Етичне та естетичне в професійній діяльності: історична ретроспектива

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Етичне та естетичне в професійній діяльності: історична ретроспектива

Володимир Федь

Статтю присвячено аналізу взаємозв'язків та домінант розвитку етично-естетичного в історичній площині, виявленню найбільш ефективних світоглядних моделей етичного-естетичного в сфері професійної діяльності сучасної людини і її духовного розвитку. В статті виявлено витоки формування етично-естетичного від найдавніших днів до сучасності, детально досліджено основні історичні віхи формування етично-естетичного (Античність, Середньовіччя, Відродження, Модерн, Постмодерн), його значення на різних етапах становлення, вплив на людину та суспільство. Особливу увагу приділено значенню етики та естетики у професійній діяльності ВНЗ саме на сучасному етапі розвитку українського суспільства. На основі проведеного дослідження автори доходять висновку, що на сучасному етапі розвитку українського суспільства ефективною моделлю взаємодії етичного-естетичного в професійній діяльності можна вважати античну модель, сформовану у колисці європейської цивілізації, яка до цього часу залишається ідеальною і треба багато часу і зусиль, високу культуру та інтелект щоб її впровадити в реальне життя.

Ключові слова: етичне, естетичне, етично-естетичне, етика, естетика.

Abstract

The article deals with the analysis of the interrelations and dominants of the development of the ethical-aesthetical in the historical retrospective. The paper is aimed at identifying the most effective worldview models of the ethical-aesthetical in the professional activity of an individual and his/her spiritual development. The article reveals the origins of the ethical-aesthetical formation from ancient times to the present, examines in detail the main historical milestones of the ethical-aesthetical formation (Antiquity, the Middle Ages, the Renaissance, Modernism, Postmodernism), their importance at different stages of formation, impact on people and society. Particular attention is paid to the importance of ethics and aesthetics in the professional activities of universities at the present stage of the development of Ukrainian society. Based on the study conducted, the authors conclude that at the present stage of the development of Ukrainian society an effective model of the ethical-aesthetic interaction in professional activities can be considered an antique model formed in the cradle of the European civilization, which remains ideal and requires a lot of time and effort, culture and intellect to implement it in real life.

Keywords: ethical, aesthetical, ethical-aesthetical, ethics, aesthetics.

Ключевые слова: этическое, эстетическое, этико-эстетическое, этика, эстетика.

Вступ, який включає аналіз літературних джерел та постановку проблеми, мету та задачі дослідження

Основою професійної діяльності протягом історичного розвитку завжди була і залишається сфера спілкування, його етичні та естетичні площини. Керівник витрачає понад 90% робочого часу на спілкування, тому не може не зважати на суттєві етичні та естетичні «оптимізатори» цього спілкування. Звернемо увагу на обумовлені обставини дослідження. По-перше, етичний аспект спілкування професійної діяльності у вітчизняній та зарубіжній літературі розроблений доволі широко: великий доробок у розгляд цього питання вніс знаний український філософ В.А. Малахов; протягом останнього часу вийшло чимало публікацій, підручників цієї тематики; розповсюдженим у практиці викладання у ВНЗ є курс «Професійна етика».

По-друге. Щодо естетичного аспекту професійного спілкування сказано значно менше, здебільшого його взагалі не виділяють, або, у кращому разі, зводять до етичного, в тіні якого розвивається краса й потворність, піднесеність та низькість тощо, а це, на наш погляд, не зовсім правильно. Проливає світло на це питання в сфері професійної діяльності педагога монографія А.М. Федя «Естетичний світ педагога» (Слов'янськ, 2013 р.) «...це хвилюючий роздум про педагога та його небуденні справи, про естетику виховання як норму освітянської бутійності» (Федь, 2013, с. 5), - пише автор на перших сторінках свого твору.

