Феномен глупоти: від політичного хаосу до політичного раціоналізму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Феномен глупоти: від політичного хаосу до політичного раціоналізму

Мацишина І.В., д. політ. н., професор Донецького національного університету імені Василя Стуса

Коли світ на початку ХХ століття знаходився у вирі Першої світової війни, а Російська імперія демонструвала неготовність до воєнних дій, інфляцію та протестний настрій всередині країни, 1 жовтня 1916 р. на засіданні Державної думи лідер кадетів Павло Мілюков виступив з історичною промовою. Членам парламенту він нагадав про 1915 рік, рік політичної кризи, коли була створена слідча комісія стосовно воєнного міністра Володимира Сухомлинова, якого вважали зрадником через поразку на фронтах. Сухомлинова було звільнено, а міністром внутрішніх справ, а пізніше і міністром закордонних справ, було призначено ненависного Бориса Штюрмера. Тому довіра до влади, яка на деякий час була встановлена серед військових, на 1916 рік знов була втрачена. Павло Мілюков, посилаючись на закордонну пресу, вказав на обізнаність Німеччини стратегічною політикою Росії та саботаж російської влади в організації надійного тилу та військового наступу на фронті. «Коли з усе більшою наполегливістю Дума нагадує, що, треба організувати тил для успішної боротьби, а влада продовжує твердити, що організувати, - значить організувати революцію, і свідомо віддає перевагу хаосу та дезорганізації - що це, дурість або зрада?» - звернувся з таким питанням до членів Думи П.Мілюков [4].

Природна нездатність влади організувати інституційну діяльність та безглузда політика політичних лідерів як практична некомпетентність політичного менеджменту, піднімає питання осмислення феномену глупоти у політичному вимірі. З'ясувати політичну природу дурості є метою цієї статті.

Ключові слова: глупота, дурень, розум, політичні процеси, політичний режим.

The phenomenon of stupidity: from political chaos to political rationalism

Matsyshyna I.V.

When the world was in the midst of the First World War in the early twentieth century, and the Russian Empire was showing unpreparedness for war, inflation and protest mood inside the country, on October 1, 1916 at a State Duma Cadet leader Pavel Milyukov delivered a historic speech. He reminded members of parliament of 1915, the year of the political crisis, when a commission of inquiry was set up against Defense Minister Volodymyr Sukhomlynov, who was considered a traitor due to his defeat on the fronts. Sukhomlinov was fired, and the hated Boris Sturmer was appointed Minister of the Interior and later Minister of Foreign Affairs. Therefore, the confidence in the government, which for some time was established among the military, in 1916 was lost again.

Pavlo Milyukov, referring to the foreign press, pointed to Germany's awareness of Russia's strategic policy and the sabotage of the Russian government in organizing a reliable rear and military offensive at the front. "When the Duma insists with increasing persistence that the rear must be organized for a successful struggle, and the authorities continue to say that to organize means to organize a revolution, and consciously prefers chaos and disorganization, what is it, stupidity or betrayal?" - P. Milyukov addressed such a question to the members of the Duma [4].

The natural inability of the government to organize institutional activities and the senseless policy of political leaders as a practical incompetence of political management, raises the question of understanding the phenomenon of stupidity in the political dimension. The purpose of this article is to find out the political nature of stupidity.

Keywords: stupidity, fool, reason, political processes, political regime.

Сучасні політичні процеси, що відбуваються не тільки в Україні, але й у світі, вказують на те, що глупота пронизує наше сприйняття та політичну практику. Здається, ми звикли звинувачувати політичну еліту або її електорат у нерозумних діях, наділяючи їх епітетами глупоти. Проблема полягає в тому, що суцільна критика глупоти політиків створює суспільне враження або підсвідому суспільну думку про те, що у політичному просторі глупоти може і не бути, якщо при владі не будуть дурні. Час від часу лунають ідеї про створення певного фільтру, щоб дурні не мали можливості приймати участь у політичних перегонах. Одразу хочу окреслити поняття дурня у політичному вимірі - це політик, дії якого у межах його політичної відповідальності порушують принцип діяльності інститутів влади через законодавчі або виконавчі деструктивні дії. Чи насправді позбавлення від дурних політиків може вплинути на розвиток демократичного та економічного рівня країни? Чи не може така риторика стати новою утопією та підвищити рівень політичного популізму у нашій країні?

