Політична філософія Ханни Арендт як запрошення до нових починань у публічному управлінні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Політична філософія ханни арендт як запрошення до нових починань у публічному управлінні

Рубан Юрій Григорович, кандидат технічних наук, доцент

Анотація

У статті досліджуються погляди Ханни Арендт на публічний простір і владу з точки зору ризиків тоталітаризму, присутніх у житті модерних держав. Кризові явища в політиці та економіці змушують визнати існування цих ризиків на рівні політичних документів, що додатково заохочують до нового прочитання поняття тоталітаризму, розуміння його джерел у сучасному публічному і приватному просторах та створення можливостей йому протистояти.

Метою дослідження є виявлення нових доктринальних тенденцій у розвитку публічного управління й адміністрування, які б спиралися на запропоновані Ханною Арендт шляхи зміцнення публічного простору.

Наукова новизна дослідження полягає у встановленні зв'язку між філософськими концептами публічного простору, зв'язку людських спільнот із реальністю та владою, з одного боку, та новими доктринальними тенденціями в публічному управлінні та адмініструванні - з іншого. Цей зв'язок дозволяє побачити необхідність розширення усталеного погляду на роль державного управління з точки зору належної відповіді на кризові явища у багатьох сферах людського життя, які розгортаються на початку ХХІ століття.

Висновки. Спираючись на результат дослідження,у роботах Ханни Арендт ми знаходимо ідеї для нових ідей і практичних втілень у розвитку публічного управління та адміністрування. У планах цього розвитку варто забезпечити отримання інструментів для забезпечення доступу громадян до фактичної інформації, для належного представлення в публічному просторі інтересів осіб і груп, для винесення в публічний простір і персоналізації відповідальності за рішення на всіх етапах його підготовки та прийняття, для збереження й розвитку потенціалу критичного мислення у суспільстві. Це варто зробити, аби у публічному просторі формувати спільне бачення реальності, а влада реалізувала свою відповідальність.

Ключові слова: Ханна Арендт, тоталітаризм, публічний простір, дія, влада, публічне управління.

Abstract

Ruban Yuriy G., Ph.D, Assistant Professor, Taras Shevchenko National University of Kyiv

HANNAH ARENDT'S POLITICAL PHILOSOPHY AS AN INVITATION TO NEW BEGINNINGS IN PUBLIC MANAGEMENT

The article aims at the analysis of Hanna Arendt's views of public realm and power motivated by the concerns about the presence of totalitarian risks in a life of modern states. Crisis phenomena in politics and economics lead to the recognition of these risks in political statements and additionally urge to read anew the notion of totalitarianism with the aim to clarify its origins in todays public and private realms as well as to create the possibilities to oppose it. The purpose of the article is the defining of the new developments in public administration based on Hanna Arendt's ideas of public realm strengthening. The novelty of the paper is the recognition of connection between the philosophical concepts of public realm, relations of human communities with reality and power and, on the other hand, with some possible developments in public administration. This connection enables us to broaden the customary view on public administration for the specific purpose of finding the relevant answer to the crisis phenomena in human condition in XXI century. Conclusions. Based on the result of the study, in the work of Hannah Arendt we find ideas and practical embodiments in the development of public administration. The plans for this development should ensure that tools are in place to ensure that citizens have access to factual information, to properly represent the interests of individuals and groups in the public domain, to make public decisions and personalize responsibility for decisions at all stages of its preparation and adoption, to preserve and develop capacity critical thinking in society. This should be done in order to form in public space a common vision of reality and the authorities to realize their responsibility. Key words: Hannah Arendt, totalitarianism, public realm, action, power, public administration.

Постановка проблеми

Резолюція Єв- ропарламенту щодо 80-х роковин початку Другої світової війни стверджує важливість спільного європейського згадування своєї історії для майбутнього Європи. Сам текст документа задає певні концептуальні рамки для такого згадування: «Європа не повинна забути власну історію з точки зору того факту, що вичерпне розуміння європейської історії, як фактор, що має першорядне значення, має допомогти у запобіганні появи тоталітарних режимів» [1].

Резолюція є одним із прикладів того, наскільки поняття тоталітаризму стало важливим в інтерпретації саме сучасної європейської політики і формуванні знання про неї. Значимість поняття заохочує до нових його прочитань. Проблема у тому, що Ханна Арендт пропонує такий погляд на людське життя, який у своїх базових поняттях, у тому числі у понятті тоталітаризму, багато в чому відрізняється від домінуючого розуміння людських спільнот, влади, політики й політичного, а отже, - заохочує до перегляду оцінок багатьох явищ Нового часу/модерну.

