Міжкультурне порівняння феномену покликання

This comparative study analyzes the results of the researches of calling experience accomplished in Ukraine and the USA. The researches focus on calling phenomenon in the context of motivation for the career in education. The lived experience of two groups of pedagogics students from Ukraine and the USA was compared in the course of thematic analysis of the ideas of calling, call and its voice, of motives, desires and abilities of a person, of the spiritual and moral factors of their confirmation, of the feeling of religious and ethical obligation and so on. The differences in the understanding of calling between two groups explained by the religious and cultural background. In particular, spiritual motivation and strong religious obligation were not revealed in the main set of motivational factors of calling in Ukraine, but they were dominant for American youth from the private Liberty University, which is mainly Protestant. Calling as a way to happiness is a dominant idea of Ukrainians, whereas Americans could accept calling as a hard and even not every time pleasant duty. There is a difference about the idea of a direct impact from outside (divine) force on a called person, which is mainly accepted by Americans, but not much even by Ukrainian Christian believers, who are rather reserved in expressing of those feelings. Ukrainians are rather cautious about affirmation that they are chosen for their callings. They argue that calling is their own life choice. While for Americans the idea of choosiness for their callings is mainly acceptable. The experience of calling as a career motivating factor in Ukraine is rather not religious. It is about self-realization, social service and helping people, about goodness. At the same time, the emotional inclination for the kind of work with children acknowledged important at the same level for Ukrainian and American students.

All in all the cultural differences revealed to be significant for the experience of calling. Nevertheless, in the terms of the structure the phenomenon calling appears the same in such different countries like Ukraine and the USA. It emerges in the process of understanding and interpretation of personal experience and is rather not just a single event of revelation. The idea ofpassion for something and of gifts as the base of calling is generally accepted by the American and Ukrainian students. The understanding of calling as bearing social and ethical benefit is also supported in comparison. Thus the conclusion made of the identical structure of calling experience as a complex of the following motivational elements: Desire - Talent - Realization - Social or Spiritual Benefit. The study proves that the purpose of transpersonal good is the core of the phenomenon of calling and gives the integrity of its structure.

Key words: calling, identity, motivation, experience, education, good.

Покликання є одним із чинників формування особистісної та колективної ідентичності. Поняття покликання застосовується щодо мотивації особистості до професійної та іншої діяльності, ролі у суспільстві окремих спільнот, мети існування цілих націй. Адже не лише перед окремими людьми, але й перед народами багатьох країн постає питання про самовизначення та мету буття у світі. Також йдеться про покликання людини як природної істоти або ж як Божого створіння в антропологічному та релігійному сенсах, коли мають на увазі її місце у світі та відповідальність перед іншими людьми й живими істотами, перед Творцем за її дії, гідність, за збереження та розвиток природного та соціального середовища, культурних і духовних надбань. Однак, ми розглядаємо у даній розвідці не колективні форми покликання чи місію людини як особливої істоти у світі, а саме специфічний особистісний досвід самопізнання, осягнення людиною мети власного існування, способу бути в гармонії з собою та з іншими людьми у світі.

Нами було проведено емпіричне дослідження методами опитування та глибинних інтерв'ю щодо думок і досвіду студентів Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова (Київ) на тему покликання [1]. Спонуканням до такого напрямку дослідження в Україні була публікація Д. Бігхема та С. Сміта «Покликані вчити: інтерпретація феномену покликання як мотивуючого чинника» (Liberty University, США) [2] і згодом більш детальне ознайомлення з наданим американськими колегами рукописом дисертаційного дослідження Бігхема «Роль духовності у виборі особистістю педагогічної професії: покликання як мотивуючий чинник» (Liberty University, США) [3]. Ці розвідки стали зразком методології і джерелом даних для порівняння феномену покликання в особистісному існуванні людини у різних культурно-історичних контекстах.

