Проблема міжкультурного діалогу на теренах Єлисаветградщини

Науковий керівник - кандидат педагогічних наук, старший викладач Колоскова Ж.В.

Постановка проблеми. Проблема взаємодії культур та міжкультурного діалогу є однією з провідних для сучасного культурного осередку, оскільки ця форма комунікації сприяє прояву творчої сутності людини через пізнання іншої. У філософському розумінні поняття діалогу культур визначають як процес спілкування культур, у ході якого має місце їх взаємна трансформація та різновид міжкультурної взаємодії, метою якого є обмін змістом культур при збереженні ними своєї самобутності. Чинниками, що складають основу розвитку діалогу між культурами, є історична спільність (наприклад, між слов'янськими народами), спільність господарчих інтересів, політичні стратегії, релігія - тобто необхідним є певне підґрунтя, на основі чого формуються певні "точки дотику", на базі яких виникає взаєморозуміння. Але історія знає випадки, коли налагодженню комунікацій сприяла взаємна любов до мистецтва, на грунті якої виникали родинні й дружні стосунки. Зокрема, спільність культурних запитів стала головним чинником зв'язку родин Шимановських, Блюменфельдів, Нейгаузів, Таубе, Пржишиховських, Крушинських, Залеських, Збишевських, Шанявських, Івашкевичів, Новицьких, які мешкали на Єлисаветградщині та майже всі зробили певний внесок в розвиток музичної культури України, Росії, Польщі, Німеччини, Ізраїлю та інших країн [3, с. 106].

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Дослідження єлисаветградського регіону, передусім спрямоване в історично-педагогічну площину, було проведене такими науковцями, як П. Бульдович, В. Вдовенко, О. Гур'янова, І. Добрянський, М. Дубінка, А. Іванко, Н. Калініченко, Ж. Колоскова, В. Корецька, В. Кравцов, В. Кудіна, О. Люта, І. Мудрий, І. Мурована, Г. Перебийніс, О. Перцов, В. Постолатій, О. Притюпа, Т. Печериця, Л. Рябовол, А. Семез, Б. Хижняк, І. Чернишенко, О. Філоненко та ін.). Також вивченням Єлисаветградщини займаються такі краєзнавці, як В. Білошапка, В. Босько, О. Чуднов, С. Шевченко, С. Янчуков та ін. Висвітленню процесів музичного мистецтва досліджуваного регіону присвячене дисертаційне дослідження М. Долгіх "Становлення музичного професіоналізму Єлисаветградщини (1900 - 1920-ті рр.)". Цінним внеском у висвітлення процесів музичного мистецтва є колективна монографія за редакцією О. Полячка "Шимановські, Блюменфельди, Нейгаузи: музичні родини на перехресті культур", яка розкриває маловідомі факти з генеалогії, життєвого та творчого шляху зазначених музичних родин. Окремим джерелом інформації про життя і творчість видатних особистостей досліджуваного регіону є їх спогади та епістолярна спадщина (Г. Нейгауз, Г. Поляновський, Я. Івашкевич та ін.), а також спогади їх біографів чи родичів (П. Волкова, М. Тарковська, Г. Нейгауз-молодший.

Мета нашого дослідження - проаналізувати чинники міжкультурного діалогу на теренах Єлисаветградського повіту.

Основний виклад статті. Місто Єлисаветград походило від фортеці св. Єлисавети (1754 р.), межі якої після переведення з війського відомства до громадянського було розширено й заселено різним за національним складом населенням. Ця етнонаціональна неоднорідність складу мешканців стала особливістю культурного розвитку регіону, оскільки віротерпимість та толерантність була закладена в ньому з самого початку. Переселенці, які набули нову малу батьківщину, вже були готовими до міжкультурної комунікації і швидко розвинули здібності до міжкультурної компетентності. На думку кропивницького краєзнавця, К. Шляхового, переселення представників різних етносів, які згодом були асимільовані українцями, однозначно збагатило ментальний, культурний та генетичний фонд населення Єлисаветградського регіону. Його твердження ґрунтується на теорії позитивної метисації, згідно якої міжрасове (міжнаціональне) змішування забезпечує у потомства наявність величезного спектру інтелектуальних можливостей. У якості прикладу К. Шляховий наводить прізвища відомих творчих особистостей - визначного українського поета Є. Маланюка та живописця І. Похитонова, які походили від сербів [12].

