Історія ранньохристиянських дискусій (твори Юстина Філософа, Татіана та Мінуція Фелікса)

Annotation

Babenko Y., Bucharska I. History of Early Christian Discussions

The article deals with the cultural and historical prerequisites for the emergence of early Christian apologetics (2-3 century AD). The attention was focused on three ancient texts whose style and content give an idea of the era and the communicative acts of the ancient Church. These are the First and Second Apologies of Justin Martyr (the Philosopher), "Speech against the Hellenes" by Tatian the Assyrian and "Octavius" by Minucius Felix. In the article such general scientific research methods as analysis of the stylistic features of ancient messages, synthesis and generalization of accumulated information were used.

The main task of the apologies was the protection of Christians, as well as the education of target recipients and secondary ones. The maximum goal is conversion to faith. At the same time, the language of apology is lively and understandable not only to intellectuals, but also to ordinary people. However, approaches to solving these problems are varied. For example, Justin Martyr tried to seek common ground among Christians and Gentiles, turning to philosophy and mythology. Tatian rejected the significance of the addressees and pointed out the failure of their beliefs. Minucius Felix used the format of the literary work. In his book, he showed paganism and Christianity in the form of two calm interlocutors; he argued on both sides with the subsequent victory of the Christian. Apologetics gives rise to Christian discussion. In turn, the Christian discussion has been going on for two millennia: sometimes in the works of art and in the media, we see a dialogue, and sometimes a confrontation between the Church and the society. Therefore, we hope that the result of our work will be useful for further study of the topic of early and late Christian communications.

Keywords: Christianity; early Christian discussions; apology; Justin Martyr's works; Tatian's works; Minucius Felix's works.

Вступ

Постановка проблеми. Релігійна тема - одна з найбільш обговорюваних в історії людства, адже, починаючи з первісних часів, різні етноси і народи не обходилися без власних культів та вірувань. Це й одна з найскладніших тем: велика кількість релігій (понад 5 тис., згідно з О. Васильєвою [1, с. 38]), їхня глибина і виняткове значення створюють розмаїття наукових підходів і методів їх класифікації, а також унеможливлюють єдине визначення релігії. Однак християнство виділяється з-посеред інших. Видатний мислитель Георг Вільгельм Фрідріх Гегель саме його поставив на вищий щабель після філософії, називаючи «абсолютною релігією» [2]. Із найдавніших часів свого існування християнство викликало подив: тринітаризм; олюднення одного бога з трьох, щоби зазнати жорстокої кари і нею перемогти смерть; різке неприйняття інших релігійних систем; революційне вчення про любов та рівність; смисл Євхаристії (головного таїнства християн) та агапи (вечері-зібрання для Причастя); масова готовність послідовників жертвувати своїм життям та ін. Усе це стало причиною не лише нерозуміння, а й масштабних переслідувань з боку іновірців - як владних структур, так і народу.

Тільки на початку ІІ ст. від Р.Х. почали з'являтися християнські тексти у відповідь - апології (від грец. apologia -- «заступництво, виправдання»), що з плином часу набували гостроти і яскравого полемічного забарвлення. Протистояння дало поштовх релігійним дискусіям, у яких християнство посідало то позицію обвинувача, то позицію відповідача. Такі дискусії проіснували до сьогодні й наразі тривають у своєму стародавньому діалогічному форматі, використовуючи майже ті самі закони, що в давнину (див., напр.: листування У. Еко і кардинала Мартіні [3], Ф. Бегбедера і єпископа ді Фалько [4], православні телепередачі типу «Не вірю» та ін.). Давня апологетика, зокрема, безпосередньо пов'язана з сучасною - думки, які висловлювались язичниками, нерідко трапляються й зараз [5, с. 36].

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Неодноразово до теми раннього християнства зверталися різнорівневі дослідники - від істориків та перекладачів до священиків і теологів, у сучасності та в минулому. Ґрунтовне висвітлення проблеми знаходимо в колективній праці під ред. А.В. Вдовиченка «Ранньохристиянські апологети ІІ- N ст.» [6], автори якої намагаються не тільки представити персоналії, а й дати уявлення про епоху та про апологію як явище. Хронологічно упорядковані нариси-портрети християнських апологетів пізньої античності надані І. П. Реверсовим у роботі «Апологети: захисники християнства» [5]. Науково коментовані джерела знаходимо у виданні «Твори древніх християнських апологетів» [7]. Окремі розділи підручника В. В. Симонова (архім. Пилипа) «Вступ до історії Церкви» [8] присвячені аналізу праць богословів. Не втратили актуальності енциклопедичні статті видатного візантиніста Б. М. Меліоранського [9]. Блискучий аналіз богословських течій ранньохристиянської доби надає відомий західний історик церкви Стюарт Дж. Холл у підручнику «Учення і життя ранньої Церкви» [10], деякі з тез якої діалогічно співвідносяться з ідеями відомого історика-антикознавця І. С. Свенцицької (див., напр.: [11]).

