Основні вектори розвитку філософії в радянській Україні 20 - 30-х років XX століття

I. Yakhot, T. Zakydalskyi, M. Rozhenko,

Conclusions. Thus, it can be concluded that despite all the above, the modern researchers of the history of Ukrainian philosophy can in no way level or deny the existence of the phenomenon of Ukrainian Soviet philosophy. Its basic concepts can be criticized, you can disagree with them, but you cannot dissociate yourself from them.

Keywords: dialectical materialism, Soviet philosophy, Marxism, historiosophy.

Актуальність теми дослідження

В українській історіософії так чи інакше існують періоди чи проблеми які висвітлені доволі побіжно, або не висвітлені зовсім. Але, на наш погляд, не можна досліджувати історію української філософії фрагментарно та вибірково. Помилково також буде диференціювати її на перспективні та не перспективні періоди для аналізу та дослідження. І не важливо також, що одні періоди в історії вітчизняної філософії широким загалом вважаються мало перспективними, ідеологічно заангажованими. Тими, які у скарбницю української філософії не привнесли якихось значних здобутків. Адже для отримання адекватної картини, очевидно, слід ту чи іншу проблематику вивчити усесторонньо не дивлячись на негативний “шлейф” який може супроводжувати той чи інший період еволюціонування української філософії. Саме до таких “темних плям” в українській філософії можна віднести її радянський період. Але, якщо підійти до розгляду задекларованої проблеми не заангажовано, стане очевидним, що з метою отримання об'єктивних висновків слід однаково скрупульозно вивчати усі періоди. Лише таким чином можна забезпечити ту історичну тяглість яка постане перед дослідником української філософії. Відтак можемо констатувати, що радянський період у розвитку вітчизняної філософської думки ще очікує своїх дослідників, хоча б тому, що його варто вивчити та в подальшому “відпустити” і продовжувати рухатися далі.

Постановка проблеми

Стосовно розвитку філософії в радянській Україні періоду 20 - 30-х років XX століття, можемо констатувати той факт, що домінували ті концепти які мали безпосереднє відношення до філософії марксизму, а саме: проблеми діалектичного та історичного матеріалізму, співвідношення діалектичного матеріалізму з природознавством, вивчення історії філософії (причому світова філософія подавалася під певним кутом і з відповідними корегуваннями). Слід зазначити, що речники марксистської філософії мали чітко вибудуваний план, яким чином доцільніше проводити популяризацію і насадження власної доктрини. У цьому контексті доречно буде згадати річний “План науково-дослідної роботи Інституту філософії та природознавства”. За цим документом діалектичний та історичний марксизм поділили за такими темами. Насамперед виокремили площину власне філософії. До неї зарахували такі питання як: проблема вивчення ленінського етапу у філософії, трактування матеріалістичної діалектики як логіки та теорії пізнання, аналіз закону єдності протилежностей. Наступним вичленували сектор історичного матеріалізму. Тут вивчали такі питання як: доведення закономірності існування перехідного періоду з подальшим будівництвом соціалізму, трансформування буржуазно-демократичної революції у соціалістичну, значення ленінського етапу в історичному матеріалізмі, марксистсько-ленінська теорія війни тощо. І врешті слід згадати так званий антирелігійний сектор, де досліджувалися такі проблеми як: соціальна функція релігії крізь призму вчень речників марксистської філософії, критика так званого плеханівського атеїзму, нівелювання класів та стрижневі задачі антирелігійної кампанії, аналіз основоположних чинників критики релігії раннім Марксом, дослідження проблеми походження християнства. Саме на аналізі задекларованих аспектів зупинимося у своїй розвідці.

Аналіз основних публікацій

Розробкою окресленої проблематики займалися такі науковці як:І. Яхот, Т. Закидальский, М. Роженко, М. Олексюк, І. Бичко, В. Табачковський та інші.

Метою статті є незаангажований аналіз основних векторів розвитку української філософії радянського періоду початку XX століття.