Сучасна ситуація стимулює засвоєння її поглядів, адже підстав для такого перегляду накопичилося достатньо. У нас все менше можливостей стверджувати, що люди назавжди погодилися жити у веберівському «сталевому панцирі», сформованому цілера- ціональною організацією їхньої діяльності й інституціями капіталізму. Раціональне оволодіння світом як соціальний ідеал, що забезпечує функціонування сучасної бюрократії, не витримує кризових явищ і все частіше розглядається як тенденція до самознищення.

Можна згадати, що і сам Макс Вебер говорив про можливість повернення до старих ідеалів та появи нових пророків. Тому перегляд усталених поглядів на владу та політику може розглядатись і як продовження класичної соціології і політичної філософії. У ситуації кризового розвитку можна згадати, що в «Джерелах тоталітаризму» Ханна Арендт аналізує національну державу та капіталізм як два головні феномени сучасних людських спільнот і демонструє, що обидва вони вже несуть у собі суперечності як джерела криз.

Зрозуміло, що з часу появи робіт філософа поняття тоталітаризму живе своїм життя і задля політичної інструментальності набуло нових змістів. Але в контексті попередження, висловленого Європарламентом, варто уважно поставитися до оригінального розуміння цього та інших понять у політичній філософії Ханни Арендт. Розгляд політичної чи управлінської ситуації крізь призму її понять потребує певних зусиль [2], але ці зусилля виправдані. Адже на основі такого розгляду можна оцінити можливість створення запобіжників, які б у кризових ситуаціях зменшували ризики повороту до тоталітаризму. У таку систему запобіжників могли б бути включені і нові форми публічного адміністрування, зокрема ті, що пропонує філософ.

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Тематиці реформування державної служби присвячено роботи таких науковців, як: Г. Атаманчук, Д. Бахрах, В. Бакуменко, К. Ващенко, Л. Губерський, В. Дементов, В. Малиновський, Г. Мамчур, Д. Неліпа, О. Обо- ленський, П. Павленчик, Т Пахомова, О. Пе- тришин, Л. Прокопенко, С. Серьогін, В. Тро- щинський, А.Федець, Є.Чорноног та ін. Зокрема, згадані автори наголошують на необхідності адаптації державного управління до європейських моделей і завдань, на необхідності пошуку нових підходів для подолання кризових ситуацій. Саме в руслі такого пошуку здійснюється запропоноване дослідження. Метою статті є виявлення у роботах Ханни Арендт філософських позицій щодо розвитку публічного управління з метою збереження політичної форми національної держави й недопущення небезпечного скорочення простору свободи.

Виклад основного матеріалу

Ризик тоталітаризму, як радикального позбавлення свободи, не відійшов у минуле, а зберігається й нині. Тоталітаризм виникає через нездатність діяти в публічному просторі. Саме ця нездатність є причиною, через яку люди з їхніми інтересами, влада та управління втрачають зв'язок із реальністю.

«Реальність за умови єдиного спільного світу гарантована не якоюсь загальнолюдською «природою», але, навпаки, виникає через те, що не дивлячись на всі розбіжності у позиціях і множинність аспектів, які з цього випливають, є очевидним, що всі зайняті однією справою. Якщо ця тотожність справи розпадається, то жодна однаковість «людської природи» і тим більше жоден штучний конформізм масового суспільства не перешкодять розпаду спільного світу на уламки; трощення тут якраз і відбувається через нівелювання множинності» [3, с. 75].

Якщо тиран чи масове суспільство ізолюють людину в її суб'єктивності, то і бачити світ людина може лише з одного досвіду, і цей досвід залишається унікальним, навіть якщо він множиться до безкінечності. «Спільний світ зникає, якщо його бачать лише водному аспекті, він взагалі існує лише в багатоманітності своїх перспектив» [3, с. 75].

Спільність/тотожність справи з продовження єдиного спільного світу виникає, коли людина може явити себе в публічному просторі (public realm). «З людського і політичного погляду, дійсність і явність особи є одним і тим самим, і життю, що тягнеться поза простором, де воно тільки і може вийти в явність, не вистачає не відчуття життя, а чуття до дійсності» [3, с.250].

