Ляйбніц і Вольф: критичні засади ідеї наукової революції у філософії
Критичний зміст ідеї наукової революції у філософії Вольфа і внесок Ляйбніца у формування цієї ідеї. Картезіанська ідея досягнення достовірності шляхом прояснення понять. Критичні ідеї, що лежали в основі філософської системи Вольфа та Ляйбніца.
| Рубрика | Философия |
| Вид | статья |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 27.05.2022 |
| Размер файла | 65,4 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Размещено на http://www.allbest.ru/
Ляйбніц і Вольф: критичні засади ідеї наукової революції у філософії
Сергій Секундант
Sergii Secundant
Leibniz and Wolf: Critical Foundations of the Idea of Scientific Revolution in Philosophy
This article reveals the critical content of the idea of scientific revolution in Wolffs philosophy and shows Leibniz' s contribution to its formation. Although Wolff s goal was to reform the method of philosophizing on the model of Euclid's geometry, which was based on the Cartesian idea of achieving certainty by clarifying concepts, this clarification Wolff in the sense of Leibniz sees in such an analysis of concepts that would accurately establish a connection between them and show the possibility of the object expressed by each concept.
Wolff sees the critical meaning of his method in the fact that by analyzing the concepts to link all concepts and statements into a single system, which was based on consistent grounds and would not contain unproven propositions. This would, according to Wolf, remove from philosophy all the concepts, the objects of which were not possible, and statements that could not be proved. Leibniz's idea of concept analysis also formed the basis of his notion of philosophy as the science of the possible. The critical meaning of this concept of philosophy in Wolff, as in Leibniz, was to limit the subject of philosophy only to the realm of the possible.
Although the main critical ideas underlying Wolff's philosophical system were formulated by Leibniz, Wolfs system was still the fruit of his genius. Many of his critical ideas were groundbreaking and had a marked influence on the further development of philosophy. These include, first of all, the requirement to preface the construction of a system of philosophy with research the cognitive abilities of the human mind. However, his attempts to build a universal system of knowledge led to the leveling of the critical content of some of Leibniz's demands, which led to the accusation of him and Leibniz of atheism and fatalism.
Сергій Секундант
Ляйбніц і Вольф: критичні засади ідеї наукової революції у філософії
Стаття розкриває критичний зміст ідеї наукової революції у філософії Вольфа й показує внесок Ляйбніца у формування цієї ідеї. Мета Вольфа полягала у реформі методу філософування за зразком геометрії Евкліда. В основі цієї реформи лежала картезіанська ідея досягнення достовірності шляхом прояснення понять. Однак Вольф, у дусі Ляйбніца, бачить це прояснення в такому аналізі понять, який дозволив би точно встановити зв'язок між ними й показати можливість об'єкта, яку виражає кожне поняття.
Критичний сенс свого методу Вольф убачає в тому, щоби шляхом аналізу понять зв'язати всі поняття й висловлювання в єдину систему, засновану на несуперечливих підставах і таку, що не містить недоведених положень. Це дозволило б, на думку Вольфа, усунути з філософії всі поняття, предмети яких не були можливими, і всі твердження, які не могли бути доведеними. Запропонована Ляйбніцем ідея аналізу понять також склала основу Вольфового поняття філософії як науки про можливе. Критичний сенс такого поняття філософії у Вольфа, як і в Ляйбніца, полягав у обмеженні предмета філософії тільки цариною можливого.
Хоча основні критичні ідеї, що лежали в основі філософської системи Вольфа, були сформульовані Ляйбніцем, ця система, усе ж, була плодом Вольфового генія. Багато критичних ідей Вольфа були новаторськими і справили помітний вплив на подальший розвиток філософії. Передовсім ідеться про ту вимогу, що дослідження пізнавальних здібностей людського розуму має передувати побудові системи. Проте Вольфові спроби побудувати універсальну систему знання призвели до нівелювання критичного змісту деяких вимог Ляйбніца, що дало привід для звинувачень обох цих філософів у атеїзмі й фаталізмі.
Вступ
Питання про залежність філософської системи Вольфа від філософії Ляйбніца виникло ще за життя Вольфа1. Останнього дуже дратувало те, що не тільки супротивники, але й послідовники говорили про філософію Ляйбніца-Вольфа (Philosophia Leibnitio- Wolffiana). Поширена опінія, за якою Вольф нібито тільки систематизував Ляйбніцеві філософські погляди, принесла йому славу великого систематика, але істотно підважила його імідж як самостійного і творчого мислителя. І що більше Вольф намагався спростувати цю опінію, то міцнішим виявлялося уявлення сучасників про відсутність творчого начала і глибини у Вольфовій філософії.
Зазначене уявлення всіляко намагалися прищепити сучасникам Вольфові супротивники. Особливого успіху в цьому досяг Християн Крузій, яким так захоплювався молодий Кант. Цим скористалися класики німецької філософії. І якщо Йоган Ніколас Тетенс і Кант ще визнавали заслуги Вольфа перед філософією, то Фіхте, Шелінґ і особливо Г еґель уже не мали жодної поваги до цього мислителя, фактично перетворивши його на хлопчика для биття. Філософія Вольфа стає прикладом догматичного, примітивного філософського мислення. Цей погляд дуже швидко перекочував у підручники з історії філософії, які часто писалися під того чи іншого новомодного «класика» з метою довести революційний характер його філософії й перевагу його системи або точки зору над поглядами передників. Але й на тлі останніх Вольф дістав погану репутацію: багато хто вбачав у ньому вульгаризатора філософії Ляйбніца.
Найрадикальнішу позицію зустрічаємо в неокантіанця Едуарда Целера, який стверджував, що система Вольфа, «по суті, була не чим іншим, як системою Ляйбніца» [Zeller 1875: 173]. Згідно з Целером, Вольф «не висунув жодної принципово важливої нової точки зору: основні ідеї він запозичив у Ляйбніца, а його власна заслуга полягає тільки в методичній розробці цих ідей, в їхньому втіленні у формальну наукову систему [fцrmlichen Lehrgebдude], у тій повноті, ретельності, витримці, логічній ясності [folgerichtigen Verstдndigkeit], з якою він опрацьовує різні області знання аж до найдрібні- ших деталей, намагаючись охопити весь зміст нашої свідомості в упорядкованих, ясних поняттях» [ibid.: 173-174]. Із Ляйбніцем Вольфа поєднували «логічна ясність думки і твереза математична розсудливість». «Г еніальна винахідливість Ляйбніца, - пише Целер, - його великий дар комбінувати, смілива ідеальність його розуму були недоступні більш флегматичній натурі Вольфа. Останній не виявився тією людиною, яка відкривала новий шлях філософії, але чудово вмів вести своїх сучасників шляхом, що його відкрив інший, і систематично вимірювати той шлях у всіх його відгалуженнях» [ibid.: 174].
