Картезіанство, аргументація, цінності у контексті "нової риторики" Хаїма Перельмана

В статье исследуются методологические основания общефилософских и теоретико-правовых взглядов Хаима Перельмана, социокультурный контекст, интеллектуальная среда, в который происходило его становление как ученого, формировалась и эволюционировала индивидуально-авторская картина мира. Освещены ключевые моменты его концепции рационального дискурса («неориторики»), появление которой стало важным этапом на пути к формированию современной теории юридической аргументации, походов к правопониманию. Проанализирован оригинальный подход Хаима Перельмана к социальному познанию, рациональности, пониманию роли и значения ценностей и ценностных суждений в теоретических и практических рассуждениях, в аргументации.

Постановка проблеми

У межах різних соціальних практик на рівні політичного, побутового, наукового та інших дискурсів формуються й постійно еволюціонують різні види аргументації, які є невід'ємною й важливою частиною суспільного життя, вагомою складовою соціальної активності будь-якої людини. На певному історичному етапі розвитку людства разом із появою права як самостійного інституційного регулятора неминуче виникають специфічні аргументативні практики, на рівні окремих видів юридичної діяльності складаються - спочатку спонтанно, стихійно (без належного концептуального осмислення) - прийоми, правила, техніки юридичної аргументації. Як слушно зазначає П. Рабінович, практична юриспруденція нерозривно пов'язана з процесом аргументування та його результатом - аргументованістю правових актів [1, с. 8]. Поступово у певних правопорядках формуються самобутні традиції аргументації, наприклад, своєрідні підходи (як складова юридичної техніки) до обґрунтування правозастосовних рішень. Особливості аргументативних практик із відповідними методами і способами обґрунтування обумовлюються легальними та екстралегальними чинниками.

Юридична аргументація у практичному значенні як певна інтелектуальна і комунікативна за своєю суттю діяльність (у сенсі ключових підходів до аргументації, існуючих традицій аргументування) соціально детермінована, контекстуальна - її параметри, структура значною мірою визначаються рівнем розвитку правового життя соціуму та загальним культурно-історичним контекстом. Зміни у науковій картині світу, філософсько-методологічних підходах до його пояснення і осмислення, зміни у позитивному праві (наприклад, прийняття нових процесуальних, матеріальних правових норм), трансформація світоглядних, культурних домінант соціуму, правових цінностей та ін. так чи інакше позначаються, наприклад, на визначенні критеріїв релевантності, істинності, коректності аргументів, доводів, які використовуються в аргументації.

Попри існуюче різноманіття моделей (типів), динаміку якісних і структурних характеристик, аргументування як таке іманенетно властиве [незалежно від особливостей правових систем чи видів юридичної діяльності] процесу творення, застосування, тлумачення правових норм, має важливе значення при формуванні та відстоюванні правових позицій та ін. Не тільки юридичну практику, буття - здійснення й відтворення - самого права як соціального інституту, ціннісно-нормативної системи можна описати за допомогою таких категорій, як дискурс, комунікація, діалог (полілог), що так чи інакше передбачає пошук, відбір, прийняття/спростування аргументів. Право не є цілком самодостатнім явищем, статичним утворенням, по відношенню до якого людина постає як сторонній спостерігач, пасивний виконавець правових вимог. Воно формується, відтворюється, розвивається у межах певних аргументативних практик, де визначається зміст, співвідношення та специфіка взаємодії юридичних понять, правових цінностей, правових інститутів. Відомий завдяки своїм фундаментальним розвідкам у сфері онтології права філософ права С. І. Максимов (S. I. Maksimov) слушно зазначає, що право являє собою не поняття, яке потрібно прояснити, розтлумачити, а оповідально структурований соціальний процес, у якому учасники юридичної практики артикулюють свої інтерпретації певних аспектів правової реальності [2, с. 46]. Додамо: інтерпретуючи, аргументують свою позицію і, як правило, намагаються переконати інших учасників правової ситуації у її правильності.

Право має широку сферу дії, яка охоплює більшість людських відносин та іноді досягає найдрібніших деталей. Тому важливо, щоб вимоги права не були свавільними й необґрунтованими. Для забезпечення поваги до права воно має забезпечувати справедливе й розумне регулювання відносин. Юридична аргументація має сприяти цій загальній меті, про який би вид юридичної діяльності не йшлося - консультування клієнта з юридичних питань, пояснення нотаріусом прав і обов'язків сторін при нотаріальному посвідченні договору, виступ адвоката в суді, обґрунтування судового рішення тощо [3, с. 451-452]. Саме тому у більшості сучасних країн запроваджені законодавчі вимоги щодо необхідності обґрунтування судових та інших юридично значущих рішень. Так, відповідно до вимог ст. 263 Цивільного процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим [4]. Стаття 370 Кримінального процесуального кодексу України визначає, що судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим [5]. Коли суб'єкти законодавчої ініціативи вносять до парламенту проєкти законодавчих актів, від них очікується, а у багатьох правопорядках вимагається, щоб їх ініціатива була належним чином обґрунтована. Так, в Україні відповідно до Регламенту Верховної Ради України законопроєкт, проєкт іншого акта вноситься на реєстрацію разом з пояснювальною запискою, яка має містити обґрунтування необхідності прийняття законопроєкту, цілей, завдань і основних його положень та місця в системі законодавства [6].

