Дещо про сучасну технократичну версію соліпсизму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України

Дещо про сучасну технократичну версію соліпсизму

Шалашенко Геннадій Іванович кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософської антропології

Насамперед слід зазначити: запропоновані нижче міркування базуються на тому припущенні, що для філософсько-антропологічної занепокоєності щодо неоднозначного впливу стрімкого розвитку новітніх технологій - і в першу чергу інформаційних - на життя сучасної людини є достатньо серйозні підстави.

Річ у тім, що сучасний сплеск технологічної активності за всієї своєї «новітності» також не спроможний остаточно звільнитися від «коду лю- диномірності» всередині себе, тобто від приреченості на те, щоб тою чи іншою мірою, в тій чи іншій формі, нести в собі ознаки людського самовизначення, а відтак ознаки певного світовідношення і світоосягнення.

Через те ми вважаємо, що питання про «метафізичні потенції», а отже як про гносеологічні, так і, зрештою, онтологічні уявлення, прово- ковані розвитком сучасних інформаційних, науково-технічних, генно-інженерних і т. п. технологій не варто вважати «закритими», «вичерпаними», в силу, мовляв, їх «метафізичності». Це реальна сучасна проблема. Адже певна резистентність філософської взагалі і онтологічної зокрема тематизації, її затята обов'язковість для живої мислячої істоти «людина» демонструється не лише всіма історичними формами позитивізму, кожна з яких раніше чи пізніше мусила виплекати в собі самій свою власну метафізику. Ми маємо прекрасну нагоду спостерігати більш свіжий випадок «антиреалістичної онтології», до якої подекуди тяжіють, наприклад, сучасні нейрологічні дослідження, особливо у підгалузях, які є в певному сенсі межовими, як от когнітивна нейрологія, нейролінгвістичне програмування, нейропсихологія, на проблемах яких і живиться т. зв. нейрокон- структивізм, тобто філософська теорія, котра насамперед базується на твердженні, що ми сприймаємо не речі та факти самі по собі, а скоріше тільки те, що конструює наш мозок на основі сенсорного вводу.

Сам прогрес у дослідженнях роботи мозку, заглиблення у деталі і закономірності його креативного функціонування постійно актуалізує онтологічну проблему розрізнення реалістичної та антиреалістичної інтерпретації категорії існування. Подібні дослідження виявляють, наприклад, що в цілому прийнятна і справедливо заохочувана після кантівської критики чистого розуму філософська установка на те, що розуміння речей і фактів з необхідністю передбачає розуміння самого процесу розуміння, містить у собі чимало підводних каменів, і насамперед, вони постають як ті прикладні галузі інтелектуально-когнітивної діяльності людини, до виняткової компетенції яких якраз і належить зокрема філософське питання про взаємозалежність розуміння та існування, оскільки «всезагаль- ний» рівень його розв'язання є гранично беззмістовним. Інакше кажучи, суто філософські проблеми «оживають» виключно в процесі постановки і розв'язання конкретних когнітивних пошуків.

Як зазначає Маркус Ґабріель у своїй роботі «Існування у світлі реального мислення», той варіант антиреалістичної онтології, який провокується нейроконструктивізмом, не може бути послідовним, оскільки втрачає будь-яку пізнавальну спроможність і зазнає саморуйнації одразу, як тільки спрямовує свої власні установки на самого себе. Звичайно, цей катаклізм як наслідок «самозастосування» методологічних засад нейроконструкти- візму, має місце за тієї умови, коли ігнорується проблема диференціації модусів всередині самої категорії існування. Саме тоді виникає враження, що існування є повністю, - «як таке», - залежним виключно від конструктивно-творчого потенціалу мозкової активності. Адже ми, справді, мусимо визнати, що образи оточуючого середовища, певною мірою «виробляються у мозкові». Той ментальний образ середовища, або мій внутрішній «монітор», на якому з'являються тримірні або чотиримірні розмаїті предмети, нейроконструктивізм уподібнює до мапи, яка дійсно відповідає тому, що відображає, проте лише в тому сенсі, що вона дозволяє відповідну орієнтацію. Однак це зовсім не означає, що сам «пейзаж» є саме таким, яким він конструюється на «мапі»: «Ментальний образ середовища існує так само, як і мапа, тільки завдяки тому факту, що ми їх обох побудували мислено, що згідно з нейроконструктивізмом, завжди може бути краще пояснене тим фактом, що ми розуміємо функцію залучених мозкових процесів більш детально»(Магкщ Gabriel) . Іншими словами, в ментальному образі Шварцвальда, який дозволяє нам успішно орієнтуватися у цьому лісовому масиві, немає «ні грама» самого Шварцвальда.

Проте, якщо бути послідовним у дотриманні принципових настанов нейроконструктивізму, мусимо визнати, що у висхідних уявленнях про конструктивну спроможність мозкових процесів також не міститься «ні грама» мозку, яким він є сам по собі, тобто якщо сам мозок сприймати крізь призму цих принципових настанов, слід визнати, що мозок, що сприймає сам себе, має справу не з мозком, а з його ментальним образом, в якому так само мало «власне мозку», як мало самого по собі Шварцвальду на мапах Google. Наші уявлення про речі і факти, в тому числі і про мозок, як вони є самі по собі за такого підходу тяжіють до того, щоб перетворитися на похідну від образів довкілля, які виробляє мозок, який сам є лише ментальним образом, який він сам виробляє. Така «хитка», радикально непевна когнітивна позиція нанівець зводить наші гіпотетичні припущення про «відповідність», перетворюючи їх на «чисте сподівання» з його «куцою», обмеженою чисто інструментально-прагматичною пізнавальною спроможністю.