По-третє, взаємозв'язок етичного-естетичного розвивався протягом всієї історії людства. Коло питань, які охоплює етичне-естетичне, розглядалось від їхнього зв'язку в Античності до дилемного вибору в Модерні та Постмодерні. Ця проблема, найбільш гостро артикульована в екзистенціалізмі С.К'єркегора, веде свій подальший родовід від утвердження системи цінностей, що здобули назву Ренесансний Гуманізм. Починаючи з діячів Італійського Відродження (Данте, Петрарка), у творчості яких утверджувався гуманістичний індивідуалізм (Л. Баткін, Я. Буркхардт, А. Грамші, А. Дживилегов, М. Корелін, А. Мігунов, Р. Хлодовський), вони вперше виявляють домінанти цієї дилеми, яка стає актуальною вже у Новий час. Базові цінності європейського гуманізму входять до системи світосприймання і стилю мислення українських мисленників. І. Вишенський, Гр. із Санока, С. Ореховський, творчість яких позначена «мальовничим» індивідуалізмом (М. Алексєєв, І. Голеніщев-Кутузов, М. Грушевський, Д. Донцов, М. Драгоманов, Ю. Липа, В. Липинський, Д. Лихачов, М. Петров, П. Феденко, В. Храмова, М. Шлемкевич, Я. Ярема). Ця традиція у своїй сукупності може бути визначеною як дискурс Модерну.

Проте, в професійній діяльності взаємозв'язок і взаємодія етичного і естетичного розроблений недостатньо, а курс викладання «Професійна етика, естетика» у

Донбаському державному педагогічному університеті потребує методологічної і методичної підтримки.

Мета статті - розглянути взаємозв'язок і домінанти розвитку етичного-естетичного в історичній традиції.

Завдання - на цій основі виділити світоглядні моделі етичного-естетичного, які є найбільш ефективними в сфері професійної діяльності сучасної людини і її духовного розвитку.

Виклад основного матеріалу дослідження

Важливим у ділових відносинах є ставлення до іншого, годі говорити, що воно має бути етичним. Етичне ставлення визначається моральністю, що відрізняється від моралі застосуванням моральних норм у практичній діяльності, в нашому разі, -- в професійній (а не тільки у світоглядній: знаємо, - але не виконуємо). Основні принципи моральних норм, варіанти «золотого правила» моральності «Не роби іншим того, чого не бажаєш собі» теоретично осмислені І. Кантом у вигляді категоричного імперативу, прописані ледь не у всіх священних текстах: зустрічаються в єгипетському «Мааті», індійській «Махабхараті», іудейській «Біблії», у висловлюваннях Будди і Конфуція, в «Одіссеї» Гомера та «Історії» Геродота, їх вплив був не тільки величезним, а й визначальним, саме вони формували різні цивілізації (наприклад, європейську) і культури.

Звернемо увагу на те, що моральні настанови, як і етика, в цілому, мають сталий характер, вони проходять інваріантом всю історію людства, а моральний вибір в професійній діяльності та поза її межами розвивається в координатах обов'язку, сумління, відповідальності і т. і., що суттєво нормалізує і формалізує спілкування.

З суттєво інших позицій виступає естетика - це те прекрасне, приємне, високе та низьке та ін., що є у ділових взаєминах. Естетична наука не визначає поведінку людини нормативно, вона залишає певний «люфт» для виявлення більш широкого спектру емоційного відношення в межах професійної діяльності. Переживання естетичного задоволення (гедонізм) від виконання моральних норм - це вже високий щабель розвитку власної духовності та ділових стосунків.

Починаючи від колиски європейської цивілізації - Античності - взаємозв'язок етичного та естетичного був бажаним ідеалом. Хоча не на всіх етапах розвитку. Протагор відзначав про те, що людина є мірою всіх речей: існуючих (що вони існують) і не існуючих (що вони не існують), а значить - всі істини відносні, в тому числі, й моральні і тому є істина промовця, який може довести свій погляд завдяки естетичній (красивій) промові. Ораторське мистецтво (красномовство) спрямовано не на пошук істини, як діалог Сократа, а на її доведення. З іншого боку, красномовство має психологічний вплив потенційно переконливого характеру. Красиву промову приємно слухати, виникає довіра до промовця, і слухач схиляється до його думки. Красномовство і естетика ділового спілкування - окрема, дуже плідна тема професійної діяльності. Якщо ж брати іще більш ранній період, то відзначимо, що в міфології олімпійські боги часом жорстокі, нестримані, розбещені, але всі привабливі та красиві, величні та підлі, отже етична складова порушена. Згодом, у творах Платона та Аристотеля послідовно простежується думка про те, що людина повинна бути приваблива ззовні та визначатись моральністю, яка виступає внутрішньою сутністю цієї людини. Калокагатія як єдність етично доброго та естетично прекрасного стала не тільки світоглядним ідеалом античної людини, а й практичним керівництвом: до конкурсів краси не допускались люди, що відзначились негативною поведінкою.

