Порівняльний аналіз поняття системи в Ляйбніца і Вольфа

Однак не в цьому полягає головна функція архітектонічних принципів метафізики. Основна стратегія Ляйбніца - не в доведенні лише корисності архітектонічних принципів для відкриття нових явищ. Вона полягає в обґрунтуванні можливості реальної метафізики. Це обґрунтування у нього полягає в доведені того, що архітектонічні принципи метафізики уможливлюють закони фізики. Як зауважує Карл Іммануель Ґергардт, видавець творів Ляйбніца й видатний знавець його філософії науки, однією з основних проблем Ляйбніца протягом всього життя була проблема обґрунтування законів динаміки, і ці його дослідження завжди тісно пов'язувалися з філософськими спекуляціями [Gerhardt 1888: 566].

У нотатці, датованій 1689 роком, Ляйбніц указує на недостатність математичних принципів для обґрунтування динаміки. Оскільки, на відміну від геометричних величин, сили не доступні виображенню, то для їхнього пояснення ми змушені вдаватися до ідеальних принципів метафізики (rem virium per se imaginations non subjici, sed idealibus quibusdam metaphysicae principiis iuniti) [Gerhardt 1888: 575]. Звідси Ляйбніц робить висновок, що принципи динаміки частково залежать від творця всіх речей. Між метафізичними і фізичними принципами Ляйбніц виділяє цілий пласт принципів і понять, які фізики неявно визнають, але не включають їх у корпус фізичних принципів.

Саме ці принципи він використовує, зокрема, для критики атомізму, законів руху Декарта і вчення Ньютона про гравітацію. Ляйбніц відкидає атомізм на тій підставі, що вчення про порожнечу веде до припущення стрибків у природі, що, у свою чергу, унеможливлює закони природи. Тому він вимагає визнання принципу безперервності фундаментальним принципом фізики. Також він критикує закони механіки Декарта, зокрема закон збереження руху, вимагаючи введення поняття сили та пропонуючи замість нього закон збереження сили. Теорію гравітації Ньютона він називає нерозумною, бо вона веде до менш оптимального світу [Archambault 2017: 12]. Замість неї він пропонує свою, зрозумілішу теорію гравітації [GP VII: 342].

Завдяки такого роду «прокладкам» Ляйбніц обґрунтовує реальність метафізичних принципів. Але він це робить не індуктивно, а керуючись принципом заглиблення в підстави, притаманний алгебраїчному аналізові Вієта. Саме в цьому аналізі слід шукати витоки так званого «трансцендентального методу». Виявлення підстав фізичних принципів робило метафізику незалежною від фізики й одночасно відкривало для неї нові галузі досліджень. І хоча ці принципи уможливлювали закони фізики, вони не набували статус фундаментальних принципів фізики і не переставали бути гіпотезами. Адже Ляйбніц, який добре розбирався в логіці, уважав, що такого роду доказ не є строгим. Окрім того, претензії на абсолютну істину, на які страждав не тільки Декарт, але й «класики німецької філософії», він, подібно до еклектиків і фізиків, розглядав як ознаку догматизму.

Методологічні й епістемологічні основи системи метафізики Ляйбніца

Попри те, що принципи метафізики у Ляйбніца отримували свою реальність завдяки фізиці, Геґель помилявся, уподібнюючи його метафізику гіпотезі фізиків. Сказане Ляйбніцем щодо фізики, стосувалося й інших наук. До принципів «розуму взагалі» Ляйбніц відносив також принципи суперечності й достатньої підстави, які відрізнялися від архітектонічних принципів метафізики тим, що не потребували обґрунтування своєї реальності. Вони уможливлювали раціональний дискурс взагалі, а тому лежали в основі будьякого доведення. Принцип суперечності разом із принципом тотожності Ляйбніц відносив до «істин розуму». Вони визначали область можливого, яку Ляйбніц розглядав як головний об'єкт дослідження математики й математичного природознавства (передовсім механіки, бо вона спрямована не стільки на пояснення явищ, скільки на створення машин). Принцип тотожності, до якого Ляйбніц зводив принцип суперечності, містився в основі аналітичних істин: усі ці істини становили собою тавтології. Останні, утворюючи систему, причому відкриту, нічого не говорили про дійсність, але в міркуванні вони виконували важливу функцію законів логіки, тобто таких правил, які завжди гарантували отримання істинних висновків з істинних засновків.

