Свобода в контексті регулятивної теорії інформаційного суспільства: від "фордизму" до "постфордизму"

Але самої лишень об'єктивної основи свободи для самоздійснення замало. Для цього потрібна ще й суб'єктивна, яку ми визначили як набір чеснот, які дозволяють людині долати труднощі і досягати своїх цілей. Інформатизація несе з собою не лише можливості, але й виклики. Далеко не кожен використовує її саме для самоздійснення: серед користувачів Інтернету безліч тих, хто вбиває свій час у пустих розвагах, переглядає порнографію чи бездумно сидить у соціальних мережах. Завдяки інформатизації такі люди не розвиваються, а, навпаки, деградують. Інтернет, соціальні мережі та віртуальні ігри забезпечують їм щоденне і практично безкоштовне джерело дофаміну, який відповідає за суб'єктивне відчуття задоволення, не потребуючи при цьому зусиль взамін. Можливості цифрової епохи йдуть в парі з її спокусами. Щоби диференціювати між ними, потрібна суб'єктивна свобода. Інформаційна епоха, отже, стала великим випробуванням, який перевіряє кожного на міцність, обіцяючи йому як можливості, так і виклики.

Суб'єктивна свобода - це здатність людини володіти собою, самостійно ставити перед собою цілі і досягати їх, розвиваючи свій потенціал. Людей, які не мають цієї здатності, Аристотель називав «рабами за природою» і вважав, що такі люди прагнуть перебувати під чиєсь владою та є слухняними виконавцями чужих вказівок. «Тому для самозбереження і об'єднуються особа, що за своєю природою владарює, та особа, котра за своєю природою підвладна. - писав філософ. - Перша завдяки своїм розумовим властивостям здатна передбачати, і тому вона вже з огляду на свою природу є істотою, що владарює і панує; друга, оскільки здатна працювати лише фізично - особа підвладна і раб» [2, с. 16]. Епоха «фордизму» з її рутинною, малокваліфікованою працею та ієрархічним наглядом винагороджувала цей другий тип людей. Кожен, хто хоче працювати «від і до», виконуючи нехитрі і добре вивчені вимоги свого керівництва, й отримувати за це середню зарплату, яка дозволяє йому не думати про майбутнє, хотів би повернутись у ці часи. Таких людей чимало як у Північній Америці, де вони голосують за таких популістів, як Дональд Трамп, що обіцяють їм повернути «старі добрі» часи промислового виробництва, так і по інший бік «залізної завіси», де вони ностальгують за епохою соціалізму. Натомість ті, хто прагнуть розвивати свій потенціал і не бояться ризику та відповідальності, вважають, що живуть у «золоті часи» можливостей.

Пов'язавши свободу зі самоздійсненням, ми вказали також на її екзистенціальний вимір, що втілюється у максимі «екзистенція передує есенції». Згідно з цим розумінням свободи, не існує жодного заданого наперед рецепту, який відповідає на запитання: «Що означає бути людиною?». Як і традиційне суспільство, стара промислова епоха формувала шаблони мислення та поведінки, вписуючи індивіда у колективні рамки. У ній домінувала максима: «Якщо ти чоловік чи жінка, білий чи чорний, робітник або селянин, ти повинен поводитись і думати лише так і так, бо інакше суспільство піддаватиме тебе осуду й остракізму, а то й фізично покарає». У Сполучених Штатах аж до середини 1960-х існувала сегрегація, яка відокремлювала людей білої і чорної раси, а реклама та кінематограф прищеплювали їм гендерні стереотипи, згідно з якими роль жінки у суспільстві обмежувалась лише вихованням дітей і веденням домашнього господарства. Ера «постфордизму», зі свого боку, визнає мінливі способи життя й вважає культурним імперативом толерантність і повагу людей одне до одного. На Заході сформувався широкий консенсус про те, кожен індивід у межах закону може стати творцем свого унікального «Я», а такі об'єктивні фактори, як раса чи стать, більше не повинні диктувати його / її місце у суспільстві. Вважаємо, що інформаційне суспільство найбільше сприяє екзистенціальному виміру свободу, що проголошує людське буття незавершеним проєктом, який кожен покликаний реалізувати за власним планом, дослухаючись до стародавньої мудрості: «Пізнай себе».

