Філософія як галузь знання та форма духовного освоєння світу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ І ПЕДАГОГІКИ

Конспект лекцій

Філософія як галузь знання та форма духовного освоєння світу

Київ - 2019

Зміст

філософія наука духовний культура

1. «Філософія»: етимологія терміну

2. Предмет й специфіка філософського знання

3. Основні функції філософії

4. Структура філософського знання

5. Філософія як форма світогляду

6. Філософія та наука

7. Місце філософії в культурі та освітньому процесі

1. «Філософія»: етимологія терміну

Перш ніж почати вивчати якусь галузь чи науку, або ж опановувати певне ремесло, потрібно збагнути їхнє істинне при/значення, яке пов'язане з етимологією (від грец. ?фхмпн «правда», «істина» й грец. - льгпт - «слово, наука»), тобто з історією того слова, яким позначається ця галузь чи ремесло. Чому саме такий термін використовується відносно певного явища? Як він виник? З відповідей на ці та дотичні до них питання почнемо розгляд нашої теми.

Питання про походження слова «філософія» є ключовим для розуміння витоків й суті самого феномену. Цей термін має давньогрецьке походження, і якщо дослівно перекладати його з оригіналу «цйлпупцЯб», то можна помітити, що вказаний оригінал є результатом поєднання двох слів - «цйлп» (любов) та «упцЯб» (мудрість). Спробуємо глибше розібратися у зазначеному союзі слів та пов'язаному з ним змістовному наповненні.

У праці «Про життя, вчення та висловлювання славетних філософів» відомий давньогрецький історик філософії Діоген Лаертський (кінець II - поч. III ст. н. е.) посилається на незбережені роботи Гераклида Понтійського, в яких той зазначає, що першим, хто назвав філософію філософією, а себе філософом (цйльупцпт), був Піфагор (570 - 497 до н. е.). Також тут дається роз'яснення принципової відмінності філософа від мудреця у Піфагора: «мудрецем, за його словами, може бути тільки бог, а не людина. Бо передчасно було б філософію називати «мудрістю», а того, хто вправляється в ній - «мудрецем», мовляв він викарбував свій дух до межі; а філософ [«любомудр»] - це просто той, хто відчуває потяг до мудрості». Крім Діогена Лаертського цю думку передають й інші античні та середньовічні автори (Цицерон, Діодор, Климент Олександрійський, Ямвліх, Августин). На підставі вище окресленого помітно, що відмінність філософа від мудреця існує у рамках розходжень між безкорисливим споглядачем й теоретиком та практиком, мотивом вчинків якого постає багатство або слава.

У той час, як у багатьох античних авторів слово цйльупцпт розглядається як протилежність слову упцьт, у всіх інших випадках непроблематичним є смислове зближення інших слів з коренем «цйлп-». Приміром, у Гомера (цйльоейнпт, цйлпкЭсфпмпт, цйлпрбЯгмпн та ін.), Гесіода (цйлпрбЯгмпнет) чи Піндара (цйльмплрпт). У всіх цих випадках цйле?н означає не прагнення до недосяжного, а інтимний зв'язок з існуючим, з повсякденною дійсністю. На цій підставі можна припустити, що за таким же принципом мало б одного разу утворитися й слово цйльупцпт, цйлпупцЯб. Відомий німецький антикознавець В. Буркарт наводить приклад побідного значення з епізоду «Історії» Геродота, в якому лідійський цар Крез говорить грецькому мудрецю й політику Солону, що захоплюється його мудрістю (упцЯб), також тим, що той відвідав багато країн, керуючись любов'ю до мудрості (цйлпупцЭщн). Тут значення слів упцЯб і цйлпупцЭщн збігаються. Схоже ототожнення значень «упцЯб» й «цйлпупцЯб» має місце у Фукідіда, який від імені Перикла у відомій промові про афінян вказує на важливість мудрості без зніженості (цйлпупцп?мен ?нех мблбкЯбт).

У V ст. до н.е. в Афінах поряд з «любов'ю до прекрасного» (цйлькблЯб) культурною цінністю стає і діяльність мудреця (упцьт) або вченого (упцйуфЮт), сприяючи розвитку освіти, вихованню смаків, формуванню демократії. Однак вже у IV ст. до н.е. виникає конфронтація між словами «цйльупцпт» та «упцьт» й «упцйуфЮт». Прихильники філософії Сократа й Платона протиставляють істинну мудрість фальшивій й приватизованій мудрості софістів, які в очах «середнього класу» античних Афін подібно богемі в уявленні європейської буржуазії, компрометували себе демонстрацією нових форм життя, які були захоплюючими та водночас ганебними. На основі цієї ідейної боротьби Платон вперше змістовно наповнив термін «філософія» глибоким змістом відмінності пристрасного прагнення до недосяжного горизонту мудрості від божественної мудрості.

