Роль інтелігенції в сучасному суспільстві: онтико-онтологічний підхід

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сумський державний університет

Роль інтелігенції в сучасному суспільстві: онтико-онтологічний підхід

Теліженко Л.В., доктор філософських наук, доцент, доцент кафедри фундаментальної юриспруденції та конституційного права

Україна, Суми

Стаття присвячена аналізу ролі інтелігенції в сучасному суспільстві з точки зору постнекласичної методології, в межах якої формується нове уявлення про єдину онтико-онтологічну природу людини. Показано, що роль, яку виконує інтелігенція в суспільстві, визначена її дуальною природою. Акцентується увага на тому, що інтелігенція єдина з усім людством, тому в будь-якому конкретному суспільстві представляє його кращі якості. Зроблено висновок про те, що рівень розвитку суспільства залежить від рівня розвитку в ньому інтелігенції.

Ключові слова: інтелігенція, людина, суспільство, постнекласична раціональність, онтико-онтологічна єдність, інтелектуальна роль.

THE ROLE OF THE INTELLIGENCE IN MODERN SOCIETY: ONTICO-ONTOLOGICAL APPROACH

Telizhenko L.V., doctor of Philosophy, Docent Associate Professor of the Department of Fundamental Jurisprudence and Constitutional Law, Sumy State University (Ukraine, Sumy)

The article is devoted to the analysis of the role of the Intelligentsia in modern society in terms of post- nonclassical methodology, which forms a new ideas of a single ontic-ontological humans nature. It is shown that the role of the intelligentsia in society is determined by its dual nature. It is emphasized that the intelligentsia is one with all humanity , so in any particular society it represents its best qualities. It is concluded that the level of development of society depends on the level of development of the intelligentsia.

Keywords: intelligentsia, human, society, postnonclassical rationality, onUm-ontological unity, intellectual role.

Вступ

Постановка проблеми. Однозначного розуміння ролі та значення інтелігенції в сучасному суспільстві немає. Це зумовлено багатьма факторами, зокрема самим походженням поняття «інтелігенція» (від лат. «intelligens» - «розуміючий», «думаючий»), яке в середині ХІХ століття з'явилося в Російській імперії для позначення культурних людей з досить активною життєвою позицією, що виявлялася в їх здібності розуміти, аналізувати, генерувати ідеї та оформлювати їх в терміни і поняття. Через це інтелігенцією стали вважати кращу частину суспільства, яка співвідносилася з інтелектом, культурою, просвітництвом, незалежністю від суспільно-політичної системи тощо [8]. А оскільки завжди можна виділити таку кращу частину, то інтелігенція, як доводять вчені, сьогодні існує в багатьох країнах світу, в тому числі й західному суспільстві (С. Надель, Д. Белл, Д. Локвуд), де в наслідок виокремлення розумової праці в окремий вид діяльності вона стала співвідноситися з новим класом, що володіє знаннями і критично сприймає дійсність. На думку американського дослідника А. Гоулднера, основою цього класу і є інтелігенція, яка має активну соціальну позицію та впливає на інститути громадянського суспільства [3].

Та все ж у понятті інтелігенції виявилася закладеною ціла низка проблем, які й до сьогодні ускладнюють розуміння її ролі в суспільстві. Метою даної статті є аналіз ролі інтелігенції в сучасному суспільстві, побудованому на онти- ко-онтологічному розумінні її сутності.