Середньовіччя, згідно Й. Гейзинги та П. Гуревича, було б помилково оцінювати лише як релігійну культуру, і, тим не менш, саме вона внесла суттєві корективи у пріоритет розвитку етичного-естетичного у професійній діяльності. Вивищувалась моральність в її християнській інтерпретації, засуджувалась тілесність. Прикметним в цьому плані є те, що навіть форма одягу ченців - «рубище» - повинно було постійно нагадувати про зневагу до тілесного, тлінного, пошук духовного. Абсолютизація духовного, релігійно- морального призвела до того, що естетичне начало в його художніх вимірах заперечувалось цілою плеядою духовних отців, а саме: К. Тертуліаном, А. Орігеною, Т. Климентом (Олександрійським), і лише А. Августин з певними застереженнями (засуджував театр, обумовлював музику і т.і. у «Сповіді») реабілітував його значення для церковного виховання, але, на відміну від Античності, вже не у тілесному, а у релігійно-споглядальному (краса бачення божеського «промислу», храмової естетики, природи тощо) смислі.

Візантійська естетика, на відміну від західноєвропейського Середньовіччя, відрізнялась більш лояльним ставленням до Античності, вчення Платона про ідеї лягло в основу візантійської естетики ідеального, що на додачу з ґрунтовним доробком Плотіна та неоплатоників склало духовну основу східноєвропейського Середньовіччя. Професійна діяльність часто оберталась в релігійному аспекті, а проповідництво як ораторське мистецтво з античної установки на переконання людини повинно було пробуджувати її віру не як наслідок доведення існування Бога, а як особисте духовне очищення, катарсис та одкровення. Отже, античний арсенал прийомів та засобів красномовства збагачувався, а ідеологічна складова змінилася, виник місіонерський стиль спілкування.

Повернення до античних ідеалів за часів Відродження ознаменувалось пріоритетом естетичного над етичним. А занепад етичного начала, як вчили ще священні тексти, призводить до духовної кризи, соціального і професійного занепаду, втрати професійної етики та гідності людини. Про крайні форми такого занепаду писав О. Лосєв у розділі «Зворотній бік титанізму» монументальної праці «Естетика Відродження». В цілому ж титани Відродження створили такий неповторний художній світ, в якому етичне передавалось через естетичне, а християнські релігійні сюжети Леонардо да Вінчі, Рафаеля Санті, Мікеланджело Буонаротті несли ідею добра через красу.

Також, Відродження започаткувало відсторонення від соціально-релігійного із зверненням до індивідуального розуміння себе у світі та ролі Бога в особистому житті. Мартін Лютер довів, що церква не має виключної ролі на спасіння людини, а сама вона може врятуватись завдяки особистій вірі, тобто зростає індивідуалізм як в релігійній, так і соціальній сфері.

Суттєво наближає до сучасного розуміння висвітлення конфліктності етичного-естетичного епоха Бароко (поч. XVI - кін. XVIII ст.). Особливо у XVIII ст. наука і мистецтво, передуючи політичним змінам, піддають сумніву правомірність традиційної етико-естетичної спадщини, навіть існування державних інституцій. Завдяки Просвітництву Європа мужніє духовно і фізично. Кантова брошура «Відповідь на запитання: що таке Просвітництво» ніби підбиває підсумок доби, засвідчуючи про те, що людина вступила в повнолітній розвій. Індивідуалізм відродженця виріс якісно, він визначав стан душі, а це спричинило здатність користуватись власним розумом, діяти рішуче і сміливо, не озираючись на чуже хотіння і сторонню опіку.