Американські автори спиралися на визначення: «Покликання - це будь-яка кар'єра не мотивована матеріальними чинниками, або це діяльність спрямована на покращення суспільства, або ж це результат впливу на людину “вищої сили”. За своєю суттю, це заняття, яке вимагає певної “жертви” від особистості» [2, с. 11]. Це визначення спрямовує досліджувати покликання як особливу мотивацію людей у різних сферах активності: робота, суспільна діяльність, релігійне життя. За результатами власного дослідження ми сформували наступне визначення: покликання - це смислове ціле, яке об'єднує особисті бажання, здібності, діяльність для їх реалізації та оцінку досягнених результатів відповідно до розуміння людиною особистісного, суспільного або духовного блага, на яке вони спрямовані. На нашу думку, таке визначення розширює розуміння феномену покликання, враховуючи його виявлення у секуляризованій свідомості.

Розглянемо детальніше схоже та відмінне у досвіді покликання людей, які представляють різні континенти та культурно-релігійні традиції. Перш за все, наголошуємо, що американське дослідження було проведене у приватному християнському університеті, і вже через це порівняння його результатів з аналізом феномену покликання у світському середовищі було доцільним. У власному дослідженні ми використали схожу з американським методологію і мали в значній частині порівнянне коло питань. За конструкцією обидва дослідження передбачали етапи попереднього опитування та глибинних інтерв'ю. За статевим та віковим складом групи учасників глибинних інтерв'ю обох досліджень були схожі, а саме: це студенти старших курсів, за кількістю - 9 у США та 10 в Україні; з них чоловіків - 1серед 9 американців та 2 з 10 українців. Усі 9 американських студентів виявилися з протестантських родин, хоча це не було умовою їх відбору. В українській вибірці для інтерв'ю цільова ознака релігійності не застосовувалася, але 5 з 10 студентів виявилися такими, що визнали себе або віруючими, або принаймні з родин, де у вихованні релігійна складова була присутня. Із педагогічних родин походили 3 з 9 американських студентів та 3 з 10 українських. Американські студенти добиралися за ознакою визнання «духовності» як чинника їхнього вибору професії в освіті та за наявністю власного уявлення про поняття покликання. На інтерв'ю в Україні запрошувалися студенти, які декларували власне розуміння і досвід покликання, незалежно від того, як вони пояснювали його походження, а також на підставі їх відповідей на питання анкети про намір працювати за педагогічним фахом по закінченні університету.

Порівнюючи досвід покликання представників обох груп студентів, ми виявили свідчення про те, що цей феномен має єдину структуру. Безперечно, дається взнаки сама схема інтерпретації, яку накладає на матеріал власного аналізу дослідник. Зокрема, Бігхем вказував на смислову «конституцію» покликання, на те, що це феномен цілісного досвіду людини, в якому події її життя поєднуються в єдиний ланцюжок. Певною мірою розвиваючи вказаний підхід, ми запропонували концепцію покликання, як смислової єдності мотиваційних елементів «бажання - здібності - діяльність з їх реалізації - благо». Втім, попри вплив схожих дослідницьких підходів, ми вважаємо, що запропоноване нами розуміння структури феномену покликання релевантне досвіду студентів з України та зі США.

Звісно. у кожного людського покликання є своя індивідуальна історія, існують фази його виявлення, з часом воно посилюється, стає яснішим, а іноді відходить на другий план, з іншого боку, його невиявленість теж має тривання та гнітить. Але спільне, що власне турбує кожну людину, - це потреба сенсу існування, яка саме й може бути реалізована у її покликанні. Це не окрема подія поклику, моменти осяяння у житті, які згодом усвідомлюються як початок покликання, але цілісно осмислений життєвий шлях людини, який вимагає її праці, прирощує досвід і наповнює сенсом її існування. Втім, і в американському, і в українському дослідженнях отримані свідчення про те, що для частини людей з раннього дитинства було зрозуміло, чим вони хочуть займатися і ким бути. Для когось це сімейна традиція, заповіт, переказ особливої історії або династична професія, інший має схильності, природні здібності до того, що не було виявлене у родині.