Виклад основного матеріалу дослідження

Говорячи про феномен української радянської філософії, потрібно зазначити, що у сучасному вітчизняному філософському дискурсі чимраз частіше піднімається задеклароване питання. Для прикладу В. Гусєв, пишучи про дане питання, доходить висновку, що як правило у площину історико- філософських досліджень потрапляють події, що уже мають власну історію (хоча б п'ятдесят років). Відтак, на думку критика, у випадку з українською радянською філософією має пройти ще кілька десятків років перш ніж можна буде її аналізувати [2]. Інший дослідник філософії окресленого періоду О.Білий, пишучи про стрижневі концепти української радянської філософії наголошує, що вона заслуговує на вивчення у таких площинах як: культурна, соціальна, політологічна, психологічна та інші [1]. Р. Кобець своєю чергою доволі слушно зауважує, що до діалектичного та історичного матеріалізму нове покоління науковців відноситься уже як до певного обтяжливого, але необхідного елементу філософії [4]. А. Лой приходить до висновку, що як така “радянська філософія” сформувалася досить пізно, а до того можна було спостерігати феномен “примітивної псевдофілософії” [5].

Слід зазначити, що насадження марксистсько-ленінської ідеології відбувалося доволі масштабно. На його реалізацію були “кинуті” усі можливі ресурси якими володіла комуністична партія. Так, практично всі українські підручники того часу зорієнтовані на тотальну популяризацію марксистської філософії. Для прикладу у світ вийшли такі видання: “Конспект лекцій з історичного матеріалізму”, “Етюди по філософії марксизму”, “Марксистська хрестоматія”, “Діалектичний матеріалізм”, “Діалектичний матеріалізм для вишів і втишів” та багато інших. Серед їх авторів можемо назвати С. Семковського, В. Юринця, Г. Єфименка, В Бойка, О. Бервицького, Р.Левика, Т. Степового. Перелічені автори та багато інших, їм подібних, у своїх працях піднімали різноманітні питання які мали дотичні до діалектичного матеріалізму. Це і проблеми діалектики Гегеля, і гносеологічні аспекти матеріалізму Феєрбаха, стрижневі аспекти критики метафізичного та механістичного світоглядів, інтерпретація проблем матеріалістичної діалектики, проблеми діалектичної логіки тощо. Також були проаналізовані проблеми історичного матеріалізму.

Якщо узагальнити основні напрями, якими займалася історико- філософська спільнота в зазначений відрізок часу, можна виокремити низку найбільш знакових для ідеології марксизму. Серед них: історія марксистсько- ленінського вчення як такого яка супроводжувалася і очевидно підсилювалася в науковому аспекті працями їх попередників. Разом з тим проводилася політика критиканства так званих “реформістів” та “ревізіоністів” марксизму. Також активно вивчалася історія як української, так і світової філософії, але в руслі тих концептів, які були прийнятні марксистській ідеології. Відтак, якщо той чи інший філософ, або вчення загалом, не вписувалися в концепцію марксистської філософії, то вони або відкидалися взагалі, або ж певним чином “підретушовувалися” і ставали більш лояльними до основних концепцій марксизму.

Саме у такому дусі вивчалася історія світової філософії від античності до сучасної європейської та американської філософії XX ст. Тлумачення вітчизняної філософської думки також зазнало подібних трансформацій, хоча слід зазначити, що головна увага була спрямована на XVIII - XX ст.

Стосовно дослідження українськими науковцями світової філософської спадщини можемо виснувати, що у цьому плані дійсно велася доволі ґрунтовна робота, але знову ж таки констатуємо, що і тут була присутня певна вибірковість та упередженість. Іншими словами були спроби “підігнати” низку філософів і філософських напрямів у формат марксистської філософії. Очевидним також є той факт, що так звана новітня філософія марксизму не могла цілком ігнорувати здобутки попередньої світової філософії. Для надання своїй ідеології більшої ваги у науковому аспекті, речники марксизму з необхідністю повинні були спиратися у своїх міркуваннях на авторитетні думки європейських філософів. Тому ті філософи, які “вписувалися” у формат марксистської доктрини усебічно популяризувалися, тоді як, для прикладу, представники ідеалістичної філософії критикувалися і проголошувалися як мінімум ворогами марксизму.