Першим, хто виступив проти такого традиційного тлумачення філософії Вольфа, був, мабуть, Вальтер Арншперґер, що присвятив цьому питанню спеціальну працю. Він стверджував, що основні ідеї й доктрини Вольфа, які зазвичай пов'язували з «Philosophia Leibnitio-Wolffiam», Вольфові сучасники приписували Ляйбніцеві бездоказово. Це, на думку Арншперґера, і стало головною причиною того, що основну заслугу Вольфа сучасники бачили у викладі, систематизації та частковому обґрунтуванні філософії Ляйб- ніца. Критик уважав, що теоретичні витоки філософії Вольфа слід шукати радше у філософії Аристотеля, схоластів і Декарта, ніж у правильному витлумаченні Ляйбніца [Amsperger 1897: 47]. Починаючи з Арншпергера, інтерпретатори намагалися дослідити інші впливи на філософію Вольфа та якомога далі дистанціювати останнього від Ляйбніца. Наприклад, Арншпергера фактично підтримав Макс Вундт, який стверджував, що назву «ляйбніце-вольфівська школа» придумали супротивники Вольфа. Згідно з Вундтом, вплив Ляйбніца не був визначальним: ляйбніцівські елементи у філософії Вольфа - це «ізольовані частини», які не пронизують ціле» [Wundt 1945: 392].
Я не розглядатиму в деталях усі праці, згадавши тільки статтю Чарльза Кора, основні положення якої, на мій погляд, є прямою протилежністю оцінок Целера. Зокрема, справедливо підкреслюючи вплив Декарта і картезіанців (включно з Чірнгаусом) на молодого Вольфа, а також аристотелевської школи в широкому сенсі (як католицької, так і протестантської) й емпіричного дослідницького методу Ньютона [Corr 1974: 13], Кор відносить Ляйбніца до числа тих філософів, які справили на Вольфа істотно менший вплив [ibid.: 17]. Адже, на його думку, Вольф свого часу не бачив великого сенсу у філософії Ляйбніца і швидше асоціював її зі схоластикою, яку цінував досить низько [ibid.: 13]. Кор посилається при цьому не тільки на Вольфа, а й на Ляйбніца, який, зокрема, у листі до Ремона (липень 1714 р.), визнавав, що мало говорив із Вольфом про філософські питання й усе, що останній знає про його філософію, не виходить за межі опублікованих Ляйбніцевих праць, яких було не дуже багато. За життя Ляйбніца вийшли друком переважно статті в Journal des savants і Acta eruditorum (1686-1716), а з великих праць - тільки «Теодіцея» (Essais de Thйodicйe sur la bontй de Dieu, la libertй de l'homme et l'origine du mal, 1710). Ще невідомо, що з цього читав Вольф. Водночас Кор цитує Ляйбніца, який писав: «ті, хто знає тільки те, що я опублікував, не знають мене» [ibid.: 15]. Із цим теж можна погодитися. Листування, яке тривало з 1704 по 1716 р., присвячувалося переважно питанням математики та, згідно з Кором, практично не стосувалося філософських проблем.
На головне питання «Чи слідував Вольф за Ляйбніцем?» Кор дає негативну відповідь. Аргументи Кора зводяться до таких: 1) Хоча Вольф і спирався на деякі положення Ляйбніца, але багато що в останнього заперечував. 2) Вольф не будував «ляйбніце-во- льфівську філософію», навпаки, в його програмі реконструкції філософії «переважають знайомі картезіанські теми систематичної достовірності і практичної користі» [ibid.]. 3) Торкаючись поняття системи Вольфа, Кор зауважує, що «хоча дві онтологічні аксіоми, які керують усією філософською системою Вольфа, є добре відомими принципами суперечності й достатньої підстави, для Вольфа вони є радше спорідненими, ніж тотожними, оскільки остання аксіома явно виведена з першої та підпорядкована їй» [ ibid.: 16]. 4) Хоча Вольф дотримується звичної схеми можливих світів Ляйбніца, його кінцеві елементи або прості субстанції не є ні атомами класичної грецької думки, ні монадами Ляйбніца. «Елементи Вольфа, - пише Кор, - є неподільними фізичними, а не метафізичними точками, і їхня активна сила також має фізичний характер» [ibid.]. Ми не будемо наводити інші аргументи, які не стосуються теми нашої статті, а процитуємо тільки основний висновок Кора: «попри три зустрічі й листування, не можна сказати, що Вольф мав якесь надзвичайно глибоке розуміння поглядів [mind] Ляйбніца чи привілейований доступ до них або до повного спектру його думок і творів» [ibid.: 17].
Звичайно, безглуздо заперечувати, що знайомство Вольфа з Ляйбніцем почалося після того, як Вольф завершив свою освіту. У принципі можна визнати, що вплив на Вольфа ідей Декарта і Ньютонових «Математичних принципів натуральної філософії» переважали, а Вольфів інтерес до метафізичних ідей Ляйбніца був мінімальним. Але Кор, як здається, істотно недооцінює ступінь впливу методологічних ідей Ляйбніца на формування філософських поглядів Вольфа і глибину розуміння останнім Ляйбніцевої філософії. Подібно до «Філософських дослідів» Тетенса і «Критики чистого розуму» Канта, вчення Ляйбніца і Вольфа стоять осібно в історії філософії. Уже тільки те, що предметом науки взагалі й філософії зокрема вони визнають можливе, виділяє їх не тільки з- поміж сучасників, але й на тлі як попередніх, так і майбутніх філософів.
Головна мета цієї статті полягає в розкритті критичного змісту ідеї наукової революції у філософії Вольфа та показі впливу на останнього ідей Ляйбніца. Для цього я спершу розгляну критичні підстави та зв'язок понять системи й методу у філософії Вольфа, а потім покажу, якою мірою Ляйбніцеві ідеї вплинули на формування цих його понять системи і методу, а також на його поняття філософії.
Mathematicephilosophari: метод і система філософії Вольфа
Інтерес до математики у Вольфа від самого початку був пов'язаний з пошуком такого методу філософування, який мав би універсальний характер і не поступався б у строгості математичному. На це вказує вже його перша публікація з філософії, а саме дисертація «Philosophia practica universalis, methohdo mathematico conscripta» (1703), в якій він застосовує математичний метод до розв'язання проблем практичної філософії. Важливо відзначити, що він уже від самого початку орієнтувався не на побудову системи, а на розробку такого методу, який надав би філософській системі достовірність. У цій дисертації ми знаходимо його перше визначення математичного методу філософування: «Mathematice philosophari h.e. conceptus intellectus a perceptionibus imaginationis осcurate distinguere, rerum naturas primo оmnium loco investigare et ex iis reliqua deducere tandemque ab universalibus ei simplicioribus аd speciliora et magis involute progredi juxta leges genuine cuiusdam methodi inveniendi verum sueverint» (Філософувати математично означає чітко відрізняти поняття інтелекту від сприйняття виображення, насамперед ретельно досліджувати природу речей і з неї виводити все інше, а потім іти від загальних і простіших понять до конкретніших і складніших, використовуючи закони будь-якого методу відкриття істини) [Wolff 1755: 190]. Уже в цій дисертації він посилається на mathesis universalis як на науку, що доводить загальні принципи геометрії та арифметики. Хоча ідею «універсальної математики» він пов'язує з Декартом, уявлення про неї Вольф отримав, швидше за все, від Ґ еорґа Альбрехта Г амберґера, зятя Ергарда Вайґеля.Луїджі Катальді Мадонна розглядає філософію Вайґеля як одне з важливих теоретичних джерел філософії Вольфа. «І Вольф, і Вайґель обидва хотіли побудувати логіку на основі математичних принципів і поширити математичний метод на інші дисципліни. Разом із картезіанцями вони заперечували силогізм як засіб пізнання» [Madonna 2018: 95]. Вайґель, лекції якого свого часу слухав молодий Ляйбніц, більшою мірою, ніж Декарт, захоплювався викладом more geometrico. У дисертації Правильніше було би говорити про disputatio, як це робить сам Вольф у своїх спогадах, оскільки слово dissertatio в той час означало міркування на деяку тему, що не передбачало захист. Вольфа 1703 р. ми теж зустрічаємо знайомі нам з геометрії Евкліда визначення, аксіоми, докази, схолії і короларії. Науку він тут теж визначає в дусі геометрії як «уміння доводити висновки з принципів» (habitum conclusiones ex principiis demonstrandi) [Wolff 1755: 190]. Ганс Вернер Арндт так характеризує використовуваний Вольфом у дисертації спосіб викладу: «математичний виклад тут усе ще залишається орієнтованим на зовнішню форму [aufterlich-expositorisch] і спирається [...] на методичні вимоги картезіанської традиції та на Medicina mentis [«Лікування ума»] Чі- рнгауса. Це, зокрема, виявилося у вимозі відокремлення інтелектуального пізнання від образів здатності виображення й переходу від понять загальніших і простіших до конкретних і складних» [Amdt 2006: IV].
