Некласичне філософствування в побудові картини прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет «Одеська юридична академія»

Некласичне філософствування в побудові картини прав людини

Non-classical philosophy in the creating of human rights vision

Корнієнко Г.П., аспірант кафедри філософії

У статті досліджуються причини й підстави зміни філософсько-правових поглядів на права людини на основі змін світоглядних парадигм філософствування: класичного та некласичного. У результаті проведеного дослідження стає зрозумілим, якщо класична картина прав людини здійснюється в розвитку парадигми антропоцентризму, переконаності у винятковості людини, де права людини є природними, невідчужуваними і священними, то некласична теорія ставить проблему прав людини в іншому ключі, де до переліку прав входять права, породжувані спільними діями низки суб'єктів, де основне завдання суспільства й держави - турбота про кожну окрему людину шляхом колективних зусиль.

Ключові слова: права людини, філософсько-правові погляди на права людини, класична картина прав людини, некласична картина прав людини.

В статье исследуются причины и основания изменения философско-правовых взглядов на права человека на основании изменений мировоззренческих парадигм философствования: классического и неклассического. В результате проведенного исследования становится понятным, если классическая картина прав человека осуществляется в развитии парадигмы антропоцентризма, убежденности в исключительности человека, где права человека являются естественными, неотчуждаемыми и священными, то неклассическая теория ставит проблему прав человека в ином ключе, где в перечень прав входят права, порождаемые совместными действиями ряда субъектов, где основная задача общества и государства - забота о каждом отдельном человеке путем коллективных усилий.

Ключевые слова: права человека, философско-правовые взгляды на права человека, классическая картина прав человека, неклассическая картина прав человека.

The article inquires into the reasons and grounds for changing the philosophical and legal views on human rights regarding the changes in general paradigms of philosophizing. It becomes clear that the theories and concepts of human rights, created at different times and based on various methodological grounds, consistently form the holistic scientific worldview, where the formation of various human rights visions is primarily associated with different types of philosophizing (classical, non-classical, post-classical).

The classical viewpoint on human rights was shaped in the general context of philosophical and legal concepts, which were based on the idea of individualism and natural law postulates of liberalism. In the classical perspective, human rights are natural, inalienable and untouchable, they exist objectively as a result of a human being born. The classical vision of human rights is a rationalistic theory of human rights, which grounds on the concept of social contract as a source of law and the rule-of-law state and the principle of the division of state power. At the turn of the XIX-XX centuries, the new non-classical vision introduces a new viewpoint on human rights. Non-classical philosophy implies the type of philosophizing by which the thinkers tried to overcome the rationalistic paradigm of the classics. This philosophy was formed primarily as an antithesis of the classical one, as a certain “new philosophical thinking”. The new non-classical viewpoint on human rights proposed the new concern of society and the state - to care about each individual through collective efforts, while allowing pluralism in substantiating human rights from the standpoints of various philosophical and legal doctrines (Marxism, sociological jurisprudence, legal positivism, etatism, etc.). The distinction of the non-classical vision is the plurality of human rights theories and presupposition that each of them includes intrinsic objective knowledge.

Key words: human rights, philosophical and legal views on human rights, classical viewpoint on human rights, non-classical viewpoint on human rights.

До розуміння прав людини необхідно підходити історично, вони виникають і розвиваються на основі природної й соціальної сутності людини з урахуванням історичної динаміки суспільства й умов людського буття, що постійно змінюються. Кожна епоха вносила свої корективи в розуміння сутності прав і свобод людини. Уже в епоху античності мислителі замислювалися над взаємовідносинами особи та держави, саме в цей період починають формуватися теоретичні уявлення про права людини. Кожна історична система права включала і включає певну концепцію людини як суб'єкта права й відповідні уявлення про її права й обов'язки. З часом права людини змінюють зміст, форми, кількість, функції прав, посилюється спеціалізація їх впливу на навколишню дійсність. Як наслідок, у філософії формуються різні світоглядні парадигми в розумінні прав людини, в основі яких лежить своя специфічна методологія. У філософії права прийнято виділяти три концепції прав людини: класичну, некласичну й постнекласичну, з позицій яких цей інститут отримує свій розгляд та обґрунтування, має свої схеми пояснення й застосовує особливий стиль мислення.

Мета статті - зрозуміти, як некласичне філософствування вплинуло на формування некласичної картини прав людини з урахування змін, що відбулися в результаті переходу від класичної картини прав людини.