Ці питання змушують шукати відповіді у філософських роздумах С. Бранта, Е. Роттердамського, М. Монтеня, Р. Декарта, І. Канта, А. Шопенгауера, Ж.П. Сартра, Б. Рассела, Д. Кракауера, Х.А. Маріна, Б. Такмана та інших, які приділяли свою увагу людській глупоті. Тому ця стаття має більш теоретичне осмислення феномену глупоти, де буде розглядатися лише одна аналітична лінія, що не виключає наявності інших. Аналіз робіт Аристотеля, Ф. Бекона та І. Канта дозволяє побачити джерело глупоти у розумових здібностях людини. Що може свідчити про те, що глупота не може бути лише пріоритетом відсутності розумової функціональності людини.

В своєму трактаті про душу Аристотель вказує на те, що вона має три сили: почуття, розум та прагнення. І іноді вони призводять до нераціональних дій людини. «Між тим прагнення рухається іноді проти розмірковування: бажання теж є прагненням. Розум завжди правильний, прагнення як і уява може бути то правильним, то неправильним. Тому призводить до руху завжди предмет прагнення» [1, с.443]. Так душа людини має як розумну частину, так і нерозумну, а її здібність до емоцій підштовхує людину робити нераціональні вчинки.

Аналізуючи наявність розуму у людини та порівнюючи людину з твариною, у Аристотеля Бог є розум, в якому є активні та пасивні елементи. Активний елемент - це коли думка стає дією споглядання. Дія споглядання актуалізується на теоретичному рівні (коли відбувається пізнання) та практичному рівні (коли досягаються цілі). Тому найвища думка - це думка теоретична і розум тут виконує свої раціональні функції в той час, коли на практичному рівні можуть відбуватися збої системи.

Ставлення до глупоти як частини розуму можна побачити через критику самого розуму, яку в свій час здійснив Френсіс Бекон. Він вказує на «практичну мудрість», яка має два види: «одна - справжня й здорова, інша - негідна й хибна, яку Соломон не боїться назвати дурістю» [2, с.443]. Перший вид стосується тих, хто заздалегідь очікує випробування та перешкоди та готовий до небезпек, «приймає до уваги незлічену безліч інших обставин» [2, с.443]. Другий вид цілком залежить від хитрості та залежить від обману інших людей й можливості використовувати це у власних інтересах. Такий вид мудрості є дурним. Тому що, по-перше, немає ніяких правил, на які ця мудрість може спиратися (кожного разу потрібні нові хитрощі, оскільки старі втрачають свою силу); по-друге, втрачається довіра.

Мудрість минулих часів, на його думку, була або великою, або щасливою. Тому, що її можна передати у вигляді метафор, тропів, міфів, які б мали повчати людей. Наприклад, міф про Юнону, яка вмовила богів дозволити їй народити без Юпітера, народила Тифона - жахливе чудовисько. Коли Тифон переміг Юпітера (вирізав жили рук та ніг і залишив спотворене тіло вмирати), Меркурій врятував Юпітера (викрав жили рук та ніг та повернув їх Юпітеру) [3, с.242]. Врешті решт Юпітер переміг Тифона. Цей міф про долю правителів та протести, які трапляються час від часу у державах. І Тифон є символом протестної сили, яка має свій початок від самої політики держави. Вирізані м'язі вказують на втрату інструментів влади. І вони повертаються, коли є союзники (у вигляді Меркурія). «Мудрими указами та добрими промовами примиряють розум та прагнення підданих і в решті решт досягають ентузіазму через пожертвування і знову в усьому знаходять свій авторитет» [3, с.243]. Або, міф про Нарциса, як про любов до себе, що заважає суспільній діяльності, оскільки людина не прагне робити суспільство щасливішим за себе. Коли у Демосфена запитали, який дар потрібен оратору, він відповів: «Жест» (в інших трактовках «Жвавість»). Тому що, як пише Бекон, для людини більш природні глупота, ніж мудрість, а звідси і якості, що полонять людську глупоту, мають найбільшу силу впливу [2, с.443].