Саме ця дисертація дала привід Ото Менке, її рецензентові й видавцеві журналу Acta eruditorum, познайомити Вольфа з Ляйбніцем. Менке виявив спільність їхніх інтересів4. Але цілком можливо, що ініціатива виходила від Вольфа, який вже тоді зацікавився методом диференціальних числень. Крім того, уже в студентські роки Вольф був знайомий зі статтею Ляйбніца Meditationes de cognitione, veritate et ideis («Розмисли про пізнання, істини й ідеї»), опублікованою 1684 р в Acta Eruditorum.5 Вольф не заперечував величезного впливу на нього цієї статті, яку він часто цитував. Листування (47 листів від Ляйбніца і 80 від Вольфа), що тривало майже до смерті Ляйбніца, стосувалася переважно математичних питань. Але Ляйбніц, що, як і Вольф, бачив у математиці парадигму наукової строгості, не міг не торкатися методологічних питань. А Вольф не міг не робити потрібних філософських висновків. Особливо з огляду на те, що він, як стверджує Генрих Вутке, звернувся до математики винятково заради її методу, щоби потім перенести його на філософію і теологію. Вихідним для Вольфа, згідно з Вутке, стало питання, чи не можна істини теології обґрунтувати таким чином, щоб вони не містили жодної суперечності [Wuttke 1841: 4-5].
Що спільного знайшов Вутке в Ляйбніца і Вольфа? Безумовно, це спроби реформувати філософію в дусі математики. Прогрес математики й математичного природознавства вплинули як на Ляйбніца, так і на Вольфа. Передовсім - на їхнє розуміння методу. Якщо, згідно зі схоластичною традицією, метод дослідження визначався його предметом і залежав від останнього, то застосування математичних методів до дослідження природи повністю зруйнувало це уявлення про окремий предмет математики і, як наслідок, про залежність методу від предмета дослідження. Це відкрило перспективу для створення універсального математичного методу (mathesis universalis) і його поширення, зокрема, на філософію. Успішне застосування Декартом методу алгебраїчного аналізу до області геометрії, яке привело до створення аналітичної геометрії, надихнуло Декарта не тільки на побудову «універсальної математики», а й на створення універсального філософського методу, що відрізнявся б такою ж строгістю і достовірністю, як і математичний. Цілком природно, що Декарт, Вайґель і Чірнгаус, вплив яких на Вольфа зі самого початку був визначальним, шукали причину достовірності математики у формі цього методу. Але за парадигму вони взяли старий ідеал геометричного методу, яким керувалися ще античні математики і, зокрема, Аристотель. Ляйбніц, як ми знаємо, Примітно, що у своїй автобіографії Вольф ініціатором їхнього знайомства називає Менке, реце-
нзента його дисертації, який (нібито без його відома) надіслав Ляйбніцеві зазначену дисертацію [Wolff 1841: 133]. Насправді, як показує Карл Ґергардт, видавець їхнього листування, це Вольф за порадою Менке надіслав Ляйбніцу для схвалення дві свої дисертації: згадану «Універсальну практичну філософію, написану математичним методом» і «Про алгоритм нескінченного дифе-ренціала» [Gerhardt 1860: 8, прим. *]. Хоча можна погодитися з Л. Мадонною, що в цій дисертації впливу Ляйбніца ще не відчувається
[Madonna 2018: 95]. пішов іншим шляхом, а саме шляхом побудови формальної мови, тому що в однозначності математичних символів він бачив причину наочності (демонстративності) і достовірності математичних висновків. У філософській методології Нового часу виникли два, здавалось би, протилежних, якщо не ворожих, напрями - змістово-геометричний (mos geometricus) і формально-аналітичний (ars characteristica). Ганс Вернер Арндт підкреслює змістовий характер картезіанського ідеалу, коли характеризує «mos geometri- cus» як «обґрунтування, що використовує природну мову, уточнене шляхом визначення термінів, у той час як поняття числення передбачає штучну мову символів» [Arndt, 1971: 2]. Якщо взяти до уваги, що Вольф до кінця життя залишався вірним ідеалові геометричного методу і критично ставився до використання формальної мови у філософії, то природно виникає питання, про який вплив Ляйбніца на Вольфа можна взагалі говорити? Не можна, зрозуміло, заперечувати, що філософія Вольфа мала багато теоретичних джерел і що вплив картезіанської традиції був від початку визначальним. Тоді звідки виникає уявлення про «ляйбніце-вольфовську» філософію? Яке відношення Ляйбніц міг мати до тієї «методичної революції» у філософії, яку намагався здійснити Вольф? Саме на це останнє питання я спробую нижче відповісти.
Для початку можна з упевненістю констатувати, що до знайомства з Ляйбніцем Вольф був уже знайомий з диференціальним численням. В «Основоположеннях усіх математичних наук» (Der Anfangs-Grьnde Aller Mathematischen Wissenschaften), опублікованих в 1710 р., коли минуло близько п'яти років після початку листування Вольфа з Ляйбніцем, уявлення першого про математичний метод істотно змінилися. Вольф тут уже не прагне наслідувати викладові геометрії Евкліда, а бачить в математиці насамперед зразок використання сил людського розуму. «Якщо хтось, - пише він у вступі, - користується силою людського інтелекту (Verstand) У цій праці Вольф ще використовує німецький термін «Verstand» згідно з німецькою традицією, у значенні, близькому до латинського терміна «intellectus», але більше підкреслюючи його ме-тодичний сенс, тобото розуміючи його як здатність аналізу і синтезу понять., то він знайде тут незрівнянну скарбницю найчудовіших зразків того, як далеко можна просунутися завдяки їх правильному використанню» [Wolff 1710: Vorrede,)4(]. Математика його цікавить уже не стільки як метод достовірного пізнання, скільки як метод відкриття нових істин. Не важко помітити тут вплив алгебри, диференціального числення й аналітичної геометрії, які «показують, що немає нічого так глибоко прихованого, чого не можна було б осягнути» [ibid.].