Виклад основного матеріалу

З появою даного поняття відразу ж виникло питання про те, які саме групи чи соціальні верстви представляють інтелігенцію та які якості її вирізняють серед самих цих груп як кращу частину суспільства, що виконує в ньому відповідну цим якостям роль. За тогочасними визначеннями це могли бути інтелектуали-аристокра- ти, освічені професіонали, актори, музиканти, революціонери-демократи, або навіть прості люди, які не займаються інтелектуальною працею, але є духовними. П. Боборикін доводив, що це «самий освічений, культурний і передовий прошарок суспільства», навколо якого повинна згуртуватися багатомільйонна маса народу, що «прагне розумового і морального світла» [2; с. 80-82, 88]. Б. І. Колоницький навпаки заперечував освіченість та розумність як ознаки інтелігенції, а, отже, і її аристократичну природу [5, с. 14-15]. М. К. Михайлов- ський, хоча й наполягав на аристократизмі та винятковості інтелігенції, був переконаний, що «відірвані ми від народу, ми - чужі йому, як і всі так звані цивілізовані люди» [там же]. М. Бердяєв, пов'язуючи інтелігенцію з ідеологією та виділяючи в ній такі якості, як духовність, любов до Бога й істини, цілісне світобачення, свідомість надіндивідуальності і соборності, синтез знання і віри, взагалі розділяв її на два види: на інтелігенцію в загальнонаціональному розумінні та на гурткову, штучно виділену з загальнонаціонального життя інтелігентщину, звинувачуючи останню у відсутності в ній філософської культури, прагнення до істини та Бога [1]. інтелігенція суспільство онтологічний

Подібно Бердяєву про інтелігенцію розмірковував і В. Липинський, виділяючи «дві - себе взаємно не розуміючі і собі зовсім чужі - українські інтелігенції»: консервативну і революційну [6]. Останню, зокрема, він звинувачував у тому, що вона не розвинула і не прищепила ідею єдності ні народу, ні верхівці суспільства; що виявилася не здатною очолити народ, виступивши його представником, та об'єднатися з українськими державниками, з владою [6].

Такі протиріччя щодо розуміння інтелігенції сформували два, досить суперечливі між собою підходи: морально-етичний та соціально-професійний, з позицій яких і визначалася роль інтелігенції в суспільстві. Морально- етичний підхід вважав інтелігенцію певною соціальною групою людей, що відповідає за відтворення та трансляцію традицій і цінностей свого народу, за розвиток його духовності й цілісності. Соціально-професійний підхід вважав, що до числа інтелігенції належать тільки представники певних професійних груп, пов'язаних з інтелектуальною працею, тобто інтелектуали.

Проте ці протиріччя щодо інтелігенції зникають з точки зору постнекласичної раціональності, в межах якої вперше відбувається перегляд суб'єкт-об'єктних відносин не в їх розірваності чи протиставленні, а в початковій єдності, утвореній самим буттям. Це формує нове уявлення про людину як онтико-онто- логічну єдність, онтично самостійну та незалежну серед інших онтичностей, та водночас онтологічно єдину з усім людством. Іншими словами, формується сучасне уявлення про людину як дуально виражену цілісність, представлену у кожній точці її буття двома нерозривними сторонами. Це змінює уявлення і про інтелігенцію, природа та якості якої теж носять подвійний характер: відображають її онтологічну укоріненість у загальнолюдському, демонструючи в ній кращі якості, набуті людством у процесі його розвитку, спрямовувані інтелігенцією на всезагал, та водночас індивідуальну онтичну сутність інтелігенції, її індивідуальний розвиток під впливом конкретних умов буття тут-і-зараз, що реалізується, насамперед, через освіту й професію.

У діяльності інтелігенції це відображається як інституціоналізована і не інституціоналізована (зовнішня і внутрішня, онтична і онтологічна, професійно різноманітна і моральнісно універсальна) її сторони та виконувані нею функції, що нерозривно і одночасно властиві інтелігенції. При цьому спільне для всього людства начало, від якого невід'ємна інтелігенція, є основою її діяльності. Воно завжди дозволяє їй бути в епіцентрі життєвих проблем і подій, залишаючись діяльнісно інваріантною щодо будь-якої іншої інституціоналізованої діяльності.

Враховуючи таку природу інтелігенції, про її специфіку та роль В. В. Кізіма пише так: «Інтелігенти неминуче з'являються і присутні там, де виникає необхідність оновлення, і тому вони не «рекрутуються з різних груп і класів» і не становлять особливої соціальної групи, а скоріше є бродильним началом соціуму, присутнім у всіх його порах. Це близькі один одному загальносоціальними, громадянськими настроями люди, що працюють кожен на своєму місці, але водночас невід'ємні від колективного духу і потреб суспільства. Вони - скріпи соціуму, що з'єднують собою різноманіття життя і самі різноманітні в єдності соціуму» [4, с. 15].