Аналізуючи дослідження тогочасних українських науковців європейської філософії, можна помітити той факт, що основними об'єктами їх наукових пошуків була філософія Нового часу, а саме проблеми французького та англійського матеріалізму, що не викликає особливого подиву, адже для формування солідного філософського підґрунтя речникам марксистської філософії потрібно було заручитися авторитетними попередниками. Відтак, у руслі вищезазначеного студіювалися такі філософи як: Ф. Бекон, Р. Декарт, П. Гасенді, Т. Гоббс, Д. Локк, Г. Лейбніц, Б. Спіноза та багато інших, тих які своїми філософськими доктринами допомогли б надійніше закріпити на авансцені світової філософії нове марксистське вчення.

Так, В. Асмус у своїх працях “Діалектичний матеріалізм і логіка”, “Нариси з історії діалектики у новій філософії” провів дослідження стосовно основних парадигм еволюціонування діалектики в доктринах ключових представників німецької класичної філософії. Також дослідник написав доволі ґрунтовну працю під назвою “Діалектика Канта”. У цьому контексті слід зазначити, що праць які були присвячені філософії І. Канта було доволі багато, адже згаданий філософ для марксистської доктрини “дав” низку положень, які у подальшому відіграли роль стрижневих концептів філософії марксизму. Відтак філософію І. Канта досліджували такі науковці як В. Юринець “Естетика Канта у марксвіському освітленні”, О. Мілославін “До критики основних проблем філософії Канта”. Інший “культовий” для марксистської філософії німецький мислитель Г. В. Ф. Гегель також не був залишений поза увагою. Серед доволі великої когорти дослідників творчості мислителя можемо зокрема назвати І. Очинського “Філософія Гегеля”, М. Динника “Вчення Гегеля про випадковість”, Т. Степового “Гегель і Ленін”, С. Семковського “Гегелівська та марксистсько-ленінська діалектика природи”, О.Бервицького “Гегелівська критика раціоналізму, емпіризму та критицизму”. Таким чином можемо виснувати, що популяризаторська “машина” марксистської ідеології намагалася використовувати усі можливі чинники, які б допомогли їй успішно насаджувати власну доктрину серед усіх верств населення. Саме тому для переконання кожної з них використовувалися ті важелі впливу, які могли б найбільш дієво вплинути на зміну їх світоглядних позицій на користь ідеології марксизму.

Поряд з вивченням філософських доктрин представників європейської традиції філософування, дослідники того часу приділяли увагу і вітчизняним мислителям, яких вони аналізували навіть більш прискіпливо ніж зарубіжних, адже філософська традиція початку XX ст. була доволі тісно пов'язана із попередніми здобутками в царині еволюціонування саме національної філософії. Тому, якщо того чи іншого українського філософа слід було піддати гострій критиці, в хід йшли найбільш радикальні засоби переконання. Але так чи інакше подібним дослідникам історії української філософії з необхідністю доводилося звертатися саме до вітчизняних мислителів. І хоча головно ті висновки, до яких приходили заангажовані марксистською ідеологію критики, були великою мірою упереджені усе ж можна стверджувати про своєрідну популяризацію ними української філософії як такої.