Не явлене існування поза політичним відбувається через проникнення сформованих у приватному просторі моделей людського життя у публічний простір, у політику, у владу. Саме ці моделі, набуті в праці (labor) та роботі (work), разом із принесеними ними способами мислення й мовою, призводять до безпорадності і конформізму тоді, коли потрібно побачити реальність і вчиняти дію/action у цій реальності.

Будь-яку дію Ханна Арендт ділить на дві стадії: починання, що ініціюється лідером, і звершення, коли до нього приєднуються інші й доводять до кінця тепер уже спільну справу. Йдеться не про покору, а про підтримку. Так завдяки вчинку/дії (action) формується влада, що організовує діяльність людей завдяки широкій підтримці у публічному просторі.

Людина поза публічним простором не може побачити реальність спільного світу, а значить не може діяти, починати щось нове чи підтримувати починання. Вона позбавлена передумов свободи і може лише відтворювати поширені у соціумі, у приватному просторі моделі поведінки, тобто коритися. Покора дає можливість насильству проголосити себе ініціатором починання і гарантом збереження світу. Для підтвердження своїх претензій насильство ще глибше ізолює людей і нав'язує їм уніфіковані досвід та погляд на світ. Влада слабшає, а це має катастрофічні наслідки для спільноти.

«Політичний організм зчеплений тим потенціалом влади, який він має, і політичні спільноти гинуть від ослаблення влади і в кінцевому підсумку від її безсилля. Сам цей процес неконтрольований, тому що владний потенціал, на відміну від засобів насильства, які можна накопичувати, щоб потім за необхідності ввести свіжими в дію, в принципі існує лише тією мірою, якою реалізується. Там, де влада не реалізується, а розглядається як щось таке, на що можна опертися за необхідності, там вона гине» [3, с. 251].

У політичній філософії Ханни Арендт політика, а значить боротьба за владу та її реалізація, не є місцем згоди навколо метафізичних істин (консервативних чи ліберальних). Політика - це формування нових зв'язків і посилення влади на основі явлення людей і їхніх суджень. Альтернативою є розділення людей (їхня ізоляція в кінцевому підсумку) й організація життя завдяки насильству, тобто занепад влади і деградація політики як простору свободи для започаткування нового.

Звідси увага багатьох робіт філософа до конкретних кризових ситуацій із випадками насильства у США у 50-60 роках ХХ століття, коли багатьом сучасникам здавалася міцною та непорушною стабільна демократична система, збудована на засадах верховенство права.

Отже, саме в політиці можна створити передумови для людської здатності бачити реальність. Якщо такі передумови забезпечені владою та її здатністю відкрити простір для дії, то бачення реальності знаходить вияв у здатності запобігати спробам насильства знищити людську спільноту.

Розпізнати ризики втрати свободи особливо важливо для держав, в історії яких є досвід переживання тоталітаризму. Інша сторона дослідження таких ризиків - побачити шляхи виходу з тоталітаризму. У період 8090-х років ХХ століття в атмосфері «кінця історії» цей шлях здавався незворотнім. Тепер прощання з тоталітаризмом виглядає набагато проблемнішим.

Широта та комплексність досліджень самої Ханни Арендт дозволяє виявити серед них ті позиції, які напряму стосуються не лише політики і влади, а й управління та адміністрування. Самі по собі вони не були у фокусі її уваги, але ряд положень її робіт можуть бути використаними для кращого розуміння не лише політичної, а й управлінської ситуації. Запропонований нею концепт публічної сфери в особливий спосіб пов'язує, водночас чітко розділяючи, політику й управління.

У цій статті спробуємо продемонструвати, що прочитання робіт Ханни Арендт заохочує до нового погляду на роль і завдання державного управління у його публічному вимірі. Відштовхуючись від такого прочитання, запропонуємо кілька напрямів щодо пошуку нових ідей. На нашу думку, ці приклади доводять, що використання спадщини філософа є цілком релевантним теперішній українській ситуації, а результати пошуку варті зусиль, потрібних для їх реалізації.