Бажання та схильності до чогось у поєднанні з обдаруваннями та здібностями, є тим, по чому пізнавалося покликання в обох групах студентів. Але в інтерпретації результатів американського дослідження був засновок, що ці схильності та здібності все ж таки дані «згори» або ж людина відчуває релігійний обов'язок їх у собі розвивати. Оскільки цей засновок поділявся всіма американськими учасниками, обговорення переходило до теми «духовних» чинників реалізації покликання, утвердження у ньому, долання труднощів на цьому шляху. Не обов'язково вдаючись до релігійних аргументів, наші українські співрозмовники також обґрунтовували свої бажання і обдарування вищою метою, якій вони служать. Тому в обох дослідженнях у досвіді покликання виявлено етично добру мету. Ця мета задає мотивацію, вписує діяльність людини у смислове ціле її життя та в існування людської спільноти. Благо і добро у них співпадали.

Запитувати, чи можливе покликання до зла в студентів американського християнського університету не було ані наміру дослідника, ані сенсу. І в українській аудиторії це запитання не викликало багато дискусій. 9 з 10 студентів погоджувалися з тим, що кожна людина пояснює своє покликання як таке, що несе у світ добро або принаймні нікому не чинить шкоди, хоча зовні її дії та спонукання можуть оцінюватися по-різному, навіть засуджуватися кимось як аморальні. Єдина альтернативна позиція українського студента полягала в тому, що покликання людини може бути спрямоване на те, що є злом безпосередньо. Тобто, людина знає, що її прагнення не просто вважаються у конкретному суспільстві злом, але і є ним з по суті, однак вона має внутрішню потребу в цьому, це її сутність, те, що вона послідовно реалізує. Таким чином, скажімо, природна агресія може вести до свідомого вибору відповідної діяльності, наприклад, стати військовим, мати можливість і право на агресивні дії, вбивати ворогів - але ж вбивство є злом...

Ми, однак, заперечуємо можливість називати покликанням такі спонукання до «чистого зла», як наприклад, вбивати заради задоволення від самого вбивства. У смисловій конструкції покликання має бути мета - служити благу. Існує множинність благ, але сама концепція блага, починаючи від Аристотеля, передбачає їх ієрархію, відповідно, верховне. універсальне благо не суперечить уявленням про добро. Тому потяг до жорстокості і шлях вдосконалення людини у способах її реалізації є лише суб'єктивним і частковим благом, яке підпадає під оцінку та заперечення з морального погляду та з позиції можливого більш загального розуміння блага. Завдяки тому, що агресивність окремих осіб може використовуватися спільнотою для її захисту, здійснення правосуддя та іншого, думка про виконання ними певної корисної ролі та функції у суспільстві може конституювати їхнє суб'єктивне уявлення про покликання. Благом в такому випадку є не сама по собі агресія, а служіння спільноті. Покликання воїна не у тому, щоб вбивати, але щоб захищати, і тоді його мета морально позитивна. У самої людини в такій ролі має бути розуміння того, що вона служить добру, а не злу.

Покликання в індивідуальних виявах може бути націленим на різні речі: на особистісний розвиток, суспільну користь, або на досягнення моральних чи релігійних ідеалів, але це не суперечить тому, що у кожному разі людина відкриває для себе спосіб досягнути найвищого для неї блага. Відповідно, у смисловому конструкті покликання американських студентів домінує релігійне уявлення про благо, а їхня орієнтація на саморозвиток підпорядковується ідеалам християнського життя. Натомість, в переважно нерелігійному середовищі українських студентів самореалізація особистості усвідомлюється як така, що сприяє досягненню ними суспільного блага та здійсненню етичних ідеалів людського буття. У кожному разі в покликанні є інтенція виходу поза межі актуального стану та ситуації особистісного існування, отже, відбувається трансцендування. Без такого смислового елементу - виходу поза межі індивідуального існування людини - поняття покликання стає лише синонімом соціалізації, професійного заняття заради заробітку або захоплення у вільний час. Натомість, його особливий сенс полягає у тому, щоб робити щось більше, ніж те, що підтримує наявний стан існування людини або спільноти, прагнути тої істини, якій дійсність ніколи не відповідає у повній мірі.