У тому, як Вольф тлумачить математичний метод і його мету, ми вже бачимо вплив статті Ляйбніца 1684 р. «Математичний метод [Lehr-Art], - пише він, - показує правильне використання розуму, як дістатися ясних, виразних і повних понять і з них безпосередньо вивести всі інші речі» [ibid.]. Не відкидаючи ідеалу геометричного методу Ев- кліда, Вольф тлумачить математичний метод уже в дусі Ляйбніца. Останній зосередив усі свої зусилля саме на пошукові такого методу аналізу, що привів би до достовірних підстав усякого знання, тобто до таких підстав, з яких можна було б вивести всі достовірні знання. Про суміщення методу аналізу й синтезу, слідом за Джакомо Дзабареллою, говорили й Ґалілей, і Декарт, але тільки Йоахим Юнґ і Ляйбніц спрямували свої зусилля на розробку аналітичного методу за зразком алгебраїчного аналізу. Тому можна з упевненістю сказати, що новим розумінням математичного методу Вольф був зобов'язаний Ляйбніцеві. А те, що первинною метою Вольфового методу є пошук повних понять, також свідчить про вплив Ляйбніца, а саме його статті 1684 р., в якій далі розвинуто вчення Декарта про ясні і плутані ідеї. У дусі німецької методичної традиції, біля джерел якої стояв Й. Юнґ, Вольф бачить в математичних принципах зразок того, як діє розум. Таке тлумачення математичних принципів, яке ми зустрічаємо також у Ергарда Вайґеля і Ляйбніца, дозволяє, з одного боку, поширити ці принципи на всі інші науки, не наслідуючи зовнішньої форми геометрії Евкліда, з іншого ж - використовувати їх для критики пізнання.
Але з такого тлумачення математичних принципів Вольф не зробив тих висновків, які зробили Юнґ і Ляйбніц. Ідея побудови математичної логіки й, зокрема, формального числення символів, його не зацікавила, а ось вчення Ляйбніца про те, як шляхом аналізу досягти адекватних і повних понять, зацікавила неабияк. Орієнтацію Вольфа на змістову логіку можна пояснити його початковим прагнення побудувати універсальний метод, за допомогою якого можна було б реформувати всі філософські науки, а відповідно до них - і життя. Про прагматичну спрямованість філософії Вольфа та його прагнення до універсалізму говорить уже перша Вольфова дисертація, в якій автор намагався застосувати математичний метод до практичної філософії взагалі. Орієнтацією методології Вольфа на реформу філософії пояснюється й те, що свій метод він наділяє критичними функціями, витлумаченими в дусі Чірнгауса і Спінози. Як і останні, Вольф вважає математичні методи міркування прикладом того, як потрібно уникати впливу почуттів і виображення на дії розуму. «Оптика і, до певної міри, астрономія, - пише Вольф, - показують чітку відмінність між пізнанням інтелекту і уявленням речей в почуттях і виображенні» [ibid., Vorrede)5(]. Прагматична спрямованість методології Вольфа виявляється головним чином в її орієнтації не стільки на відкриття нових істин, скільки на розвиток у студентів здатності відкривати ці істини, мислити й міркувати так, як це роблять математики, коротше кажучи, на розвиток студентських здібностей. Вольф тут говорить уже про практичну користь занять математикою, а не математичних методів. Але важливішим є те, що цю користь він бачить не в застосуванні математичних методів для розв'язання практичних завдань, а в тому, що вона відкриває шлях до пізнання сил людського розуму.
Цим частково можна пояснити те, що початкове негативне ставлення до силогістики, запозичене від картезіанців, Вольф змінив під впливом Ляйбніца. Як визнають багато дослідників, саме Ляйбніц переконав Вольфа в несупротивності силогістики математичним методам Більш докладно розглядає це питання В. Арндт [Arndt 2006: 19].. Тут ми спостерігаємо більш глибоке, ніж у схоластиків і картезіанців, розуміння Ляйбніцем Аристотеля. Останній бачив у силогістиці той метод, яким користуються саме математики. Побачити цей зв'язок між математикою і силогістикою Ляйбніц зміг лише тому, що дивився на силогістику як прояв дій розуму. І він зміг легко переконати Вольфа змінити своє ставлення до силогістики лише тому, що Вольф теж дивився на математику як на прояв дій самого розуму. Як ми бачили, у математиці Вольфа приваблювала передовсім практично повна відсутність впливу чуттєвості й виоб- раження на дії інтелекту.
Такий операційний погляд на математику Вольф поширив і на логіку, поклавши в основу структурного поділу останньої три операції інтелекту: апрегенція, судження й умовивід. Відповідно, він виділяє три предмети дослідження з логіки: поняття (notio), судження (judicium) і умовивід (discursus) “Tres sunt mentis operationes, quibus ea circa cognoscibile versatur, notio cum simplici apprehensione,
judicium & discursus [Wolff 1728: §52]. Варте уваги те, що Вольф тут використовує термін notio, а не conceptus, підкреслюючи тим самим функціональний характер поняття.. І те, що такий структурний поділ став основою трансцендентальної логіки Канта, не було випадковістю. Адже характерною рисою саме Вольфа виявляється погляд на логіку як на прояв дій нашого інтелекту. Ні Юнґ, ні
Вайґель, ні Ляйбніц, що були зайняті розробкою математичної логіки, очищеної від усього суб'єктивного, не зробили настільки суб'єктивістських висновків, як картезіанець Вольф. Бо він, як і Декарт, прагнув реформувати стиль філософування і завдання своє вбачав у розробці більш строгого методу філософування. «Адже за межами математики, - пише пізніше Вольф, - дотримуються або зовсім іншого методу, ніж той, яким зазвичай користуються в її межах, або намагаються застосовувати математичний метод. У першому випадку розсудливі люди бачать велику плутанину, бо вони то скаржаться, що слова або зовсім не пояснені або дуже рідко пояснені належним чином, багато речей [Sachen] прийняті без доказів, інші ж доведені недостатньо й часто абсолютно неправильно. А в другому випадку до теперішнього часу ще нікому не вдалося застосувати в інших дисциплінах математичний метод так, як у математиці» [Wolff 1713: Vorrede, a4]. До останніх він відносить і Декарта, докази якого містять слабкі місця (Schwдche). Те, що Вольф у даному місці згадує декартівське доведення буття Бога, свідчить про орієнтованість уже не на картезіанське поняття достовірного знання, а на Ляйбніцеву критику цього поняття в статті 1684 р., яку Вольф згадує на самому початку цієї передмови.
У цій статті Ляйбніц показує, як шляхом аналізу можна не тільки довести можливість існування предмета, а й зробити наші міркування демонстративними. Згідно з Ляйбніцем, аналіз понять здійснюється шляхом визначень, які можна тлумачити двоїсто. Так, визначення поняття А через поняття Б, В, Г можна розглядати не тільки як аналіз поняття А, але і як встановлення зв'язку між поняттями А і Г. Розглядаючи визначення понять як фундаментальну операцію розуму, Ляйбніц підкреслював тотожність аналізу й синтезу. Він вважав, що зв'язок понять стає демонстративним, якщо ми виявляємо всі ланки в ланцюзі визначень, що дозволяють співвіднести ці два поняття одне з одним. Так, зокрема, побудована Ляйбніцева «Монадологія». Її можна розглядати і як аналіз поняття монади, і як виведення з поняття монади всієї решти понять його метафізики. Цю операцію, за Ляйбніцем, можна використовувати для встановлення правильності числення, не спираючись на досвід Наскільки точно йому вдалося реалізувати цей задум, це інше питання.. Якщо шляхом аналізу понять буде встановлено, що предикат судження міститься в суб'єкті, то ми можемо вважати таке судження істинним незалежно від досвіду Цим пояснюється й те, що Вольф, слідом за Ляйбніцем, використовує інтенсіональну, засновану
на аналізі змісту понять логіку, бо екстенсіональна логіка схоластів передбачала звернення до предметів, які існують за межами людського інтелекту..