Бароко (італ. - химерне, примхливе) виступило з протестом проти традиційного тлумачення краси італійськими гуманістами. Відмінність «неправильності» барокової краси від тлумачення краси в епоху Відродження - у чому її сутність? На це питання ще у 1888 році дав неспростовну відповідь німецький дослідник Г. Вельфлін у праці «Ренесанс і Бароко»: «Існує краса цілком ясної, вповні сприйнятної форми й поряд з нею краса, що ґрунтується якраз на неповному сприйнятті, на таємничості, яка ніколи цілком не розкриває свого обличчя, на загадковості, яка щомиті набуває іншого вигляду» (Вельфлин, 2009, с. 259).

В культурі Бароко спостерігаються явища, що характерні для постмодерну, а саме - роздвоєння внутрішнього світу людини: світ і темрява притаманні їй від природи. Так, поряд з високим, божественним, епоха Бароко залишила у спадщину твори, у яких зображено оте плотське: пияцтво, розпуста, зрада, двобої, огидні лінощі. На цій підставі барокова культура була охаяною наступними культурними традиціями. «Але поза увагою, - пише А.Макаров, - залишається найголовніше: їхній ненав'язливий іронічний моралізм і тонка поезія буднів, прихована за перебільшеною увагою до "прози життя"» (Макаров, 1994, с. 9).

Рішучий крок на шляху до модерну зробили романтики: вони пропагують внутрішньо заперечуючий християнство пантеїзм, розумом намагаються осягнути хаос, безпосередність і спонтанність. На прикладі «Бесід» АньолоФіренцуоли і численних спостережень А.Макарова над бароковою культурою легко було пересвідчитись у тому, що нове сприймається важко, на офіційному рівні спостерігається до нього войовничий настрій.

Важливою складовою етико-естетичної взаємодії виступає проблема мімесису як наслідування природі в естетико-мистецькому розумінні та як наслідування моральному закону як усвідомлений, добровільний акт, тобто не в кантівському «імперативному» розумінні, але у фромівському розумінні гуманістичної етики як мистецтва життя.

Починаючи з др. пол. ХІХ ст., від С. К'єркегора відбувається розведення етичного-естетичного від його дилемного вибору у самого С. К'єркегора до заперечення етичного у Ш. Бодлера, Ф. Ніцше, у яких спостерігається вивищення естетичного начала. На думку Бодлера, сучасність - ось головна мета мистецтва, саме тут-тепер і визначає красу. Філософські праці Ф. Ніцше - це інтелектуальні катаклізми, бунт проти надії спокійної плинності життя, віри в гуманістичний розвиток людства, традиційної любові до ближнього, християнської моралі. Ф. Ніцше неодноразово повторював, що він не проти моралі як такої, що на уламках традиції повинна постати нова людина і нова мораль. Однак, насправді надто багато було витрачено інтелектуальних сил для знищення старої моралі порівняно з плеканням нової, настільки, що остання взагалі не постала в його творчості, і він залишився співцем антихристиянських (поетизація зла, як й у Ш. Бодлера) псевдоцінностей.

Сучасналюдина в межах глобалізаційних впливів відчувається розгубленою. Вона бачить, що ні церква, ні держава вже не відіграють провідної ролі в житті людини, вона також переживає моральний занепад та безвідповідальність в ділових стосунках, пошук тактичної вигоди замість стратегічної побудови ділових взаємин на основі етико-естетичних пріоритетів. Тому руйнівні думки робот Ф. Ніцше (таких, як: «По той бік добра і зла», «Сутінки ідолів або як філософствують молотом», «Народи й батьківщини» та інших), де сказано про ставлення філософа до нації, народу, рас, будуть близькі сучасній людині. Та й до цих крайньо індивідуалістичних, анархічних і т.і. точок зору треба ставитись з розумінням. Людина не має шансів на захист держави, а змушена захищати сама себе автономно, а для цього треба чинити незалежно від будь-кого дію. Вона повинна позбутися почуття антенатальності, тобто ще до періоду народження не чекати від когось, нехай навіть від держави, від одноплемінників якоїсь навіть мізерної опіки.