Окреслюючи виміри свободи, ми також пов'язали її правдою, зокрема моральною. Посилаючись на І. Канта, ми вказали, що вільними є лише ті вчинки людини, які не порушують вимог права та його моральної першооснови - категоричного імперативу. Вчинки, які їм суперечать, не є свободою, хай навіть вони продиктовані суб'єктивними інтересами та цінностями. На цьому потрібно окремо наголосити, оскільки в українському суспільстві сформувався стійкий стереотип про те, успіху в житті досягають передусім брехуни, злодії та корупціонери. Корумпована й злочинна влада при цьому породжує такі ж інститути, які спонукають людей іти стежками зла, навіть якщо вони й цураються його у своєму серці. Як наслідок, аморальні (а, отже, невільні) вчинки окремих людей у підсумку породжують невільне суспільство. Серед української політичної еліти чимало колишніх злочинців, які стали політиками та олігархами. Аморалізм, утім, не має нічого спільного зі свободою, а неефективні й часто корумповані інститути - з тенденціями інформатизації та розвитку глобалізованого суспільства, до яких після 1991 року долучилась й наша держава. Україна платить дорогу ціну за право бути вільною, відстоюючи свободу на Майданах і в боротьбі з російським агресором. На цьому шляху ще багато труднощів, але вважаємо, що зміни стали незворотними - й наша держава, за словами Ж.-П. Сартра, «приречена бути вільною». Адже свободи достойний передусім той, хто бореться за неї. Сьогодні Захід з подивом спостерігає за тим, як українці боряться за свободу і демократію, подаючи приклад решті світу. Стереотип «усі крадуть, усі брешуть» при цьому слугує виправданням для тих, хто й самі не проти отримати хабаря, збрехати чи просто сидіти склавши руки й лаяти владу.

У першій частині статті ми пов'язали свободу з матеріальним засобами, які потрібні людині для самоздійснення. Тут передбачаємо, мабуть, найгострішу критику нашої тези про те, що перехід від стабільного фордизму до інноваційного «постфордизму» - це розширення свободи. Як, наприклад, щодо пенсіонера, чиєї пенсії у нашій країні вистачає хіба на те, щоб не померти з голоду? «Можливо, порадите йому стати програмістом, вико-ристовуючи можливості і переваги інформаційної епохи?», - хтось може саркастично запитати. А як щодо вчителя чи лікаря, чиїх доходів далебі не вистачає на життя, яке навіть з великим натягом можна назвати достойним? «Можливо, і їм піти працювати в ІТ або виїхати за кордон, де їх цінуватимуть більше? Хто ж тоді вчитиме дітей і лікуватиме хворих?», - передбачаємо наступне саркастичне запитання.

Спробуймо відповісти: злидні, в яких цілковито несправедливо опинилися цілі прошарки українського суспільства, не є наслідком об'єктивних закономірностей розвитку суспільства і його переходу від однієї соціально-економічної моделі до іншої, а результатом дій та бездіяльності конкретних людей (політиків, олігархів та чиновників), які змарнували потенціал розвитку держави, який «Дойче Банк» у 1990 р. прирівнював до потенціалу Німеччини. По-друге, інші країни під час переходу до «постфордистської» економіки, теж переживали значні труднощі, під час яких багато людей незаслужено опинились у злиднях. Полякам досі важко пробачити «шокову терапію» Лєшека Бальцеро- вича, а британцям - закриття шахт Маргарет Тетчер. По-третє, - і не найважливіше - об'єктивну основу свободи слід трактувати як невіддільну від суб'єктивної. Наприклад, теза про те, що автомобілі розширили свободу переміщення, не стає менш вірною через те, що у суспільстві є люди з вадами зору чи іншими формами інвалідності, які не здатні самостійно скористатись цією свободою. Так само й переваги інформатизації та глобалізації, які ми окреслили у цій статті, стосуються лише тих людей, які спроможні ними скористатись. Ми свідомі, що як в Україні, так і в інших країнах є багато людей, які з огляду на різні причини (старість, погане здоров'я та ін.) не здатні використовувати можливості, які інформатизація та глобалізація дають для самоздійснення. Цим людям потрібне справедливе соціальне забезпечення, а будь-яка чесна праця (вчителя, лікаря, поліцейського чи викладача) повинна бути достатньо оплачувана, аби забезпечити кожному гідне життя.