Усвідомлення можливостей такого аналізу, так би мовити, «пробудило Вольфа від догматичного сну». У можливості шляхом аналізу досягти тотожних неспростовних істин і демонстративно вивести з них усі інші положення він побачив перспективу розробки універсального наукового методу, який дозволив би всім іншим наукам досягти такої ж міри достовірності, яку мала геометрія Евкліда. Вчення Ляйбніца не змусило Вольфа відмовитися від ідеалу геометричного методу, а тільки окрилило його, показавши, як можна реалізувати цей ідеал. Нормативні вимоги Вольфа до наукового методу, звичайно, зазнали деяких змін, точніше уточнень, але в цілому вони не виходили за межі геометричної моделі наукового методу. Вони зводилися до того, щоб 1) давати строге пояснення (визначення) кожному слову й дотримуватися одного разу даного йому визначення; 2) не застосовувати недоведених пропозицій; 3) міцно зв'язувати і виводити одні пояснення й наукові положення (Lehrsдtze) з інших; 4) виводити незаперечно (unumstцЯlich) кожне твердження з несуперечливих підстав. Причиною Вольфової вірності ідеалові геометричного методу, як мені здається, слід вважати неусвідомлення або неприйняття думки Ляйбніца про тотожність аналізу й синтезу. Ба більше, Вольф, як і багато хто з його сучасників (і не тільки сучасників), протиставляв аналіз і синтез, віддаючи перевагу останньому, бо тільки в процесі синтезу здійснюється доведення й положення набувають своєї достовірності. Ми бачимо, що поняття математичного методу Вольф потрактовував набагато ширше, ніж математики11.
Саме з реформою методу філософування Вольф пов'язував ідею наукової революції у філософії. Необхідність побудови системи - як і саме поняття системи - у нього самопливно виводилася з його ідеї методу. Визначальну роль методу в побудові системи Вольфа підкреслював Мікаель Альбрехт.
«Не Аристотель, а [...] математик Евклід, є зразком системного мислителя. Відповідно до критеріїв Вольфа, на це почесне звання заслуговують далеко не всі вчені, але всі математики. Строгість цієї концепції системи виникає передовсім із факту заснованості останньої на застосуванні правильного методу, бо система є необхідним результатом методичного мислення. Не система веде до систематичного методу, але метод є ключем до системи» [Albrecht 2019: 13].
Те, що поняття системи зі самого початку було метою його вчення про метод, засвідчує сам Вольф. У «Докладному повідомленні про свої твори», перше видання якого вийшло друком у 1726 році, він підкреслює: його метод призначений для тих, хто «любить ґрунтовне пізнання й науку». Свою мету він бачить у тому, щоб його «слухачі отримали систему істин [Systema veritatum], тобто щоб істини їм були представлені в такій послідовності, яка потрібна для грунтовного пізнання» [Wolff 1726: 109 (§ 34)]. Розуміння системи як системи істин, притаманне також і Ляйбніцу, передбачало, що істини вже знайдені й потрібно тільки упорядкувати їх. Тому обидва філософи приділяли велику увагу ars inveniendi, мистецтву відкриття істин. Але Ляйбніц волів говорити про систематизацію, а не про систему, і припускав різні способи систематизації одних і тих самих істин. Метод систематизації він, таким чином, розглядав як щось чисто формальне. Картезіанець Вольф, навпаки, орієнтувався на змістовий метод, протиставляв аналіз і синтез, а роль аналітичних методів переважно зводив до знаходження цих істин. Універсальним науковим методом побудови системи він вважав геометричний, бо тільки останній гарантував достовірність не лише її понять, але й пізнання в цілому, а він, подібно до Декарта, саме в цьому бачив головну мету свого методу. Але достовірність (Certitudo/Gewissheit) Вольф розуміє не за Декартом, а радше за Ляйбніцем, для якого основний недолік Декарта полягав у нерозрізненні інтуїтивної очевидності й демонстративної достовірності. Навіть аксіоми Вольф трактує як аналітичні істини. Для нього достовірність - це «результат практичної спроможності [Habitus / Fertigkeit] і зв'язку» [Tutor 2018: 74]. «Математичний метод Вольфа, - справедливо зауважує Ґабріель Ґава, - потрібно відрізняти від
досліджень, яким насправді слідували математики. Вольф називає його загальним методом до-ведення, який має силу для всіх наук. Це не означає, що науки, включно з математикою й гео-метрією, не можуть мати своїх особливостей. Вольф називає свій метод “математичним”, бо математика є найкращим прикладом його застосування» [Gava 2018: 279]. Хоча Habitus - це традиційна родова характеристика науки як виду знання, Хуан Ігнасіо Гомес
Тутор вказує ще на одну специфічну рису поняття наукового методу Вольфа - на практичну спрямованість цього методу Зокрема він підкреслює, що Вольф науку розуміє не просто як набуту, а саме як «практичну здатність» [Tutor 2018: 78].
Зв'язок методу зі системою дається взнаки й у самому визначенні поняття системи, яке вимагає наявності зв'язку не тільки між висловлюваннями, а й між покладеними в їхню основу принципами. Вольфові йдеться не просто про систему, а про обґрунтовану систему, в якій не тільки судження, а й правила випливали б із принципів. На важливість розмежування правил і принципів постійно вказував Ляйбніц. Особливо він підкреслював важливість цього розмежування для мистецтва відкриття, бо той, хто знає принципи, що гарантують достовірність і істинність усіх суджень, здатний не тільки ефективно розв'язувати ширше коло завдань, але й самостійно створювати правила. Для Ляйб- ніца пошук принципів - одна з найважливіших задач як алгебраїчного аналізу, так і математики взагалі. Натомість Вольф не приховує, що орієнтується на аксіоматичний метод геометрії Евкліда як на зразок. Для нього, як і для Декарта, принципи передають притаманну їм достовірність усім судженням, що випливають з них. Принципи для Вольфа - передовсім підстави достовірності всіх інших висловлювань. Саме тому для системи важливо, щоб усі висловлювання, що входять до неї, були пов'язані з принципами. Критерію узгодженості, на його думку, не досить для істинності системи, потрібна ще й неспростовність принципів. Слідом за Декартом і Ляйбніцем, Вольф шукає підстави достовірності цих принципів у розумі як джерелі достовірних істин, а тому вимагає, щоби побудові кожної системи передувало дослідження пізнавальних здібностей взагалі і здібностей розуму зокрема.