Так виникає і знаходить розвиток ще один бік модерності - бажання знищити не стільки існуюче, скільки надію на позитив перспективи існуючого і розпочати свою дію з Нічого, нуля, тобто, зі справжнього теперішнього. А воно, те теперішнє, позбавлене традиційної сходинки державності, нації, народу. Та це, так би мовити, видима частина айсбергу. Заперечення національності (Ніцше жалкував, що він належить до німецької нації, волів краще називатись європейцем) - це критична оцінка самого себе у відкритому просторі, без даху над головою, якою є держава, без ліктя ближнього, який дає енергію дії. Врешті-решт Ніцше розуміє, що від держави і нації не можна ізолюватись і, отже, модерність скидає свою вуаль і стає горизонтом державної і національної перспективи. Адже будь-яка діяльність - чи то естетична, моральна, політична і т.і. - багатовекторна: вона і суб'єктивна, і об'єктивна, і опосередкована, і продуктивна, і становить певний процес.

Сфера професійної діяльності передбачає розкриття індивідуальних здібностей та трудових навичок людини в межах робочого колективу, при чому індивідуальне підкоряється колективному через певну етико-естетичну структуру: професійний кодекс честі, правил «що прийнято» та «не прийнято» в певному колективі тощо.

Очевидно, модерн має не лише географічні і часові відмінності. Він має багатоступеневе сприйняття. Мабуть через те, що модернізм важко пояснювальна константа він і має численних недоброзичливих інтепретаторів. (Модерн - від фр. moderne- новітній, сучасний, а модерний від слова modo,що перекладається виразом "у цю мить").

В.І.Леніну не подобався модернізм. І цим багато сказано. Він бачив в «найбезглуздіших кривляннях» переконливу ознаку занепаду буржуазної культури. Недовіра і відраза до модернізму дорого коштувала розвиткові філософської думки і художнього мислення на одній шостій частині суші планети Земля. Дорого коштувала людям, творчій інтелігенції, а не системі, яка перебувала, як сьогодні бачимо, у ворожих стосунках з творчою особистістю.

Тоталітарна система нормувала етику професійної діяльності у відповідності до ідеологічних стандартів поведінки, а естетика оберталась в межах соцреалістичної заданості. Щоб зберегти себе, система знищувала носіїв модерної думки, цілі спрямування науки, творців і твори. Винниченків роман «Заповіти батьків» до недавнього часу знаний був лише назвою - його знищив кількома рядками вождь словами-батогами: «претенційний махровий дуракВинниченко», зачепивши за компанію і Достоєвського: «архісверне наслідування архіскверному Достоєвському».

Промовисто те, що й Гітлер наполягав на реальних формах відображення дійсності. А ще раніше був своєрідним цінителем мистецтва Нерона. Таким чином, тоталітаризм об'єднує своїх породжувачів, незважаючи на те, що і Нерон, і Ленін, і Гітлер, і Сталін були у різних часових просторах. В ім'я непримиренності позиції вони нав'язували своїм підлеглим жорстоку одноманітність, в ім'я єдності думки переслідували найменші натяки на думку. Спрощенням усіх проблем зрівняли науковий і художній ландшафт і нанесли глибокі рани народам і особистостям, гниття тих ран смердить і сьогодні.

Засудження модерного світобачення відбувалась тому, що мова мистецтва була надто складною та варіативною з точки зору тоталітарної цензури, іншими словами - вона практично не підлягала цензу і заборонялась. Промовчати про все вищеназване не можна. Це -- наша історія. І не можна відмовитись від тих уроків історії, це сталося б хіба що за диктатури. Не можна промовчати, нехай навіть уроки гіркі і неприємні, як не може людство відмовитись від вогню на тій підставі, що Герострат спалив храм Артеміди. Нехай втіхою будуть слова Гегеля: все попсоване на цьому світі і попсоване на достатній підставі. Та чи втішать?