Наступний аспект свободи, який ми окреслили у першій частині статті, стосується її розуміння як «усвідомленої необхідності». Посилаючись на Г Геґеля, ми акцентували на тому, що вільним є той індивід, який перебуває в гармонії з об'єктивними закономірностями розвитку суспільства. Щоби бути вільним у будь-якому суспільстві - у тих межах, звісно, в яких воно дозволяє, - людина повинна розуміти тенденції його розвитку і вико-ристовувати інструменти для самоздійснення, які воно їй пропонує. Це найперше стосується його технологій. Наприклад, у США дуже складно жити без власного автомобіля, оскільки інфраструктура цієї країни припускає, що автомобіль є практично у кожного. Окрім великих міст, громадський транспорт у США є слаборозвиненим, а відстані - величезні. Врахування цих необхідних факторів і, як наслідок, придбання чи оренда авто стає sine qua non свободи навіть у тому випадку, якщо хтось би хотів ходити пішки чи пересуватись іншими видами транспорту.

Таким sine qua non у «постфордистьку» епоху стають цифрові навички і використання інформаційних технологій. Ми живемо в часи, коли щораз більше сфер людської діяльності - політика, бізнес, освіта, розваги та ін. - переходять у віртуальне середовище. У будь-якій з цих сфер умовою самоздійснення стають цифрові засоби, а той, хто відмовляється від їх використання, стає схожим на Дон Кіхота, який бореться з вітряками.

Нарешті останній аспект, який ми окреслили у першій частині цієї статті, - це фроммівська «втеча від свободи», яка стає особливо актуальною у перехідні періоди, коли ослаблюються інститути, що надавали членам суспільства стабільність та безпеку. Посилаючись на Т. Гоббса, ми зазначили, що безпека і свобода знаходяться в оберненій пропорції: що більше в суспільстві безпеки, тим менше у ньому свободи, і навпаки. Абсолютна свобода - гоббсівська «війна всіх проти всіх» - це повна відсутність безпеки, тоді як абсолютна безпека, зі свого боку, - це тотальна протилежність свободи. У своєму трактаті «Левіафан» філософ описав перехід від безмежної свободи до інститутів, які дають суспільству стабільність і безпеку. Але з його концепції випливає вірність і протилежної тези: ослаблення безпеки означає розширення свободи. Це можна було спостерігати, наприклад, під час краху соціалістичної системи і переходу до ринкової економіки у країнах Східної Європи. Письменники, поети та художники враз позбулись набридливих обмежень своєї творчості, наділені підприємницьким хистом люди отримали змогу вільно розвивати свій бізнес, а філософи та вчені - можливість ділитися своїми ідеями із ширшою науковою спільнотою. Натомість ті, кого Аристотель називав «рабами за природою» - люди, здатні бути лишень виконавцями чужих вказівок, - відчули потрясіння і втрату ґрунту під ногами, коли політичні та соціально-економічні інституції, які давали їм чіткі інструкції, що і як потрібно робити, враз ослабли чи взагалі перестали існувати. Для них раптом настала ситуація, яку ми можемо назвати «соціальною агорафобією». Індивід опинився посеред великої площі і може рухатись у будь-якому напрямку, проте ніхто йому не скаже, куди, власне, потрібно йти, а за будь-яке прийняте рішення треба нести особисту відповідальність. Свобода для таких людей стає непосильним тягарем, який вони хотіли б поміняти на стабільність та безпеку.

На думку Е. Фромма, основним засобом цього стає диктатура. Такі люди готові бути слухняними виконавцями волі диктатора-популіста, який, зі свого боку, стає рупором усіх «скривджених і знедолених». Диктатор обіцяє вивищити посередність обіцянками колективного блага, які імпонують тим, хто хоче компенсувати власну життєву нереалізованість уявною приналежністю до чогось «великого» - будівництва комунізму, відродження Римської імперії, «великої Німеччини» чи теперішнього путінського «вставання Росії з колін».

Ідея «втечі від свободи», як ми зазначили у першій частині статті, корелює з тезою Х. Ортеги-і-Гассета про «бунт мас». У своїй однойменній праці філософ описав так звану «людину маси» - посереднього обивателя, який ненавидить усіх тих, хто своїми досягненнями чи життєвими якостями перевищує його. «Людина маси» не лише хоче бути «такою, як всі», але й бажає, щоб усі інші були «такі, як вона». Лейтмотивом її життя є заздрість. Феномен «бунту мас» ліг в основу тоталітарних режимів 20 століття, коли основною підтримки більшовизму була заздрість до працьовитих селян з боку їх менш успішних сусідів, а підставою нацизму - заздрість до успішних євреїв.