Таким чином, ми бачимо, що у Вольфа вже на цьому етапі його творчого шляху йдеться про реформу філософії, витлумаченої в широкому сенсі. На відміну від Ляйбніца, що ніколи не викладав у університеті, Вольф за допомоги свого методу планує здійснити реформу системи освіти. Я не торкатимуся питання про Вольфів уплив на історичне реформування німецької (і не тільки) освітньої системи. Зверну увагу лише на те, що в основі його проекту реформи лежало прагнення розробити принципово новий спосіб філософування, який за строгістю не поступався б математичному. Передбачалося, що такий метод, орієнтований на достовірність пізнання, повинен відповідати найсуво- рішим критичним вимогам науковості й бути придатним виконувати критичні функції. Орієнтованість Вольфа на реформу освіти багато в чому зумовила те, що його метод був насамперед методом обґрунтованого викладу наукових дисциплін і водночас - навчання. Його претензії на універсальне застосування методу багато в чому зумовили перетворення вимоги систематичного характеру міркувань на основу його методології. Саме ця вимога з необхідністю веде Вольфа до побудови системи філософії.
У Ляйбніца ж, навпаки, не було й не могло бути ідеї універсального філософського методу. Адже філософію він розглядав як конгломерат наук, кожна з яких має свої принципи, що не потребують філософського обґрунтування. Він обмежувався лише побудовою системи метафізики, та й ту розумів, на відміну від Вольфа, як систему не наукових дисциплін, а взаємопов'язаних принципів і понять, в якій усі поняття випливали б із поняття субстанції. Оскільки своє поняття субстанції Ляйбніц розглядав як гіпотезу, то й уся система метафізики розглядалася ним як гіпотетична. Тому він її часто уточнював, доповнював і змінював. Натомість Вольф, як потім і Геґель, свою систему філософії вважав остаточною, принаймні щодо принципів.
Принципи й поняття метафізики в Ляйбніца виконують переважно евристичну функцію. Головну мету метафізики автор «Монадології» вбачає у виробленні найраціо- нальнішого погляду на світ, тобто в представленні світу єдиним цілим. Хоч і Ляйбніца, і Вольфа однаково цікавили як метод відкриття, так і метод достовірного пізнання істини, перший переважно шукав методів відкриття. Орієнтацією на евристичні функції наукових і філософських методів можна пояснити його методологічний плюралізм і визнання відносно довільного характеру будь-якої систематизації. Тому ті, хто стверджували, що лише Вольфові вдалося привести всі науки в систему, мали рацію, але тільки щодо наукових дисциплін, які викладалися або повинні були викладатися в університетах. Однак запропонована Ляйбніцем в статті 1684 р ідея такого аналізу понять, який дозволив би встановити істинність судження, не спираючись на досвід, відкрила перед Вольфом перспективи створення у філософії універсального методу достовірного пізнання, базованого на безсумнівних засадах, чого вимагав, але не зміг досягти Декарт.
Критичні підстави Вольфового поняття філософії
Вольф стверджує, що вже 1703 року, коли починав свою викладацьку діяльність в Ляйпцизькому університеті, він прийшов до визначення філософії як науки про всі можливі речі [Wolff 1737: 5]. Уперше ми зустрічаємо таке визначення філософії в Aerometriae Elementa: «Я зазвичай визначаю філософію як науку про можливе як таке. Тому завдання філософії полягає не тільки в знанні того, що може статися, а що ні, але також і в осягненні підстави, завдяки якій щось може статися або ні» «Philosophiam ego definire soleo per rerum possibilium, qua talium, scientiam. Philosophi igitur est,
non solum nosse, quae fieri possint, quae non; sed & rationes perspicere, ob quas aliquid fieri potest, vel esse nequit». [Wolff 1709: Praefatio, А6]. Із цього загального визначення філософії, говорить Вольф, можна вивести визначення окремих її частин. Так, фізику він визначає як таку частину філософії, де потрібно доводити «все, що може існувати завдяки силам природних тіл» (quiquid per vires corporum naturalium possible existit) [ibid., А 8]. Пізніше Вольф не включає вже фізику й інші науки, які мають свій предмет і свої методи дослідження, до складу філософії, щоби підкреслити не тільки фундаментальний, але й уні-версальний характер філософії та її методу. Важливо звернути увагу на те, що для Вольфа філософія є вже не вченістю (eruditio/Gelahrtheit), а наукою (scientia/Wissenschaft) Завдяки Вольфу термін «Wissenschaft» витісняє з ужитку популярний до цього термін «Gelahrtheit», яким, зокрема, активно користувався Х. Томазій. Посилаючись на словник ні-мецької мови Каспара Штилера (1691), Вольфганг Вернер Менцель зауважує, що раніше «у множині це слово означало «вільні мистецтва і науки» (Wissenschaften etiam sunt artes et scientiae liberalis). В однині воно вживалося рідко й майже винятково в значенні особистого знання» [Menzel 1986: 88]. Її мета як науки - пізнання істини (cognitio veritatis), а не щастя людини або процвітання суспільства. Жодним чином не заперечуючи, ба навпаки - усіляко підкреслюючи, практичну значущість філософії, Вольф, на відміну від еклектиків і навіть Ляйбніца, не включає зазначену значущість у визначення філософії.
У «Резонних думках про сили людського інтелекту» (Vernьnftige Gedanken Термін «Vernьnftige Gedanken» уперше використовує Християн Томазій. Vernьnftige у нього означало
«добре продумані, а не нікчемні спекуляції, тобто правильні думки правильного розуму» [Lenders 1992: 42]. Термін Vernьnftige Вольф тут вживає в сенсі «отримане за допомогою міркування (ratiocinatio)». «Vernunft» він тут розуміє ще в традиційному значенні ratio, як здатність до дискурсивного мис-лення. Мабуть, тому логіку він, слідом за Томазієм, називає Vernunftlehre. von den Krдfte des Menschlichen Verstandes Термін «Verstand» Вольф тут ще вживає в сенсі «intellectus», а сам цей трактат називає «Tractatus ger-
manicum de intellectu». Але визначає цей термін тут вже по-новому, а саме як «здатність мислити те, що можливо (Vermцgen zu gedencken, was mцglich ist) [Wolff 1713: с. 1, §10]. Verstand, на відміну від Vernunft, є здатністю «спираючись на власне міркування (Nachsinnen), пізнати приховану від нас іс-тину, а не раціонально (vernьnftig) судити про те, що було відкрито іншими» [ibid.].) Надалі, дотримуючись усталеної традиції, ми будемо називати цю працю Вольфа «Німецька логіка»,
а Philosopha rationalis sive Logica - «Латинська логіка»., опублікованих вперше в 1713 р., Вольф визначає філософію вже трохи інакше: як «науку про всі можливі речі, як і чому вони можливі» [Wolff 1713: Vofbericht, §1]. Він, щоправда, при цьому зауважує: таке визначення філософії «тільки краще відображає латинське possibilia qua talium і не змінює його сенсу» [Wolff 1737: 6]. Як роз'яснює сам Вольф, він дав таке визначення філософії, щоб відрізнити її від інших дисциплін, що вивчаються на вищих факультетах. Тут він одразу дає й інше визначення філософії (Weltweisheit) Першим, хто ввів німецький термін «Weltweisheit» («мирська мудрість») замість латинського терміна «Philosophia», був Х. Томазий, який намагався відокремити своє розуміння філософії від схоластич-ного. Вольф, навпаки, прагне цим терміном підкреслити тотожність філософії з наукою в найшир- шому сенсі слова. Тому Вольфів термін я перекладаю як "світова мудрість": «якщо хочуть виробити разом зі мною загальне поняття про науку, тобто про світову мудрість (Weltweisheit), то останню найкраще пояснити як науку про всі можливі речі, оскільки вони можливі» [Wolff 1737: 10]., що мало підкреслити цю відмінність: «наука про те, що можна пізнати самими тільки силами розуму» (Wissenschaft dasjenigen, was sich durch die blosen Krдfte der Vernunft erkennen) [ibid.]. «Філософ [Weltweiser], - пояснює він, - повинен не тільки знати, що може або не може статися, але повинен також розуміти підстави цієї можливості чи неможливості. Бо знати означає пізнавати речі за їх причинами» [ibid.].