Якщо принципи тотожності й суперечності поставали і як теоретичні, що лежать в основі системи істин розуму, і одночасно як нормативні, то принцип достатньої підстави виконував винятково нормативні функції. Згідно з Ляйбніцем, цим принципом повинен керуватися навіть Бог, який нічого не робить без достатніх підстав Тому «розум узагалі», з яким Ляйбніц іноді ототожнює Бога, можна назвати чистим практичним розумом, позбавленим будь-якого антропоморфізму.. Сфера дії цього принципу не обмежується тільки тим, що можливо, але поширюється й на царину наук, які мають справу з дійсністю. Функції принципу достатньої підстави також не зводяться до пояснення того, чому певна річ радше існує, ніж не існує, і чому вона радше така, ніж інша. У Ляйбніцевій філософській системі цей принцип виконує роль свого роду «нитки Аріадни», яка повинна привести нас до останніх підстав не тільки будь-якого знання, але й буття. Саме він приводить до висновку, що Бог є останньою ланкою ланцюга, яка завершує процес пізнання низки причин (тільки з метафізичної, або онтологічної, точки зору Бог постає як перший принцип).

Однак функції принципу достатньої підстави ще багатогранніші. Вимога шукати достатню підставу означає не тільки поглиблення підстав, але й обмеження цього процесу для наук, які мають свій предмет дослідження, свої цілі й завдання. Це стосується всіх наук, не тільки природних, а й гуманітарних. На це Ляйбніц вказує вже в «Дискурсії про метафізику»: «... як геометру немає потреби ускладнювати себе знакомитим заплутаним питанням про структуру безперервності [de la composition du continu] і як філософові-моралістові й ще менш юристові або політикові немає потреби боротися з великими труднощами примирення свободи волі й Божественного провидіння, - бо геометр може привести до кінця всі свої докази, а політик - завершити всі свої роздуми, не торкаючись вищевказаних дискусій (які, проте, вельми важливі й необхідні у філософії й теології); так і фізик може пояснити свої досліди або за допомогою вже зроблених простіших дослідів, або шляхом геометричних і механічних доказів, не потребуючи загальних теорій, що відносяться зовсім до іншої області» [GP IV: 435]. Ця практична спрямованість наук на досягнення своєї мети, відкриває величезні можливості для метафізики й багато в чому визначає її універсальний характер. Бо тільки вона прагне шукати останні підстави всякого знання й тим більш послідовно, аніж інші науки, реалізує принцип систематичного мислення. Для Ляйбніца «строго метафізична точка зору» - це точка зору систематичного розуму.

Принцип достатньої підстави в рамках філософії Ляйбніца виконує також важливі критичні функції. Він вимагає без достатньої підстави не приймати й не відкидати жодного положення. Цей принцип є яскравим втіленням ідеї єдності синтезу та аналізу, висловленої ще Вієтом. Справді, заглиблення в підстави й відсіювання положень, достатніх підстав позбавлених, веде до загальніших точок зору, у межах яких долається протилежність колишніх, обмеженіших. Метафізика Ляйбніца претендує на подолання протилежності матеріалізму й ідеалізму, реалізму і номіналізму та інших «ізмів». Причому це робиться не механістично, як у «класиків німецької філософії», які запозичили у конциліаториків тріаду «теза - антитеза - примирення», замінивши «примирення» на «синтез», а конкретно і предметно, де кожен конфлікт розв'язується по-різному й виходячи з різних підстав.