Слова «цйльупцЯб» та «цйльупцпт» були відомі й використовувалися в колі великих мислителів до Платона (Піфагор, Геракліт, Зенон, Анаксагор, Філолай), серед софістів (Горгійй, Алкідам) й істориків (Геродот, Фукідід). Слово «цйлпупцЯб», подібно до інших слів з коренем «цйлп-», передбачає, перш за все, не протилежність філософії й мудрості - обмеженого людською природою прагнення до мудрості та мудрості як абсолютного, божественного знання, недосяжного для людини, а непроблематичне зближення того і іншого. Сенс слова, в якому на перше місце ставиться «цйлп-», визначається, очевидно, крім «цйлЯб», ще її предметом, тобто значенням другого, наступного за «цйлп-», слова.

Найближчим за змістом до слова «філософія» є «філотея» («цйлпиейб»), тобто «боголюбіє». Їх об'єднує любов людини до предмету вселенсько-космічного масштабу. «Концепт упцЯб у його вищому формоутворенні є корелятом концепту кьумпт, яким позначається божественний порядок, який відбувся у світі». Інакше кажучи, у своєму первинному значенні «софія» - божественна мудрість. Тому любов до «упцЯб», як і любов до «иеьт», постає рідкісним різновидом «цйлЯб». Як «цйлпиейб» протилежна «иепцйлЯб», так «цйлпупцЯб» протилежна «упцЯб».

Разом з тим, слід враховувати те, що «філотея» передбачає прагнення до обоження (иЭщуйт, теосіс) в сенсі уподібнення богу у всій його величі, коли йде мова про преображення людини в результаті причастя до бога, спільності з ним, і це прагнення є абсолютно несумісним з потенціалом смертної людини. Філософія ж передбачає прагнення до обоження не в сенсі уподібнення богу, а у розумінні уподібнення людського пізнання божественній пізнавальній здатності - упцЯб-мудрості. Філософія та софія не є взаємо виключаючими, адже пізнавальні здібності людини реалізуються в душі (шхчЮ), що свідчить про здатність людини долати власну обмеженість. Для цього важливо розуміти специфіку тогочасного античного уявлення про душу як життєве начало світу в цілому та людини зокрема, що вплинуло на популярність вчення про її без-смертя у багатьох античних мислителів, включаючи вже згаданих Піфагора та Платона. Зусиллями душі людина долає обмеженість себе як смертної тілесної істоти. Прагнення до мудрості є, згідно античності, проявом діяльності вищої частини душі - розуму (нп?т) або, як це прийнято з часів Платона, проявом діяльності розуму як самостійної субстанції, що керує душею.

Отже, філософія як прагнення до мудрості постає вселенсько-космічною універсалізацію значення любові-цйлЯб догомерівської доби (передача дружніх почуттів у сім'ї й кровно-спорідненій громаді). Найвиразніший приклад цього значення знаходимо в поемі Емпедокла «Про природу»: «То під дією Любові (Цйльфзфй) вони (елементи) сходяться в одній світобудові, то від лютої ненависті (цпспэменб НеЯкепт) несуться кожен порізно… склеєні у єдине світове Ціле (ф? р?н)». Поряд з тим, «цйлпупцЯб», людська здатність осягати вселенської-космічне буття, не рівнозначна упцЯб - божественному володінню абсолютною істиною про світ, на чому наголошує й Піфагор, зазначаючи, що «мудрецем же може бути тільки бог, а не людина».

Філософ - той, хто здатний досягти стану безпосереднього споглядання вселенської-космічного цілого. При цьому, він не зупиняється у цьому стані, у своїх спробах пізнати повноту реальності й оволодіти істиною, а абсолютна істинність інтуїтивного осягнення світу як цілого й, відповідно, заснованого на ньому філософського вчення, завжди залишається для нього проблемою. Платон, обговорюючи питання протистояння полярних позицій у розумінні природи буття, - тілесної (позиція, яку пізніше будуть кваліфікувати як матеріалізм) й безтілесної як душа (позиція, яку назвуть ідеалізмом), - пристає на позиції останньої, але вважає, що у суперечці шукають «лише істину», а тому, незважаючи на протилежність позицій, саме завдяки спільним зусиллям ідеалістів й матеріалістів, філософія мотивується пошуком істини, що, на його думку, насправді відрізняє філософів від софістів, для яких важлива не істина, а торгівля знаннями, не має значення істинними або хибними.