Із точки зору поставленого завдання найважливіші позиції Ханни Арендт можна сформулювати так. Криза не може розглядатися як відхилення від «норми», заданої ідеями на зразок прогресу чи регресу/занепаду. Ідея прогресу, основа якої - лише метафора, «позичена в Гегеля ідея Маркса про те, що нібито будь-яке суспільство несе в собі зародок свого нащадку»[4,с.34]. Привабливість ідеї спричинена лише одним: «Прогрес дає відповідь на тривожне питання: а що нам робити тепер? Відповідь на найпростішому рівні оголошує: давайте те, що у нас є тепер, розвинемо у щось краще, більше тощо» [4, с. 36].

Філософ заперечує цю відповідь. Завдяки дії людська спільнота може змінити спільний світ, але успіх не гарантований жодним прогресом, так само і невдача не є тимчасовим відхиленням. Дія пов'язана з ризиком, небезпекою для того, хто діє і для спільноти. Саме так реалізується людська свобода, вихід за межі arche завдяки тому, що Арістотель називав praxis.

Тоталітаризм є радикальним знищенням свободи. Публічний простір заміняється публічними демонстраціями покори. В обмін на відмову від реальності пропонується впевненість у результаті.

Проблема у безпрецедентності тоталітаризму, раз і назавжди поставлених політичних запобіжників немає, знищення свободи може набувати несподіваних форм. «У тоталітаризмі безпрецедентний, у першу чергу, не його ідеологічний зміст, а сама подія тоталітарного панування. Це можна побачити, якщо визнати, що діяння його продуманої політики як вибух підривають наші традиційні категорії політичної думки (тоталітарне панування не схоже на всі відомі нам форми тиранії та деспотизму) і стандарти морального судження» [5, с. 643].

На безпрецедентність загрози адекватною відповіддю є починання нового. Якщо цього не відбувається, якщо ми не можемо/ не хочемо розрізнити те нове, що проявило себе в кризі, якщо ми даємо на проблеми старі відповіді, якщо влада не може забезпечити в публічному просторі підтримку організованої нею дії, то ризик насильства зростає, а за ним постає ризик розпаду самої спільноти. І може трапитися, що спільнота в стані безвладдя погодиться на своє збереження ціною насильства і відмови від свободи. влада ризик тоталітаризм адміністрування

Тоталітаризм у розумінні Ханни Арендт - це знищення свободи як політичної та людської реальності на якісно іншому рівні, порівняно з попередніми прикладами з історії. А це значить, що пошук його зовнішніх ознак, продемонстрованих в ХХ столітті, може ввести в оману. Ми не можемо будь-які порушення прав чи свобод, тиск на медіа чи, тим більше, законні дії влади з підтримання правопорядку оголошувати ознаками його приходу, адже «виконання закону неможливе без політичної влади, тому підтримка правового порядку ніколи не обійдеться без силової політики» [6, с. 71]. Тому не варто вважати всі державні форми a priori інфікованими цим злом.

Самі по собі присутні в історії державні форми не розглядаються ні як джерела загроз, ні як гарантії запобігання тоталітаризму. Проте ті з них, що спираються на публічний договір і на модель людського союзу, демонструють назагал вищу опірність до насильства і його загроз, ніж ті, що спираються на панування та покору. Але це не підстава для впевненості у локалізації ризиків. Ми не гарантовані від того, що подія тоталітаризму знову не відбудеться неочікувано як результат політики, що набрала нових форм і зовнішніх ознак. Оперування традиційними політичними категоріями не зможе застерегти нас.

Навіть найнаочніша ознака тоталітаризму в минулому - масштабний терор - не обов'язково повинен повторитися. «Терор... створює єдність усіх людей відміною меж закону, який забезпечує життєвий простір для свободи кожного індивіда» [5, с. 563]. Але ця відміна закону може відбуватися не в юридичному, а в соціальному просторі, без формального скасування норм, шляхом політичного заохочення певних моделей поведінки.

На наших очах такі техніки скорочення простору для свободи вже реалізуються. Як зауважив А. Бадью, «на фоні сучасних засобів управління населенням Сталін - зі своїми нескінченними рукописними картотеками, масовими розстрілами, агентами зовнішнього стеження у натягнутих на вуха капелюхах, незліченними таборами та звірячими тортурами - виглядає старосвітським дилетантом» [7, с. 192].

Всупереч історичному досвіду, необмежені можливості висловлювань, які трактуються як свобода слова, перетворюють медіа, зокрема соціальні, в інструменти розділення та ізоляції. Йдеться про розділення як про передумову комерційного та політичного успіху медіа. Приклад такого успіху завдяки створенню великої і впливової аудиторії шляхом розділення розглянутий у статті Дж. Майєра [8, с.43-49].

