Пріоритети інструменталізму у філософії дидактики Дж. Дьюї

Размещено на http://www.allbest.ru/

Пріоритети інструменталізму у філософії дидактики Дж. Дьюї

Анастасія Андоверова, Маріанна Плахтій м. Кам'янець-Подільський

У статті проаналізовано філософські погляди американського педагога Дж. Дьюї щодо освіти та виховання. Опираючись на концепцію інструменталізму, йому вдалося стати новатором та здійснити реформи не лише американської системи, а й популяризувати демократичні уявлення про освіту в різних країнах світу. В баченні Дж. Дьюї дитина мала стати центром освітнього процесу, де навчання і виховання відповідали природі учня та були би спрямовані на безпосереднє пристосування дитини до навколишньої реальності.

Ключові слова: Дж. Дьюї, філософія дидактики, навчання, виховання, прагматизм, «прогресивна освіта», інструментальна педагогіка.

В статье проанализированы философские взгляды американского педагога Дж. Дьюи по образованию и воспитанию. Опираясь на концепцию инструментализма, ему удалось стать новатором и осуществить реформы не только американской системы, но и популяризировать демократические представления об образовании в разных странах мира.

Ключевые слова: Дж. Дьюи, философия дидактики, обучение, воспитание, прагматизм, «прогрессивное образование», инструментальная педагогика.

Глобальні соціально-економічні трансформації не можуть залишати осторонь освітню сферу. Кардинальні зміни у житті сучасного суспільства висувають принципово нові завдання перед системою освіти. Включення України до процесу формування міжнародного освітнього простору, породжує необхідність аналізу тих періодів розвитку освіти, в які відбулося кардинальне переосмислення освітньої парадигми, що зумовило зміну педагогічних прерогатив та орієнтирів.

Особливої уваги варто надати педагогічній спадщині Джона Дьюї (1859-1952 рр.). Він доклав максимум особистісних зусиль та професійної роботи для розвитку філософської й освітньої думки в ХХ столітті. Американський психолог, філософ, педагог, соціальний критик і політичний діяч - саме так описують його у широких наукових колах світового масштабу. Його називають реформатором американської системи освіти, засновником методу виховання, який побудований на концепції інструменталізму. За його ініціативою в 1896 р. була створена експериментальна школа при Чиказькому університеті, що стала спробою реалізувати філософсько-педагогічні ідеї в реальному навчально-виховному процесі. Дослідження новаторської педагогічної діяльності Дж. Дьюї актуалізується у зв'язку із стрімким розвитком національної системи освіти.

Джон Дьюї народився 20 жовтня 1859 року в місті Берлінгтон, штат Вермонт, Сполучені Штати Америки в сім'ї Арчібальда та Лусіни Дьюї. Він завершив початкову школу у віці 12 років, у 1872 році вступив до середньої школи, яку закінчив упродовж наступних 3 років. Далі розпочав своє навчання в коледжі в Університеті штату Вермонт в місті Берлінгтон у 1875 році, коли йому було 16 років. Навчальна програма в коледжі була традиційною в тому сенсі, що була схожа на середню школу, в якій викладались стандартні предмети: грецька і латинська мова, англійська література, математика та риторика. Майбутнього вченого у професійній кар'єрі захоплювала найбільше соціальна, моральна і політична філософія¹.

У 1884 році Дж. Дьюї отримує запрошення на роботу у Мічманському університеті, де він працює до 1894 року. Тут захищає свою дисертацію під назвою «Психологія Канта», яка, на жаль, не збереглася. У 1894 році Дж. Дьюї переїжджає до м. Чікаґо, де отримує посаду професора психології у новоствореному університеті. Чікаґський період діяльності Дж. Дьюї, що тривав до 1904 року, був найпродуктивнішим і найщасливішим у житті педагога. Саме тут Дьюї заснував свою легендарну експериментальну школу з органічним методом навчання².