Саме це зіткнення позицій та постійна проблематизація у сенсі спроб істинного пізнання світу містяться у змісті самого слова «цйлпупцЯб». Цей аспект дуже тісно пов'язаний з упцЯб як, згідно давньогрецьким уявленням, божественною здатність, здатністю осягнення космогонічного процесу, а ще мудрістю як здатність розуму бути причетним, за словами В. Топорова, до «вищої й найбільш універсальної сили», здатністю вбачати у цій «силі» єдність «всього у всьому». А також він пов'язаний з поняттям «фЭчнз», яким давні греки позначали здатність мистецьки або майстерно створювати речі (твори), й асоціювали з будь-яким видом мистецтва (поезією, музикою, архітектурою тощо). Наводячи паралелі з «фЭчнз», упцЯб також є здатністю створювати технічно досконалі речі. Але за значенням, як підкреслює В. Топоров, вони не лише не синонімічні, а й відмінні. У міфопоетичних текстах майстра, творця-деміурга («деміург» у давньогрецькій культурі - будь-який ремісник: тесляр, швець, гончар, музикант, поет та ін.) тоді назвуть мудрим, а його ремісничу творчість (фЭчнз) мудрістю у сенсі упцЯб, коли його мистецтво дароване йому богами. У цьому сенсі, людський розум є мудрим, якщо він причетний до божественних всесвітньо-космічних процесів. Особливо чітко це можна про-стежити на прикладі співставлення образів жіночих й чоловічих божеств у давньогрецькому пантеоні. «Якщо упцЯб є здатністю божественного розуму вбачати всесвітньо-космічну єдність як те, що саме себе породжує, тоді зрозуміло, що софійний розум є природною - з позиції міфу - приналежністю богині-матері, у грецькій міфології, перш за все, - Геї, Матері космосу, а потім - і богиням, які функціонально походять від цього персонажу. В образі Зевса у грецькій міфології найвиразніше, ніж у образах якихось інших чоловічих божеств, передається ідея виникнення космосу шляхом його створення. Зевс, перш за все, - бог-деміург космосу».

Відповідно до андрогінності (поєднання двох статей, бісексуальна природа) космогонічних божеств, яка свідчить про взаємо доповнення двох версій походження космосу (моделей спонтанного породження й створення), схожий характер відносин існує і між видами мудрості, що відображають ці дві моделі: між мудрістю-упцЯб та мудрістю-фЭчнз. Справа у тому, що упцЯб передбачає у якості свого опосередкування й наповнення фЭчнз, тоді як фЭчнз містить у собі упцЯб як свій внутрішній момент. Це породжує питання: що ж є, все ж таки, первинним - упцЯб чи фЭчнз? Космос виник миттєво чи був створений поетапно? Для міфологічної свідомості, в якій співіснували різні варіанти, проблеми не існувало, натомість для філософів ця проблема була принциповою, розв'язання якої й спричинило появу самої цйлпупцЯб.

Тому-то філософи постійно підкреслювали, що вони не мудреці, а тільки любителі мудрості, що усвідомлена та артикульована ними проблема не так просто вирішується. Скільки б відповідей не знаходили, вони завжди будуть проблематичними, а процес їх пошуку залишатиметься життєво важливим. А звідси й потреба поєднати слово «цйлЯб», яке означає дружню й приятельську любов як життєво важливу цінність, зі словом упцЯб в єдиному понятті. З подачі Піфагора, Сократ й згодом Платон, головні фігури античної філософії класичного періоду, чітко розрізняють значення слів «цйльупцпт», «упцьт», «упцйуфЮт». Апелюючи до мудрості бога, яка абсолютно перевершує людську, філософи, які спираються на істинний сенс слова «цйлпупцЯб», опонують софістам, що претендують на володіння «якоюсь особливою мудрістю, яка перевершує людську».