Слід зазначити, що не зважаючи на подібне активне пропагування як світової, так і української філософії в самій Україні на кінець 30-х років XX століття склалася не досить сприятлива картина в плані подальшого розвитку вітчизняної національної філософії зокрема та культури загалом. Відтак розпочався процес ідеологічного пресингу усього, що мало національне коріння, тобто могло бути ідентифіковане як українське. Як наслідок, ті науковці, праці яких активно вивчали та популяризували, тепер опинилися в опалі промарксистськи налаштованих критиків. Так, для прикладу, В. Винниченка було звинувачено в націоналізмі та фашизмі. А знаного українського мислителя Д. Донцова активно критикували та переслідували (В. Юринець “Новий ідеологічний маніфест українського фашизму”, Є. Маланюк “Послання”, В. Коряка “З літературного життя”) [3, с. 533-54¹]-

Але не дивлячись на факт тотального пресингу усього українського, можемо стверджувати, що в 20 - 30-ті роки XX століття в культурному житті України відбувалися і деякі позитивні зрушення. У цьому контексті В. Юринця та його учня П. Демчука можна зарахувати до популяризаторів української культури. Названі дослідники здійснили ґрунтовний аналіз творчості низки українських письменників та поетів. Серед них: Т. Шевченко, П. Тичина, М. Хвильовий. В альманасі “Літературний ярмарок” В. Юринець здійснив спробу, шляхом ведення своєрідного діалогу, поєднати творчість сучасних йому митців з класиками світової літератури (Й.-В. Гете, О. де Бальзак, В. Вітмен). В результаті подібного симбіозу повинен був викристалізуватися митець нової генерації. Серед його основних рис дослідник називає серед інших безкласовість, а також трактування основних ленінських принципів не догматично, а проявляючи певну діалектичну мобільність. В цьому літературному пасажі мислителя, на наш погляд, можна відшукати паростки своєрідного протесту проти існуючого тоді політичного режиму.

Над проблемами філософії культури також плідно працював П. Демчук якого можна вважати спеціалістом з історії некласичної західної філософії. Свої ґрунтовні знання він активно екстраполював на український ґрунт. Так, в дослідженні “Шевченко та його вчителі філософії” критик проаналізував творчість українського генія крізь призму впливу на нього низки світових мислителів.

Слід зазначити, що в тогочасній Україні доволі активно велося культурне життя. При цьому був залучений чималий культурний потенціал як сучасників, так і їх відомих попередників. А отже можна стверджувати, що це був період зародження багатьох культурницьких проектів, більшість з яких, із зрозумілих причин, так і не вдалося повною мірою зреалізувати. Але тим не менше подібні події можуть свідчити про загальні настрої українців, які і в часи культурної окупації не забували власної багатої автентичності.

Серед найбільш відомих культурних проектів можемо назвати вчення про світову культуру, яка виступала певною системою культів. Серед авторів такого вчення можемо назвати М. Семенка та Г. Шкурупія. Їх погляди були висвітлені у працях “Постановка питання в теорії мистецтва переходової доби (Панфутуристичний маніфест)”, “Маніфест Марінетті і панфутуризм”, “Мистецтво як культ”. Серед основних ідей цього мистецького напряму можна виокремити думку щодо нівелювання буржуазної ідеології і заміни її на ідеологію пролетаріату. У цьому контексті показовою є теза М. Семенка про місце ленінського діалектичного методу практики який, на переконання дослідника, виступав певною методологічною основою для нормального функціонування та навіть еволюціонування світового культурного поступу.

Відтак культура тут виступає як певна система декількох культів, які приходять до своєї мети власним індивідуальним шляхом. У цьому контексті засновники панфутуризму вичленували основні закони розвитку того чи іншого культу в контексті еволюціонування ключових світових мистецьких трансформацій. Такими законами у них виступали закон деструкції і закон конструкції. Більше того, характеристики цих двох законів критики намагалися екстраполювати на закони суспільної класової боротьби, з якої у подальшому формуються такі компоненти як наукова тактика, організована практика та політика. Намагаючись прив'язати власну концепцію до теорії марксизму, популяризатори панфутуризму замінили категорії “зміст” та “форма” на більш прийнятні - “ідеологія” та “фактура”. Адже на їхнє переконання ідеологія у цьому контексті виступає як деякий вольовий фактор мистецтва, що є залежним від бази (згідно основного закону Маркса), а фактура у свою чергу покликана матеріалізувати теорію (ідеологію) на практиці. Із вищезазначеного дослідники зробили наступний висновок про те, що саме ступінь еволюціонування і функціонування виробничих сил напряму пливає на подальше життя чи подальший занепад культу. Віддаючи данину часу панфутуристи стверджували, що феномен комуністичної революції виступає одним з ключових факторів нівелювання економічних передумов буття культу мистецтва.