Міжнародна слава прийшла до Дж. Дьюї, коли він брав участь у ролі міжнародного експерта у сфері освіти. Міжнародні місії Дж. Дьюї в Мексиці, Туреччині, Китаї, Південній Африці, Радянському Союзі, Японії зміцнили його міжнародну репутацію, як вченого і педагога. Дж. Дьюї давав поради представникам офіційного уряду у різних країнах, керівникам національних організацій, педагогам з питань удосконалення їх освітніх систем, опираючись на його уявлення про демократію³.

Учений неодноразово посідав керівні посади у педагогічних організаціях: «Американська федерація вчителів», «Американська асоціація професорів університетів», «Асоціація прогресивної освіти», що давало змогу успішно пропагувати свої педагогічні ідеї та впливати на шкільну практику. дьюї філософський демократичний навчальний

До найбільш відомих праць вченого, присвячених проблемам школи та педагогіки, можна віднести такі наукові твори: «Моє педагогічне кредо» (1897), «Школа і суспільство» (1899), «Школа і дитина» (1902), «Школи майбутнього» (1915), «Демократія і освіта», «Психологія і педагогіка мислення» (1919), «Вступ до філософії виховання» (1921), «Досвід і виховання» (1938)⁴.

Дж. Дьюї був переконаний у необхідності «прогресивної освіти», запровадження якої дало би змогу створити «інструментальну» педагогіку, що першочергово орієнтувалася би на спонтанній зацікавленості та особистому досвіді дитини. Відповідно до засад «інструментальної» педагогіки навчання повинно ґрунтуватися переважно на ігровій і трудовій діяльності, де кожна дія дитини стає інструментом його пізнання, його відкриттям, способом осягнення істини. Адже такий шлях пізнання відповідав природі дитини, на відміну від традиційного методу трансляції знань. Кінцевим результатом навчання мала стати сформованість навичок мислення, основою яких ставала здатність до самонавчання.

«У традиційній шкільній кімнаті, - пише Дж. Дьюї, - дуже мало місця для самої дитини, для її самостійної роботи. Майстерня, лабораторія, матеріали, інструменти, за допомогою яких дитина могла б будувати, творити і самостійно досліджувати, навіть необхідне місце для цього - все це у переважній більшості відсутнє»⁵.

Дж. Дьюї був прихильником реформування всієї шкільної системи, в якій повинні змінитись центр уваги, предмет і методи навчання, щоб дитина стала тим центром, навколо якого обертаються засоби освіти. Школа, яка побудована на принципах «нового виховання», має передусім опиратися на дитячі інстинкти та розвивати їх: соціальний (потяг до розмов і спілкування), дослідницький, творчо-будівничий, образотворчий.

Зміст навчального матеріалу повинен визначатися самим учнем. Саме тому, складені кимось програми не потрібні, адже вони лише заважають вільному виборові досвіду та розширенню особистих понять. «Розділіть кожен предмет на окремі галузі ... Примусьте дитину опанувати крок за кроком кожну з цих окремих частин, і, нарешті, вона опанує всією базою»⁶.

При розробці навчального плану і програм Дж. Дьюї спирався на об'єктивні дані про перебіг психічних процесів у дітей від чотирьох до чотирнадцяти років: «...у розвитку характеру дитини активна сторона передує пасивній, експресія з'являється раніше усвідомленого сприймання; розвиток м'язів передує розвитку сенсорики; рухи з'являються раніше усвідомлених відчуттів». Ґрунтуючись на цих теоретичних позиціях, він стверджував, що у своєму розвитку діти вищезгаданих вікових груп проходять три взаємопов'язані стадії, тому зміст освіти має відповідати їхнім особливостям. На 1-й стадії вік учнів коливався від чотирьох до восьми з половиною років, на 2-й - від восьми з половиною до дванадцяти років, а на 3-й - від чотирнадцяти до п'ятнадцяти років⁷.