Таким чином, термін «філософія», яким ми позначаємо цей курс, має давньогрецьке походження й складається з двох слів - «цйлп» (любов) та «упцЯб» (мудрість), в результаті чого виходить «любов до мудрості» («цйлпупцЯб»). Цей неологізм із притаманним йому первинним значенням увів Піфагор у VI ст. до н.е., розуміючим під ним не мудреця, а людину, яка «відчуває потяг до мудрості». Враховуючи те, що у своєму первісному значенні терміном «упцЯб» античні мислителі позначали божественну мудрість й здатність осягнення космосу у його цілісності та повноті, саме тому вони не вважали та не називали себе мудрецями, не претендували на володіння істинною мудрістю, яка, як було тоді прийнято, містилася у міфах, релігії, переказах, що дійшли з давніх-давен, від предків. Носіями такої мудрості, перевіреної століттями й тисячоліттями, вважалися жреці та старійшини. Право на володіння такою мудрістю згодом відстоювали й софісти (упцйуфЮт), у полеміці з якими Сократ і Платон розвинули піфа-горійське трактування терміну «філософія», відкривши, що прагнення людини до мудрості, яке також сприймалося як любов-дружба («цйлЯб»), приятелювання, не те саме, що володіння цієї абсолютною божественною здатністю. Отже, якщо Піфагор запропонував слово-концепт «цйльупцЯб», то Сократ теоретично й практично артикулює та стверджує спосіб життя, який передбачається первинним змістом цього слова, а Платон розвиває сенс слова «цйлпупцЯб» до рівня вчення про філософію, завершуючи її становлення як особливого виду пізнавальної діяльності, особливого типу світогляду та стилю життя.

2. Предмет й специфіка філософського пізнання

Минуло більше 2,5 тис. років, а питання «Що таке філософія?», «Чим вона займається?» та «Які завдання вона вирішує?» й досі зберігають свою актуальність. Одні вважають філософію наукою, інші навпаки мистецтвом, треті акцентують увагу на різних формах світогляду, станах душі, інтелекту, особистого досвіду. Для когось вона є метою, а для деяких засобом, способом раціонального, ірраціонального, а то й зовсім інтуїтивного розуміння самого себе та навколишнього світу.

За часту можна зустріти дві відповіді на питання «Що таке філософія?». Перша полягає в тому, що філософія - це діяльність, а не предмет, тобто нею потрібно займатись, практикувати, а не вивчати. Інша полягає в тому, що філософія значною мірою є питанням концептуального аналізу - це мислення про мислення. Обидві ці пропозиції містять у собі зерна істини, однак вони є незадовільними, не дають повного уявлення про зміст й предмет філософії. Замало сказати «філософувати» або «аналізувати мислення чи поняття», адже питання полягає в іншому: філософувати про що, у який спосіб, аналізувати які поняття і як?

Один із найпростіших способів зрозуміти, що таке філософія, це розглянути коло питань, які є важливими для філософів. Спільним для всіх цих питань є те, що на них можна відповісти лише силою думки, розмислу, тоді як у інших дисциплінах існують різні способи пошуку відповідей на питання, що їх хвилюють. Приміром, вивчення природи чи давніх рукописів, проведення експериментів чи опитувань, побудова апарату чи моделі або за допомогою комп'ютерного моделювання тощо. Усе це можна назвати «емпіричними дослідженнями». Результати цих досліджень - нові відкриття та факти - часто стосуються філософії, але емпіричні дослідження не можуть дати відповіді на філософські питання.

Що це за питання? Насправді, їх чимало, але спробуємо окреслити лише найбільш значимі.

Що таке людина й у чому її сутність? Чи існує Бог? Що таке душа? Чим є все те, що нас оточує, тобто світ, реальність? Чи можна пізнати цей світ? Чи представляють наші відчуття, зір, дотик, слух, смак і запах справжню картину навколишнього світу? Чи кожна подія має причину? Якщо у кожної події є причина, чи це сумісне з можливістю зробити вільний вибір? Що таке матерія, свідомість і як вони співвідносяться між собою? Як розуміти істину і які її критерії? Що означають слова свобода, рівність, зло, добро, справедливість, ненависть, любов? Як взаємодіють розум й тіло в нас самих? Чи може мораль бути чим-небудь, крім суб'єктивної? Що обґрунтовує існування універсальних законів у світі? Чи правильно я розумію себе і світ, в якому живу? Чи можна, спираючись на розум, пізнати сутність речей? У чому сенс життя та яке призначення людини?