Мета статті - охарактеризувати основні риси й віхи розвитку ранньохристиянської дискусії з виділенням особистостей авторів, цілей, адресатів та виокремити особливі прийоми, використані у творах проповідників.

Об'єкт дослідження - апологетична спадщина ранньохристиянських письменників, серед яких Юстин Філософ, Татіан, Мінуцій Фелікс.

Методи дослідження. У статті були використані загальнонаукові методи дослідження, а саме: аналіз особливостей стародавніх апологій та узагальнення набутої інформації методом індукції.

Результати і обговорення

Християнська Церква (мається на увазі община віруючих, «екклесія») на початку свого існування (приблизно сер.-кін. I ст. від Р.Х.) стикнулася із багатьма труднощами щодо власної організації, подальшого напрямку руху та побудови чіткої догматичної бази віровчення. Ще надто розрізнена і непевна, вона ставила перед собою лише нагальні практичні завдання. Наприклад (за Б.М. Меліоранським): фіксацію історичних подій, діянь і проповідей перших прозелітів; викладання і тлумачення вчення стосовно приватних питань по мірі того, як їх ставило життя; підтримку за допомогою письмових актів моральної та віронавчальної єдності між розсіяними громадами [9]. Сюди можна віднести і вирішення долі іудейських законів Старого Заповіту в новій релігійній системі.

Апологетична література, до якої ми звернемося, народиться згодом (20-ті роки ІІ ст.) - для боротьби проти гностицизму (напр., «Проти єресей» Іринея, «Проти валентиніан» Тертуліана та ін.), іудейського презирства («Діалог з Трифоном іудеєм» Юстина, «До іудеєв» Апполінарія та ін.) і потужних, але передсмертних нападів традиційної елліно-римської культури (про них мова піде далі). Так, християнство «приходить у свій час», коли духовні потреби і прагнення людства збільшуються, поглиблюються; коли широким масам стає замало культу імператора або мітраїзму, філософії стоїків та кініків, яка не може дати спільності і спасіння [11, с. 36-37]. Але задля того щоб «утримати позиції» язичництва, а разом з тим підвалини держави, римські імператори або численні намісники повсякчас призначали християн своєрідним «цапом відбувайлом» при будь-яких негараздах.

Виходячи з цього, «ініціатором» міжрелігійної дискусії можна справедливо назвати язичницьку сторону. Перші християнські апологети не поступалися опонентам у знаннях, зокрема філософії та міфології, оскільки освіта була однаковою і саме освічені люди античності поклали початок християнській науці [8, с. 267].

Згідно з класифікацією В.В. Симонова, їхні твори умовно можна розподілити на дві групи [8, с. 267]:

- судові [пояснювальні] - написані, щоб закликати владу припинити переслідування;

- наукові - створені, щоб опонувати саме язичницькій філософії.

Беручи до уваги, що тогочасна християнська література майже не дійшла до сучасності або дійшла не в повному обсязі [10, с. 69-70], розглянемо обидві групи, які однаково представляють для нас інтерес.

Судова апологія була традиційною для античної риторики, і не дивно, що апологети обирали цей жанр і стилізували тексти саме під нього. Однак жодна з прохристиянських промов не лунала в суді - це було просто неможливо на той час із різних причин [6, с. 23] і часто той, хто хотів виступити із захистом, сам ставав жертвою (див., напр.: Апологія Юстина, ІІ, 2 [12]). історичний змістовний стильовий ранньохристиянський дискусія

Найпершим апологетом уважається Кодрат, твір якого був адресований імператору Адріану в 120-ті рр. (не зберігся). Християнський письменник Ієронім Стридонський називає його «апостоловим учнем» (!) і оповідає, як разом з Арістідом, ще одним захисником, Кодрат представив своє послання вищим щаблям влади. Основне положення твору - не засуджувати християн без предмету звинувачення, через одну тільки назву. Як не дивно, воно не лише дійшло до імператора, а й спрацювало - Адріан написав листа проконсулу Азії з тим самим наказом [7, с. 275].