Теорії й концепції прав людини, створені в різний час і на основі різних методологічних посилок, послідовно вибудовуючись, складалися в цілісні наукові картини. Формування різних картин прав людини передусім складається в рамках класичного та некласичного філософствування. Розподіл на класичне та некласичне щодо характерних рис та етапів розвитку філософії й науки (як загалом, так й окремих їх галузей) отримав досить широке розповсюдження в сучасній науковій літературі. Таке розрізнення має місце й у філософії права, причому не лише з проблеми праворозуміння загалом, а й під час осмислення окремих правових феноменів [4, с. 43], зокрема феномена прав людини.

Контури класичної картини прав людини стали зрозумілі до кінця XVIII ст. Уявлення про права людини в рамках класичної картини формувалися в загальному руслі філософсько-правових концепцій, що базувалися на ідеї індивідуалізму, природно-правових постулатів і лібералізму. У класичному поданні права людини є природними, невідчужуваними і священними, вони існують об'єктивно як наслідок факту народження людини й відображають її конститутивні ознаки та соціоприродні умови буття. Поворотною в класичному розумінні прав людини стала епоха Просвітництва. Одним із досягнень у розвитку поглядів в епоху Просвітництва стала створена на новому етапі розвитку суспільства теорія природного права. Саме в цей період заговорили про права людини мислячої й діяльної, про людину, яка міркує, створює царство розуму та гуманізму. Подолання невігластва, виховання поваги до людської гідності бачилися основним інструментом такого суспільства. Це період буржуазно-демократичних революцій ХУП-ХУШ століть, які проголосили не лише широкий набір прав людини, а й принцип формальної рівності, що став основою універсальності прав людини, надав їм достовірне демократичне звучання. Класичним проявом ідеології буржуазії стає юридичний світогляд. Саме виникнення юридичного світогляду звільнило людину від пієтету перед релігією й політичною владою феодального типу, схоластикою та догматичними авторитетами, запропонувавши їй нову систему цінностей, основану на розумі й рівності. Класичним утіленням нового, «юридичного світогляду» стала теорія природного права, що отримала згодом широке розповсюдження. Вона ґрунтувалася на визнанні всіх людей від природи рівними й наділеними природними правами, розумом і вільною волею [2, с. 117]. Методологічною основою юридичного світогляду стає раціоналізм. «Нерозумному» феодалізму протиставляється уявлення про майбутнє «розумне» суспільство. Саме суспільство мислилося як сукупність юридично рівних індивідів, поєднаних складними договірними відносинами, врегульованими та гарантованими нормами права. Юридичний світогляд завдає нищівного удару феодалізму та його політико-правовим доктринам. У цей період розробляється нова раціоналістична теорія прав людини, в основу якої покладено концепцію суспільного договору як джерела права та правової основи держави й принцип поділу державної влади. Теорії суспільного договору починають складатися з XVII ст., наступне століття пропускає їх крізь призму концепції громадянського суспільства. Більшість філософів уважала, що на початковій стадії, у так званому природному стані, люди жили поза соціумом і володіли внаслідок цього необмеженими правами й абсолютною свободою. Однак вони дуже скоро зрозуміли, що така свобода їм не потрібна та що набагато вигідніше добровільно обмежити свої непомірні претензії, ніж розпочати «війну всіх проти всіх» (Т Гоббс) [1]. Це призводить до того, що люди укладають суспільний договір і переходять від природного стану до громадянського. Так, Руссо вважав, що перехід у стан свободи передбачає, що кожен індивід відмовляється від прав, які раніше належали йому, замість цього, він набуває громадянських прав і свобод. «Кожен із нас віддає свою особистість і всю свою міць під верховне керівництво загальної волі, і ми разом приймаємо кожного члена як нероздільну частину цілого. Замість окремої особи кожного, хто домовляється, цей акт асоціації негайно створює моральне й колективне ціле ..., яке отримує шляхом цього самого акту свою єдність, своє загальне я, життя й волю. Ця громадська особистість складена шляхом поєднання всіх інших осіб, яка мала в колишній час назву цивільної общини, а тепер називається республікою або політичним тілом ... Щодо учасників вони колективно приймають ім'я народу, окремо називаються громадянами як учасники суверенної влади та підданими як підлеглі законам» [8, с. 13-14].