Принципова неможливість різних людей дійти згоди щодо зазначених питань, і не лише людей інших професій, але й філософів упродовж 2,5 тис. років існування філософії, свідчить про їхню вагомість й фундаментальність для розуміння людиною себе та світобудови. Про те, що це не буденні питання, а так звані філософські питання-проблеми, які розвивають й стимулюють думку у процесі пошуку відповідей на них, тобто вони «відкриті» й саме у цій відкритості їхня евристична значимість. Різні відповіді на ці та подібні до них питання якраз і складають основу багатьох різних визначень філософії, які з різних позицій розкривають настільки захоплюючу й водночас загадкову сферу людської діяльності. Це підкреслює важливість не стільки відповідей, скільки запитань у межах філософського пізнання. Специфіка філософського мислення у тому, що кожна відповідь на попереднє питання породжує нове, змушуючи думку не зупинятися на досягнутому, перетворює процес розмислу на динамічний та захоплюючий трилер, який захоплює та вражає.

Разом з тим, це свідчить про потужний пізнавальний потенціал філософії та її особливий соціальний статус. Філософське пізнання, стимулюючи та культивуючи мислення людини, сприяє не лише її духовній та інтелектуальній, але й соціокультурній еволюції, у процесі якої вона виробляє систему знань про засади й фундаментальні принципи власного існування, про сутнісні та най-загальніші характеристики ставлення до світу, природи, до себе самої та до інших як співтворців соціальної реальності. І відмінність цього пізнання від емпіричного у тому, що воно черпає ресурси з себе самого, де мислення є водночас суб'єктом, об'єктом й засобом. Пізнавати дійсність й себе по-філософськи - звернутися до джерел себе, почати діалог із собою, задаючи собі вищевказані запитання, і у такий спосіб формувати відносини з усім тим, що знаходиться навколо, зі світом.

Коли ми відносимо філософське пізнання до сфери думки, розмислу та мислення, безумовно, у цьому є сенс, адже чим у такому випадку є філософія, згадуючи Б. Рассела, як не «тренуванням розуму» (intellectual training). Але це не значить, що варто забути про почуття, емоції. Людина, яка звертається до джерел філософського пізнання, вступаючи у діалог із собою та світом, здебільшого робить це під впливом певних зовнішніх викликів, тобто коли у її житті стається (або не стається) щось таке, що потребує звернення до ресурсу філософського мислення. Мова йде про людей інших професій, а не філософів, які займаються подібними інтелектуальними практиками системно, взявши їх за основу своєї діяльності та фаху. Так ось, події, які трапляються у нашому житті або у світі в цілому, підштовхують нас до того, щоб ми замислювалися над ними, оскільки вони стосуються нас прямо або можуть стосуватися нас опосередковано, приміром, коли йдеться про світові економічні та екологічні проблеми. З метою вирішення цих проблем, людина звертається до тренувань розуму за допомогою ресурсу філософії, актуалізуючи у мисленні режим вище окреслених питань.

Оскільки все, що відбувається у світі й у нашому житті чи житті наших рідних, друзів й близьких, має стосунок до окремої людини персонально, саме тому це не може її не хвилювати, не викликати у неї жодних емоцій. Людина «вбудована» у цей світ, а тому для неї життєво важливо, за для власного щастя та безпеки, відчувати тісний зв'язок та перебувати у гармонійних відносинах з цим світом, від чого залежить її особистий успіх. Саме тому, філософське пізнання це не сфера «чистого мислення», тотального відчуження чи відсторонення від реальності, навпаки, це «тренування розуму» потрібне, у свою чергу, для того, щоб тримати себе у формі, збалансувати й гармонізувати своє життя відповідно до цілей та викликів. Для того, щоб зрозуміти й відчути себе справжнього, потрібно пізнати світ таким, яким він у всіх його гранях і нюансах. Б. Рассел наголошує: «Нiхто не може сподiватися стати гарним фiлософом, якщо в нього вiдсутнi деякi почуття, якi не є дуже поширеними. Вiн має володiти сильним бажанням зрозумiти свiт, наскiльки це можливо; i заради розумiння вiн має хотiти подолати ту вузькiсть кругозору, яка унеможливлює правильне сприйняття. Вiн має учитися думати i вiдчувати не як представник тiєї чи iншої групи, а просто як людина. Якби вiн змiг, вiн звiльнився б i вiд тих обмежень, якi накладає на нього людська природа. Якби вiн змiг сприймати свiт, як марсiанин чи житель Сирiуса, якби вiн змiг бачити свiт, як бачить його метелик, який живе тiльки один день, або ж як iстота, яка живе мiльйони рокiв, вiн був би кращим фiлософом. Але це неможливо, оскiльки ми невiддiльнi вiд нашого тiла i людських органiв сприйняття. Якою ж мiрою можна подолати цю людську суб'єктивнiсть? Чи можемо ми взагалi щось знати про те, що таке свiт насправдi, на противагу тому, чим вiн нам уявляється? Саме це i хоче знати фiлософ, i саме заради цього вiн має пройти таке тривале тренування неупередженостi».