Якщо важливість аргументації у сфері права не викликає сумнівів, то питання про те як аргументувати, які прийоми, методи, засоби, стратегії аргументації, види аргументів (або конкретні аргументи) використовувати у процесі обговорення і прийняття тих чи інших юридично значущих рішень, вирішення певних категорій юридичних справ, при інтерпретації правових текстів вирішуються по-різному і є предметом жвавих дискусій. Правила, методи, техніки юридичного аргументування не є вічними й незмінними, їх можна та за певних умов необхідно змінювати - цілеспрямовано та організовано. Пошук, відбір та впровадження у певні види юридичної діяльності найбільш оптимальних з них має відбуватися з урахуванням різних факторів, наприклад, прийнятих у суспільстві загальних цілей індивідуального та нормативного правового регулювання тих чи інших відносин, рівня правової культури соціуму, його домінуючих потреб, інтересів, цінностей та ін.

Тривалий час у теоретичній та практичній юриспруденції аргументація розглядалась як така, що спирається суто на формальну логіку, силогістику, де прийнятність міркувань щодо, наприклад, законності/незаконності, правомірності/неправомірності юридичних актів, дій, рішень суб'єктів ґрунтується на демонстрації їхньої формальної правильності, тобто суворій відповідності правилам умовиводів, побудованих на дедукції. За такого підходу критерієм прийнятності, доладності (англ. - soundness) аргументації є її формальна логічна правильність, валідність (англ. - formal validity). Вирішення юридичного казусу з точки зору аргументації є дедуктивним умовиводом, що з логічною необхідністю випливає із більшого (загальні норми права, закріплені в офіційних джерелах права) та меншого (обставини справи) засновків. У такій простій формі аргументації modus ponens презюмується істинність засновків, вихідних тверджень, які дозволяють сформулювати істинні висновки - якщо засновок істинний, то і висновок істинний.

Отриманий за допомогою такої логічної процедури висновок (правозасто- совне рішення) у системі координат механічної юриспруденції, як її визначив Роско Паунд (R. Pound) Роско Паунд стримано-скептично ставився до логічних дедукцій і заснованій на них суто раці-ональній, дедуктивно-механічній юриспруденції: «Концепції зафіксовані. Передумови більше не досліджуються. Все зводиться до простих дедукцій з них. Принципи втрачають важливість. Право стає корпусом норм... Проти цього протестують, і законно протестують, [юридичні] соці-ологи». Жорстка дедукція Арістотеля може викликати тільки усмішку у сучасного юриста. «Але принаймні половина наших суддів чинять точно так само», - зауважує американський вчений (докладніше див. з цього приводу: [7]; [8])., фактично завжди вважається раціональним та прийнятним, юридично правильним. У такій юриспруденції роль суду зводилась до пасивного, механічного застосування приписів - виведення рішення із законодавства простим дедуктивним шляхом. Аргументація, побудована виключно на правилах формальної логіки, насправді накладає на право відбиток догматизму, який несумісний із складним характером реальної дійсності і гнучкістю життя, з динамізмом самого права. Як свідчить практика, воно дає безліч прикладів порушення логічних правил, отриманих дедуктивним шляхом. Дедуктивна модель не враховує наявності колізій між нормами, можливості формулювання правозастосовних рішень всупереч дослівному тексту норм, зокрема у разі їх застарілості, невідповідності правовим цінностям тощо [9, с. 272]. Ауліс Аарніо (Aulis Aarnio) справедливо вказує на те, що у деяких випадках фінальний результат юридичного обґрунтування, що базується на такій моделі, є неприйнятним, хоча і відповідає вимогам формальної логіки, раціональності, юридичної (у процесуальному аспекті) правильності - тобто ґрунтується на обов'язкових джерелах права (англ. - «obligatory source material, i.e. sources of law»). Неприйнятність такого результату може бути пов'язана із його невідповідністю певним аксіологічним критеріям [10, с. 104].

Тому актуальним і практично значущим є звернення до інших підходів до юридичної аргументації, зокрема риторичного, діалогічного (дискурсивного), прагмадіалектичного (більше див. з цього приводу [11]). Праці Річарда Маккеана (Richard McKean), Люсі Ольбрехт-Титеки (Lucie Olbrechts-Tyteca), Кеннета Берка (Kenneth Burke), Річарда Вівера (Richard Weaver), Евелін Фетеріс (Eveline Feteris) та інших західних дослідників цих підходів донедавна залишалися маловідомими і малодоступними для широкого кола українських юристів передовсім через відсутність їх українських перекладів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Сьогодні у вітчизняній юридичній літературі аргументація розглядається переважно в контексті досліджень судового правозастосування. За цією тематикою можна виділити праці В. Кістяника (V. Kistianyk), Р. Абрамовича (R. Abramovych), М. Савенко, (М. Savent), В. Григор'євої (V. Hryhor'ieva), О. Чорнобая (O. Chornobai), І. Коваля (I. Koval), О. Євсєєва (О. Evseyev) та ін., у яких досліджуються логічні характеристики аргументації у судовому спорі, фактори впливу різних аргументів на прийняття судових рішень, особливості аргументації рішень Конституційного Суду України, судів загальної юрисдикції, Європейського суду з прав людини тощо. П. М. Рабінович слушно зазначає, що саме судова аргументація «надає основний - найбільш об'ємний, детальний і, мабуть, яскравий емпіричний матеріал» [1, с. 9]. Окремі рішення, прийняті судами в країнах західної демократії, є справжніми інтелектуальними шедеврами в аспекті аргументації. Наприклад, рішення Федерального Конституційного суду Німеччини, Верховного Суду США можуть мати обсяг кілька десятків сторінок. Вивчення та узагальнення емпіричних даних, що стосуються юридичної аргументації у країнах-партнерах, набуває особливої значущості з точки зору збагачення вітчизняної юриспруденції іноземним правовим досвідом та успішної інтеграції України у європейський правовий та культурний простір. Ураховуючи, що юридична аргументація як складний й багатоаспектний феномен не обмежується лише судовою аргументацією, поза сферою широкого наукового обговорення й досі залишається чимало питань.