Проте реальний процес пізнання, зрештою, не може у радикальний спосіб обійтися без самої ідеї відповідності, яка б виходила за межі ситуативної успішності певної дії як узгодженості розуму з самим собою. Він з необхідністю потребує узгодження своїх «стосунків» з онтологічними передумовами і можливостями свого виконання, - потребує адекватного сучасному етапу розвитку «розуміння розуміння» («саморозуміння розуму») встановлення стосунків епістемології з когнітологією, як таким способом пізнання пізнавального процесу, який розглядає останній певною мірою ззовні, з точки зору сучасних умов його уможливлення. Якщо ж ми дотримуємося припущення, що світ конструюється виключно мозком, то само це твердження, у цілковитій відповідності до його власного інтенці- алу, ми можемо розглядати як невизначене щодо істинності, тобто як цілком можливо хибне, помилкове припущення, і відтак, можливо, ніякого мозку й не існує, як і центральної нервової системи etc., і «всі розмови про мозок включно з образами, які ми утворюємо сьогодні, використовуючи найкращі технічні засоби, взагалі не стосуються мозку. Але що ж в такому разі має бути? Якщо ми вважаємо, що у нас немає ні центральної нервової системи, ані мозку в собі, то теорія рухне» (Markus Gabriel). У результаті самозастосування нейроконструктивізмом своїх власних принципів ми отримуємо нісенітницю: «з тези про те, що мозок сам будує свій світ на основі електричних імпульсів, виникає теза про те, що самого по собі мозку може й не бути. Але хто ж тут конструює тоді?... Одним словом, чи не є нинішня технократична нейронна версія тези Шопенгауера про світ як уявлення навіть більш неправдоподібною, ніж соліпсизм Шопенгауера, тому що вона починається на доказовій основі і звідти неконтрольовано перетворюється на надмірно узагальнену метафізику?»(Markus Gabriel).

Отже, маємо тут зазначити, що жодне стрімке і ефективне просування на шляху пізнання тонкощів та відповідного інформаційно-технологічного оснащення нашої власної пізнавальної здатності не спроможне ви- корінити певну проблему, яка становить центральний нерв філософування людини щодо власного осягнення реальності, або щодо онтологічних засад такого осягнення в його комплексності, тобто осягнення довкілля, самої себе та іншої людини. І проблему цю можна було наразі сформулювати таким чином (Звичайно, лише як варіант або аспект): Якщо й можна погодитися з тим, що «питання -- “хто" встанавлює спосіб розрізнення? -- ... не має сенсу в конструктивній онтологичній позиції, оскільки «хто» з'являється уже у зв'язку з самим способом розрізнення, всередині такого способу розрізнення, тобто всередині реальності», тобто з тим, що «будучи лише розрізненою всередині себе, реальність “набуває” своїх “хто” и “що”» (Дацюк), то водночас неможливо проігнорувати й ту обставину, що «ніхто» навряд чи в змозі здійснити розрізнення, в результаті якого виникає «хто». Конструктивізм в цьому відношенні є потенційно соліпсис- тичним, позаяк провокує рухатися до самознищення: якщо він є, то його немає. На практиці (тут - теоретичній практиці), справа виглядає, звичайно, не зовсім так. Жоден конструктивізм не бажає бути самовбивцею, а тому змушений бути непослідовним. Нейроконструктивізм, наприклад, все ж таки припускає наявність певного «хто» до здійснення означеного розрізнення, а саме мозку. Щоправда, в такому разі, як ми бачили, виникає питання: а хто продукує уявлення про той мозок, який і конструює ментальні образи світу та ті розрізнення в ньому, без яких не існує «нікого» й «нічого», в тому числі и самого мозку? Виходить, мозку немає до того моменту, поки він не починає творчо конструювати ментальний образ світу? І будь-який конструктивізм як когнітивна позиція, в решті-решт, приходить до такого самоконструювання світів, котре, будучи позбавленим опори у вигляді реальності з максимально стійкою модальністю, тобто, висловлюючись «старорежимною» мовою діалектичного матеріалізму, реальності, існування якої не потребує прояснення нами механізмів нашої пізнавальної діяльності (або погоджується з певною локальною неможливістю такого прояснення - з локальним антиреалізмом) - об'єктивної реальності, - без такої опори будь-який конструктивізм як філософія пізнання є саморуйнівним.

онтологічний існування нейроконструктивізм мислення

Список використаних джерел

1. Дацюк С. Горизонты конструктивизма.

2. Markus Gabriel. Existenz, realistisch gedacht.

References

1. Datciuk S. Gorizonty konstruktivizma [The horizons of constructivism].

2. Markus Gabriel. Existenz, realistisch gedacht.

Размещено на Allbest.ru