Продовжуючи його думку, слід доповнити низку талановитих виходців Єлисаветградщини, батьки яких представляли різні етноси, прізвищами видатної арфістки К. Ерделі та поета й перекладача зі східних мов А. Тарковського. Серед талановитих представників етнонаціональних меншин досліджуваного регіону також можна відзначити композитора Ю. Мейтуса, скрипаля В. Гольдфельда, письменника та музикознавця Г. Поляновського, композитора і піаніста К. Шимановського, поета Дон Амінадо, піаністів та композиторів Фелікса і Сигізмунда Блюменфельдів, хіміка Мозеса Гомберга. Співіснування різних етносів стало причиною міжкультурного діалогу, що сприяв створенню нового пласту культурних цінностей та здійснював вплив на формування культурно-освітнього життя Єлисаветградщини.

1. Також сприяла культурному діалогу і система загальної освіти регіону, спрямована на розширення світогляду, сприйнятливості мистецтва та загальний культурний розвиток учнівської молоді. Передусім потрібно згадати про унікальний чоловічий навчальний заклад - Єлисаветградське земське реальне училище (ЄЗРУ), випускниками якого були поет та письменник Є. Маланюк, театральний режисер Г. Юра, письменник Ю. Яновський, художники О. Осмьоркін та П. Покаржевський, педагог і піаніст Ф. Блуменфельд, польський композитор К. Шимановський, український фольклорист А. Конощенко (Грабенко). Однокласниками були один з корифеїв українського театру П. Саксаганський (П. Тобілевич), поет О. Тарковський та громадський діяч Є. Чикаленко. ЄЗРУ було центром наукової думки й мало потужний викладацький склад. Окремо слід визначити одного з фундаторів слов'янської філології В. Григоровича; археолога й дослідника історії краю В. Ястребова; талановитого педагога, вчителя французької мови М. Блюменфельда; вчителя фізики Р. Пшишиховського, який заснував училищну метеорологічну станцію; викладача хімії та природознавства Г. Близніна, який першим на півдні Російської імперії заснував астрономічну обсерваторію; академіка портретного живопису П. Крестоносцева, який відкрив при училищі знамениті Вечірні рисувальні класи [9, с. 138]. Викладачі реального училища створювали свої підручники та друкували їх у єлисаветградській друкарні. Високий рівень викладання та вимог до рівню знань учнів, терпимість до української мови (за спілкування українською мовою не було переслідувань, як у державних навчальних закладах), залізна дисципліна, що ґрунтувалася на взамоповазі вчителів та учнів та прекрасна атмосфера - все це формувало ґрунт для того, щоб вихованці ЄЗРУ стали видатними суспільними діячами. Зауважимо, що діяльність ЄЗРУ набула особливого значення у сфері організації народних читань. На цих культурно-просвітницьких заходах наприкінці ХІХ століття засобами використання синтетичного впливу музичного, графічного і образотворчого мистецтв, літератури та фотографії підвищували рівень загальноосвітніх, професійних та прикладних знань слухачів, а також покращували естетичний смак населення [5]. культура філософський самобутність

Іншим навчальним закладом високого класу була Єлисаветградська чоловіча класична гімназія, що належала до найбільш культурних та естетично розвинутих закладів Херсонської губернії. Її випускниками були не тільки майбутній голова уряду УНР Володимир Винниченко, але й композитор Юлій Мейтус, письменники Ярослав Івашкевич і Дон Амінадо, видатні фізики Ігор Тамм та Борис Гессен, винахідник антифризу Мозес Гомберг та винахідник "Катюші", один з піонерів ракетної техніки Георгій Лангемак. Гімназія мала 8 основних класів та два підготовчих. Серед основних предметів були Закон Божий (німці, поляки, євреї були звільнені від вивчення цієї дисципліни), російська мова, логіка, латина, грецька, старослов'янська, німецька і французька, польська за бажанням, математика, фізика, космографія, географія, чистописання (1-8 класи), законоведения, філософія, гімнастика, співи, малювання. 40% навчального часу було присвячено вивченню мертвих мов, оскільки вважалося, що вивчення латини та давньогрецької сприяє не тільки ознайомленню учнів з пам'ятками античної культури, але й розвитку гнучкого мислення.