FoxTV чи ряд українських медіа з чітко вираженими симпатіями до певних політичних груп демонструють здатність медіа за допомогою емоцій страху та гніву формувати великі групи людей з однаковим баченням реальності. Проблема в тому, що це уніфіковане бачення реальності поширюється без появи іншої думки і, відповідно, без можливості дії, нового початку та нових зв'язків між людьми. У такий спосіб імітується публічний простір для людей, що залишаються атомізованими, не явленими, а значить невільними. А це вже ризик.

Свобода слова є політичною свободою, дуже важливою для явлення людини в публічному політичному просторі. Очевидно, що поза межами локальних спільнот таке явлення без участі медіа забезпечити складно. Але медіа, що забезпечують таке явлення, як і свобода слова чи демократія, є історичними поняттями, зміст яких формувався і формується у політичному просторі.

У роботі «Vita Activa» параграф «Робітничий рух» присвячений явленню робітничого класу і підкреслена його важлива роль «коли в ході революції ця частина народу незалежно від партійних програм і усталених світоглядів була в стані виробити свої власні уявлення про демократичну форму держави за сучасних обставин» [3, с. 272]. Прихід у публічний простір маси людей, які були до цього не явленими, ізольованими від нього, у тому числі завдяки «усталеним світоглядам», дав потужний поштовх для розвитку демократії. Такий прихід був би неможливим без змін у розумінні свободи слова і ролі медіа, без розвитку державного регулювання медіапростору в Європі і в Північній Америці, як це показано, наприклад, у роботі П. Старра [9].

Новий початок у формуванні засад роботи медіа конче потрібний. Адже медіа не можуть знищувати публічний простір шляхом його фрагментації та знищення зв'язків між групами з різними поглядами. Відповідальність влади з організації публічного простору має бути реалізована у вигляді нового функціонування медіа у ХХІ столітті. Обґрунтуванням «повернення» національних держав із точки зору демократії може бути продемонстрована ними здатність вивести людей з ізоляції й активізувати їх у публічному просторі. Щоб це здійснити, потрібна активна політика і використання інструментів публічного управління.

У цьому контексті важливою є така позиція: «Факти і думки (opinions, російською мнения - прим. автора) не суперечать одне одному... Факти дають поживу для думок, а думки, що надихаються різними інтересами та пристрастями, можуть різнитися, але все ж таки будуть залишатися цілком правомірними тією мірою, якою вони поважають істину факту. Свобода думки - шахрайство, якщо інформація про факти не представлена, а самі факти залишаються предметом суперечки» [10, с.351]. Докладніший аналіз погляду філософа на роль медіа у створені й підтриманні режиму фактичності, як запоруки зв'язку з реальністю, запропонований, наприклад, у статті Дж. Лежуне [11, с. 57-58].

Із точки зору публічного управління стати на позицію Ханни Арендт означає, зокрема, працювати над формуванням політик у двох напрямках.

Перший - унормування позиції медіа в українській реальності. У такому унормуванні варто визначити та забезпечити роль медіа і журналістів як тих, хто повідомляє й захищає політичні факти.

Журналістика може набути нового значення як діяльність із визначення фактів, що чітко позначені, відділені від думок (opinions). Це означає обмеження можливості для журналістів і медіа, що стануть на позицію фактичності, брати участь у політичному процесі на боці тих чи інших груп або осіб. Виразною ознакою такої участі є мова на- силля/страху чи мова переконання, зокрема, шляхом поширення моральних оцінок. На цій основі може бути проведене розрізнення медіа й агітаційних груп. Користувач медіа повинен знати, із ким він має справу.

Другий - створення режиму чіткого визначення достовірності інформації, яку поширюють медіа. Із цієї точки зору Закон України «Про інформацію» потребує радикального оновлення. В його основі лежить просвітницька ідея про раціонального суб'єкта, здатного самостійно виокремити істину в інформаційному потоці, а тому перешкоди до наповнення цього потоку повинні бути мінімальними. В чинному Законі інформація не розглядається як передумова комунікації, тобто встановлення зв'язків у спільноті і, відповідно, не формулюються вимоги до забезпечення фактичності в публічному просторі. Така обмеженість має бути усунена, щоб законодавство про інформацію стало основою для розробки ефективних політик, спрямованих на підтримку «журналістики фактів» і забезпечення належного її представлення в медійному просторі.