Класичні уявлення про права людини, які склалися в період буржуазних революцій, у подальшому отримали загальне конституційне визнання й розвиток. Закріплення того, що розумілося під принципами природного права в революційних деклараціях про незалежність, створення документально оформлених конституцій - усе це сприяло уявленню про право як першооснову суспільства. Законодавчо суспільний договір закріплено в таких законодавчих актах, як Декларація незалежності США 1776 р., Декларація прав людини та громадянина 1789 р., Білль про права 1791 р., конституції демократичних держав. Зокрема, в Декларації незалежності США говорилося: «Усі люди створені рівними й наділені їхнім Творцем певними невідчужуваними правами, до яких належать життя, свобода та прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав людьми фундирувалися уряди, що черпають свої законні повноваження зі згоди керованих» [5, с. 14-18]. І хоча в різних державах окремі положення трактувалися неоднаково, ідея прав людини як засобу захисту особи від державного свавілля й держави як знаряддя захисту прав людини залишалася незмінною. некласичне філософствування право людина

На рубежі ХК-ХХ ст. нове некласичне мислення подає нову картину прав людини. Некласичне філософствування виражає тип філософствування, у рамках якого мислителі намагалися подолати раціоналістичні установки класики, вона формується насамперед як антитеза класичній, як певне «нове філософське мислення». Некла- сичну філософію можна визначити як підхід до людини, орієнтований на домінування особливого над загальним, а проблем людського існування - над теоретико-пізна- вальними проблемами. Тому вона змогла подолати лого- центризм, гносеологізм [3, с. 8].

Некласична картина відрізняється від попередньої класичної тим, що в противагу єдино істинної теорії прав людини допускається істинність інших теорій, при цьому передбачається, що в кожній із них міститься момент об'єктивно правильного знання. Альтернативне класичному, некласичне уявлення про права людини з'явилося під впливом процесів побудови основ соціалізму та колективізації, які виникли в суспільстві на рубежі ХІХ-ХХ ст. Революція 1917 року зруйнувала монархію, трансформувалися відносини держава-народ, озброївшись гаслом «диктатури пролетаріату». У країні формується авторитарний, а надалі й тоталітарний характер політичного режиму. Побудова основ соціалізму проходила в складній обстановці як усередині країни, цей період пов'язаний із реконструкцією народного господарства, соціалізацією засобів виробництва, колективізацією, так і на міжнародній арені. У всіх своїх аспектах і проявах (соціальних, економічних, політичних, духовних, моральних, побутових тощо) комуністична соціалізація засобів виробництва та самих виробників по суті й фактично означає деіндивідуалізацію, знеособлення, колективізацію, перетворення людини на масу, перетворення її в невиразний і позбавлений самостійності «будівельний матеріал» всеохоплюючої маси (класово політизованої та ідеологізованої «трудової маси», «трудящих мас», «трудового народу»), слухняний, безвольний і безправний «гвинтик» тоталітарної машини. Причому це в кращому випадку, а в гіршому випадку (за негативного класового маркування людини) вона підлягає знищенню як «ворог народу», ворог «трудящих мас», є «табірним пилом» Гулагу. Такі, як відомо, логіка і практика насильницького процесу виникнення й утвердження реального соціалізму, які, по суті, залишаються в руслі й у рамках марксистської теорії шляхів, засобів і форм соціалізації й комунізації життя людей [6, с. 261].

Нова картина прав людини спрямована на те, що перед суспільством і державою постає завдання турбуватися про кожну окрему людину шляхом колективних зусиль, при цьому допускається плюралістичність в обґрунтуванні прав людини з погляду позицій різних філософсько-правових доктрин (марксизму, соціологічної юриспруденції, юридичного позитивізму, етатизму тощо). Некласична теорія не відкидає пояснень класичної моделі, а доповнює й розширює розуміння об'єкта. Права людини в рамках цієї теорії подаються із «зовнішніх» щодо індивіда позицій, як його можливості, які він набуває завдяки зусиллям інших суб'єктів. «У результаті громадянські й політичні права стали характеризуватися як спосіб огородження та захисту індивіда від сваволі держави, а соціально-економічні права визначалися як засіб отримання індивідом допомоги від держави» [9]. Соціально-економічні права поставили людину в залежність від державної влади, тобто відхилилися від первісної ідеї - захистити особистість від довільного розсуду держави. Як зазначає М. Шевцова, в рамках цієї теорії також можна говорити про теорії октройованих прав людини» [10]. Вона ставить акцент на правах громадянина, відкидаючи поняття природних, природжених прав людини. Людина стає засобом досягнення цілей, що стоять перед державою; вона має бути цілком підпорядкована владі, що не знає над собою сили закону, що утримує своє панування за допомогою насильства. Нова політична система поглинає особистість, обмежує її права і свободи в інтересах соціалістичної держави. Це - реалізація системоцентристського підходу в його крайньому вираженні; держава - первинна; людина - об'єкт державного впливу. Ця теорія прав виражена в низці концепції правового статусу особистості, зокрема в концепції марксизму. Марксистська теорія заперечує природні права людини. Не існує прав людини взагалі, є буржуазні права і свободи, які охороняють приватну власність і дають змогу власникам засобів виробництва експлуатувати найману працю, є також права трудового народу в соціалістичній державі, що гарантують трудящим безкоштовне отримання від суспільства необхідних соціальних благ. Марксизм заперечує правову свободу і приватну власність як непотрібні класу найманих робітників і замінює їх зрівняльним розподілом усуспільненого національного доходу. Отже, в радянський період цілі класи й верстви суспільства були позбавлені не лише політичних, а й невід'ємних цивільних прав, таких як право на життя, особисту недоторканність, власність. Були відкинуті гарантії недоторканності особи, принцип презумпції невинуватості й багато інших. Наслідком цього стало нехтування загальнолюдських цінностей: принципу універсальності прав людини, загальної рівності, гідності особистості, справедливості, права на свободу особистий вибір і самовизначення, захист від свавілля влади [7, с. 89].