Явища «втечі від свободи» та «бунту мас» не втрачають актуальності і в умовах «постфордизму». У Сполучених Штатах Америки, на наш погляд, їх проявом стала перемога на президентських виборах 2016 р. кандидата від Республіканської партії Дональда Трампа. Ядром електорату Д. Трампа стали білі чоловіки із робітничого класу, які потерпіли унаслідок поступового розвалу «фордистської» економіки і яким важко адаптува-тися до інноваційної економічної моделі «постфордизму». У США навіть виник спеціальний термін «іржавий пояс» (англ. rusty belt), що охоплює частину Середнього Заходу та східного узбережжя цієї країни, де раніше зосереджувалось фабричне виробництво, що включало металургійні комбінати, вугільні шахти, автомобільні та інші підприємства, які створювали робочі місця і забезпечували «американську мрію». В сучасній Америці цей гігантський сировинний та виробничий комплекс у 21 ст. прийшов в занепад, що зумовило серйозні соціально-економічні та демографічні проблеми у цьому регіоні.

На життєві шанси колишніх робітників «іржавого поясу» впливає і те, що Сполучені Штати стали хабом для високоосвічених, креативних та енергійних людей зі всього світу, які раніше за них працевлаштовуються в інноваційних секторах економіки. Іншою проблемою цієї групи стала фемінізація робочої сили. Праця у сфері послуг та креативних галузях економіки менше потребує фізичної сили, тож вона стала відкритою для жінок, які почали працювати і заробляти не менше за чоловіків, що кинуло виклик традиційній ролі чоловіка як «годувальника». Д. Трамп з його диктаторським ухилом, брутальною риторикою, обіцянками закрити мігрантам в'їзд до США (при тому, що Америка - це країна колишніх мігрантів), повернути старе промислове виробництво, яке унаслідок аутсорсингу перемістилось в інші країни, а також расистським, сексистськими та ісламофоб- ними гаслами став справжнім рупором цієї частини суспільства. Водночас за роки його правління досягнула апогею політична поляризація. Описуючи еру «фордизму», ми зазначили, що Республіканська та Демократична партія проголошували хоча й різні, проте взаємодоповнювальні цінності. Сьогодні ж члени цих партій схильні розглядати своїх політичних опонентів майже як ворогів, а поділ між ними дедалі більше набуває територіального, расового, демографічного та ціннісного характеру. Формується стереотип, що типовий «республіканець» - це білий чоловік, який працює у промисловості (чи радше тому, що від неї залишилось) і мешкає в провінції, а типовий «демократ» - це жінка або чоловік небілої раси, який живе у мегаполісі і зайнятий в одній з інноваційних індустрій, й ці групи людей дедалі менше знаходять спільну мову між собою. При цьому слід зазначити, що трактувати усіх «республіканців» як «рабів за природою», які прагнуть «втекти від свободи», голосуючи за людину з диктаторськими нахилами, - це спрощений і неправильний висновок. Серед них є й багато тих, хто відданий традиційним американським цінностям свободи, відповідальності та підприємництва. Так само далеко не всі «демо-крати» є висококонкурентними представниками креативних індустрій, які рухають уперед «постфордистську» економіку. «Втеча від свободи» і «бунт мас» присутні й серед членів та симпатиків цієї партії, втілюючись, зокрема, у її соціалістичних тенденціях (постать Берні Сандерса) та її опікунському ставленні до меншин зі світоглядом «жертви», яких ми описали у попередній статті «Свобода у постіндустріальну епоху: «етика співчуття» та «суспільство опіки».

Наостанок поміркуємо над таким питанням: які специфічні ознаки «втечі від свободи» та «бунту мас» в умовах «постфордистського» суспільства? Якщо передумовою цих явищ є уникнення відповідальності та заздрість посередності до успіху, то є підстави вважати, що «постфордизм» з його тенденціями глобалізації та інформатизації створює всі умови для цього, причому навіть швидше та гостріше, аніж у промислову епоху, яку описували Е. Фромм та Х. Ортега-і-Гассет. Річ у тім, що унаслідок інформатизації світ стає відкритим, а люди конкурують між собою не лише у мікроспільнотах, як в аграрному суспільстві, чи націях-державах, як в індустріальному, що створили низку збалан- совуючих механізмів для пом'якшення такої конкуренції, а в глобальних масштабах, де жодних інструментів такого пом'якшення ще поки немає. Ми вже зазначили, що багатьох американцям складно пристосуватися до інноваційної економіки, оскільки їм потрібно змагатись не лише між собою, але й з індійцями, корейцями чи китайцями, причому якраз з найенергійнішими та найталановитішими представниками цих народів, які шукають можливостей для самоздійснення саме у США. В інформаційну епоху це, однак, стосується будь-якої країни і будь-якого виду людської діяльності, адже зворотнім боком глобального самоздійснення стає глобальна конкуренція, яку потрібно витримувати, навіть залишаючись у себе вдома. Це добре описав канадський психолог Джордан Б. Пітерсон:

«Людям було простіше бути в чомусь успішним, коли більшість із нас жила в маленьких поселеннях. Хтось був місцевою красунею. Хтось був чемпіоном з орфографії, математичним генієм чи зіркою баскетболу. Була лише пара механіків і вчителів. Кожен із цих героїв мав .змогу насолоджуватися сповненим серотоніном життям у своїй царині, яке гарантувало впевненість переможця. [...] А зараз більшість із нас мешкає в містах. Якщо ви навіть один на мільйон, але виросли в сучасному Нью-Йорку, тоді вас там таких двадцять. Ба більше, ми пов'язані із сімома мільярдами людей через цифрову павутину. Ієрархічна система наших досягнень стала неймовірно заплутаною. Байдуже, наскільки ви в чомусь майстер і як оцінюєте власні здобутки, - завжди знайдеться хтось, хто виставить вас дилетантом» [3, с. 93].

Раніше можна було навчитися пристойно грати на гітарі і збирати аншлаги у місцевому клубі, але сьогодні вас порівнюватимуть вже не зі схожим на вас гітаристом, а з Джимі Гендріксом. Можна бути пристойним викладачем, але ваші лекції бліднуть проти геніальних виступів професорів з Гарварда і Стенфорда, які завдяки Інтернету стали загальнодоступними. Іншими словами, не залишилось такого виду діяльності, в якій завдяки інформатизації конкуренція би не підсилилась, а тягар свободи не став би ще важчим. А це, зі свого боку, дозволяє передбачати відновлення вже описаних тенденцій «втечі від свободи» та «бунту мас». Яких саме форм вони набудуть у 21 столітті - глобального популістського руху, неокомунізму та неофашизму, чи релігійного фундаменталізму? - це запитання ще досі залишається відкритим. Проте, здається, ми вже спостерігаємо ознаки їх усіх. Рух «Black Lives Matter» з його культурним ревізіонізмом, право- та ліворадикальні ідеології в Європі та Америці, фанатичні релігійні організації, такі як «Талібан» чи ІДІЛ, російський та китайський неоімперіалізм, - це далеко не вичерпний перелік ідеологій та рухів, які стають основою «втечі від свободи» та «бунту мас» у сучасну епоху. Можливо, відбудеться й інший сценарій й багато людей узагалі відкинуть самоздійснення в реальному світі й втечуть у віртуальний, як це показано у фільмі «Першому гравцю приготуватись» (2018) (реж. Стівен Спілберґ)? Поглинення віртуальною реальність - це, зрештою, також «втеча від свободи». Найімовірніше, описані Х. Ортегою-і-Гассетом та Е. Фроммом явища відбуватимуться за багатьма сценаріями одночасно і охоплюватимуть дедалі більше людей. А це спонукає поставити останнє запитання: чи може в інформаційну епоху стати надто багато свободи - стільки, що вона може просто зламатися під власним «тягарем»? Зрештою, чи може взагалі свободи бути «занадто багато»? Ми спробуємо відповісти на ці запитаннями у наших наступних публікаціях.

Висновок. Отже, можна зробити підсумок, що перехід від «фордистської» до «постфордистської» моделей економіки та суспільства розширює свободу людини. Процеси інформатизації та глобалізації, що лягли в основу цього переходу, безпрецедентно збільшили спектр можливостей та засобів для самоздійснення (об'єктивна основа свободи). Водночас вони посилюють конкуренцію між людьми й ослаблюють сформовані попередньою «фордистською» моделлю подушки безпеки. Це призводить до того, що переможцями у цій конкуренції стають ті, хто наділений суб'єктивною основою свободи (чеснотами, самодисципліною, наполегливістю та рішучістю). Натомість ті, хто програють у ній, можуть стати осердям відтворення вже в новому - інформаційному - контексті описаних у філософській літературі 20 ст. явищ «бунту мас» та «втечі від свободи». На низці прикладів ми зазначили, що ці феномени вже відбуваються, причому в різних політичних та культурних середовищах.