Загроза свободі і владі виникає всюди, де існують маси, тобто великі групи людей, всередині яких розпалися всі зв'язки - родинні, класові, професійні, культурні. Маса позбавлена явності, тобто виходу в політичний простір, де бачення дійсності різні, наслідки непередбачувані, а ризики для того, хто діє, високі, а їх не уникнути. Натомість через позбавлення свободи маса нездатна перебувати та діяти в дійсності, але отримує за це «гарантію» передбачуваності в політиці й історії.

Нечутливість до дійсності ламає політичні форми держав, що будувалися на розумінні особистих інтересів і здатності добиватися їхньої реалізації в організованій групі. «Тоталітарні рухи можливі всюди, де є маси, що з тієї чи іншої причини відчули смак до політичної організації. Маси об'єднує зовсім не усвідомлення власних спільних інтересів, у них немає чіткої класової структурованості, яка знаходить свій вираз у певних, обмежених і досяжний цілях» [12, с. 414].

Відсутність у політичній комунікації України артикульованих інтересів різних груп, домінування фікції «інтересів усіх», несумісної з реальністю - це ризик. В Україні «інтереси усіх» проектуються в обмежений набір проблем і реформ, які в опитуваннях називаються респондентами першочерговими [13].

У першій п'ятірці стабільно перебувають корупція, якість охорони здоров'я, низькі пенсії і виплати соціальної допомоги, неналежна робота судової системи і правоохоронних органів. Поза сумнівом, ці проблеми існують, причому кожна з них у такому узагальненому формулюванні є позначенням великої кількості усталених норм і моделей поведінки, які в різних сферах і в різних ситуаціях забезпечують реалізацію тих чи інших інтересів. І щодо кожної з цих проблем існують групи, інтереси яких полягають як у зміні ситуації, так і в збереженні статус-кво. Але артикуляція тих чи інших інтересів не присутня в медіа і в тій широкій комунікації, яка творить «тканину відношень» у суспільстві.

Без явлення не може бути організації, звідси слабкість українських політичних партій, профспілок, професійних організацій. Ця слабкість та «нечутливість до дійсності» прищеплює масам смак до політики у вигляді протистояння цілісного й неподільного «народу» невеликій і нечітко означеній групі його ворогів. Відповідно, пошук вирішення відбувається не через формування нової проекції інтересів, а через вибір особистості з «політичною волею», здатною зломити опір зловмисників.

Докладно ризики непредставлення інтересів у політичній комунікації на прикладі європейської інтеграції України вже розглянуті в авторській статті [14]. Зокрема, зроблений висновок, що саме відсутність представлення інтересів у публічному просторі відкриває можливості для «масовиза- ції» політики й закриття реальності. Майдан став засобом відкрити реальність і відновити здатність діяти. Але за заміну насильства владою і відновлення публічного простору заплачена висока політична й економічна ціна, а формування влади як здатності організовувати колективну дію на основі довіри ще далеко не завершене.

Виходячи з цього, доцільно, щоб у публічне управління й адміністрування прийшло артикулювання інтересів у процесі підготовки та здійснення політик. Від згаданої вище моделі раціонального рішення, що має забезпечити правильні інтереси, тобто забезпечити «благо» для всіх, можна перейти до моделі балансу інтересів на основі опису гри акторів на певному полі і за визначеними формальними й неформальними правилами.

Важливою, але можливо найскладнішою з точки зору оновлення усталених понять та інструментів публічного адміністрування, є позиція щодо нашого мислення, волі і судження, а також проектування їхніх здатностей на простір політики. В останній період своєї роботи Ханна Арендт працювала над дослідженням цих фундаментальних складових життя розуму і встановленням зв'язків на їхній основі між активним і споглядальним життям людини. Ця робота залишилася, на жаль, незавершеною [15].

Тим не менше, спираючись на її позицію, можна побачити певний горизонт змін. Наближення цих змін, очевидно, буде залежати від здатності влади та спільноти громадян бачити реальність і реагувати на кризові явища в публічному просторі.

Отже, ставиться завдання: запобігти ризикам для свободи, влади і самого існування людської спільноти в ситуації, якої не було в минулому. У такій принципово новій ситуації важко сподіватися на логос, на філософський аргумент. Він веде шляхом доведення істини, знайденої мисленням філософа на вже існуючій епістемічній основі й у згоді лише з самим собою.