Сама атмосфера чоловічої гімназії сприяла формуванню художнього смаку та відчуття естетичної насолоди й була просякнута мистецтвом настільки, що спонукала вихованців до самостійної творчої діяльності - організації аматорських оркестрів з метою колективного музикування та придбання першого диригентського досвіду роботи на базі гімназійного хору. Про високий рівень музичної освіченості та громадської ініціативи свідчив і той факт, що гімназисти добровільно займалися музично-просвітницькою роботою серед населення [7, с. 16-19].

Традиція проведення музично-літературних вечорів, яка була запроваджена більшістю середніх навчальних закладів Єлисаветграда, була підхоплена й чоловічою гімназією. Позитивною рисою цих заходів було об'єднання зусиль декількох закладів, наприклад, чоловічої та жіночої гімназій (особливо, якщо згадати, що у середній школі кінця ХІХ - початку ХХ століття було запроваджене роздільне навчання хлопців та дівчат). Завдяки цій співпраці, вихованці мали можливість брати участь у мішаних колективах, набувати нових слухових вражень та виконавських навичок, що, безперечно, сприяло розширенню музичного світогляду гімназистів та вносило різноманіття у культурне життя міста. Результатом сумісної роботи гімназичних хорових та оркестрових колективів була підготовка цікавих програм, до яких входили складні вокально-хорові твори П. Чайковського, камерно-інструментальні твори Й. Баха та зразки української народної пісенності [4, с.95].

Естетичне виховання учнів єлисаветградського комерційного училища теж було на високому рівні. Згідно навчального плану, учні вивчали як співи, так і малювання. При цьому малювали вони не тільки на уроках образотворчого мистецтва, а і на заняттях з літератури та історії [10, с.4]. На наш погляд, це був цікавий досвід використання міжпредметних зв'язків, оскільки такий нестандартний урок надавав учням наочний приклад того, що у житті все взаємопов'язано. Зауважимо, що інтеграція в наш час є одним з провідних принципів конструювання освітнього поцесу, проведення ж подібних уроків у ХІХ столітті, безумовно, свідчило про педагогічну обізнаність викладачів та їх знайомство з теоріями видатних педагогів різних часів, зокрема Я. Коменського, Й. Песталоцці, В. Сухомлинського, К. Ушинського та ін.

Високий рівень музичної підготовки вихованців єлисаветградських середніх навчальних закладів сприяв їх залученню до участі у позашкільних музичних колективах. Зокрема, на шпальтах газети "Голос Юга" міститься згадка про добре підготовлений виступ студентського струнного оркестру під керівництвом Н. Мілеанта та студентського хору під орудою А. Коссовського.

Отже, високий рівень організації середньої освіти на Єлисаветградщині та його зв'язок з музично-культурним життям регіону, безумовно, сприяв загальному розвитку молодої особистості й естетичному розвитку зокрема та слугував однією з підвалин, на яких створювалися умови для розвитку міжкультурного діалогу на теренах регіону. Іншим чинником розвитку діалогу культур стала поява закладів професійної музичної освіти, значення яких неможливо переоцінити. Мова йде про музичну школу подружжя Нейгауз, яка стала не тільки одним з перших професійних осередків музичної освіти на Єлисаветградщини, а й виховала плеяду видатних митців - українського композитора Ю. Мейтуса, піаніста, професора Варшавської консерваторії, А. Таубе, піаністку, професора Ленінградської державної консерваторії, В. Розумовську, видатного піаніста, народного артиста РРФСР, Г. Нейгауза.

Також відомою у Єлисаветграді та за його межами була музична скрипкова студія Й. Гольденберга, випускниками якої стали випускник Брюсельської Королівської і Санкт-Петербурзької консерваторій, професор Свердловського, Київського, Львівського, Мінського вищих навчальних закладів В. Гольдфельд, музикознавець Г. Поляновський, скрипаль-виконавець світового рівня М. Саулович (псевдонім - Міша Ельман), перший диригент-виконавець Сьомої симфонії Д. Шостаковича у блокадному Ленінграді К. Еліасберг [1, с. 63].