Методологічними принципами метафізики, яка претендує на експлікацію прихованих основ не тільки природних, а й гуманітарних наук, у Ляйбніца постають архітектонічні принципи, що складають основу його «практичної логіки». Згідно з цими принципами побудована його метафізика. На підставі їх формується й центральне поняття його метафізики - поняття субстанції як монади. Це поняття в Ляйбніца отримує не тільки методологічне, а й епістемологічне обґрунтування. Епістемологічні принципи, на яких будується Ляйбніцеве поняття субстанції, можна розбити на дві групи.

До першої належать принципи, що стосуються чуттєвого пізнання. Почуття не обманюють, але мають суб'єктивний та невизначений характер. Речі не такі, якими нам здаються. Немає жодних підстав розглядати відчуття як результат впливу матеріальних речей на чуттєвість. Подібна гіпотеза веде до припущення можливості впливу матеріального на нематеріальну душу. Почуття не дають нам знання не тільки про речі поза нашою свідомістю, а й про відношення. Вони не слугують навіть матеріалом для нашого пізнання, їхня функція - просто пробудити наш розум до діяльності.

До другої можна віднести принципи, що стосуються розумового пізнання. Людський розум не здатен інтуїтивно осягнути сутність речей або «речі в собі». Пізнання зовнішнього світу здійснюється через пізнання відношень, що створюються розумом й доступні тільки розумові. Інтуїтивному пізнанню доступні тільки найпростіші відношення типу А=А. Усі істини розуму є аналітичними «Для Ляйбніца в самому визначенні істини закладено, що всі істини - це аналітичні істини» [ЯегсЬег 2001: 149].. Зовнішній світ пізнається за аналогією й тому всі наші знання про нього («дійсність») мають більш-менш імовірнісний характер. Достовірними є тільки знання відношень, які стосуються світу можливого. Та оскільки дійсність містить у собі можливість, через ці відношення ми пізнаємо дійсність. Пізнання індивідуального постає як нескінченний процес.

Епістемологічного обґрунтування системи метафізики взагалі й поняття субстанції зокрема вимагав принцип достатньої підстави. Саме ці епістемологічні принципи Ляйбніца не тільки зумовлюють гіпотетичний характер поняття субстанції, але й, разом із принципом досконалості, доводять його як найдостовірнішу з усіх гіпотез. З іншого боку, вони роблять цю систему відкритою для вдосконалення, результатом якого має стати більш раціональний погляд на світ.

Система, систематизація і класифікація

Тепер варто з'ясувати, чому Ляйбніц не застосовує поняття системи до філософії. Справа в тому, що він, як і багато його сучасників, розумів філософію як комплекс універсальних наук, які, на противагу історії, що має справу з одиничними речами, вивчають загальні властивості речей [Couturat 1901: 524]. Такого роду комплекс наук було би безглуздо систематизувати, бо кожна дисципліна мала свій предмет, свої цілі і принципи.

Ляйбніц фактично вимагає розрізняти систему, систематизацію і класифікацію. Останню він розглядав як різновид систематизації. Ляйбніц розрізняв два підходи до систематизації. Перший він називає номіналістичним. «Номіналісти, - за його словами, - думали, що існує стільки ж наук, скільки є істин, що потім, згідно з тим, як їх розташовують, утворюють Цілісності [des Touts]» [GP V: 505]. Цей підхід фактично ототожнює систематизацію з класифікацією. Філософії як комплексові дисциплін, що мають свій предмет дослідження, пасував тільки такий тип систематизації, тобто класифікація. До систематизації в строгому сенсі він відносить другий підхід, який я б назвав голістичним. Прихильники цього підходу розглядають знання як єдине ціле, що його, на зразок океанських вод [ibid.], можна ділити на різні частини. Систематизація передбачає певне свавілля у виборі точки відліку, оскільки від намірів суб'єкта залежало, яким чином потрібно систематизувати.

У рамках цього погляду Ляйбніц також виокремлює два головних підходи до систематизації (він уживає термін disposition, «розташування») всіх наукових істин, зауважуючи, що кожен із них має свої переваги. Одне розташування було б «синтетичним і теоретичним, ранжуючи (як це роблять математики) істини згідно з порядком доказів, так, щоби кожне положення [proposition] йшло за тими, від яких воно залежить. Інше - аналітичним і практичним, починаючи із мети людей, тобто з благ, вищим із яких є щастя, і шукаючи, згідно з ладом, засобів, що служили би набуттю цих благ або уникненню протилежних їм лих» [op. cit: 506].