Відтак, на їхню думку, відбувається процес стрибка до культу “великої техніки”. Подібні процеси розглядалися як певна ціль комуністичного мистецтва. Як наслідок, ідучи за їх логікою, на комуністичне мистецтво покладається роль своєрідного пропагандиста науки і техніки, а відповідно і стрижневих підвалин людської діяльності. Висновок, до якого приходять речники панфутуризму такий - на перший план практичної реалізації основних завдань нового комуністичного мистецтва повинні вийти засоби виробництва, техніка які були б позбавлені власних індивідуальних характеристик, а натомість отримують деякий універсальний пріоритетний статус. В результаті таких процесів культ “великої техніки” знаходить свій розвиток в безкласовому суспільстві і як наслідок підпорядковує собі інші культи. На цьому прикладі можемо спостерігати у який спосіб і в якому руслі можливим був розвиток культури та мистецтва в Україні згаданого періоду. Очевидно, що на теренах де домінувала нова ідеологія марксизму можливими були як правило лише ті культурницькі проекти які функціонували в заданому партією “єдино істинному” руслі.

Говорячи про основні постаті та проекти які стосувалися культурного життя України перших десятиліть XX століття не можна не згадати у цьому контексті особу Миколи Хвильового, одного з найбільш знаних культурних діячів того періоду. Сфери його зацікавлень були найрізноманітнішими. Це і поет, і прозаїк, і публіцист, і засновник низки організацій (ВАПЛІТЕ, “Урбіно”, “Пролітфронт”). Серед його найбільш знаних праць: “Камо грядеши”, “Думки проти течії”, “Апологети писаризму”, “Україна чи малоросія?”. У своїй культурологічній концепції дослідник намагався поєднати основні віхи розвитку української і світової культури. При цьому були залучені такі науковці та течії як: М. Данилевський, О. Шпенглер, основні концепти марксистсько-ленінського вчення, “філософії життя” тощо. Як насідок Микола Хвильовий зробив низку цікавих та оригінальних висновків які стосувалися функціонування світової культури. А якщо подивитися на його ідею “азіатського ренесансу” дещо під іншим кутом, можна по новому витлумачити роль та місце української культури в еволюціонуванні культури світової. Уже тоді мислитель піднімав питання про принципову інакшість української національної ментальності від російської ментальності. Причини цієї інакшості він вбачав в основних світоглядних орієнтирах згаданих народів, де Україна була зорієнтована на Захід, тоді як Росія пов'язувала свій подальший розвиток зі Сходом. Більше того, в кращих традиціях О. Шпенглера, мислитель розмірковує про потенціал Європи, який у багатьох аспектах вже вичерпався, тоді як Українська культура, з одного боку такий потенціал накопичувала впродовж багатьох століть, а з іншого - була близька до Європи як територіально, так і ментально. Саме тому на Україну мислитель покладав місіонерську роль, що полягала у культурному “порятунку” Заходу.

У 1930 році, на зустрічі з партійним осередком інституту “червоної професури” Сталін зробив поділ у середовищі філософів і виділив два основні вектори чи “ухили” (на його думку). Цими ухилами були механіцизм та “меншовицтвующий ідеалізм”, а вже у січні 1931 року почалися філософські “чистки” і на Україні. В “механістичній” ревізії марксизму-ленінізму було обвинувачено С. Семковського, натомість В. Юринця - в “ідеалістичній”. Як наслідок в тому ж таки році звільнили з посади директора Інституту філософії ВАУМЛІНу В. Юринця, репресували під виглядом “контрреволюціонера і шпигуна” П. Демчука.