Філософствування як «тренування неупередженості» передбачає певний рівень абстрагування, коли мова йде про оперування загальними поняттями й звернення до фундаментальних питань, але виключно для того, щоб краще та глибше пізнати світ у його конкретних проявах, людське житті у його динаміці та закономірностях. Філософське пізнання «відсторонюється» від реальності, формуючи «погляд зі сторони», допомагає нам наповнити наші знання про світ повнотою конкретики, а тому за своєю суттю є абстрактно-конкретним.

Зазначений ступінь абстрактності та неупередженості, що уможливлює «вихід за межі» будь-якої локалізованої ситуації, породжує ще дві не менш важливі та пов'язані між собою риси філософського пізнання - критичність й свободу. На кшталт живого організму, який не може жити без води, повітря та їжі, філософське мислення неможливе без свободи та неупередженого погляду на себе. Свобода - простір розгортання мислення, а критичність - умова його розвитку, відсутність якої є вірним шляхом у напрямку догматизму, застою та деградації. Вчитися пізнавати світ й себе з позиції філософії - демонструвати самостійність у судженнях й оцінках про світ на самого себе. Неупередженість й критичність філософського пізнання наближають до об'єктивності оцінки, незаангажованості, сприяють подоланню обмеженості кругозору людини, а відтак забезпечують відповідну гнучкість і нетривіальність мислення, без чого неможлива свобода як досвід самоздійснення. Це той досвід, про який відомий український філософ М. Попович говорив, як про свободу побачену й відчуту або зсередини («для»), або зовні («від»), що підсилена лептою здорового скептицизму.

Говорячи про предмет філософського пізнання, то необхідно відмітити, що він є полікомпонентним, а отже непростим. У процесі його осмислення, хотілося б відштовхнутися від цікавої думки німецького вченого К. Ясперса: «Філософія - спосіб, яким людина усвідомлює буття світу та себе саму й на підставі якого вона живе, виходячи з цього усвідомлення». Що дає нам це визначення, якщо його проаналізувати. По-перше, розуміння, що предмет філософії складається зі щонайменше чотирьох компонентів: а) буття світу в сукупності його проявів; б) людське буття в цілому; в) усвідомлення або пізнання людиною буття світу та себе, як окремо, так і у взаємозв'язку; г) спосіб життя, який виникає на підставі зазначеного усвідомлення. По-друге, предмет філософії вміщує в себе теоретичний (процес пізнання та осягнення) та практичний (втілення результатів пізнання у системі дій, у життєдіяльності людини) аспекти. Це вкотре підкреслює те, що філософія не є «сухим», виключно книжним знанням, навпаки, вона «спровокована» самим життям, а тому повинна допомагати розібратися у всіх його складнощах й перипетіях.

Зі сказаного вище стає зрозуміло, що предметом філософії є ??будь-яка об'єктивна й суб'єктивна дійсність, яка зацікавлює людину та породжує у неї питання, на які вона намагається дати осмислені та раціонально обґрунтовані відповіді. І робить вона це, опираючись на доступні їй знання, досвід, певною мірою вірування, переконання, інтуїцію. Інакше кажучи, предметом філософії може бути все, з приводу чого у людини виникають питання, відповідаючи на які, вона намагається виробити власні уявлення стосовно об'єкту інтересу. У зв'язку з цим цілком доречно говорити про філософські погляди чи навіть філософію окремої людини, особливо, коли йдеться про конкретику, з чим ми постійно маємо справу в повсякденному житті. У цьому сенсі, кожна людина є філософом, коли використовує вищеозначений мисленнєвий ресурс, або, як висловився Г. Фіхте: «Вибір кожним філософії, залежить від того, яка він людина, бо філософська система - не мертве начиння, яке можна відкладати або брати за бажанням; вона одухотворена душею людини, що володіє нею» Фихте И.Г. Первое введение в наукоучение // Соч. В 2 т. Т. 1. М., 1993. С. 460..