Ці два види систематизації Ляйбніц використовує у своїй класифікації філософії, розділивши її на теоретичну і практичну частини. Вийшло так, що майже кожній теоретичній дисципліні відповідала практична. Це торкнулося навіть логіки. Величезний інтерес до розробок Ляйбніца в галузі теоретичної логіки став причиною того, що його практична логіка виявилася непоміченою. Натомість він був переконаний в можливості й навіть корисності комбінування обох цих логік. Так само він чинить і в метафізиці. У статті ми зупинилися здебільшого на малодослідженому практичному боці його системи, оскільки вона більшою мірою розкриває творчий аспект його системи. У «Монадології» Ляйбніц використовує синтетичний метод систематизації, коли намагається, у стилі Спінози, вивести з поняття монади інші її властивості. Той факт, що він робить це наприкінці життя, може свідчити про те, що він, як і Вієт, уважав синтетичний метод зовнішнім, менш творчим і більш поверховим.

Нарешті, розглянемо головне питання: чи була в Ляйбніца система метафізики? У шкільному (наприклад, Вольфовому) розумінні, такої системи Ляйбніц, безумовно, не мав. Він не створив ні підручника логіки, ні підручника метафізики, ні підручника раціональної психології або теології - нічого з того, що ним зазвичай відносилося до «Енциклопедії» Під «Енциклопедією» Ляйбніц тут розуміє Науку загалом, «інтелектуальний світ», розподілений на «три великих провінції»: фізику, мораль і логіку [ОР V: 504, 505].. Але він залишив таку силу-силенну міркувань на ці теми, що на їх підставі не складно було б реконструювати систему його вчення й по тому таки написати підручники з метафізики, раціональної психології, теології тощо. Ляйбніц зробив набагато більше, ніж від нього чекали. Він не просто найглибше обгрунтував поняття субстанції й показав, як із нього можна було б вивести наслідки, що дають відповіді на всі найголовніші питання метафізики. Він дав філософії нормативний принцип достатньої підстави й показав, як із його допомогою слід обгрунтовувати наявні й відкривати нові істини, долати суперечності обмежених точок зору й досягати останньої основи всякого знання, щоби потім, спираючись на цю основу, критично оцінювати все зі «строго метафізичної точки зору», тобто з точки зору найбільш послідовного систематичного розуму.

Цей принцип давав можливість не тільки побудувати найобгрунтованішу систему метафізики, але й постійно її вдосконалювати. Від честолюбних і амбітних філософів, на кшталт Вольфа, Канта й інших «класиків німецької філософії», Ляйбніца відрізняла риса, що називається modestas. Подібно до еклектиків, він розглядав пізнання істини як історичний і колективний процес, а будь-які претензії на абсолютну істину або революцію у філософії - як прояв догматизму і нескромності. Тому жодної замкненої системи у вигляді енциклопедії шкільних наук у нього не було й бути не могло. Проте для розвитку поняття системи Ляйбніц дав більше, ніж будь-хто до нього. Він відкрив систематичний розум і показав деякі принципи його діяльності. Не тільки філософія Вольфа, а й уся «німецька класична філософія» після Канта була частково свідомим, частково несвідомим поверненням до Ляйбніцевих принципів системи.

Список літератури

1. Секундант, С. (2002). Philosophia protonoetica Иоахима Юнга. К проблеме становления методологических принципов философии модерна. Sententiae, 5(1), 10-21.