Розум прагне пізнати всесвіт, але йому заважають так звані «ідоли». До першого рівня Ф.Бекон відносить «ідоли роду», що знаходяться в самій природі людини та суспільства. Вони схожі на дзеркало, що відображає дійсність крізь призму людської природи і всі речі вже розуміються у спотвореному вигляді. А звідси й трактування світу відбувається через суб'єктивний вимір і через таку спотвореність світ набуває свого значення. Тут можна говорити про антропоморфізм світогляду, коли уявлення про процеси та явища виникають з власного досвіду або з досвіду інших людей.

Другий рівень - ідоли печери, стосується омани кожної людини. Крім власних помилок у кожного є своя печера, яка спотворює світ природи. Це залежить і від виховання, навчання, авторитетів. Тому ставлення до всесвіту пов'язано з власним бекґраундом людини. Цей образ Бекон запозичив у Платона (його робота «Держава»). Філософ Ельвіра Спіріна вказує, що з ідолами печери у Бекона пов'язані забобони та помилки, які є наслідком двох способів мислення - диференційного та гармонізації. Диференційний спосіб мислення спирається на протиріччя. А гармонізація, навпаки, спрямована не помічати відмінності протилежностей у суспільних явищах. Спрощення в обох випадках зводиться до формули «друг-ворог». «Біполярні стереотипи, якими в даному випадку керується індивід, загострюють обставини в соціальній та політичній сфері, заважають йому тверезо та реалістично оцінити наміри і цілі інших соціальних груп», - пише вчена [8, с. 125].

Третій рівень - ідоли площі, є наслідком кооперації завдяки мові. Але Ф. Бекон пише, що «слова встановлюються згідно розумінню натовпу» [3, с.19]. Слова, за його думкою, призводять до суперечок та непорозуміння, що більше призводить до хаосу та звуженого сприйняття світу. Люди більше вірять словам, а самі слова вступають у протиріччя з розумом. Іншими словами, мова встановлює обмеження. Ідоли площі мають два різновиди: назви неіснуючих речей (які стосуються вигадок) та назви існуючих речей. Назви неіснуючих речей походять від порожніх та хибних теорій. У політичній площині це можуть бути такі слова, як «свобода», «справедливість», «представництво», «делегування» тощо. Значення таких слів має відносний смисл до контексту і часто політики маніпулюють цими поняттями. Як пише Е. Спіріна, «їх значення встановлюється в результаті домовленості і в міру необхідності може змінюватися. Тому не існує назавжди визначеного, істинного значення» [8, с. 126].

Четвертий рівень - ідоли театру, походять від доказів. Але самі закони логіки походять від розповіді, яка вигадана для сцени. Їхня мета сподобатися публіці і нічого спільного з правдою тут немає. Теж саме можна сказати і щодо релігії, теології, філософії і так далі. Тому помилкова філософія будується на софістиці, емпіриці та забобонах. Ф.Бекон вказує, в першу чергу, на Аристотеля, який своєю діалектикою згубив філософію. Він більше опікувався тим, щоб мати відповіді та слова, ніж знайти істину. Він побудував філософію з категорій, але не звернувся до досвіду, а його фізика побудована на діалектиці. Емпірична школа ще більше привнесла невігластва, тому що її досвід виявився вузьким. А забобонність (яку Бекон поєднує з теологією) взагалі призводить до шкоди, оскільки розум людини більше піддається враженням від вигадок, ніж враженням від аргументованих понять та доводів. Це є у Піфагора, Платона, Святому Письмі. Тому фантастична філософія схожа з єретичною релігією.