Як же «розширення» свободи, яке ми описали у цій статті, корелює з її «звуженням», яке ми окреслили у нашій попередній статті «Свобода у постіндустріальну епоху»? Звісно, Д. Белл та теоретики «регулятивної школи» описували інформаційне суспільство з різних теоретичних позицій, проте між їхніми концепціями все-таки можна знайти точки дотику. Так, Д. Белл стверджував, що символічна праця, яка потребує інтелектуальних навичок, стає основою «третинного сектора» економіки та провідним видом діяльності в інформаційну епоху, з чим би, очевидно, погодились теоретики «регулятивної школи». Описане у попередній статті «суспільство опіки», яке випливає із «етики співчуття», частково можна вважати ще одним проявом «бунту мас» і «втечі від свободи», утім ми все-таки хочемо запропонувати дещо інший погляд на співвідношення, здавалось би, протилежних тенденцій «звуження» та «розширення» свободи, які ми окреслили в обох статтях. Як було сказано, основне запитання, яке ставлять теоретики «регулятивної школи», полягає у тому, які фактори необхідні для того, аби капіталістична економіка - динамічна система, яка постійно розвивається і розширюється - залишалась стабільною. Конкуренція - це, звісно, sine qua non капіталізму. Це - сила, яка приводить його в рух, але для стабільного розвитку потрібна також і безпека, яка збалансовує і гамує відцентрові сили. Іншими словами, щоби система була стабільною, їй потрібен не лише «акселератор», але й «гальма», без яких може відбутись її некерований розгін, що врешті-решт може її підірвати. Вважаємо, що опікунські спрямування сучасних Західних суспільств, що втілюються у масштабному соціальному забезпеченні та підвищеним співчуттям до усіх тих груп, які опинились у невигідному соціальному становищі, - це і є відповідь на інноваційний, динамічний, вибухоподібний розвиток «постфордистської» економіки. Це - безпека, яка збалансовує свободу; антитеза, що йде в парі з тезою. Інформаційне суспільство - це відносно нова реальність, що триває декілька десятиліть, як порівняти з індустріальним суспільством, що існувало дві сотні років, та аграрним, яке тривало кілька тисячоліть. Кожну з цих стадій розвитку людства характеризували власні можливості та обмеження для свободи індивіда. Вважаємо, що описані у цих статтях тенденції окреслюють взаємопов'язані процеси трансформації свободи в процесі переходу до нової соціальної реальності - інформаційного суспільства.

Список використаної літератури

1. Аврелий Марк. Наедине с собой. Размышления. URL: https://librebook.me/naedine_s_soboi razmyshleniia/vol1/8.

2. Аристотель. Політика. Київ : Основи, 200. 239 с.

3. Пітерсон Д. 12 правил життя. Як перемогти хаос. Київ : Наш Формат, 2019. 320 с.

4. Aglietta M. A Theory of Capitalist Regulation. 1979. 390 с.

5. Aglietta M. Capitalism at the Turn of the Century: Regulation Theory and the Challenge of Social Change. New Left Review. 1988. № 232. С. 41-90.

6. Boyer R. The Regulation School. A Critical Introduction. New York : Columbia University Press, 1990. 150 с.

7. Himanen P. The Hacker Ethic and the Spirit of the Information Age. New York : Random House, 2001. 232 с.

8. Hobsbawm E. Age of Extremes: The Short 20th Century. 1994. 627 с.

9. Lash S. Economies of Signs and Space. Sage. 2002. URL: https://idoc.pub/documents/lash- and-urry-1994-economies-of-signs-and-space-introduction-on23w5ejeml0.

10. Lash S. The End of Organized Capitalism. Cambridge : Polity, 1987. 383 с.

11. Lipietz A. Mirages and Miracles: The Crises of Global Fordism. San Francisco : Analytical Psychology Club of San Francisco, 1988. 240 с.

12. Piore M. The Second Industrial Divide. New York : Basic Books, 1984. 355 с.

13. Reich R. The Work of Nations: Preparing Ourselves for 21st Century Capitalism. New York : Vintage, 1991. 339 с.

14. Webster F. Theories of the Information Society. London : Routledge, 2006. 314 с.

Размещено на Allbest.ru