Але, вочевидь, ефект цих послань був недовговічним: ще одна з давніх апологій, авторства Юстина Філософа (Мученика), майже слово в слово повторює дуже важливий «меседж» попередників: «За одним іменем, крім дій, пов'язаних з ним, не можна судити, що добре, а що лихе»... «у себе ви нікого з обвинувачених не караєте, доки вони не будуть викриті; а у нас одне ім'я приймаєте за доказ провини» (Апологія І, 4) [12]. Ця апологія, яка ще називається великою (містить 68 міні-розділів), написана пізніше, за царювання Антоніна Пія, або Благочестивого (138-161 рр.), йому ж і адресована, тому що, незважаючи ні на ім'я правителя, ні на спокійну обстановку за «п'яти хороших імператорів», несправедливі доноси і покарання забирали життя порядних людей Римської імперії лише за релігійною ознакою. Однак, як відомо, античні листи не обмежуються одним адресатом, оскільки вся тогочасна культура заснована на відкритості («.і до всього народу римського»). Можна лише здогадуватись, через скількох людей проходили подібні послання.

Свідком декількох смертних вироків був і Юстин, тоді ще простий шукач істини, язичник, греко-римлянин із провінції Палестина. Мужність і твердість сповідників нової віри справили враження на філософа і переконали в їхній безвинності [12]. З прийняттям християнства (130-ті рр.) він кидає всі сили на роз'яснення віровчення, захист одновірців і проголошення істини. «Усякий, - впевнений філософ, - хто може сповіщати правду і не сповіщає, буде засуджений Богом. Боячись цього, і я вважаю обов'язком шукати співбесід з вами, і це не з користолюбства або марнославства» («Діалог з Трифоном іудеєм», гл. 82) [13]. Тому він подорожує з Близького Сходу на Захід, у центр імперії, проповідуючи і дискутуючи на своєму шляху. Декілька разів зупиняється в Римі, там же засновує богословську школу.

Язичницька сторона загалом висувала три обвинувачення (до нас дійшли лише в цитатах християнських авторів), а саме: безбожність християн (не вірили в численних богів); порушення державного спокою і порядку (очікували іншого царства, не підтримували культ імператора тощо); аморальність і розпуста (збиралися вночі або рано вранці, приймали кров і тіло, чоловіки і жінки разом). Перша апологія була послідовною відповіддю на це, чітким роз'ясненням на безпідставні претензії. А наступну (малу) апологію, у якій розбиралася конкретна судова справа стосовно розлучення християнки із чоловіком-язичником, Юстин написав на адресу сенату.

Звісно, у таких непевних умовах залишатися відомим християнином довго не вийде: приблизно в 165 р. Юстин Філософ прийняв мученицьку смерть і відтоді вшановується як святий у трьох християнських конфесіях.

Основними стильовими рисами його апологій є:

- ввічливість (автор не полишає дипломатичних тонкощів, тим більше пам'ятає про головного адресата - імператора. Обов'язкове і правильне оформлення послання з урахуванням імен і титулів: «До імператора Тита Елія Адріана Антоніна Благочестивого Августа Кесаря...» (Ап. І, 1 [12]));

- на доповнення наполегливість і сміливість, якій властива навіть різкість: «те, що нерозумно робиться вашими правителями всюди, змусило мене написати цю промову на захист нас, які однієї природи з вами і ваші брати, хоча ви . не хочете визнавати [це] через славу ваших примарних достоїнств» (Ап. ІІ, 1) [12];

- відповідальне усвідомлення себе часткою соціуму християн, застосування інтегрального утворення «ми»: «Зізнаємося, що ми безбожники стосовно цих уявних богів» (Ап. І, 6) [12];

- усе ж таки поблажливість до думки опонентів, їхню озлобленість він вбачає не в них самих, а у впливі на них демонічних сил. Юстин пояснює, що демони були прототипами для створення аморальної міфології, яка тепер заважає сприймати істинне вчення: «остерігайтеся, щоби демони, на яких я вже вказував, не звабили вас і не відхилили, прийняти і зрозуміти слова наші (адже вони намагаються тримати вас у рабстві)» (Ап. І, 14; також 23, 58) [12];

- схвальне ставлення до еллінської філософії (зокрема, Сократа, Платона) з такою думкою, що вона передчувала пришестя Христа і виростала із вчення Мойсея: Бог помістив своє Слово у всесвіті на зразок літери Х (Ап. І, 60) [12]. Тобто наявний пошук спільного з опонентами.