В основі педагогічної концепції Дж. Дьюї можна виділити ряд тез:

• розвиток дитини, його зріст - мірило процесу навчання та виховання;

• усі предмети викладання повинні слугувати зростанню дитини, вони лише інструменти, цінність яких визначається настільки, наскільки вони слугують цій меті;

• особистість і характер дитини важливіше шкільних предметів;

• метою навчання має бути не знання, а виявлення особистості;

• ніякі знання не можуть бути впроваджені ззовні, оскільки навчання є процес активний, який передбачає досягнення всього за допомогою розуму;

• кількість і якість навчання визначається не програмами, а самою дитиною⁸.

Враховуючи психофізіологічні особливості дітей, Дж. Дьюї висунув низку вимог до організації навчального процесу у відповідних групах:

1) найбільш адекватними формами організації навчання є бесіда, коротка розповідь учителя, що супроводжується виконанням дітьми різних видів праці: шиття, куховарство, малювання, виготовлення іграшок тощо. Розвиток умінь читати і писати відбувається у процесі їх виконання. На думку Дж. Дьюї та його колег, такі види діяльності допомагали дитині поступово оволодіти методами дослідження й експериментування вже на початковому етапі;

2) під час уроку вчитель уважно стежить за рівнем уваги дітей, збуджує в них інтерес, однак водночас намагається не допускати перевтоми (саме тому виконання певного трудово- го заняття, наголошував Дж. Дьюї, не повинно займати більше двадцяти-тридцяти хвилин). Контроль за розумінням і засвоєнням відбувається шляхом доречно поставлених учителем питань, повторень і роз'яснень.

Умовами успішного навчання за Дж. Дьюї слід вважати: проб- лематизацію навчального матеріалу, активність дитини, зв'язок навчання з життям дитини, її грою та працею.

До головних методичних прийомів створення проблемних ситуацій Дж. Дьюї зараховує: підведення вчителем дітей до протиріччя і пропозиція знайти розв'язання власними силами; викладення різних точок зору стосовно однієї й тієї ж проблеми; пропозиція розглянути явище з різних точок зору; спонукання до порівняння, узагальнення, висновків; постановка конкретних запитань; постановка проблемних завдань⁹.

Кожна дитина - це передусім індивідуальність, наголошує Дж. Дьюї, і поки діти будуть сприйматися як одне ціле, як клас, то надати навчально-виховному процесові особистісної орієнтації просто неможливо.

Дж. Дьюї був прихильником того, що як практик, учитель не може залишатися в межах догм, приписів і регламентацій, а навпаки, має виявляти гнучкість, чутливість у різних педагогічних ситуаціях. Непередбачуваність конкретної педагогічної ситуації обумовлює, на думку американського педагога, багатогранність учительського амплуа: він є не тільки носієм знань, а й наставником-тьютором, діагностом, помічником і, найголовніше, як лідером групи.

З'ясовано, що важливим чинником створення позитивного, емоційно стимулюючого навчального середовища у школі мала стати відмова педагогів від формалізованої процедури оцінювання. За переконанням Дж. Дьюї, використання оцінки як форми тиску нервує дитину, стимулює нездорове суперництво, штовхає до обману, розвиває марнославство і вкрай індивідуалістичні тенденції: «... сучасне навчання породжує дух змагання і конкуренції. А це тому, що всі виконують однакову роботу і оцінюються (чи усна відповідь, чи письмовий тест) за відповідною шкалою та системою заохочень не з погляду особистого внутрішнього внеску, а порівняно з успіхами інших. Таке безпідставне акцентування відчуття переваги над іншими пригнічує боязких і сором'язливих дітей. Школярів оцінюють за зовнішніми виявами їхніх здібностей... Тоді найслабші поступово втрачають віру в свої можливості, постійно визнаючи власну неповноцінність»¹⁰.