Поряд із цим аспектом нас цікавить також філософія як предмет, як соціальне явище, що є результатом розвитку не окремої людини, а суспільства в цілому, і тому в наведеному вище трактуванні поняття «людина» вживається в узагальненому значенні. У зв'язку з цим необхідно зауважити, що попри окреслення предмету філософії крізь призму позачасових й універсальних критеріїв, в окремі історичні епохи цей предмет конкретизувався й на перший план філософських розмислів висувалося коло певних питань, які притаманні певній епосі. Наприклад, ключовою рисою перших філософських вчень у Стародавній Греції був космоцентризм, у межах якого основні зусилля були спрямовані на пізнання космосу, природи. Пізніше, у період процвітання давньогрецьких міст-полісів, інтереси філософів змістилися до соціальної та антропологічної проблематики, етики, державного устрою. Виникнення та посилення позицій християнства у Європі призводять до зміни ключової риси філософського пізнання, якою стає теоцентризм, тобто основним предметом його інтересів стають Бог й результати його творіння. Епоха Відродження, яка слідувала за середніми віками, повернула філософію до мистецтва (естетики) й значною мірою до людини, змінивши теоцентризм на антропоцентризм із гуманістичним змістом. У Новий час, який датується XVII-XVIII ст., пошуки філософів переорієнтовуються на експериментальну та «точну» науку, що на перший план виводить питання пізнання й наукових методів, відстоюючи принципи наукоцентризму та логоцентризму. Криза класичної філософії та раціональності у другій половині XIX ст. актуалізує проблеми інтуїтивного, нераціонального, несвідомого, перетворюючи їх на головний предмет аналізу некласичної філософії у першій половині ХХ ст., що, у свою чергу, породжує особливий інтерес до проблем мови, логіки, свідомості, тлумачення та інтерпретації текстів. Наприкінці минулого століття популярною стає так звана постнекласична філософія, яка винесла на обговорення питання місця кризових явищ у сучасній культурі та проблеми, зумовлені експансією нових інформаційних технологій та бурхливим розвитком мас-медіа. Міркуючи над проблемою «кінця історії» та неспроможністю людини впоратися із масивами інформаційних потоків, які на неї сьогодні обрушилися, сучасні філософи виступають за розмивання меж традиційного філософського європейського знання, засад й цінностей, за асистемність й деконструкцію, що відповідають новим реаліям. Поряд із цим, однією з найбільш актуальних проблем у рамках новітньої філософії на рубежі ХХ-XXI ст. є осмислення сутності й наслідків процесу глобалізації, яка охопила практично всі сфери суспільного життя та спричинила серйозні проблеми сучасності, вирішення яких потребує зокрема й філософського осмислення - проблеми безпеки та тероризму, енергетичних ресурсів, екології, демографії, подолання бідності тощо.

Отже, предметом філософії є пізнання та усвідомлення буття світу й людини у їх загальному прояві та взаємовідношенні, а також спосіб життєдіяльності, що ґрунтується на результатах цього пізнання. Звідси випливає, що предмет філософії вміщує теоретичний (процес пізнання та осягнення) та практичний (сукупність дій) аспекти, на яких опирається система філософського знання. Серед характерних рис філософського пізнання, завдяки яким воно має особливий статус, можна виокремити: 1) запитально-відповідальна форма; 2) концептуальність й цілісність; 3) фундаментальність й універсальність; 4) взаємозв'язок абстрактного та конкретного, об'єктивно-неупередженого та персонального елементів; 5) динамізм; 6) критичність; 7) свобода.

3. Основні функції філософії

Вирішуючи ті чи інші проблеми, формулюючи закони, певні принципи або висуваючи гіпотези, ідеї і теорії, філософія виконує різні функції, найважливіші з яких: світоглядна, пізнавальна, методологічна, інтегративна, культурно-виховна, аксіологічна, етична та ін. Всі вони тісно пов'язані між собою, а роль і значення кожної з них визначаються відповідно до сфери застосування філософії, рівня і характеру вирішуваних нею завдань:

· світоглядна - по праву займає перше місце, адже відношення людини до світу, її розуміння самої себе та навколишньої дійсності, а також тлумачення різних подій, явищ, як і свого призначення, безпосередньо залежать від її світогляду, в якому тісно переплітаються вірування і знання, почуття і емоції, раціональне і ірраціональне, досвід, інтуїція і багато іншого. Отримати цілісну картину світу без філософії неможливо, тому що тільки вона стягує різні, не взаємозалежні між собою світоглядні фрагменти в єдине ціле, вибудовуючи узагальнені, послідовні та логічно несуперечливі погляди людей на на світ й самих себе. При цьому філософія відволікається від частковостей, деталей, несуттєвих подробиць і акцентує увагу на загальних зв'язках, єдності властивостей всіляких речей і явищ;