Вихід пропонується у зверненні до іншого способу розуміння політичної реальності, можливості якого філософ виводить зі здатності до судження. До неї ця здатність розглядалася переважно в контексті культури, але «культура і політика близькі одне до одного, оскільки в них йдеться не про знання та істину, а, швидше, про судження і рішення, про розсудливий обмін думками з приводу спільного світу і простору публічного життя» [10, с.328].

У судженні, на відміну від спекулятивного мислення, закладена орієнтація на множинність. Філософський аргумент, оперуючи доказами, примушує до згоди з однією-єди- ною істиною. Натомість судження спираються на переконливість оріпіоп/мнения/осо- бистої думки й орієнтуються на досягнення згоди з іншими.

Проблема в тому, що для такого підходу необхідно відмовитися від позиції ціле- раціонального оволодіння світом людської спільноти, тобто від мислення про політику в категоріях причинно-наслідкових зв'язків і суб'єкт-об'єктного аналізу. «Мистецтво і політику об'єднує те, що і те, й інше - феномени публічного світу» [10, с. 322]. Це означає, що для перебування в політичній реальності потрібна здатність розрізнення і схоплення феноменальної явленості. Йдеться про повернення до розуміння політики як мистецтва. Але для цього є перешкода: менталітет виготовлювача (homo faber) «до такої міри проник до політичної сфери, що ми сприймаємо як щось само собою зрозуміле, що дія визначається категорією засобів і цілей» [6, с. 320].

Звичайно, не варто сподіватися на негайний розрив із раціональною традицією розуміння політичних рішень. Але можна шукати способи звертатися до здатності нашого розуму до судження. Тут стане в пригоді критичне мислення, адже саме воно очищує простір для судження.

У звичайних політичних ситуаціях ціле- раціональність заохочує пізнання, в якому мислення працює в руслі логосу й пізнання наукової істини. Мислення, яке не створює матеріальних цінностей і ставить під питання прийняті правила, розглядається, як правило, як особиста справа. Лише в драматичних змінах стає критично важливим мислення, «демонструюче імплікаціїї некритично прийнятих думок і тем самим руйнуючи їх - цінності, вчення, теорії та, навіть, переконання» [6, с.256].

Політичний характер мислення розкривається через звільняючий вплив на нашу здатність до судження, тобто здатність оцінювати окреме без загального в безпрецедентних ситуаціях. Тому заохочення до критичного мислення, створення та збереження його «острівців» є важливим засобом у запобіганні тоталітаризму. З цієї точки зору варто вносити способи й інструменти підтримки мислення до політик, що здійснюються в публічному управлінні та адмініструванні.

Нарешті, last but not least, варто зупинитися на зауваженні Ханни Арендт про необхідність персоналізації відповідальності при прийнятті рішень. Як уже зазначалося, ми живемо в ситуації, коли безособова цілераці- ональність не забезпечує довіру, не творить потенціал влади. Перебіг політичного процесу вже дав достатньо прикладів, коли виборці вимагають саме персональної відповідальності, тобто винесення у публічний простір починання, щоб воно перетворилося на дію. Починання в публічному державному управлінні та адмініструванні не можуть бути винятком.

Персоналізація пов'язана з ризиками, яких бюрократія уникає завдяки певним механізмам, присутнім і в українській державній службі. Але демократичне повернення держави вимагає виходу управління в публічний простір. Ознакою такого виходу є нова якість політичної комунікації. Комунікація перестає бути інформуванням про рішення, натомість вона має стати комуніку- ванням учасниками всього процесу прийняття рішення. Публічне управління як особиста відповідальність в публічному просторі може допомогти створити потенціал влади і зменшити шанс для насильства.

Висновки

У роботах Ханни Арендт ми знаходимо ідеї для нових ідей і практичних втілень у розвитку публічного управління та адміністрування. У планах цього розвитку варто забезпечити отримання інструментів для забезпечення доступу громадян до фактичної інформації, для належного представлення в публічному просторі інтересів осіб і груп, для винесення в публічний простір і персоналізації відповідальності за рішення на всіх етапах його підготовки та прийняття, для збереження й розвитку потенціалу критичного мислення у суспільстві. Це варто зробити, аби у публічному просторі формувати спільне бачення реальності, а влада реалізувала свою відповідальність.