Питання юридичної аргументації до цього часу не привернули належної уваги представників загальнотеоретичного правознавства. Завдяки науковим здобуткам П. Рабіновича (Р. Rabinovich), М. Козюбри (М. Koziubra), Т. Дудаш (T. Dudash), О. Олійник (O. Oliynyk), К. Самохіної (K. Samokhina) нині ми спостерігаємо певне прирощення знання у цій предметній сфері, але поки що воно здебільшого має фрагментарний характер і не інтегрується у цілісне, концептуально та методологічно, логічно узгоджене вчення, загальну концепцію. Формування останньої як певної метатеорії, призначеної для пояснення, обґрунтування, удосконалення засобів, методологічних підходів, прийомів юридичної аргументації у різних галузях права та видах юридичної діяльності є важливим дослідницьким завданням.

Важливою віхою на шляху формування сучасної теорії юридичної аргументації та підходів до праворозуміння стала поява концепції видатного представника Брюссельської школи філософії права Хаїма Перельмана (Chaim Perelman) під назвою «нова риторика» (англ. - The New Rhetoric; фр. - La nouvelle rhйtorique). Його оригінальний підхід до аналізу і пояснення ціннісно-смислового наповнення, механізму дії, розвитку нормативних систем (у тому числі права), ролі і значення ціннісних суджень у правовому дискурсі, обґрунтування риторичної природи права, риторичний підхід до аргументації здобув підтримку і визнання багатьох науковців, серед яких Р. Алексі (Robert Alexy), Дж. Стоун (J. Stone), П'єр Шлаг (Pierre Schlag), Марк ван Хук (Mark Van Hoecke) та ін. Дослідження творчої спадщини бельгійського вченого є важливим і актуальним з точки зору осучаснення української юриспруденції, у тому числі в аспекті збагачення засобів, методів, прийомів юридичної аргументації.

Наукову діяльність Х. Перельмана можна охарактеризувати таким чином: 1) дослідження автора мають міждисциплінарний характер; 2) коло його наукових інтересів не обмежувалося правом, юриспруденцією; 3) викладений у публікаціях підхід до юридичної аргументації є своєрідною конкретизацію чи додатком («побічним продуктом», за висловом професора Едгара Боденгеймера (E. Bodenheimer) [1, с. 391]) його загальної теорії раціонального дискурсу («нової риторики» чи «неориторики») до теоретичних і прикладних питань права, яка кинула виклик традиційним, глибоко укоріненим у свідомості інтелектуальної еліти поглядам на методологію науки, визначення критеріїв істинності знань, раціональності та ін. Комплексний аналіз, системну реконструкцію його поглядів на аргументацію доцільно почати з аналізу соціокультурного контексту, ідейного середовища, у якому відбувалося його становлення як вченого, формувалася та еволюціонувала індивідуально-авторська картина світу, у тому числі світу права.

Виклад основного матеріалу

Успіхи природознавства, точних наук у період Нового Часу (відкриття Ньютона, Галілея, Декарта, Паскаля, Коперника та ін.) «підірвали довіру до догматичного (передовсім релігійного-схоластич- ного - І. С.) світосприйняття» ([13, с. 3]), похитнули безумовну віру в істинність авторитетних текстів Так, середньовічні автори розглядали Corpus juris civilis як «писаний розум», юридичну Біблію, де міститься абсолютна юридична істина. Їх інтелектуальна діяльність фактично зводилась до екзегези - тлумачення, систематизації положень цього «священного писання» за правилами схоластичної методології. і наочно продемонстрували надійність, ефективність методології фізики, математики, механіки у пізнанні світу, здобутті нових знань про нього. Не авторитет, догма чи сліпа віра, а розум людини, її активна пізнавальна робота стає основою, головним інструментом пояснення, прогнозування явищ і процесів, відкриття законів і закономірностей.

Саме природознавство із відповідною методологією починає розглядатися як еталон науки і науковості. У цей період було закладено гносеологічний ідеал класичної наукової раціональності, визначені логіко-методологічні норми та імперативи пізнавальної діяльності, окреслено перелік специфічних процедур такої діяльності, які дозволяють отримати точне, об'єктивно-достовірне знання. Вважалося, що закони і вихідні засади устрою, функціонування природи і суспільства (у його розумінні як своєрідного механістичного агрегату атомарних індивідів) не відрізняються, тому вчені визнавали принципову можливість та необхідність використання універсального методологічного інструментарію для їх відкриття, математичного описання за допомогою ціннісно-нейтральних мовних засобів. Іншими словами, увесь світ організований математично, а отже, саме математична думка здатна його описати, пояснити. Відомий вислів Галілея: «Книга природи написана мовою математики».

Представники різних дисциплін намагаються екстраполювати, перенести «істинний» науковий метод, дослідницькі прийоми до сфери досліджень людини і соціуму - створити принципово нове суспільствознавство картезіанського типу. Є. Спекторський (Y. Spektorskyi) називає це «революцією суспільствознавства». Вона хронологічно і за своєю тенденцією співпадає з поворотом у духовному та інтелектуальному житті людей, у якому «останнє слово було за Декартом - володарем думок, кумиром тогочасного просвітництва». Гроцій хотів створити класичне правознавство, Гоббс - класичну політику, Спіноза - класичну універсальну моральну науку [14, с. 92]. Юриспруденція повинна була стати абстрактною, дедуктивною, раціональною наукою, а її представники мали слідувати парадигмі, яка продемонструвала свою евристичну цінність у природознавстві і стала стандартом - з точки зору сутності, ідеалів, цілей і можливостей - усієї науки (science) аж до початку ХХ ст.:

- виключення усього ірраціонального, інтуїтивного, емоційного, метафізичного із предмета та самого процесу досліджень, які повинні проводитись за чітко визначеними алгоритмами, правилами;

- в основі наукових знань - самоочевидні істини, аксіоми, які не потребують доказів;

- основними способами перевірки теорій є експеримент, спостереження;

- метою досліджень є отримання знання, що об'єктивно і точно [фотографічно, дзеркально] відображає дійсність; дослідник при цьому займає позицію стороннього спостерігача - на сам акт пізнання і результати наукових пошуків не повинні впливати суб'єктивні морально-ціннісні погляди, установки, життєвий досвід і т. п.

