Освіта, як вид духовного виробництва і соціальний інститут

Размещено на http://www.allbest.ru/

Семінар 5

Тема: «Освіта, як вид духовного виробництва і соціальний інститут»

Сутність і природа освіти

Розглядаючи сутність феномену "освіта", вчені виділяють наступні смислові значення даного поняття: освіта як загальнолюдська цінність, освіта як соціокультурний феномен і педагогічний процес.

Освіта в буквальному сенсі означає формування образів, закінчених уявлень про досліджуваних предметах. В. А. Сластёнін під освітою розуміє єдиний процес фізичного і духовного становлення особистості, процес соціалізації, свідомо орієнтований на деякі ідеальні образи, на історично зафіксовані в суспільній свідомості соціальні еталони (наприклад, спартанський воїн, доброчесний християнин, енергійний підприємець, гармонійно розвинена особистість) . У такому розумінні освіту виступає як невід'ємна сторона життя всіх товариств і всіх без винятку індивідів. Тому воно є насамперед соціальне явище, що являє собою цілеспрямований процес виховання і навчання в інтересах людини, суспільства і держави.

Освіта стала особливою сферою соціального життя з того часу, коли процес передачі знань і соціального досвіду виділився з інших видів життєдіяльності суспільства і став справою осіб, що спеціально займаються навчанням і вихованням. Однак утворення як соціальний спосіб забезпечення успадкування культури, соціалізації і розвитку особистості виникає разом з появою суспільства і розвивається разом з розвитком трудової діяльності, мислення, мови. Функції навчання і виховання в первісному суспільстві, передачі культури від покоління до покоління здійснювалися всіма дорослими безпосередньо в ході прилучення дітей до виконання трудових і соціальних обов'язків. Освіта здійснювалося комплексно і безперервно в процесі самого життя.

У Середні століття школи, як правило, відкривалися й утримувалися церквою, викладання вели ченці і священики. Їхньою головною метою було поширення релігії, зміцнення впливу церкви в суспільстві. У найбільш великих школах поряд з навчанням читання, письма, рахунку, співу, латини вивчали геометрію, астрономію, музику, риторику. Готували такі школи не тільки служителів церкви, але і освічених людей для світської діяльності. У XIX ст. здобуття освіти ототожнювалося з формуванням людини, розвитком цілісної, гармонійно розвиненої особистості. У Федеральному законі від 10 липня 1992 № 3266-1 "Про освіту" освіті надається узагальнюючий поліфункціональний сенс, і воно представляється цілеспрямованим процесом оволодіння особистістю або групою людей науковим розумінням навколишнього світу, відповідає сучасному рівню розвитку суспільства, науково- технічного прогресу. Освічена людина об'єктивно розуміє і оцінює події в світі і в житті людей, усвідомлює себе і своє місце в суспільстві. Його відрізняє володіння духовними цінностями, основами культури відносин і поведінки, що сприяють творчості, творення і самовдосконалення. Результатом освіти виступає освіченість, професійна компетентність, менталітет людини як важлива властивість його особистості, несвідомих однозначно до наявності у нього дипломів.

Саме тому освіта розглядається в якості загальнолюдської цінності.

Освіта як соціокультурний феномен розглядається як засіб трансляції культури, опановуючи якої людина не тільки адаптується до умов постійно мінливого соціуму, а й стає здатним до активності, що дозволяє виходити за межі заданого, розвивати власну суб'єктність.

Це дозволяє вивчати освіту на загальнокультурному тлі, досліджувати його факти і явища в руслі інтеграції педагогіки і культури.

Освіта як педагогічний процес - це рух від цілей освіти до його результатів шляхом забезпечення єдності навчання і виховання. Сутнісною характеристикою педагогічного процесу є цілісність як внутрішню єдність його компонентів, відносна їх автономність.

Соціальні функції освіти

Сутність системи освіти як соціального інституту полягає насамперед у її соціальних функціях.

Соціальна функція освіти - це роль, яку соціальний інститут виконує стосовно потреб суспільства або його частини.

Більшість українських соціологів традиційно виділяють наступні функції освіти. 

Функція професійної соціалізації, тобто підготовки кваліфікованих кадрів для всіх сфер суспільного життя. Щодо даної функції то за прогнозами ЮНЕСКО, рівень національного добробуту, що відповідає вищим світовим стандартам, досягнуть лише ті країни, працездатне населення яких на 40 - 60 % становитимуть люди з вищою освітою.

Виховна функція освіти полягає у формуванні за допомогою цілеспрямованої діяльності у підростаючих поколінь певних рис, світогляду, визнання домінуючих у даному суспільстві норм поведінки, ціннісних орієнтацій, тобто у в підготовці майбутніх поколінь до виконання ними певних соціальних обов'язків.

Освіта також виконує й функцію соціального контролю, нагляду за дитячою, підлітковою та частково юнацькою віковими групами.

Функція соціального захисту поширює потенційні соціальні можливості людини у професійному та особистому самовизначенні, особливо за ринкових умов.