Список використаних джерел

1. European Parliament resolution on the 80th anniversary of the start of the Second World War and the importance of European remembrance for the future of Europe (2019/2819(RSP)).

2. СпіцинаВ. С. Особливості переклад у феноменологічної філософської думки Х. Арендт. Вісник КНЛУ Серія Філологія. Том 19. № 1. 2016. С. 107-113.

3. АрендтХ. Vita Activa, или О деятельной жизни. М.: Ад Маргинем Пресс, 2017. 416 с.

4. АрендтХ. О насилии. М.: Новое издательство, 2014. 148 с.

5. АрендтХ. Опыты понимания, 19301954. Становление, изгнание и тоталитаризм. М.: Изд-во Института Гайдара, 2018. 718 с.

6. АрендтХ. Ответственность и суждение. М.: Изд-во Института Гайдара, 2013. 352 с.

7. БадьюА. Обстоятельства, 4: Что именует имя Саркози? М.: Академия исследования культуры, 2008. 192 с.

8. MayerJ. Trump TV. Fox News has always been partisan. But has it become propaganda? The New Yorker. March 11, 2019. P. 43-49.

9. Starr Paul. The Creation of the Media: Political Origins of Modern Communications: NY, Basic Books, 2005. 496 p.

10. АрендтХ. Между прошлым и будущим. Восемь упражнений в политической мысли. М.: Изд-во Института Гайдара, 2014. 416 с.

11. LeJune John. Hannah Arendt and the Dark Public Sphere. Социологическое обозрение. Том 17. № 4. С. 57-58.

12. АрендтХ. Истоки тоталитаризма. М. : ЦентрКом, 1996. 672 с.

13. Фонд Ілька Кучеріва. На які першочергові реформи чекають громадяни?

14. RubanJ. Еропейская интеграция в коммуникации двух Президентов Украины. Nowy Prometeusz. 2013. № 4. C. 35-46.

15. Арендт Х. Жизнь ума. СПб.: Наука, 2013. 517 с.

References

1. European Parliament resolution on the 80th anniversary of the start of the Second World War and the importance of European remembrance for the future of Europe (2019/2819(RSP)). (2019)

2. Spitsyna,V. S. (2016) Osoblyvosti perekladu fenomenologichnoyi filosofskoyi dumky H. Arendt. Visnyk KNLU. Seriya Filologiya, Vol 19, 1 [in Ukrainian].

3. Аrendt,Hannah. (2017). Vita Activa, ili o deyatelnoy zhizni. М.: Аd Marginem Press [in Russian].

4. Аrendt, Hannah. (2014). O nasilii. М.: Novoe izdatelstvo [in Russian].

5. Аrendt,Hannah. (2018). Opyty ponimaniya. Stanovlrniye, izgnaniye i totalitarizm. М.: Izdatelstvo Instituta Gaidara [in Russian].

6. Аrendt,Hannah. (2013). Otvetstvennost i suzhdenie. М.: Izdatelstvo Instituta Gaidara [in Russian].

7. Badiou, Alain (2008). Obstoyatelstva 4: Chto imenuet imya Sarkozy?: М.: Akademiya issledovaniy kultury [in Russian].

8. Mayer,J. (2019). Trump TV. Fox News has always been partisan. But has it become propaganda? The New Yorker, March 11, p. 43-49.

9. Starr, P. (2005). The Creation of the Media: Political Origins of Modern Communications. NY, Basic Books.

10. Аrendt, Hannah. (2014/. Mezhdu proshlym i budushchim. М.: Izdatelstvo Instituta Gaidara [in Russian].

11. LeJune,John. (2018). Hannah Arendt and the Dark Public Sphere. Sociologycheskoe obozreniye, Vol. 17, 4.

12. Аrendt, Hannah. (1996). Istoki totalitarizma. М.: TsentrCom [in Russian].

13. Fond Ilka Kucheriva. (2019). Na yaki pershochergovi reformy chekayut gromadyany.

14. Ruban, Yuriy (2013). Yevropeyskaya integratsiya v kommunikatsii dvukh Prezidentov Ukrainy. Nowy Prometeusz, 4, 35-46 [in Russian].

15. Аrendt, Hannah (2013). Zhizn uma. SPb.: Nauka [in Russian].

Размещено на Allbest.ru