Після «революції суспільствознавства» результати інтелектуальних зусиль юристів попередньої догматичної традиції, що ґрунтувалися на авторитеті писаних джерел, вважаються лише суб'єктивними думками і поглядами, тобто ненауковим знанням. Йому протиставляється раціональне знання об'єктивних законів устрою і функціонування соціуму, правових явищ. Предметом наукових досліджень стає об'єктивно існуюче природне право, яке виводиться раціональним шляхом за допомогою розуму, а тлумачення і систематизація діючого позитивного права, правових текстів розглядається як ремесло чи діяльність «другого сорту», що не має наукових основ. Представники найбільш крайніх проявів такого природно-правового натуралізму, зазначає М. Алексєєв (M. Alekseev), інтерпретують правові явища як суто механічні, що існують і розвиваються за математично визначеними законами [15, с. 31].

У таких інтерпретаціях знаходить втілення філософське обґрунтування ідеї вічності, незмінності, всезагальності природно-правових законів і принципів. Дослідження останніх - їх відкриття, описання - стало головною метою школи природного права, а усі інші (передовсім культурно-історичні) елементи, прояви, виміри права, правового життя людей слід було, за образним висловом В. Моддермана (V. Modderman), «викинути за борт як непотрібний баласт»[16, с. 94]. Хр. Вольф (Chr. Wolff), Пуффендорф (Pufendorf), Хр. Томазій (Hr. Tomazij) та інші представники цього напрямку за допомогою математично точного дедуктивного методу намагалися вибудувати модель чітко впорядкованої структури позитивного права, створити логічно завершену і несуперечливу систему юридичного знання. В основі цього знання - аксіоматичні установки, загальні принципи природного права, з яких дедуктивним шляхом виводяться інші поняття і положення.

Започаткований у період Нового часу підхід, який у літературі часто йме- нують «картезіанством», поділив всю систему знань (у тому числі процес їх здобуття, формалізації) на: а) наукове, раціональне, в основі якого - ідея про розумні основи Всесвіту та можливість його пізнання [отримання об'єктивно-достовірного, аподиктичного знання про світ] тільки за допомогою універсального раціонального методу і б) ненаукове чи позанаукове, де панують емоції, культурні традиції, інстинкти, схильності, повсякденний досвід, метафізичні спекуляції тощо, а не раціональне мислення, формальна логіка, обґрунтування. Окреслений Декартом, Лейбніцом та іншими підхід до розуміння наукового пізнання (його суті, меж, можливостей, методології) визначив, за влучним висловом ізраїльського вченого Джосефа Агассі, «парадигму або, іншими словами, «загальну програму дослідження», яка вплинула на увесь подальший розвиток науки» (цит. за [17, с. 185]).

На рівні філософсько-правових досліджень, у загальнотеоретичній юриспруденції ідеї про те, що цінності та судження про них, критична оцінка права з точки зору моралі, етики, соціальних цілей, функцій і т. п. мають бути виведені за рамки правознавства як науки [деідеологізація знань про право, створення «чистого вчення про право»] у тих чи інших інтерпретаціях, з різними акцентами були артикульовані у працях Г. Харта, Г. Кельзена та інших юристів. Останній наголошував, що справедливість є «ірраціональним ідеалом», що втілює суб'єктивні схильності, ціннісні уподобання певних груп чи окремих осіб [18, с. 13]. Авторський підхід ґрунтується на ідеї ціннісного релятивізму, що в принципі не заперечує існування цінностей як таких та втілення їх у позитивному праві. Його моральний скептицизм полягає у запереченні існування якихось абсолютних цінностей, на основі яких можна здійснювати - використовуючи як універсальний референтний об'єкт - оцінку законів, судових рішень і т. п.

Картезіанство у його базових ідейно-методологічних, світоглядних моментах було взято на озброєння представниками різних філософських шкіл, напрямів і течій, головним чином позитивістських. Як зазначає Едгар Боденгеймер, «декартівський підхід досяг свого апогею в ХХ ст. саме у доктрині логічного позитивізму» [12, с. 395], прихильником якого у перший період своєї наукової творчості (умовно до 1945 р.) був Х. Перельман.

У системі ідейно-методологічних координат логічного позитивізму метафізичні твердження, цінності та судження про них (все, що стосується метафізики, етики, естетики, справедливості) є релятивними і по суті мають логічно та емпірично довільний характер, вони не піддаються логічному обґрунтуванню, верифікації, а отже мають бути вилучені зі сфери наукового дискурсу, раціонального пізнання. Ціннісні судження є вираженням емоційного стану, суб'єктивного досвіду, а тому як такі позбавлені когнітивної (пізнавальної) цінності. Так, загальновідоме твердження «вбивство - це зло», за переконанням представника Віденського гуртка Рудольфа Карнапа (Rudolf Carnap), є неверифікованим, воно не має жодного науково-теоретичного смислу та цінності» (цит. за [12, с. 396]). Французька філософиня Жаклін Рюс (Zh. Rius) зауважує, що Віденський гурток (К. Гедель, О. Нойрат, Г. Райхенбах та ін.) з його войовничим виступом проти метафізичної і спекулятивної філософської традиції дає нам яскравий і наочний приклад застосування картезіанського ідеалу [19, с. 46].