Цікавим, на наш погляд, є виявлений в обох дослідженнях архетип «дверей», які, за словами американців, «відчиняються та зачиняються, щоб вести людину до її певної ролі» [3, с. 69]. В українському дослідженні це, згідно виразу однієї зі студенток, «образ багатьох відкритих дверей, куди можливо себе спрямувати». У цього архетипу є християнське відлуння: «Я є двері» - каже Христос. А от сама метафора шляху людини, на якому є свої знаки, підказки, відома напевно в різних куль- турах. Однак, для протестантської молоді з американського дослідження характерне більш щільне відчуття супроводу на їхньому шляху - це «провидіння» - двері «відчиняються та зачиняються», і ти не увійдеш туди, куди тобі не визначено. Можливо, тут дається взнаки більш інтенсивне чуття обов'язку в покликанні американців. Натомість, в уявленнях українських студентів не йшлося про «зачинені двері», частіше була присутня ідея багатьох можливостей, відкритого шляху, або ж своєї власної стежини.

В українському і в американському дослідженнях покликання не виявилося безпосередньо голосовим феноменом. В прямому сенсі ніхто не чув у собі «голос» поклику, а в переносному сенсі цей голос є радше думкою, власним чуттям і розумінням людини. Для обох груп студентів справедливе твердження, що в усвідомленні покликання присутні слова внутрішнього діалогу і обдумування сказаного іншими людьми. Якщо це й слово Боже, то зі священних текстів, з проповіді, з міркування про їх зміст. Покликання до нас не промовляє, його «голос» зчитується, або його потрібно бути готовим почути самому в собі, як свій внутрішній поклик.

Попри те, зовнішнє уособлення суб'єкта поклику цілком можливе. Для релігійних людей природно вважати, що їх кличе Творець, хоч і не вголос. Студенти з американських інтерв'ю, не маючи і не очікуючи безпосереднього голосового досвіду покликання, вірять, що Бог кличе їх до того, щоб, скажімо, бути вчителями. Натомість, навіть не для всіх прихильних до релігії студентів в українському дослідженні таке тлумачення покликання було б природним. Для більшості з них прийнятна думка, що коли Бог і спрямовує чи супроводжує їх, то більш опосередкованим чином - через засвоєні ними моральні настанови, через «внутрішні сили», які Він дає, щоб долати труднощі і т. ін. Ймовірно цю відмінність можливо пояснити тим, що для переважно православних людей в Україні існують «образи», ікони, як посередники невидимого. Ікона не кличе, вона «дивиться». Протестанти ж, не маючи «образів», більше налаштовані чути «слово». Звісно, слово сумління, внутрішнього поклику зрозуміле як феномен і українцям, і американцям, але для перших з них персоніфікацією покликання є скоріше образи живих людей - їхні обличчя. Наприклад, майбутній педагог мислено бачить перед собою учнів, думаючи про свою роботу, відчуваючи відповідальність за них.