Учень, зазначав Дж. Дьюї, має право на помилку, власний творчий пошук, який вдумливий учитель стимулює не стільки оцінкою , або покаранням, скільки зацікавленою та дружньою підтримкою.

Учитель у концепції Дж. Дьюї є співтворцем особистості, а результатом такої спільної творчості педагог уважав особистісні риси:

• активність, ініціативність, самостійність;

• відповідальність;

• готовність до планування власної пізнавальної діяльності;

• гнучкість мислення;

• наполегливість у досягненні результатів;

• готовність виправляти свої помилки;

• усвідомлення процесу пізнання (метапізнання);

• уміння знаходити компромісні рішення¹¹.

Варто зазначити, що концепція виховання за Дж. Дьюї належить до прагматизму - філософсько-педагогічного напряму, що наголошує на зближенні виховання з життям, досягнення цілей виховання у практичній діяльності. Прагматизм («прагма» - справа, дія) - світогляд, який виник у США та пронизує всі сфери суспільства та розповсюджується на інші регіони. Представники прагматизму вважають, що філософія повинна займатись людськими проблемами, цілями та засобами їх вирішення. Тому до наукових теорій, соціальних ідей, моральних принципів слід підходити «інструментально», тобто з точки зору їх вигоди, зручності для досягнення цілей. У прагматизмі висувається гасло: «Те, що корисне, приносить успіх, те й істинне».

Основні положення цього напряму відображені у виховній концепції Дж. Дьюї. Наприклад, шкільне й родинне виховання не можуть бути відірвані від життя; у виховному процесі необхідно спиратися на активність дитини, всіляко її розвивати та стимулювати. Виховання здійснювати не на основі абстракцій, а в процесі виконання конкретних практичних справ, де діти не лише пізнають світ, але й вчаться працювати разом з іншими, долати труднощі й суперечки; в основі виховного процесу повинні лежати інтереси дитини: «...ми повинні стати на місце дитини та виходити з цього»¹².

Він відзначає вагому роль праці у вихованні дисциплінованості. Вона дисциплінує дитину, а бажання дитини щось зробити вимагає від неї роботи, «а ця робота пов'язана з переборенням перепон, з ознайомленням з матеріалом, з розвитком вправності, терпіння, наполегливості й розторопності», що надалі й формує свідому дисципліну¹³.

Важливим виховним засобом Дж. Дьюї розглядає шкільне самоврядування: активну участь дітей у вирішенні питань внутріш- ньошкільного життя; в організації праці - виконанні у шкільних майстернях замовлень населення, робіт для задоволення власних потреб; у випуску власної шкільної газети (як правило, щотижневика), в якій би висвітлювалися новини шкільного та міського (чи сільського) життя; в організації учнівських клубів та об'єднань; в організації зв'язків із зовнішнім світом - зустрічі з вченими, державними та громадськими діячами тощо¹⁴.

Можна виділити такі провідні напрями реалізації ідеї органічної єдності індивіда і суспільства у педагогічному процесі:

1) забезпечення єдності навчання і суспільного застосування знань, теорії та практики, праці та розуміння її значущості;

2) підготовка учнів до компетентної участі в житті суспільства: усвідомлення ними своєї ролі й місця в соціумі та значущості праці для суспільного розвитку;

3) виховання в учнів «демократичного характеру»: толерантності, готовності до конструктивного розв'язання конфліктних ситуацій, умінь мислити критично і неупереджено;

4) створення виховного простору, забезпечення участі батьків учнів у діяльності школи, підвищення рівня їхньої психолого- педагогічної компетенції.

Філософсько-педагогічні погляди Дж. Дьюї є чітким відображенням свого «духу епохи». Тенденції прагматизму, а саме уміння перетворити процедури та методи людського розуму в інструменти пізнання та перетворення навколишнього світу і людини, чітко простежуються у вченнях Дж. Дьюї та виявляються у формуванні прагматичної педагогіки, що отримала назву інструменталізму.