· гносеологічна (пізнавальна) - філософія пояснює раціонально те, що не піддається перевірці дослідним шляхом, опису чи безперечному спростуванню, тобто те, що не може бути розкрите, досліджене та проаналізоване наукою. Пропонуючи свої теорії, гіпотези, концептуальні підходи до пояснення тих чи інших нерозкритих або недостатньо вивчених явищ, філософія певною мірою заповнює незадоволений інтерес до їх пізнання, залишаючи тим самим менше простору для міфологічних і релігійних фантазій. Інше фундаментальне завдання, яке вирішує філософія, реалізуючи, тим самим, гносеологічну функцію, стосується питань про те, що є істина, які її критерії, бо будь-який пізнавальний процес в кінцевому рахунку так чи інакше спрямований на встановлення істини;

· аксіологічна (ціннісна) - піднімаючи питання сенсу життя, смерті і безсмертя, оцінюючи в категоріях «добре», «погано», «цінно», «корисно», «марно» ту чи іншу дію, подію чи явище, філософія відділяє довгострокове від короткотермінового, відокремлює поверхневі процеси від фундаментальних, головне від несуттєвого, вона формує відповідні потреби, які тісно пов'язані з ціннісними уподобаннями людини. Тим самим задаються певні переваги, ціннісні установки і пріоритети, тобто формується відповідна система цінностей, яка, будучи найважливішою характеристикою людей, відображає їх життєву позицію та істотно визначає їх поведінку в суспільстві;

· культурно-виховна - філософія розширює кругозір людей, будить їх інтерес до пізнання, формує та розвиває культуру теоретичного мислення. Будучи універсальною формою освоєння і пізнання світу, вона вбирає в себе кращі досягнення та робить їх надбанням всього людства. До того ж вивчення історії філософії різних країн і народів дозволяє краще зрозуміти їх минуле і справжню культуру, сприяє обміну ідей і взаємовпливу культурних традицій, що, безсумнівно, має важливе значення під час вирішення багатьох проблем, тісно пов'язаних з культурною спадщиною;

· етична - ще одна функція філософії, яка стосується поведінки людей та відносин у тому чи іншому суспільстві. Такі цінності, як, наприклад, моральні, їх природа, базис і практична роль у суспільному житті є предметом дослідження філософії, що істотно впливає на норми і правила, які складаються в суспільстві та що встановлюються природним шляхом, тобто практикою реального життя. Такі норми є найважливішим регулятором суспільних відносин і проявляються у процесі взаємодії людей, на рівні їх зв'язків й взаєморозуміння. Узагальнюючи, можна сказати, що філософія завжди розкривається та резюмується в моралі, у поведінці всіх членів суспільства;

· методологічна - випливає з трактування поняття «метод», яке походить від грец. methodos - шлях, дослідження й означає певний спосіб досягнення тієї чи іншої мети, а також сукупність прийомів чи операцій, спрямованих на теоретичне і практичне освоєння дійсності. Це шлях дослідження, що прокладається філософом або вченим до предмету свого вивчення. Іншою важливою методологічною функцією філософії є ??розробка різних категорій, які відіграють принципову роль як у філософії, так і в окремих наукових дисциплінах;

· інтеграційна - функція, яка теж тісно пов'язана з наукою, та передбачає постійне залучення нових об'єктів і явищ реальної дійсності до сфери теоретичних досліджень людини, а також потребу в більш глибокому вивченні різних сторін вже пізнаного, що супроводжується появою окремих наук, котрі не тільки виділяють об'єкт і предмет свого дослідження, але і створюють також свою, характерну тільки для даної науки мову, категоріальний апарат і т.ін. Разом із тим, розмежування наук супроводжується послабленням зв'язків між ними, втратою здатності активно впливати на вирішення складних комплексних завдань, при цьому відбувається процес інтеграції наукових знань й зусиль з подолання тих чи інших проблем. В цьому відношенні філософія стає сполучною ланкою для міждисциплінарного спілкування та вироблення фундаментальних понять, зміст яких приймається й використовується в одному і тому ж контексті різними науками.

4. Структура філософського знання