Оповідаючи про свій досвід покликання українці переважно стримані у висловлюваннях своїх почуттів. Покликання для наших співвітчизників є чимось непублічним, радше особистим, чого навіть Бог торкається лише своїм загальним керівництвом, ведучи, можливо, десь далі того, що людина собі збагне і накреслить у власних задумах. Ще одне, чого ми не виявили у дослідженні в Україні, але що присутнє, принаймні як ідея, в західній християнській літературі - це те, що покликання може бути обов'язком людини робити певну справу, навіть тоді, коли вона їй не до вподоби. «Будь-яка професійна діяльність, навіть та, яка людині не подобається, може бути покликанням, оскільки людина може мати за обов'язок робити те, що їй важко», - читаємо у «Теологічному словнику» [4, с. 483484]. Дійсно, релігійне покликання складно відділити від думки про обов'язок. Однак, українцям було б важко погодитися з тим, що «прийняття покликання веде до життя у жертовності, у вірі і, часто, у темряві». [5, с. 70]. Так, потрібно виконувати обов'язки, але українці воліють пов'язувати з покликанням відчуття щастя, яке не суперечить моральному задоволенню від виконаного обов'язку, але й не співпадає з ним. Напевно тому так до душі була мудрість Епікура «все природне легко здобувається, а пусте (зайве) важко досягається» Григорію Сковороді, який любив її перефразовувати: «Вдячність моя блаженній натурі...» та «Хвала ж блаженному Богові, що потрібне зробив неважким, а важке непотрібним» [6, с. 140, 469].

Покликання у сприйнятті українців є правом, а не обов'язком. Тому вони переважно відрізняють його від поняття призначення. Це справдилося для 8 з 10-ти студентів, з якими ми спілкувалися під час інтерв'ю. Натомість, відчувається, що для західних християн призначення і покликання пов'язані тісніше. З американських інтерв'ю бачимо стійке уявлення про те, що принаймні здібності, які людина має, дані їй для якоїсь мети. Відповідно, американці не вагалися визнавати себе обраними до покликання, розуміючи це не в сенсі похвальби, але як свідоцтво їхнього обов'язку. Натомість, для українців таке твердження нетипове. Для більшості з них покликання є власним вибором, навіть серед тих, хто сповідують християнство і покладають свої сподівання на допомогу «згори». Релігійне покликання не сприймається ними як наказ, їх релігійна віра пов'язана з надією.

Щодо ролі духовності у покликанні, то, на відміну від учасників американських інтерв'ю, для яких саме це поняття вживати природно, українські студенти ним не так часто користуються. Звісно, студенти християнського навчального закладу зі США вважали своє покликання до вчительства зумовленим релігійною вірою. Натомість, в спільноті українських студентів педагогічного університету безпосередній вплив релігії на їхню професійну мотивацію незначний, за невеликим виключенням. Наше опитування показало, що саме релігійний мотив відзначили лише одна восьма частина тих, хто обрали педагогічну справу за покликом. Намір стати вчителем у більшості пов'язаний з любов'ю до дітей, прагненням давати знання, приносити користь суспільству. Без таких мотивів педагогічна професія неможлива на будь-якому континенті, але в ієрархії мотивів українських студентів ці чинники були першочерговими.

Наведені нами відмінності даних досліджень мають цілком очевидні пояснення. В Україні було репрезентовано переважно секуляризовану спільноту, настанови християнського життя у якій є для багатьох радше моральними. Секуляризована ідея покликання спирається на уявлення по автономію особистості, цінність її саморозвитку, етичні ідеали. Релігійне покликання у переважно православних та католицьких країнах традиційно стосується життя священиків та чернецтва. Для людей цих суспільств називати самих себе покликаними Богом до того чи іншого мирського заняття видається занадто сильним, пафосним твердженням, навіть нескромним. Інше відчуття і розуміння покликання мають віряни протестантських спільнот.

Однак, попри важливі зауваження щодо відмінностей релігійного світоглядного контексту у наших двох дослідженнях, аналіз феномену покликання свідчить про його схожу й сталу смислову структуру в свідомості людей з України та США: «бажання - здібності - реалізація - благо». Знаходження мети для особистісного розвитку та розуміння блага тієї справи, до якої людина має бажання, здібності і намагання їх реалізувати, формує смислову цілісність феномену покликання у досвіді сучасної людини.