2. Секундант, С. (2016a). Формирование философского понятия системы: Бартоломей Кеккерман. Sententiae, 34(1), 80-94. https://doi.org/10.22240/sent34.01.080

3. Секундант, С. (2016b). Формирование философского понятия системы: Клеменс Тимплер. Sententiae, 35(2), 41-56. https://doi.org/10.22240/sent35.02.041

4. Секундант, С. (2017). Конциліаторика й еклектика: філософія на шляху до поняття відкритої системи. Sententiae, 36(1), 31-50. https://doi.org/10.22240/sent36.01.031

5. Секундант, С. Г. (2008). Математические парадигмы в философско-методологической рефлексии ХVІІ века. «Scientia generalis» Иоахима Юнґа. Эпистемология и философия науки. 18(4), 224-234.

6. Секундант, С. Г. (2012). Критика та метод. Ідея критичного методу в німецькій філософії XVII-XVIIIст. (збірка наукових статей). Київ: Дух і Літера.

7. Albrecht, M. (2011). De differentia intellectus systematici & non systematici: Ьber den Unterschied zwischen dem systematischen und dem nicht-systematischen Verstand. Aufklдrung, 23, 229-302.

8. Archambault, J. (2017). Leibnizian Intelligibility. In R, Pisano, M. Fichant, P. Bussotti, & A. Oliveira (Eds. ), Leibniz and the Dialogue between Sciences, Philosophy and Engineering, 1646-2016. New Historical and Epistemological Insights (pp.1-19). London: The College's Publications.

9. Arndt, H. W. (1971). Methodo scientifica pertractum. Mos geometricus und Kalkьlbegriffin der philosophischen Teorienbildung des 17. und 18. Jahrhunderts. Berlin, & N.Y.: de Gruyter. https://doi.org/10.1515/9783110844900

10. Arndt, H. W. (2006). Einleitung in: Wolffs Gesammelte Werke: Bd.4. Vernьnftige Gedanken von der Menschen Thun und Lassen zu Befцrderung ihrer Glьckseligkeit. Hildesheim: Georg Olms.

11. Couturat, L. (1901). La logique de Leibniz d'aprиs des documents inйdits. Paris: Alcan.

12. Filser, H. (2001). Dogma, Dogmen, Dogmatik: eine Untersuchung zur Begrьndung und zur Entstehungsgeschichte einer theoretischen Disziplin von der Reformation bis zur Spдtaufklдrung. Mьnster: Lit.

13. Gerhardt, C. E. (1888). Zu Leibniz' Dynamik. Archiv fьr Geschichte der Philosophie, 1(4), 566-581. https://doi.org/10.1515/agph. 1888.1.4.566

14. Guhrauer, G. E. (1850). Joachim Jungius und sein Zeitalter. Stuttgart, & Tьbingen: Cotta.

15. Jungius, J. (1995). De propaedeutico mathematum usu. In G. Hьbner (Hrsg.), Aus dem literarischen NachlaЯ von Joachim Jungius. Edition der Tragцdie Lucretia und der Schulund Universitдtsreden. Gцttingen: Vandehoeck & Ruprecht.

16. Leibniz, G. W. (1880-1882). Die Philosophischen Schriften von Gottfried Wilhelm Leibniz (Bd. 7). (C. I. Gerhardt, Hrsg.). Berlin.

17. Leibniz, G. W. (1903). Phoranomus seu de potentia et legibus naturae. In G. W. Leibniz, Opuscules et fragments inйdits. (L. Couturat, Ed.). Paris: Alcan.

18. Leibniz, G. W., & Wolff, C. (1963). Briefwechsel zwischen Leibniz und Christian Wolff. (C. I. Gerhardt, Hrsg.). Hildesheim: Olms.

19. Rescher, N. (2001). Contingentia Mundi: Leibniz on the World's Contingency. Studia Leibnitiana, 33, 145-162.

20. Walch, J. G. (1726). Philosophisches Lexicon. Leipzig: J.F. Gleditschen.

References

1. Albrecht, M. (2011). De differentia intellectus systematici & non systematici: Ьber den Unterschied zwischen dem systematischen und dem nicht-systematischen Verstand. Aufklдrung, 23, 229-302. Archambault, J. (2017). Leibnizian Intelligibility. In R, Pisano, M. Fichant, P. Bussotti, & A. Oliveira (Eds.), Leibniz and the Dialogue between Sciences, Philosophy and Engineering, 1646-2016. New Historical and Epistemological Insights (pp.1-19). London: The College's Publications.