Х. Перельман у своїх подальших дослідженнях дійшов висновків про непридатність (та у певному сенсі шкідливість) методології логічного позитивізму - мислення в категоріях істинне/хибне, де поняття істини пов'язується із логічною правильністю тверджень та емпіричною верифікацією - для пояснення, обґрунтування та практичного конструювання нормативних систем, а також для досліджень соціальних явищ, що мають певні ціннісні основи. Всесвітньо відомий фізик Альберт Ейнштейн зауважував, що марно дискутувати з приводу ціннісних суджень. Наприклад, якщо хтось поставить за мету знищення людської раси, то таку позицію не можна заперечити, використовуючи суто раціональні доводи [20, с. 31]. Люди часто вживають поняття «справедливість», маючи на увазі певну фундаментальну цінність. Саме уявлення про справедливість і несправедливість є тим загальним ціннісним знаменником, який служить основою для винесення суджень про виправданість суспільних практик, традицій і інституцій [21, с. 186]. Справедливість усі поважають, але розуміють по-різному.

Невизначеність понятійних меж ключових цінностей людського спілкування, моральний релятивізм, на думку Х. Перельмана, дозволили нацистам наповнювати поняття справедливості, свободи, рівності довільним змістом, який по суті суперечив совісті та відчуттю справедливості свідомих людських істот, однак хибність, шкідливість якого не могла бути доведена за допомогою внутрішніх ресурсів самого позитивного права нацистської Німеччини та науки, що базувалася на позитивістській методології. «Складно було миритися з позитивізмом, який визнавав рівною мірою довільними усі ціннісні судження, коли усе наше єство повставало проти тоталітарної ідеології, що принижує людську гідність» [22, с. 55]. Бельгійський учений визнавав, що «позитивістську доктрину неможливо було протиставити фашистським гаслам, догматизму, терору, який фактично виправдовувався цією доктриною. Теоретична криза стала очевидною ...» [23, с. 46]. Тож його інтелектуальні пошуки були спрямовані на розроблення нової методології, яка б дозволила: а) вийти за рамки філософії позитивізму та зрештою переглянути ідеї про довільний - за своїм змістовно-смисловим наповненням - характер нормативних систем і цінностей; б) включити до наукового дискурсу, соціального пізнання, теоретичних і практичних міркувань цінності та ціннісні судження, що не «вписуються» у систему координат класичної [у дусі картезіанської традиції] раціональності: доведеність - однозначність, ясність - логічна строгість (більше див. [24]).

Експериментальним шляхом логічно неможливо довести чи спростувати правильність, істинність цінностей, перевагу одних ціннісних установок над іншими, позаяк вони не підлягають емпіричній, логічній перевірці та обґрунтуванню певними когнітивними методами. Хоча знання про цінності, їх види, функціональне призначення, історичне походження, динаміку є цілком досяжним. Соціологи, психологи, історики емпірично і теоретично «фіксують» їх як певну даність, успішно аналізують, описують.

Якщо цінності як такі (у тому числі їх першооснови, начала) неможливо раціонально обґрунтувати, емпірично верифікувати об'єктивну значущість певних ціннісних суджень, то чи означає це, що їх основи, перелік та ієрархія знаходяться під владою ірраціональної вільної волі, довільного вибору? Х. Перельман вважає, що ціннісні судження та зміст, який вкладається у такі «заплутані поняття» (фр. - notions confuses), як «справедливість», «свобода», «доброчесність», «добро», «зло» і т. п.: змінюються від епохи до епохи, від одного покоління людей до іншого; ніколи не можуть бути абсолютно істинними, ясними і точними; належать до сфери можливого, правдоподібного, допустимого знання, де формальна логіка є важко застосовуваною. Так, твердження «рабство - це погано» не є ані логічною, ані експериментальною істиною, але вважається істинним, правильним, важливим для багатьох людей сучасності. Водночас воно не є повністю ірраціональним. Дихотомія ірраціональний/раціональний долається за допомогою ідеї конвенціональної згоди, повсюдної прийнятності.

Іншими словами, істина у цьому контексті має соціальну природу, оскільки ґрунтується на загальній згоді членів суспільства щодо переліку та розуміння певних базових цінностей, з яких виводяться інші стандарти, конкретні правила [25, с. 20-23]. Вона є своєрідним результатом спорів, дискусій (академічних, політичних та ін.), аргументативних практик: певне судження (підхід, ідея, погляд) вистояло перед натиском заперечень і критики і відтепер вважається правильнимё хоча може бути переглянуто у майбутньому [26, с. 115-120]. Система права, що має характеристики єдності та однорідності, вибудовується як раз на основі тих вихідних засад, базових цінностей, щодо яких у соціумі досягнуто згоди. Правові норми не мають незмінного змісту, закладеного законодавцем, а отримують його у процесі застосування, коли інтерпретуються та зіставляються з основоположними цінностями того чи іншого суспільства. Правова норма не може бути від початку оцінена як розумна чи нерозумна - такої якості вона набуває у процесі застосування до конкретної ситуації [27, с. 206].