Всі чотири ідоли розуму не є властивістю людини від народження, а відкрито передаються через суспільні відношення та підкріплюються мінливими законами доказів та вигаданими теоріями. А тому, на думку Ф.Бекона, ці ідоли спотворюють розум. Звідси глупота не може виникати поза межами розуму, вона є його частиною.

Ідея Бекона, що глупота є частиною раціональності, була розвинута І. Кантом, який протиставив здатність судження розуму. Наявність розуму не може бути гарантією позбавлення від нераціональних вчинків. Навпаки, розум без судження створює сприятливі умови для глупоти, яка маскується у так би мовити зважених розумних рішеннях. Здатність судження розуму не можна заповнити ніякої школою, так як школа може і обмеженому розуму дати певні правила, які запозичені з історії та досвіду людства. Але здатність користуватися цими правилами є не у всіх. Звідси цінність такого мудрого надбання нівелюється. «Тому лікар, суддя або політик може мати в своїй голові настільки багато чудових медичних, юридичних або політичних правил, що сам здатний бути гарним вчителем у своїй області, і тим не менш в застосуванні їх легко може припускатися помилок» [5, с. 121]. Глупота - це відсутність здатності судження і проти цього недоліку немає ліків - така думка німецького філософа.

Дослідник когнітивних наук Гарвардської вищої школи Говард Ґарднер, який відомий своєю теорією множинного інтелекту, в статі «Глупота та три рівні інтелекту», вважає, що інтелект можна визначити трьома окремим способами: інтелект як властивість тварин, як індивідуальна відмінність і як спосіб вирішення проблем. Якщо дорівняти ці три способи до глупоти, то можна побачити наступні висновки:

1) у першому випадку складно говорити про домінування глупоти тварин над глупотою людей. В деяких ситуаціях тварини не можуть робити те, що роблять люди, але є обставини,коли вони поводять себе значно розумніше щодо інших своїх можливостей. Наприклад, орієнтація у просторі;

2) у другому випадку ми не можемо говорити, що одна людина дурніше за іншу, а більше маємо на увазі дві форми інтелекту. Коли «А» розумніший за «Б»;

3) у третьому випадку ми можемо говорити про використання мовного інтелекту, коли одна людина його використовує розумніше, ніж інша людина.

«Мій аналіз показує, що слово “дурень” не можна використовувати як загальну характеристику людини чи будь-якої іншої тварини. Ми повинні враховувати, які форми інтелекту існують і як людина розумно або нерозумно користується ним» [9, с.12].

Сучасні дослідження феномену інтелекту призвели до класифікацій різних типів інтелекту: емоційного, творчого, аналітичного, лінгвістичного і так далі, що дозволило Говарду Ґарднеру розробити плюралістичну теорію множинного інтелекту. Концентруючи увагу на третьому способі інтелекту - спосіб вирішення проблем, Ґарднер вказує, що розглядати наявність інтелекту треба у конкретних умовах, а не як тотальне домінування цієї здатності людини в усіх сферах. Вчений вказує на дев'ять типів інтелекту: екзістенційний, міжособистісний, логіко-математичний, лінгвістичний, просторовий, тілесно-кінестичний, музичний, натуралістичний, внутрішньо-особистісний. Використовуючи сильні сторони певного інтелекту, можна використовувати стратегії у вирішенні проблем спираючись на власні інтелектуальні ресурси. Щоб зрозуміти наявність певного типу інтелекту, Ґарднер досліджував три сфери: як людина сприймає інформацію, яка у неї мотивація і як вона приймає рішення.

Висновки