2. Arndt, H. W. (1971). Methodo scientifica pertractum. Mos geometricus und Kalkьlbegriff in der philosophischen Teorienbildung des 17. und 18. Jahrhunderts. Berlin, & N.Y.: de Gruyter. https://doi.org/10.1515/9783110844900

3. Arndt, H. W. (2006). Einleitung in: Wolffs Gesammelte Werke: Bd.4. Vernьnftige Gedanken von der Menschen Thun und Lassen zu Befцrderung ihrer Glьckseligkeit. Hildesheim: Georg Olms.

4. Couturat, L. (1901). La logique de Leibniz d'aprиs des documents inйdits. Paris: Alcan.

5. Filser, H. (2001). Dogma, Dogmen, Dogmatik: eine Untersuchung zur Begrьndung und zur Entstehungsgeschichte einer theoretischen Disziplin von der Reformation bis zur Spдtaufklдrung. Mьnster: Lit.

6. Gerhardt, C. E. (1888). Zu Leibniz' Dynamik. Archiv fьr Geschichte der Philosophie, 1(4), 566-581. https://doi.org/10.1515/agph. 1888.1.4.566

7. Guhrauer, G. E. (1850). Joachim Jungius und sein Zeitalter. Stuttgart, & Tьbingen: Cotta.

8. Jungius, J. (1995). De propaedeutico mathematum usu (1629), In G. Hьbner (Hrsg.), Aus dem literarischen NachlaЯ von Joachim Jungius. Edition der Tragцdie Lucretia und der Schulund Universitдtsreden. Gцttingen: Vandehoeck & Ruprecht.

9. Leibniz, G. W. (1880-1882). Die Philosophischen Schriften von Gottfried Wilhelm Leibniz (Bd. 7). (C. I. Gerhardt, Hrsg.). Berlin.

10. Leibniz, G. W. (1903). Phoranomus seu de potentia et legibus naturae. In G. W. Leibniz, Opuscules et fragments inйdits. (L. Couturat, Ed.). Paris: Alcan.

11. Leibniz, G. W., & Wolff, C. (1963). Briefwechsel zwischen Leibniz und Christian Wolff. (C. I. Gerhardt, Hrsg.). Hildesheim: Olms.

12. Rescher, N. (2001). Contingentia Mundi: Leibniz on the World's Contingency. Studia Leibnitiana, 33, 145-162.

13. Secundant, S. (2002). Joachim Jungius' Philosophia Protonoetica. To the Problem of Formation of the Modern Philosophy Methodological Principles. Sententiae, 5(1), 10-21. [In Russian].

14. Secundant, S. (2016a). Formation of the Philosophical Concept of System: Bartholomдus Keckermann. Sententiae, 34(1), 80-94. [In Russian]. https://doi.org/10.22240/sent34.01.080

15. Secundant, S. (2016b). Formation of the Philosophical Concept of System: Clemens Timpler. Sententiae, 35(2), 41-56. [In Russian]. https: //doi. org/10.22240/sent35.02.041

16. Secundant, S. (2017). Conciliatorics and eclecticism: philosophy on the way to a concept of open system. Sententiae, 36(1), 31-50. [In Russian]. https://doi.org/10.22240/sent36.01.031

17. Secundant, S. G. (2008). Mathematical paradigms in 17th Century Philosophical and Methodological Reflection. "Scientia generalis " by Joachim Jung. Epistemology and philosophy of science, 18(4), 224-234. [In Russian].

18. Secundant, S. G. (2012). Criticism and Method. The Idea of a Critical Method in 17-18ta Century German Philosophy. Kyiv: Duh i Litera. [In Russian].

19. Walch, J. G. (1726). Philosophisches Lexicon. Leipzig: J. F. Gleditschen.

Annotation

Sergii Secundant Comparative Analysis of the Leibniz' and Wolff's Concepts of System