Вирішення проблем справедливості, моралі (в аспекті їх смислового наповнення, визначення ієрархії цінностей) і проблем теорії пізнання (в аспекті визначення методів досліджень та інструментарію верифікації отриманого знання) по суті знаходяться в одній площині досягнення згоди і порозуміння, взаємодомовленості між людьми, різними соціальними групами. У цьому моменті позиція Х. Перельмана близька до концепції конвенціоналізму А. Пуанкаре. Останній наголошував, що геометричні аксіоми, на відміну від арифметичних, не є «ані судженнями a priori, ані фактами досвіду». Вони суть конвенції. Чи є істинною неевклідова геометрія? Питання по суті є безглуздим, адже жодна геометрична система не може бути вірнішою за іншу. Ми домовляємось та обираємо ту, яка є найбільш зручною [28, с. 58, 59].

Відмовившись від ідеї про абсолютно довільний характер цінностей і нормативних систем, Х. Перельман у своїх дослідженнях повоєнного періоду обґрунтовує висновок про їх розумні (англ. - raisonnable) основи, які можуть бути пізнані та обґрунтовані за допомогою риторики та риторичного підходу, що не має нічого спільного ані з крайніми проявами раціоналізму, ані з радикальним скептицизмом, який став поширеним у філософських течіях ХХ ст. Яскравим прикладом такого скептицизму, на думку бельгійського вченого, є філософський трактат Жан-Поля Сартра «Буття і ніщо» (L'Кtre et le nйant: Essai d'ontologie phйnomйnologique). Х. Перельмана переконаний, що тільки риторика, а не формальна логіка дозволяє зрозуміти включення у гру принципу відповідальності. У формальній логіці демонстрація або переконлива, або ні, і свобода мислителя випадає з неї. Однак аргументи, які використовуються людиною у риториці, впливають на думку... компетентність, щирість, чесність, відповідальність людини за прийняття рішень, вчинення дій. Цей важливий аспект практичної філософії дозволяє відмовитись від крайніх проявів скептицизму у пізнанні та повсякденному житті людини. Риторична логіка, логіка ціннісних суджень повинна служити сполучною ланкою, містком між vita contemplativa та vita active [29, с. 562].

Х. Перельман підкреслює, що «докази», якими оперує ця логіка, насправді не є результатом логіко-математичних обчислень - вони можуть бути сильними або слабкими, більш чи менш переконливими, з імпліцитним чи експліцитним змістом. Вони подібні до «діалектичних доказів», які описував у своїх трактатах Арістотель [30, с. 314, 315]. Йдеться про аргументи, які не мають характер точності, безумовності математичного доказу, але мають силу переконання, зверненого передовсім до здорового глузду, практичного розуму. Якщо позитивістська методологія - використання суто логічних та емпіричних тверджень, експериментальних та дедуктивних методів - є непридатною для пояснення, конструювання нормативних систем (у тому числі права), що завжди мають ціннісні основи, то, за переконанням Х. Перельмана, їх можна обґрунтовувати саме за допомогою таких аргументів. Це та сфера недемонстративної аргументації, яка знаходиться у площині між картезіанською раціональністю та цариною ірраціонального, емоційно-афективного. Якщо раціональний доказ ґрунтується на самоочевидній та незмінній істині і підлягає застосуванню у царині формальних теоретичних систем, то переконання за допомогою аргументів оперує такими категоріями як здоровий глузд, розсудливість, людська розумність. Тож наріжним каменем нової риторики Х. Перельмана стала ідея про важливість і необхідність відмежування вузького поняття раціональності, запозичене з картезіанської традиції, від більш широкого поняття розумності [31, с. 68, 74]. Саме розумний підхід у судочинстві дозволяє приймати справедливі рішення за наявності прогалин у законодавстві, відсутності ясної і точної мови правових актів, їх застарілості і т. п. - іншими словами, «добудовувати» право secundum legem, extra legem, ^ntra legem.

Важливим моментом у теоретичній моделі Х. Перельмана є те, що переконування не можна досягнути формально-логічним доказуванням у складних справах. Адже аргументатор змушений зважувати цінності для того, щоб обрати ту чи іншу інтерпретацію норми, яку він застосовує, тлумачить чи реалізовує. Він має переконати правову аудиторію у тому, що обране тлумачення є найбільш справедливим та юридично правильним. Х. Перельман наголошує, що аргумента- тор має показати, що вибір, який він зробив, та цінності, які він використав для виправдання свого рішення, не ґрунтуються на суб'єктивному виборі. Він має продемонструвати, що вибір є обґрунтованим і може бути виправданим як інтер- суб'єктивно прийнятний, тобто що прийняте рішення не є свавільним [32, с. 115].

У концепції професора Х. Перельмана ключовими є поняття «переконання», «аргумент», «аргументація», «аудиторія». Останню вчений розуміє як сукупність усіх суб'єктів, на які аргументатор (пропонент) хоче вплинути з метою переконання за допомогою певних прийомів і засобів аргументації. З позиції вченого, аргументація спрямована на досягнення згоди усієї аудиторії щодо правильності артикульованих тверджень і передбачає необхідність налагодження інтелектуального та психологічного контакту між реципієнтами і аргументатором. Такий контакт є можливим за умови коректного визначення останнім особливостей і характеристик конкретної аудиторії, яка може бути вузькоспеціалізованою (включати, наприклад, філософів або юристів) чи охоплювати широко коло пересічних громадян. Пропоненти вибудовують свою аргументацію - конструюють і артикулюють вихідні посили та меседжі, формулюють аргументи до основних тез своїх висловлювань та ін. - для конкретної аудиторії, залучаючи до процесу аргументування певні цінності, погляди про належне і справедливе, які є близькими для відносно визначеного кола реципієнтів. Водночас фундаментальні питання добра, суспільного блага, розумності, соціальної солідарності є сферою дискурсу, до якого так чи інакше залучені члени універсальної аудиторії, котра складається з усіх розумних істот (англ. - all reasonable beings). Тож оратори у широкому сенсі цього слова апелюють (точніше - змушені апелювати для успішного досягнення загальних цілей аргументації), спираються на релевантні для конкретної аудиторії аргументи, вихідні точки (loci), враховуючи і залучаючи у разі необхідності до аргументації певні цінності, правила співжиття, що визнаються розумними і значущими універсальною аудиторією, тобто усім людством [33, с. 63-75]. Універсальна аудиторія - це своєрідна ідеальна мисленнєва конструкція, що вибудовується оратором на основі його власних уявлень про людину як біосоціальну істоту та людство у цілому, про загальні інваріантні розумні основи людського буття.