З кожним роком християнство ширилося і набувало послідовників. Разом з його поступовим зміцненням голоси апологетів ставали гучнішими, а філіппіки - різкішими. Уже не таким толерантним був учень Юстина Татіан (Таціан Ассирієць, прибл. 120 р.н.). Уродженець Ассирії, він мав надто запальний характер, як це видно з його «Промови проти еллінів» [5]. У ній автор доводить переваги християнства над язичництвом за віровченням, мораллю і давністю. Причому християнству приділено менше уваги і левову частку становить аргументована критика іншої сторони. Адже, як скаже пізніше славнозвісний Тертуліан, «...дозволено співіснувати з язичниками, але розділяти з ними звичаї - неприпустимо» [11, с. 168]. Із перших слів він докоряє еллінам за їхню гордість освіченістю, науками і мистецтвами, хоча це все надбання «варварів», інших народів [7, с. 9]. Таким чином автор займає позицію повного заперечення користі язичницької культури, з чого випливає і загальний тон звернення до адресатів [6, с. 24]. Виходячи з вищевказаних фактів, «Промову проти еллінів» Татіана можна вважати скоріше полемічною, аніж апологетичною.

Найвизначнішими особливостями твору є:

- колективний адресат;

- безсистемність викладу;

- занадто різка критика язичництва, у тому числі і давньої філософії, до якої його вчитель ставився з великою повагою, знаходячи в ній проблиски божественної істини [5, с. 77-78]. «Тому не повинні приваблювати вас урочисті збори філософів, які зовсім не філософи, які суперечать самі собі і базікають, що кожному зійде на думку» (гл.3) (цит. за: [5, с. 78]);

- «нападницький» характер: автор не відчуває себе беззахисним, навпаки, обрушує з усією силою свого слова докори й осуди: «.ми не маємо нічого безглуздого, а ваші розповіді - чисті дурниці» (гл. 21) (цит. за: [5, с. 84]);

- на відміну від Юстина, автор обходиться без зайвих «церемоній», і багаторазове звертання «елліни» починає виглядати своєрідною образою: «Навіщо ви, елліни, як в кулачному бою, хочете підбурити проти нас громадську владу?» (гл.4) (цит. за: [5, с. 79]); «Такі й ви, елліни; ви визнали владу багатьох, а не Одного» (гл. 14) (цит. за: [5, с. 83]) тощо.

Незважаючи на усю нестрункість твору за формою, кожна його частина «працює» на розкриття головної думки щодо вивищення християнства над язичництвом [7, с. 9]. Висока аргументованість тез Татіана і сила доводів наділила «Промову.» великою повагою серед інших християнських письменників, таких як Климент Александрійський, Тертуліан, історик Євсевій Памфіл та ін. [7, с. 10].

Кінець ІІ - початок ІІІ ст. від Р.Х. ознаменувався появою таких апологетів, як Марк Мінуцій Фелікс з Карфагена, вищевказаний Квінт Септимій Тертуліан. Спільна у їхніх творах не лише тематика, а й мова - обидва писали латиною, тоді як попередники - грецькою. Обидва відмовилися від використання біблейських цитат задля більш «наукового» підходу, а це підвищувало авторитет вчення в очах іновірців [6, с. 29]. Тертуліан прославився як плідний письменник і вчений-богослов, засновник західної наукової християнської традиції [14, с. 171]. На відміну від нього, Мінуцій відомий одним лише «Октавієм» (І пол. ІІІ ст.) [15], який являє собою цілком літературний твір. Утім, дослідники вважають саме цю працю кращою апологією за літературними достоїнствами і логікою доказів, що не дивно, бо автор надихався роботами Цицерона [8, с. 269].