Це дало привід пієтистам звинуватити Вольфа в атеїзмі, адже таке визначення, на їхню думку, настільки розширювало сферу компетенції людського розуму, що ставило під сумнів необхідність віри в Бога. Прагнучи виправдатися від подібних звинувачень, що стали причиною його вигнання з Гале, Вольф застерігає проти того помилкового висновку з його визначення, ніби філософи «розуміють або можуть зрозуміти можливість усіх речей». Адже те, «чи здатен людський розум до світової мудрості та якими є межі його розуміння речей, слід ще тільки вивести зі сил людського розуму» [Wolff 1737: 6]. Жодне інше тлумачення філософії, зауважує він, не доводить ясніше недосконалість людського розуму. Отже, «ті, хто через свою пихатість надимаються від гордощів за [свої] знання, можуть бути приведені до упокорення» [Wolff 1737: 7-8]. Таке роз'яснення критичного змісту, притаманного його визначенню предмета філософії, стало однією з причин, що посприяли тріумфальному поверненню Вольфа в Гале через три роки.
Вольф не лукавив, коли стверджував, що його філософія базується на критичних підставах. Викладу його системи філософії передує логіка, основне завдання якої він убачав у дослідженні пізнавальних здібностей людського розуму. Але «критицизм» його логіки був своєрідним. Він спрямовувався, з одного боку, проти буденного знання, з іншого ж - проти скептицизму. Уже в «Математичному лексиконі» (1716) Вольф розрізняє «три ступені пізнання [Grade der ErkдntniЯ] як природи, так і мистецтва, та й усіх речей взагалі, які можливі». Він пише: «Перший ступінь, який я називаю повсякденним пізнанням [gemeine ErkдntniЯ], полягає в тому, що на основі досвіду помічають, що те чи інше можливо, але не знають чому. Другу сходинку я називаю філософським пізнанням, або пізнанням світового мудреця [ErkдntniЯ des Weltweisen], яке йде далі, ніж попереднє, у тому, що воно одночасно чітко уявляє причини того, чому щось може бути, а також спосіб, в який щось може бути. Нарешті, третій ступінь, математичне пізнання, яке вміє найточнішим чином вимірювати сили здійснювальних причин і величину їхніх наслідків, а також усе визначає відповідно до його величини» [Wolff 1716: 465]. Математичне пізнання Вольф тут уважає найвищим.
Найдокладніше цей поділ ступенів пізнання розглянуто Вольфом у Discursus Praeliminaris de Philosophia in Genere, передмові до Philosophia rationalis sive logica.
Тут йому приділено увесь перший розділ, зокрема: §§ 1-3 присвячені історичному пізнанню, §§ 4-12 філософському пізнанню, а §§ 13-19 математичному пізнанню. Автори Вступу до німецького перекладу цього тексту звертають увагу на те, що філософія й математика не мають особливих предметів. «Історичне, філософське й математичне пізнання, - пишуть вони, - це способи пізнання, що знаходять застосування до будь-якого предмету, і вони є абсолютно самостійними методами» [Gawlick 2006: XII]. «Цей поділ пізнання на три види, - додають вони, - Вольф по праву розглядає як свій оригінальний внесок [ibid.]. Не вдаючись в дискусію щодо оригінальності цього поділу, зауважу лише одне: буденне пізнання, яке Вольф часто ототожнює з історичним, відрізняється від філософського тим, що не виходить за межі досвіду. Згідно з Вольфом, «хто не знає філософії, може на основі досвіду дізнатися багато чого про те, що можливо, однак він не може вказати підстави того, чому воно можливе» [Wolff 1713: c1, §6]. Поширюючи предмет філософії на всі можливі речі, Вольф визначає «можливе» як те, що «може бути, байдуже, існує воно в природі чи ні [entweder natьrlich da seyn, oder nicht]» [Wolff 1713: 1, §3].
Визначаючи так предмет філософії, Вольф виступає також проти емпіриків і скептиків, які намагалися, у дусі емпіричного антропологізму, покласти кордон людському розумові, апелюючи до природних здібностей людини. Чому ми не можемо обмежитися цими здібностями при визначенні кордонів пізнання, він обґрунтовує так: «Філософія повинна прагнути найвищої досконалості, яку вона може містити, а не орієнтуватися на розуміння філософії, якого може досягти та чи інша людина, бо в останній спосіб не встановлюються кордони, що утримують нас від подальших роздумів відносно речей, і тому відкидаються багато корисних відкриттів» [Wolff 1713: 1, §9]. Питання про межі пізнання для Вольфа - це питання не про те, яким ступенем знання людина може від природи володіти, а про те, якими є можливості розуму взагалі, незалежно від природи тієї чи іншої людини. Філософія, що розуміється як наука про всі можливі речі, не залежить від природних можливостей окремої людини або людства в цілому. Вольф вимагає, слідом за Ляйбніцем Про полеміку Ляйбніца з Локом з питання про межі філософського пізнання див.: [Секундант 2013: 494-507]., щоби при дослідженні можливостей розуму ми брали до уваги науковий прогрес, бо також розглядає питання про межі філософського пізнання в контексті глобальнішого питання: яким чином можливий науково-технічний прогрес? Така постанова питання вимагає не обмежувати пізнання природними явищами і природними здібностями людини, а орієнтує на проєктування і створення технічних артефактів, що в природі раніше не існували.
За Вольфом, філософ може й має виходити за межі даного досвіду, по-перше, тому, шо у фактах ми не можемо знайти підстав їхньої можливості. Отже, філософ повинен вийти за межі чуттєвого (історичного) пізнання, бо лише так він може пояснювати причини речей і пов'язувати між собою висловлювання. Саме тому Вольф підкреслює важливість розрізнення причини та підстави. Він вважає, що деяка річ може бути причиною іншої речі тільки завдяки тому, що в ній міститься її підстава. Причиною (causa, Ursache) Вольф називає суще (ens), яке містить в собі підставу (ratio, Grund) того, чому існують інші сущі [Woff 1728: §696]. Різницю між підставою і причиною він пояснює з прикладів. Оскільки ніщо не відбувається без підстави, то має бути підстава того, чому вода кипить. Оскільки ця підстава не міститься в самій воді, то вона має бути зовнішньою воді. Але оскільки кипіння має місце завжди, коли є вогонь, то вогонь є причиною кипіння. Інший приклад: якщо Петро гнівається, коли Тітій його ображає, то причиною гніву є образа. Останній приклад показує, що під ens Вольф розуміє не тільки явища природи, а й дії. А під причиною він, як і Ляйбніц, розуміє феномени, тобто те, що може бути доступне чуттєвому сприйняттю, тоді як підстава осягається тільки розумом. Тому тільки завдяки підставі ми встановлюємо причиновий або інший зв'язок між явищами. Те, що (з філософської, але не буденної точки зору) цей зв'язок не є даним нам у чуттєвому досвіді, для нього, як і для Ляйбніца, очевидно. Самі по собі вогонь або образа, згідно з Вольфом, не можуть слугувати підставою для кипіння або гніву, вони (точніше, поняття про них) повинні містити в собі підставу, виявлення якої є завданням філософії. Там же Вольф скаржиться на те, що per inconstantiam loquendi люди зазвичай змішують поняття підстави і причини.