Нова риторика орієнтована на переконання, отримання згоди, що спочатку мають суто теоретичний вимір [консенсус думок і позицій], а згодом переходять у практичну площину дій, прийняття конкретних рішень. Так, опрацювання проєкту Загальної декларації прав людини 1948 р. супроводжувалось зіткненням різних політичних ідеологій, наукових шкіл, світоглядних концепцій та ін. на рівні широкомасштабних та інтенсивних спорів і дискусій, у результаті яких було досягнуто загальної згоди щодо переліку закріплених згодом у тексті Декларації прав і свобод.

Отже, з позиції Х. Перельмана, головні відмінності між риторикою (риторичним підходом) і формальною логікою полягають у такому: аргументація замість доведення як процедури обґрунтування, оцінка замість істини, релятивізм переконання замість його абсолютності [29, с. 562]. Основною метою аргументації у праві, різних сферах юридичної діяльності, у політиці, філософії, журналістиці тощо є приєднання аудиторії до тез (меседжів, тверджень і т. п.) за допомогою переконання.

Використовуючи ідейно-методологічний конструкт античної риторики як певний початковий пункт своїх досліджень, бельгійський вчений робить спробу не просто реанімувати та актуалізувати ідеї Арістотеля. З позиції американського правознавця Д. П. Гоанкара (D. P. Gaonkar), Х. Перельман, а також Річард Маккеан (Richard McKean), Л. Ольбрехт-Титека (L. OlbrechtsTyteca), Кеннет Берк (Kenneth Burke), Річард Вівер (Richard Weaver) роблять перший крок до масштабного «риторичного повороту» у сучасній філософії, теорії пізнання, у розумінні основ людського спілкування, соціальної взаємодії. Йдеться про сприйняття самої риторики не у вузькому розумінні як мистецтва ведення дискусії і переконання, а як своєрідної метадисципліни - надійного і корисного методологічного інструментарію для різних наук, соціальних практик (докладніше див. тут [34]). Філософія нової риторики - це важливий ідейно-методологічний ресурс для опису і пояснення права, його буття, а також для створення рекомендацій, пропозицій тим, хто займається юридичною практикою [35, с. 384].

Висновки

Вивчення та системна реконструкція теоретичних поглядів і висновків Хаїма Перельмана щодо методів, правил, засобів аргументації, її вимірів, структури та ефективності (аргументація за допомогою прикладу, ілюстрації; коректне використання аналогії, метафор, порівнянь у аргументації; лінгвістичний вимір аргументації; схеми аргументації, засновані на принципах «об'єднання» (англ. - association) та «роз'єднання» (англ. - dissociation) та ін.) є актуальним і практично значущим у контексті осучаснення вітчизняної теоретичної і практичної юриспруденції дослідницьким завданням подальших наукових розвідок у цій предметній сфері.

Список літератури

1. Рабінович П. М, Дудаш Т І. Правова аргументація: терміно-поняттєвий інструментарій дослідження. Вісник Національної академії правових наук України. 2016. № 2. С. 8-20.

2. Максимов С. И. Концепция правовой реальности. Неклассическая философия права: вопросы и ответы : монография / под. ред. А. В. Стовбы. Харьков : Библиотека международного журнала «Проблемы философии права», 2013. С. 31-61.

3. Загальна теорія права : підручник / О. В. Петришин, Д. В. Лук'янов, С. І. Максимов та ін. ; за ред. О. В. Петришина. Харків : Право, 2020. 568 с.

4. Цивільний процесуальний кодекс України : Закон України від 18.03.2004 р. № 1618-IV URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/1618-15#Text (дата звернення: 10.09.2021).

5. Кримінальний процесуальний кодекс України : Закон України від 13.04.2012 р. № 4651- VI. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/4651-17#Text (дата звернення: 10.09.2021).

6. Про Регламент Верховної Ради України : Закон України від 10.02.2010 р. № 1861-VI. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/1861-17#Text (дата звернення: 20.08.2021).

7. Pound R. Mechanical Jurisprudence. Columbia Law Review. 1908. Vol. 8. Р 605-623.

8. Титов В. Розвиток юридичної логіки в США (перша чверть ХХ ст.): Р Паунд про дедуктивно-механічну юриспруденцію. Вісник Національної академії правових наук України. 2000. № 3. С. 145-158.

9. Козюбра М. І. Загальна теорія права : підручник / за ред. М. І. Козюбри. Київ : Ваіте, 2015. 392 с.

10. Aarnio A. On Legal Reasoning As Practical Reasoning. Theoria. An International Journal for Theory, History and Foundations of Science. 1987. Vol. 3. No. 7/9. Р 97-107.

11. Feteris E. T Fundamentals of Legal Argumentation. Survey of Theories on the Justification of Judicial Decisions. Dordrecht : Springer, 1999. 225 р.

12. Bodenheimer E. Perelman's Contribution to Legal Methodology Northern Kentucky Law Review. 1985. Vol. 12. No. 3. Р 391-417.

13. Шершеневич Г. Ф. Общая теория права. Москва : Издание бр. Башмаковых, 1910. 805 с.