Найпершою характерною рисою «Октавія» є об'єм - можна назвати його повноцінною книгою, що містить 40 великих розділів із підпунктами. По-друге, у ньому зібрані всі масові уявлення про християнство воєдино. По-третє, наявні три героя - Октавій, християнин, його опонент Цецилій і сам автор, що виступає в ролі арбітра. Щодо історичності персонажів, А.В. Вдовиченко вважає, що прототипом язичника був непохитний захисник римської релігії, ритор і юрист Корнелій Фронтон [6, с. 30]. Однак, оскільки ІІІ століття є завершальним у гоніннях на християнство (Медіоланський едикт було прийнято у 312 р.), слова Цецилія у творі пронизані невпевненістю, роздвоєнням між філософуванням і давньою вірою в «маленьких» домашніх богів, невдоволеністю і тим, і іншим: «Ми віримо, чуємо і впізнаємо богів уві сні, а наяву відкидаємо їх і не бажаємо знати» (VII, 6) [15, с. 142]. За свідченням М.Ю. Сергієнко, Мінуцій у творі відобразив трагедію своїх освічених сучасників: язичництво - релігія, яка віджила свій вік, яка боїться думки, спирається на традицію і страх, втішає спогадами, але не допомагає жити [15, с. 177]. В устах його героя Октавія (представника християнської еліти) звучить історія, як він прийшов до християнства через грецьку філософію. Давні вірування, традиції і вчення виявилися містком або провідником до найдосконалішої системи світосприйняття.

Висновки

Ранньохристиянські апології ставили за мету формування загального уявлення про християнство в очах язичників, звертаючи увагу на основоположні питання і намагаючись при цьому бути зрозумілими для аудиторії. За своїм завданням вони були своєрідним «букварем» для непосвячених, здатних сприймати нове вчення про Бога тільки шляхом розумового осягнення, а не живої віри. З цієї точки зору апології мають виняткове значення не лише для низки наук, а і для історії людства. Крім того, ми висвітили різні підходи до апологетично-просвітницької праці: Юстин Філософ шукає точки дотику з опонентами, шляхи зближення і взаємодії, зокрема, шанобливо ставиться до грецьких мудреців. Зовсім інший підхід у Татіана, який відкидає надбання еллінської цивілізації, спілкується з адресатами, як з ворогами (ІІ ст. від Р.Х.). Більш вдала форма виходить у Мінуція - спокійний літературний твір, насичений роздумами і аргументами, із думкою опонента, через яку показана неспроможність язичництва і скорий його кінець (ІІІ ст. від Р.Х.).

Список використаних джерел

1. Васильева Е.Н. Проблемы классифицирования религий по конфессиональным различиям. European Journal of Science and Theology. 2014. №10. С. 37-46.

2. Аванесов С.С. Философия религии: курс лекций. 2003.

3. Еко У., Мартіні K.M. У що вірить той, хто не вірить? / пер. К.-В. Стасіва. Жовква: Місіонер, 2016. 104 с.

4. Бегбедер Ф., ди Фалько Ж.-М. Я верую - я тоже нет / пер. Н. Кисловой. Москва: Иностранка, 2007. 351 с.

5. Реверсов И.П. Апологеты, защитники христианства. Санкт-Петербург: Сатисъ, 2007. 192 с.

6. Вдовиченко А.В., Муравьев А.В., Афиногенов Д.Е., Десницкий А.С. Раннехристианские апологеты II-IV веков: Переводы и исследования. Москва: Ладомир, 2000. 189 с.

7. Преображенский П.А., Дунаев А.Г. Сочинения древних христианских апологетов. Санкт-Петербург: Алетейя, 1999. 945 с.

8. Симонов В.В. Введение в историю Церкви. Часть 1: Обзор источников по общей истории Церкви. Москва: Изд-во Моск. ун-та, 2012. 752 с.

9. Мелиоранский Б.М. Очерк первоначальной христианской литературы. Христианство. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. 1903. Т. 74.

10. Холл С.Дж. Учение и жизнь ранней церкви. Новосибирск: Посох, 2000. 324 с.

11. Свенцицкая И.С. Раннее христианство: страницы истории. Москва: Политиздат, 1987. 336 с.

12. Мученик Иустин Философ. Первая и вторая Апологии / пер. П. Преображенского. 1998.

13. Мученик Иустин Философ. Разговор с Трифоном иудеем / пер. П. Преображенского. 1998.

14. A.M. Тертуллиан и его «Апология». Богословские труды. 1984. Сб. 25. С. 169-175.

15. Минуций Феликс. Октавий / пер. и ст. о Минуции Феликсе - авторе «Октавия» М.Е. Сергеенко. Богословские труды. 1981. Сб. 22. С. 139-177.

Размещено на allbest.ru