По-друге, філософ виходить за межі фактичного, щоби досліджувати можливе взагалі, тобто все те, що може бути. Філософ, як і вчений, повинен пояснювати явища минулого і передбачати майбутні події, які в досвіді не дані. Оскільки всі речі (Dinge) реалізуються за певних обставин, то той, хто має тільки буденне пізнання про них, часто не помічає якихось обставин і тому вважає загальним те, що трапляється тільки в певних випадках. Навпаки, філософ може не боятися, що висловлює свої положення неправильно, адже він знає причину того, чому й коли вони повинні мати місце [Wolff 1713: §7] Як підкреслює Вільгельм Рісе, чисто історичне знання філософії, за Вольфом, у кращому ви-
...Подобные документы
Період "високої класики" в філософії як період розквіту давньогрецької філософії з середини V до кінця IV століття до нашої ери. Провідні риси цього етапу розвитку філософії. Особливості філософської системи Платона. Провідні ідеї філософії Аристотеля.
контрольная работа [28,4 K], добавлен 20.02.2011Захист П. Юркевича самобутності філософії, її відмінності від емпіричної науки. Філософські погляди М. Драгоманова, І. Франка, Лесі Українки. Шевченко та його внесок у розробку філософії української ідеї. Формування нової парадигми світосприйняття.
курсовая работа [23,0 K], добавлен 28.01.2009Соціально-економічна суть епохи Відродження. Загальні риси філософської думки цієї доби. Франція епохи ренесансу. Принципи розвитку гуманізму. Сутність та зміст реформації, ідеї Кальвіна. Вирішення питань державного устрою в філософії того часу.
реферат [34,8 K], добавлен 27.10.2014Періодизація розвитку античної філософії. Представники мілетської філософії, принципи Анаксимандра. Уявлення про походження життя та природу. Атомістичне вчення Левкіппа та Демокріта. Наукові ідеї Епікура та Платона, метафізика Арістотеля та софісти.
реферат [34,6 K], добавлен 06.03.2011Риси барокової філософії, яка сформувалася в Україні XVII-XVIII ст. і поєднала в собі елементи спіритуалістично-містичної філософії і ренесансно-гуманістичні й реформаційні ідеї. Ретроспективність і традиціоналізм філософії Києво-Могилянської академії.
контрольная работа [29,5 K], добавлен 29.09.2010Точки зору про час виникнення науки. Загальні моделі її розвитку, основні елементи. Закономірності акумуляції знання і конкуренції науково-дослідних програм. Поняття наукової революції, пов’язаною із зміною парадигм. Ідеї динаміки наукового пізнання.
реферат [24,7 K], добавлен 14.10.2014Особливості наукової революції XVI—XVII ст. та її вплив на розвиток філософії. Історичні передумови появи філософії нового часу, її загальна спрямованість та основні протилежні напрями. Характеристика діяльності основних філософів: Ф. Бекона, Р. Декарта.
реферат [29,5 K], добавлен 18.02.2011Сократ в античній філософії - геніальний співбесідник, проникливий суперечник і діалектик. Ідеї і метод філософії Сократа. Головний жанр - усні бесіди. Платон "Апологія Сократа" - промова Сократа, виголошена ним на афінському суді в 399 році до н. е.
реферат [39,5 K], добавлен 28.05.2010Передумови формування та основні етапи розвитку філософії Нового часу, її головні ідеї та видатні представники. Характеристика двох протилежних напрямків філософії Нового часу: емпіризму та раціоналізму. Вчення Спінози, Декарта, Гоббса, Бекона, Гассенді.
контрольная работа [28,7 K], добавлен 01.08.2010Особливості філософії Нового часу. Формування нової парадигми філософствування. Філософські ідеї Ф. Бекона: обґрунтування емпіричного методу і нової моделі науки. Раціоналізм французького філософа Рене Декарта. Проблема людини у філософії Нового часу.
реферат [30,8 K], добавлен 18.09.2010Формування філософських ідеї в Древній Індії, осмислення явищ світу у "Упанішадах". Філософська думка в Древньому Китаї - творчість Лаоцзи і Конфуція. Періоди розвитку грецької філософії. Духовні витоки Росії, їх особливості, історичні етапи становлення.
реферат [49,9 K], добавлен 14.03.2010Емпіричний досвід і міфологічна картина світу. Зародження та ранні етапи розвитку філософії в Україні (XI-XV ст.). Гуманістичні та реформаційні ідеї у філософській думці України (кінець XV-початок XVII ст.). Філософія в Києво-Могилянській академії.
курсовая работа [75,4 K], добавлен 14.11.2008Особливості філософії періоду Відродження у XIV-XVI ст. Значення у розвитку філософської культури тогочасної України Острозької академії - першої української школи вищого типу. Гуманістичні ідеї у філософській думці України. Києво-Могилянська академія.
контрольная работа [36,3 K], добавлен 23.08.2010Основні ідеї механіцизму як "духу часу" XVII-XIX століть. Сутність уявлень про механічну природу людини. Опис механічної обчислювальної машини Ч. Беббиджа. Біографія Р. Декарта, його внесок у розвиток механіцизму і проблеми співвідношення душі й тіла.
реферат [26,6 K], добавлен 23.10.2010Форми суспільної свідомості, принципи економії мислення. Співвідношення філософської, релігійної та наукової картин світу. Матеріалістичний та ідеалістичний напрямки в історії філософії від античних часів до сьогодення. Поняття філософського світогляду.
шпаргалка [645,5 K], добавлен 10.03.2014Екзистенціальні витоки проблеми буття. Античність: пошуки "речових" першопочатків. Буття як "чиста" думка: початок онтології. Античні опоненти проблеми буття. Ідеї староіндійської філософії про першість духу. Ототожнення буття з фізичною природою.
презентация [558,3 K], добавлен 22.11.2014Специфіка етіко-філософської проблематики у працях Ф. Ніцше, його критика теорії пізнання, використання логіки, моралі. Ресентимент як рушійна сила у процесі утворення й структурування моральних цінностей у філософії Ніцше, його критика християнства.
реферат [17,7 K], добавлен 31.05.2010Філософія глобалістики, основні етапи та напрямки її становлення, виникнення Римського клубу, його головні ідеї. Головні проекти, соціально-філософські передумови будування моделі глобального розвитку. Соціоприродні процеси в житті на нашій планеті.
реферат [40,7 K], добавлен 20.07.2010Гуманізм і проблема цілісної людської індивідуальності в працях мислителів Відродження. Натурфілософія, філософські і космологічні ідеї М. Кузанського, Дж. Бруно, М. Коперніка. Аналіз філософсько-гуманістичної думки українського ренесансу XV-XVI ст.
реферат [29,3 K], добавлен 18.09.2010Антропологізм як основна ідея усієї філософської спадщини Григорія Сковороди - видатного українського філософа. Розкриття проблеми самопізнання в трактатах "Нарцис" та "Асхань". Характеристика поняття "сродної" праці як способу самореалізації особистості.
реферат [23,8 K], добавлен 18.05.2014