Псування набуває потворних форм, коли воно планомірне, благословенне замаскованими під благочестя динамічними силами пануючої ідеології тоталітарного режиму. Така ідеологія обґрунтовує принцип переходу індивідуального в загальне, а через те індивідуальне може розглядатись тільки в контексті загального. Модернізм та постмодернізм пропонують синтетичний підхід, рух від індивіда до суспільства, від душевної людини до людини духовної. Характеризуючи особливості культури XX ст., В.В.Кандинський писав: «Кожен художній твір - дитя свого часу, нерідко воно робиться матір'ю своїх почуттів. Кожен культурний період створює таким чином власне своє мистецтво, яке не може повторитись. Прагнення знову викликати до життя принципи мистецтва минулого може вирішитись у кращому випадку мертвонародженими творами. Ми, наприклад, ніяк не можемо жити внутрішньо, як стародавні греки. І зусилля застосувати хоча б у скульптурі грецькі принципи лише і можуть створити форми, подібні грецьким, а твір так і залишиться мертвим на всі часи. Таке наслідування схоже на наслідування мавп» (Кандинский, 1990, с. 9).

Новітня парадигма філософської і художньої культури є новим підходом не стільки через те, що він прокладає новий шлях, а через те, що на старому шляху набуває нового обличчя, чим скасовує традиційний поступ. Така новизна підносить старі методи пошуку на вищий щабель розвитку виразу. Через те переворот модернізму небезпідставно порівнюють з історичними переворотами Коперника у природознавстві та Канта у філософії. Відмінність з великими відкриттями полягає хіба що в тому, що модернізм присутній у всіх формах людського буття - від філософії та культури до перевороту у свідомості повсякденної бутійності окремого індивіда.

Мистецтво, корені якого знаходяться у духовному житті сучасності, пробуджує та передбачає. Про взаємозв'язок духовного і матеріального знаходимо цікаві думки у французького феноменолога М.Мерло-Понті. На його думку, художникові «доводиться припустити, що речі проникають у нього, - або ж, згідно саркастичній дилемі Мальбранша, що дух виходить через очі, щоб податись на прогулянкув речах, - оскільки художник постійно звіряє з ним те, що йому бачиться... Кажуть, що людина народжується в той момент, коли те, що у матеріальному лоні було видиме лише віртуально, стає баченим відразу і для нас і для себе. Можна сказати, що бачення художника - це у якійсь мірі безперервне народження» (Мерло-Понти, 1992, с. 20, 22). Духовне народження для себе і для інших проходить у той час, коли, за пророчим словом В.В.Кандинського, сказаного у 1911 році, наше тріскуче протизвучання, або дис-, або агармонія, і є гармонією нашої епохи, що наш аритм є ритм, що наша асиметрія -- симетрія, але це все безкінечно витончене і вимагає окремого мовлення, не грубого, саме витонченого письма. Нове бачення і нове письмо... Можливо оці дві умови розвитку нового мистецтва найбільш повно втілив О.Блок. Йому привидівся з небес сходжаючий фіолетовий і золотий промінь, він пробудив у ньому непояснимі почуття. А слідом за ним одного разу з'явилося обличчя Прекрасної Дами і зірчатий шлейф за нею. Сучасники до цих свідчень поета серйозно не відносились, охрестивши їх літературним символізмом.

Модерн, зважаючи на його багаточисленні і найрізноманітніші спрямування, які не лише вступають у протиріччя один з одним, але й заперечують одне одне, і через те вони уявляють таку мозаїчну картину, що важко розібратись і зрозуміти тенденцію їх розвитку навіть у демократичному суспільстві. І він піддається критиці, як зліва, так і з права. Справді, багато з тенденцій і аспектів модерністичного мистецтва важко пояснити, здійснюючи традиційний підхід. Не можна визначити ті критерії, згідно з якими можна було б відрізнити мистецтво від немистецтва (предмети побуту в поп-арті, або ж явища природи в ленд-арті). А як пояснити градацію живопису на натуралізм (фотографічність, або ж присутність на виставці не картини, а самої моделі) та ідеї (концептуал-арт)? Або ж конструювання і демонстрація динамічних конструкцій, які розвалюються в той момент, коли глядач зосередив на них увагу?