На думку сучасних дослідників, існування в Єлисаветграді скрипкової школи такого рівня, як студія Й. Гольденберга, спонукало відомих скрипалів приїздити сюди на гастролі, а жителям міста надавало перспективу ознайомитися з кращими зразками музичного виконавства. Так само родинам Нейгаузів та Шимановських єлисаветградці зобов'язані можливістю слухати гру Л. Годовського та А. Рубінштейна [8, с. 70-71].

Ж. Колоскова вважає, що діяльність єлисаветградських музичних шкіл та студій з підготовки музикантів була ефективною, а рівень викладання - високим. На її думку, доказом цього є факти вступу випускників до вищих музичних закладів - консерваторій та випадки продовження навчання у кращих музикантів того часу. Це було можливим лише за умови якісної підготовки в межах початкового закладу, який надавав знання, уміння та навички на рівні середнього музичного закладу - музичного училища.

До музично-викладацького складу шкіл досліджуваного регіону входили спадкоємці різних музичних виконавських шкіл - петербурзької, німецької, московської, польської, чеської, - методичні традиції яких тісно взаємодіяли і сприяли формуванню професійної виконавської школи на Єлисаветградщині. На думку О. Михайличенка, тенденція до синтезу різних національних музичних культур характеризувала процес музичного виховання й навчання на теренах всієї України й сприяла формуванню системи суто національної професійної музичної освіти [6, с. 20].

Отже, з відкриттям перших приватних музичних навчальних закладів розпочався новий етап у розвитку музичної освіти на Єлисаветградщині, позначений вихованням професійних музичних кадрів, які своєю діяльністю сприяли не тільки піднесенню загального рівня музичної освіти в регіоні, а й вплинули на розвиток радянського та світового музичного мистецтва.

Разом з тим наприкінці ХІХ століття на Єлисаветградщині почалося підсилення просвітницьких тенденцій, що сприяло виникненню активно діючих просвітницьких товариств та культурних осередків, які засобами пропаганди найкращих зразків російської і світової музики сприяли розвитку культури та освіти Єлисаветградщини. Серед них відзначимо Товариство любителів витончених мистецтв, Товариство поширення грамотності та ремесел, Товариство камерної музики, Товариство любителів науки та мистецтва тощо. Аналіз членського складу єлисаветградських культурно-просвітницьких товариств засвідчив, що в різних музично-освітніх установах працювали одні й ті ж люди, зокрема, важливою була організаційна діяльність музичних династій, а змістові й методичні аспекти музичної освіти аматорів і професіоналів багато в чому зближувались та взаємодіяли. Це є свідченням єдності музично-освітнього простору, яка, на думку С. Дорошенко, виступає однією з головних особливостей процесу, змісту та організації музичної освіти в провінції [2].

Єдність музично-освітнього простору в масштабі Єлисаветграда засвідчує, наприклад, діяльність музичної династії Нейгаузів, де батьки і діти не тільки займалися викладацькою діяльністю, але й брали участь у культурно-просвітницькому житті міста, виконували громадські обов'язки та виявляли активну громадянську позицію.

Енергійна діяльність громадських культурно-просвітницьких товариств була свідченням високого загального рівня культури єлисаветградців, який було належним чином відзначено дослідниками. Зокрема, П. Волкова, упорядниця спогадів А. Тарковського, зазначала наповненість "маленького міста" особливою атмосферою театру, музики та напруженою енергією художності. Дослідниця наголошувала, що рівень єлисаветградської культури був нетиповим для звичайної провінції Російської імперії: "на провінційну та культура була зовсім не схожа, хоча й вийшла з провінції" [11, с. 40-41].

Висновки. Отже, чинниками, що сприяли міжкультурному діалогу на теренах Єлисаветградщини, стали: етнічна неоднорідність складу мешканців від самого початку утворення регіону, високий рівень організації системи загальної освіти регіону, ефективна діяльність приватних музичних навчальних закладів, просвітницьких товариств та культурних осередків, що загалом позитивно впливало на виховання пересічного мешканця, відкритого до діалогу з представниками іншої культурної спільноти.