14. Спекторский Е. Очерки по философии общественных наук. Варшава : Типография варшавского учебного округа, 1907. 245 с.

15. Алексеев Н Н. Основы философии права. Санкт-Петербург : Изд-во С.-Петербург. юрид. ин-та, 1998. 216 с.

16. Моддерман В. Рецепция римского права. Санкт-Петербург : Тип.-литогр. А. Е. Ландау, 1888. 116 с.

17. Антисери Д., Реале Дж. Западная философия от истоков до наших дней. Новое время. Санкт-Петербург : Петрополис, 1996. 736 с.

18. Kelsen H. General Theory of Law and State. Сambridge, Massachusetts : Harvard University Press, 1945. 516 p.

19. Жаклін Р Поступ сучасних ідей: Панорама новітньої науки. Київ : Основи, 1998. 669 с.

20. Einstein A. Ideas and Opinions. New York : Bonanza Books, 1954. 377 р.

21. Прокофьев А. В. Мораль индивидуального совершенствования и общественная мораль: исследование неоднородности нравственных феноменов. Великий Новгород : НовГУ имени Ярослава Мудрого, 2006. 284 с.

22. Perelman Ch. The New Rhetoric and the Humanities: Essays on Rhetoric and Its Applications. Boston : Springer, 1979. 204 р.

23. Perelman Ch. Le Libre Examen, Hier et Aujourd'hui. Revue de l'Universitй de Bruxelles. 1949. № 2(1). P 39-50.

24. Крафт В. Венский кружок. Возникновение неопозитивизма. Москва : Идея-Пресс, 2003. 224 c.

25. Perelman Ch. Le statut social des jugements de vйritй. Revue de l'Institut de sociologie. 1933. № 1. P. 17-23.

26. Perelman Ch. The Idea of Justice and the Problem of Argument. New York : The Humanities Press, 1963. 212 р

27. Самохіна К. Традиції юридичної аргументації Брюссельської школи філософії права. Філософія права і загальна теорія права. 2014. № 1-2. С. 202-208.

28. Пуанкаре А. Наука и гипотеза. Санкт-Петербург : Тип. акц. общ-ва «Слово», 1906. 238 с.

29. Титов В. Д. Перельман Хаїм. Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. Харків : Право, 2017. Т 2 : Філософія права / редкол.: С. І. Максимов та ін. С. 560-563.

30. Perelman Ch. Sociologie de la Connaissance et Philosophie de la Connaissance. Revue Internationale de Philosophie. 1950. № 4. P 309-317.

31. Самохина Е. К. Генезис аргументативной теории права: Х. Перельман : дисс. ... канд. юрид. наук. Москва, 2013. 188 с.

32. Дудаш Т Риторичний підхід до правового аргументування й правової аргументації. Філософія права і загальна теорія права. 2020. № 1. С. 110-131.

33. Perelman Ch., Olbrechts-Tyteca L. The New Rhetoric: Treatise on Argumentation. Notre Dame, Ind. : University of Notre Dame Press, 1969. 576 р.

34. Gaonkar D. P The Revival of Rhetoric, the New Rhetoric, and the Rhetorical Turn: Some Distinctions. Informal Logic. 1993. № 15. P 53-64.

35. Francis J. Mootz Perelman's Theory of Argumentation and Natural Law. Scholarly Works. 2010. № 86. Р 383-402. URL: https://scholars.lawunlv.edu/facpub/86.

References

1. Rabinovych, PM., Dudash, T.I. (2016). Pravova arhumentatsiia: termino-poniattievyi instrumentarii doslidzhennia. Visnyk Natsionalnoi akademii pravovykh nauk Ukrainy - Journal of the National Academy of Legal Sciences of Ukraine, 2, 8-20 [in Ukrainian].

2. Maksimov, S.I. (2013). Koncepcija pravovoj real'nosti. Neklassicheskaja filosofija prava: voprosy i otvety - Nonclassical Philosophy of law: questions and answers: A. V Stovba (Ed.). Har'kov: Biblioteka mezhdunarodnogo zhurnala «Problemy filosofii prava». 31-61 [in Russian].

3. Petryshyn, O.V., Luk'ianov, D.V, Maksymov, S.I. et al. (2020). Zahalna teoriia prava / O. V Petryshyn (Ed.). Kharkiv: Pravo [in Ukrainian].

4. Tsyvilnyi protsesualnyi kodeks Ukrainy: Zakon Ukrainy vid 18.03.2004 r. № 1618-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1618-15#Text.

5. Kryminalnyi protsesualnyi kodeks Ukrainy: Zakon Ukrainy vid 13.04.2012 r. № 4651-VI. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17#Text.

6. Pro Rehlament Verkhovnoi Rady Ukrainy: Zakon Ukrainy vid 10.02.2010 r. № 1861-VI. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1861-17#Text.

7. Pound, R. (1908). Mechanical Jurisprudence. Columbia Law Review. Vol 8, 605-523.

8. Tytov, V (2000). Rozvytok yurydychnoi lohiky v SShA (persha chvert ХХ st.): R. Paund pro deduktyvno-mekhanichnu yurysprudentsiiu. Visnyk Natsionalnoi akademii pravovykh nauk Ukrainy - Journal of the National Academy of Legal Sciences of Ukraine, 3, 145-158 [in Ukrainian].

9. Koziubra, M.I. (2015). Zahalna teoriia prava / M. I. Koziubra (Ed.). Kyiv: Vaite [in Ukrainian].

10. Aarnio, A. (1987). On Legal Reasoning As Practical Reasoning. Theoria. An International Journal for Theory, History and Foundations of Science. Vol. 3, 7/9, 97-107.