Ситуація в країнах Західної Європи й Америки також була не стабільна на початку ХХ ст., там вибухнула потужна криза, що змінилася економічною депресією, а в Європі набирали силу нацистський і фашистські режими. У цих умовах класичний підхід, пов'язаний із утвердженням вільної й сильної особистості, був уже неспроможний і вимагав критичної оцінки, оскільки практика наочно продемонструвала, що користування свободою може бути зовсім паралізовано недоліками матеріальних засобів. Тут суспільство вимагає, щоб держава взяла на себе значну частину соціальних функцій і надавала послуги соціально незахищеним верствам населення. У держави, у свою чергу, на соціально-економічні домагання індивідів виникає необхідність їх оформлення як юридичних прав. Під впливом таких обставин некласична картина перебудовує низку концептів прав людини й насамперед ті, що обґрунтовували соціально-економічні права. Так, якщо цивільні та політичні права нею стали характеризуватися як спосіб огорожі й захисту індивіда від сваволі держави, то соціально-економічні права визначені як засіб отримання індивідом допомоги від держави. Якщо метою перше названо встановлення рівності можливостей, то другі націлювалися до зрівнювання результатів. Якщо цивільні й політичні права пов'язувалися з вимогами умов вільної самореалізації особистості, то соціально-економічні права ототожнювалися з можливостями володіння індивідом соціальними благами, які могли забезпечити йому існування, що відповідає людській гідності в рамках досягнутого суспільством рівня матеріального добробуту. Некла- сична теорія «поставила проблему прав людини в іншому ключі - як суспільного завдання, ввела в перелік новий клас прав - права, що породжуються спільними діями низки суб'єктів, і визнала ... істинними кілька пояснень прав» [9].

Отже, стає зрозумілим, якщо класична картина прав людини здійснюється в розвитку парадигми антропоцентризму, переконаності у винятковості людини, то некла- сична теорія поставила проблему прав людини в іншому ключі, де до переліку прав увійшли права, породжувані спільними діями низки суб'єктів, тобто індивід отримує можливість реалізувати права завдяки зусиллям інших суб'єктів, отримує опіку від держави.

Література

Гоббс Т Левіафан, або Суть, будова і повноваження держави церковної та цивільної. Київ: Дух і літера, 2000. 606 с.

Демиденко Г.Г История учений о праве и государстве: курс лекций. 2-е изд., перераб. и доп. Харьков: Право, 2008. 432 с.

Капустіна Н.Б. Класичний і некласичний підходи у філософсько-правовому дослідженні феномену влади: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.12. Київ, 2005. 16 с.

Максимов С.И. Классическая и неклассическая модели осмысления правовой реальности в контексте коммуникативной парадигмы права. Правоведение. 2014. № 6. С. 41-54.

Международные акты о правах человека: сб. документов / сост. и авт. вступ. ст.: В.А. Карташкин, Е.А. Лукашева. Москва: Изд. группа Норма Инфра-М, 1998. С. 14-18.

Нерсесянц В.С. Философия права: учебник для вузов. Москва: Изд. группа Норма Инфра-М, 1997. 652 с.

Пуховська А.С. Еволюція розуміння прав людини в контексті юридичного позитивізму. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». 2013. Вип. 23. Ч. 1. Т 1. С. 86-91.

Руссо Ж.Ж. Об общественном договоре, или принципы политического права. Антология мировой философии: в 4 т. Москва: Мысль, 1970. Т 2: Европейская философия от эпохи Возрождения по эпоху Просвещения / ред. коллегия: В.В. Соколов и др. 776 с.

Сунгуров А. Права человека и другие близкие понятия: подходы к пониманию. URL: http://www.strategy-spb.ru/print.php?doc=296 (дата звернення: 15.01.2019).

Шевцова М.Н. Права человека: некоторые вопросы. Сибирский юридический вестник. 1999. № 4. С. 15-18.

Размещено на Allbest.ru