У 1936 році виходить номер журналу “Под знаменем марксизма” у якому в статті “К итогам борьбы на философском фронте Украины” заступник директора Інституту філософії ВАУМЛІНу М. Шовкопляс розставляє усі крапки над “і” поділивши філософів на свій лад. За таким поділом Я. Білярчик, П. Демчук, Є. Гірчак, В. Юринець, Т. Степовий, Г. Овчаров, М. Логвин “опиняються” в групі “націоналістів-фашистів”; О. Бервицький, Р. Левік, Я. Блудов, О. Андріанов, Н. Білярчик, О. Милославін, Д. Ігнатюк “стають” членами “контрреволюційної групи меншовицько-зінов'євських елементів”; М. Нирчук, Я. Розанов та низка інших науковців “опинилися” в таборі “блоку націоналістів і троцькістів”; а С. Семковський, Г. Єфименко та Ф. Гофман потрапили до “болота”, що слідувало за “троцькістами та націоналістами”. І це були не просто звинувачення. Усім переліченим вони загрожували не лише посадами, свободою, але і фізичним знищенням.

Такі і подібні речі проходили також серед представників інших культурних професій. Так, для прикладу, в 1933 році було розгромлено творчу групу театру “Березіль”, а його ідейного натхненника та керівника Леся Курбаса звинувачено у “фашизмі” та заслано на Соловки. А в 1935 році піддають арешту письменника М. Куліша і “члена націоналістично- терористичної групи професора Зерова”. У 1937 році перестає існувати ВАУМЛІН.

Тим не менше, якщо зробити деякі поправки на пануючу тоді ідеологію, яка була під повним патронатом комуністичної партії можна констатувати, що степінь зацікавлення історією української та світової культури і філософії був на доволі високому рівні. Слід також зазначити про той факт, що вітчизняні науковці були позбавлені можливості неупереджено та об'єктивно займатися науковою діяльністю. Їх філософські “здобутки” повинні були йти в такт з основними положеннями комуністичної партії, де велика частина була наповнена не науковими фактами, а збіркою низки популістської риторики, котра зрозуміло жодної наукової цінності не несла. Тим не менше багато українських науковців того часу спромоглися проводити фундаментальні наукові дослідження насамперед з історії української філософії, українською мовою, з використанням української філософської термінології. Тому можемо виснувати, що вітчизняні науковці того часу мали сміливість піднімати власні філософські питання, які відображали проблеми саме української національної філософії і культури. І очевидно, що саме завдяки і їх старанням, українська філософська традиція не зникла і в подальшому мала змогу відродитися та розвиватися далі [3, с. 542-544]. Отже потрібно наголосити, що не дивлячись на домінування тоталітарного режиму в Україні на початку ХХ століття, все ж таки можна було спостерігати низку культурних (і філософських) зрушень які дають підстави вважати, що в Україні зазначеного періоду функціонувала своя оригінальна філософія, яку, однак, потрібно було шукати в контексті радянської ідеології.

Висновки

Таким чином можемо зробити висновок, що не зважаючи на усе вищезазначене, сучасним дослідникам історії української філософії жодним чином не можна нівелювати чи заперечувати факт існування феномену української радянської філософії. Її основоположні концепти можна критикувати, з ними можна не погоджуватися, але від них не можна відмежуватися. Адже тим самим ми з необхідністю порушимо історичну тяглість, історичний детермінізм, не зможемо адекватно та коректно вибудувати ланцюжок причинно-наслідкових зв'язків тих подій, які мали місце в минулому, для того, щоб мати змогу об'єктивно говорити про сьогодення і майбутнє. Сучасна українська філософія не виникла на порожньому місці. Очевидно, що для свого сьогоднішнього розвитку вона використала здобутки попередніх поколінь. І якщо минуле нашої філософії було саме таким, то потрібно мати сміливість його об'єктивно дослідити, дати певні незаангажовані оцінки, а вже тоді рухатися далі. Саме такі завдання слід поставити перед сучасними науковцями, тими, які для своїх досліджень оберуть окреслений період в розвитку вітчизняної філософської думки.

Список використаних джерел: