58). Hildesheim: Olms.

16. Secundant, S. (2020). Comparative analysis of the Leibniz's and Wolff's concepts of system. [In Ukrainian]. Sententiae, 39(1), 8-28.https://doi.org/10.31649/sent39.01.008

17. Tutor, J. I. G. (2018). Philosophiebegriff und Methode. In R. Theis, & A. Aichele (Hrsg.), Handbuch. Christian Wolff (S. 73-91). Wiesbaden: Springer.https://doi.org/10.1007/978-3-658-14737-2 4

18. Wolff, Ch. (1709). Aerometriae elementa, in quibus aliquot Aлris vires acproprietates juxta metho- dum Geometrarum demonstrantur. Lipsiae: Hered. Lankisianorum.

19. Wolff, Ch. (1713). Vernьnftige Gedanken von den Krдfte des Menschlichen Verstandes und ihrem richtigen Gebrauche in ErkдntniЯ der Wahrheit. Halle: Renger.

20. Wolff, Ch. (1716). Mathematisches Lexicon, darinnen in allen Theilen der Mathematick ьblichen Kunst-Wцrter erklдret. Leipzig: Joh. Fr. Gleditsch.

21. Wolff, Ch. (1720). Vernьnftige Gedanken von Gott, der Welt und der Seele des Menschen, auch allen Dingen ьberhaupt. Halle: Renger.

22. Wolff, Ch. (1726). Christian Wolffs Ausfьhrliche Nachricht von seinen eigenen Schriften. Frankfurt am MaIn Andrei und Heinrich Hort.

23. Wolff, Ch. (1728). Philosophia rationalis sive Logica, methodo scientifico pertractata. Francofuti, & Lipsiae: Renger.

24. Wolff, Ch. (1730). Philosophia prima sive Ontologia methodo scientifico pertractata. Frankfurt, &Leipzig: Renger.

25. Wolff, Ch. (1733). Der vernьnftigen Gedanken von Gott, der Welt und der Seele des Menschen, auch allen Dingen ьberhaupt 2. Theil. Frankfurt am MaIn Andrei und Heinrich Hort.

26. Wolff, Ch. (1737). Von der Weltweisheit und Naturlehre ingleichen der darinnen zu gebrauchende Lehrart. In Ch. Wolff, Gesammelte kleine philosophische Schriften. 2. Teil. : Von der Weltweisheit und von den besondern Stьcken der Vernunftlehre (S. 3-21). Halle: Regnerischen Buchhandlung.

27. Wolff, Ch. (1755). Philosophia practica universalis, methohdo mathematico conscripta. In Ch.

28. Wolff,Meletemata mathemtico-philosophica (S. 188-223). Halle: Renger.

29. Wolff, Ch. (1841). Christian Wolffs eigene Lebensbeschreibung. (H. Wuttke, Hrsg.). Leipzig: Weidmann.

30. Wundt, M. (1945). Die deutsche Schulphilosophie im Zeitalter der Aufklдrung. Tьbingen: Mohr. Wuttke, H. (1841). Ьber Christian Wolff den Philosophen. Eine Abhandlung. Leipzig: Weidmann. Zeller, E. (1875). Geschichte der deutschen Philosophie seit Leibniz.Mьnchen: Oldenberg. https://doi.org/10.1515/9783486722826

31. Zingari, G. (1980). Die Philosophie von Leibniz und die „Deutsche Logik“ von Christian Wolff. Studia Leibnitiana, 12(2), 265-278.

Размещено на Allbest.ru