Гуманістична функція підкреслює її ціннісні аспекти у предметі діяльності та суб'єктивно - об'єктивному змісті.

Урбаністична функція розкриває вплив освіти на міграційні процеси. Демографічна функція підкреслює вагомість культурно-освітніх факторів у демографічних процесах у державі. 

Освіта виконує й ряд інших функцій.

Соціологія досліджує соціальні принципи освіти, на яких побудовані освітянські системи сучасності. Вони полягають у наступному:

1. Принцип загальності освіти, або демократизації школи визначає доступність освіти для будь-яких соціальних та етнічних верств населення.

2. Принцип безперервності освіти демонструє наслідування, вертикальний та горизонтальний зв'язки між усіма ступенями навчання, стимулює до підвищення кваліфікації.

3. Принцип освіти широкого профілю тяжіє до гуманітарного змісту навчання, його фундаменталізації та багатопрофільності.

4. Принцип поєднання навчання з вихованням посилює гуманістичний компонент освіти, відображає координацію дій через школу, всіх навчальних, виховних, культурних, комунікаційних та інших соціальних інститутів та їх впливу на особу.

5. Принцип інтенсифікації нагромадження знань вимагає від сучасної системи освіти переробки наукової, економічної та соціально-політичної інформації, її ретельного відбору відповідно до потреб навчання, а значить й певної структурної мобільності та механізмів внутрішнього самооновлення.

6. Принцип полі культурності освіти відображає певні аспекти побудови плюралістично-інтегрованих освітніх систем у етнічно неоднорідних суспільствах.

7. Принцип інституційної рефлексії, означає здатність системи освіти до соціальної та змістової адаптації під впливом науково-технічного та соціального прогресу.

8. Принцип випереджаючого розвитку освіти закладається у порівнянні з динамікою соціального руху, він активно відстоюється сучасною соціологією як провідний фактор соціогенезу освіти.

9. Принцип інноваційності в освіті. Сучасна наука вважає за доцільне сполучити з принципами зваженого консерватизму у освітянській політиці для збереження інституційної цілісності та ціннісних надбань у освіті.

10. Принцип елітарності набуває нового змісту, що пов'язане як з якісним відбором учнів за рівнем їх здібностей і таланту, так і з диверсифікацією формалізованих інститутів, що становлять структуру системи освіти.

Типи передачі й засвоєння культури та інституту освіти

освіта соціальний інститут

Типи відтворення або іншими словами передачі й засвоєння культури - поняття, покликані розкрити філософську основу, дати теоретико-методологічні обґрунтування внутрішнього розмежування культури. Коли ж виникає необхідність у емпіричному вивченні процесів культурної диференціації, культурних відмінностей у суспільстві, вчені звертаються до більш конкретних понять, за допомогою котрих стає доступним вивчення реалій культурного процесу.

Культура має власні закони і функціонування. Істотні зміни, що відбуваються в культурі, не завжди можна пояснити соціальними причинами. Сучасна культурологічна наука і досі чітко не пояснила той факт, що культура не переставала розвиватися в найкритичніші періоди тієї чи іншої епохи. Вона продовжувала розвиватись в умовах гострої кризи рабовласницького і феодального суспільства, а також у роки фашистських диктатур та за тоталітарних режимів.

Феномен культури -- це діалектична єдність перервного і неперервного. Законом розвитку культури є спадковість. Будь-яка культура одночасно традиційна і новаторська. Сама єдність перервного і неперервного дозволяє виділяти в культурі певні етапи й періоди її розвитку, навіть цілі епохи та цивілізації.

Культура, як продукт суспільної практики здійснює активний вплив на людей, на їхню життєдіяльність. Люди не лише створюють культуру в процесі матеріальної та духовної діяльності, але й оволодівають здобутими знаннями, тобто зайняті засвоєнням культури. Будь-яка діяльність - практична чи теоретична, матеріальна чи духовна, поряд із творчим аспектом включає й аспект функціонування тобто засвоєння культури. Чим ширші масштаби створення культурних цінностей, тим більший обсяг діяльності необхідний для успадкування культури, для її передачі новим поколінням, творчого відтворення. Законом функціонування культури є її засвоєння, збереження і передача наступним поколінням. Суспільство формує різноманітні форми і способи передачі культурних цінностей. Передача і засвоєння культури здійснюється різними способами: шляхом виховання, мови, освіти, через традиції та звичаї. Такі способи дістали назву традиційних форм передачі. У межах соціальної спільноти людей ці форми утворюють досить складну ієрархічну систему, яка акумулює і відтворює духовні цінності, погляди, ідеї, принципи, зразки поведінки і діяльності, мислення і почування, риси національного характеру. В ході історії відбувається не лише оволодіння набутим досвідом, але й подальший розвиток і вдосконалення культури, створюються нові культурні цінності, змінюються традиційні форми передачі і засвоєння культури. В найбільш загальній формі можна виділити два аспекти діяльності: професійну й непрофесійну, що спрямовані на збереження духовності.

Размещено на Allbest.ru