Отже, слід наголосити, що саме тоді, коли кількість отриманих знань суспільством набуває нечуваних раніше масштабів, а сучасні учні стають частиною великого, динамічного глобалізо- ваного світу, то перед системою освіти з'являються принципово нові завдання, яких раніше не було, а це насамперед: створення таких умов, які відповідали би розвитку сучасної особистості, що прагне до самореалізації в різноманітних сферах життєдіяльності; збільшення можливостей, які слугували компетентному вибору особистістю свого життєвого шляху. У філософсько-педагогічному доробку Дж. Дьюї присутні новаторські ідеї важливості залучення до процесів цілепокладання в освіті учнів, які є повноправними суб'єктами навчання. Одним із пріоритетних завдань освіти Дж. Дьюї визначав формування самостійного критичного мислення, здатності постійно збагачувати свій світ, жагу до навчання впродовж життя, або інакше звичку до самоосвіти, самонавчання і самовиховання. Він наголошував, що індивід може досягти цих цілей і стати розвиненою особистістю тільки за умови наявності власних, внутрішньовмотивованих цілей і завдань.

Примітки:

1. Розпутна М. В. Значення університетських вчителів у формуванні поглядів Джона Дьюї на німецьку класичну філософію і політику // Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. Серія 7: Релігієзнавство. Культурологія. Філософія. 2016. Вип. 36. С. 176.

2. Пазиніч Станіслав. Чікаґська школа Джона Дьюї // Новий колегіум. 2020. №1. С. 23.

3. Рогачева Е. Ю. Американские университеты как источники профессионального развития Джона Дьюи и его научных взглядов // Проблемы современного образования. 2019. № 2. С. 118.

4. Пазиніч Станіслав. Названа праця. С. 24.

5. Коваленко В. О. Ідеї трудового виховання в педагогічній спадщині Дж. Дьюї // Психолого-педагогічні науки, 2012. № 4. С. 2.

6. Дж. Дьюи. Ребёнок и программа [Електронний ресурс]. URL: http://jorigami.ru/PP_corner/Classics/Dewey/_03_Dewey_J_The_ Child_and_Curriculum.htm (дата звернення: 10 грудня 2020 р.).

7. Кравцова Н. Г. Критична перцепція теорії культурних епох у педагогічному процесі Чиказької експериментальної школи-лабораторії Джона Дьюї // «Молодий вчений», 2019. № 10 (74). С. 554.

8. Михайлова О. С. Формування особистості в соціальному середовищі у педагогічних концепціях американських учених 20 століття (Джон Дьюї, Вільям Кілпатрик, Хелен Паркхерст) // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. Педагогічні науки. 2016. Вип. 2. С. 83.

9. Пліско Євген. Прагматичні ідеї соціального виховання Дж. Дьюї, їх актуальність у вітчизняній педагогічній практиці 20-30-х рр. ХХ століття / / Психолого-педагогічні проблеми сільської школи. 2018. Вип. 59. С. 242.

10. Кравцова Надія. Розробка ідей саморозвитку і самореалізації дитини в педагогічний спадщині Джона Дьюї // Збірник наукових праць: зб. наук. пр. Кам'янець-Подільський, 2015. Ч. 1. С. 113.

11. Васюк Ю. А. Розвиток особистості у філософській концепції прагматичної освіти Джона Дьюї // Актуальні проблеми філософії та соціології, 2015. Вип. 7. С. 31.

12. Глушич В. В. Внесок Дж. Дьюї у становлення ідей гуманістичного виховання дітей у сім'ях США // Педагогічні науки: теорія, історія, інноваційні технології. 2015. № 1 (45). С. 79.

13. Дьюи Д. Школа и общество [Електронний ресурс]. URL: http://jorigami.ru/PP_corner/Classics/Dewey/_02_Dewey_J_The_ School_and_Society.htm (дата звернення: 10 грудня 2020 р.).

14. Коваленко В. О. Названа праця. С. 4.