Висновки

Таким чином, від колиски європейської цивілізації - Античності - відбувався пошук взаємодії етичного-естетичного в найрізноманітніших сферах професійної діяльності. Калокагатійний зв'язок був радше омріяним ідеалом еллінів та римлян, ніж практичним здобутком професійних відносин того часу. Середньовіччя в естетичну форму закладало етичний зміст, який був вирішальним, знову ж таки в релігійно-світоглядному плані, а на практиці, в професійній діяльності етичні відносини часто порушувались, та сама епоха важко оцінюється з сучасного погляду, оскільки сама людина того часу була настільки іншою, що сучасна етика й естетика може застосовуватись до людини того часу в межах маси застережень. Відродження плекало гедонізм естетичного, етичне відходило на другий план як в повсякденному житті, так і в професійних відносинах, а Бароко переоцінює попередню етико-естетичну спадщину (Реформація і Контрреформація), засвідчило трагічну роздвоєність людини в якій етичне та естетичне ведуть неухильну боротьбу.

Зародження капіталістичних відносин, бурхливий розвиток промисловості призвів до дегуманізації людини, втрати її етико-естетичного пріоритету розвитку, перетворення її на «гвинтик» виробництва. При цьому, Модерн виявив два принципово різних підходи до вияву сутності естетичного відношення: людина або зберігає відношення до світу як до даного і незмінного, або ж спрямовує свої сили і можливості на заперечення світу. У конфлікт з усталеною традицією вступає глибоко розвинений, налаштований на творчу дію індивід, якого вже не задовольняє існуюче.

Усі найбільш значні факти етико-естетичної історії людини у філогенетичному та онтогенетичному планах свідчать про те, що homosapiens- це історія історії індивідуалізації. ХХІ століття, багате на соціальні катаклізми, продемонструвало стабільне флуктуаційне відхилення особистостей від норм, започаткованих і розвинених попереднім часом, і люди побачили специфічну красу, яка «древнім була невідомою», а, з іншого боку, напрацювали етичний досвід, який треба впроваджувати у сферу професійної діяльності. Найбільш ефективною моделлю взаємодії етичного-естетичного в професійній діяльності можна вважати античну модель, однак вона до цього часу залишається ідеальною і треба багато часу і зусиль, високу культуру та інтелект щоб її впровадити в реальне життя.

Список використаних джерел

1. Федь А.М. Естетичний світ педагога: Наукова проза. Т. 4. Слов'янськ: Видавництво Маторіна Б.І., 2013. 350 с.

2. Вельфлин Генрих. Основные понятия истории искусств. Проблема эволюции стиля в новом искусстве. Пер. с нем. А. А. Франковского. М.: В. Шевчук, 2009. 344 с.

3. Макаров А.М. Світло українського бароко. К.: Мистецтво, 1994. 285 с.

4. Кандинский В.В. О духовном в искусстве (живопись). Л., 1990. 223 с.

5. Мерло-Понти М. Око и дух. М.: Искусство, 1992. 63 с.

REFERENCES

1. Fed', A.M. (2013). Estetichnijsvitpedagoga [Aesthetic World of the Teacher:].Sloviansk, Naukovaproza. [inUkrainian].

2. Vel'flin, G. (2009). Osnovnyeponyatiyaistoriiiskusstv. Problemaevolyuciistilya v novomiskusstve [BasicConceptsofArtHistory.TheProblemofStyleEvolutioninNewArt.].Trans. A. A. Frankovskij. Moscow: V. Shevchuk. [In Russian].

3. Makarov, A.M. (1994). Svitloukrains'kogobaroko [TheworldoftheUkrainianBaroque].Kyiv: Mistectvo. [in Ukrainian].

4. Kandinskij, V.V. (1990). O duhovnom v iskusstve (zhivopis') [Onthespiritualinart (painting)].Leningrad. [In Russian].

5. Merlo-Ponti, M. (1992). Okoi duh [Eye and Spirit].Moscow: Iskusstvo. [InRussian].

Размещено на Allbest.ru