Власно, мова йде про особливу роль інтелігенції, яка полягає в тому, щоб бути носієм ідентичності будь-якого суспільства чи народу, яке вона репрезентує, синтезувати його, «забезпечувати зв'язність і гомогенність суспільного життя, інтеграцію індивіда в існуючі суспільні відносини» [7, с. 335]. А оскільки об'єднуюча інтелігенцію з усім людством онтологічна основа є також і джерелом усіх знань, в тому числі й духовних, то інтелігенція першою починає сприймати ще очевидно не виражені глибинні зміни у суспільному житті, що пробуджують її активність та змушують формувати нові ідеї. З цього приводу А. Тойн- бі писав, що витаюча у повітрі ідея не оволодіває розумом відразу всіх представників певного суспільства, а тільки в межах творчої меншості, Солі Землі, якою і є інтелігенція [9, с. 257]. Тому сповнений віри в особливу, інтелектуальну роль інтелігенції, невід'ємну від духовності, в ній А. Тойнбі вбачав майбутнє всієї західної цивілізації. Адже через механізм «вільного мімезису» інтелігенція як творча, вдумлива меншість суспільства здатна дати йому нове життя, зокрема «підтягуючи» «не- творчу більшість», основну масу людей, що знаходиться на досить низькому культурному, духовному та інтелектуальному рівні, до її власного рівня [9, с. 258-260]. Для цього вона повинна бути еталоном суспільства, його лідером, здатним активізувати внутрішні потенції людини, її сприйняття «культурної радіації» та наслідування духовно-моральному прагненню до змін самої інтелігенції, оскільки внутрішні якості людської природи притаманні всім споконвіку.

Як ідейно чуттєва та спроможна до реалізації всього нового інтелігенція сьогодні виявляє себе і у справі побудови громадянського суспільства. Через свою інституційну діяльність вона сприяє вибудовуванню його горизонтальної структури, усіх однорівневих суспільних відносин, економічних, соціальних, територіальних, конфесійних, етичних, мовних і т.д. А через традиційні для суспільства сектори, до яких вона професійно залучається, інтелігенція має можливість впливати і на владні структури та їх політичні рішення. Проте громадянському суспільству потрібні також і об'єднуючі його смисли, цінності, ідеї - інтелігентні механізми вибудовування політики єдності, злагодженості та справедливості, тобто своєрідна суспільна вертикаль, побудова якої теж під силу тільки інтелігенції, в головах якої це нове й народжується.

У сучасних умовах це, насамперед, пов'язано з потребою формування інтелігенцією національної ідеї, якої в Україні немає й до сьогодні, з розвитком ідеології як чітким баченням бажаного майбутнього для суспільства в цілому, а не окремих його груп. Як свого часу писав В. Липинський, «найбільшою амбіцією і найбільш гарячим бажанням [інтелігенції] є дати своїй нації одну об'єднуючу політичну ідеологію, а не жити з паразитарного розбивання нації на множину взаємно себе пожираючих партій та ідеологій. Тільки така інтелігенція своїм великим поривом духа, своєю покорою перед духовною і світською українською Владою прищепить всім класам українським поняття єдності політичної і національної» [6].

Близькою та сполученою з ідеологічно-єднальною роллю інтелігенції в суспільстві є і її просвітницько-інтелектуальна роль, пов'язана з освітою, наукою, вихованням, інтелектуальною діяльністю тощо. Інтелігенція і розумова праця сьогодні речі невід'ємні. Інтелектуальність інтелігенції на даному етапі розвитку суспільства є її атрибутивною якістю, а інтелект - своєрідним інструментом модернізації суспільства, пошуку нових ідей та відповідей на історичні виклики. Адже сучасний світ вимагає від інтелігенції цифрової компетентності, привнесення в онлайн-комунікації інтелігентності, дотримання самоцензури та, знову ж таки, як і століття тому, бути просвітником народу в сфері ІТ-технологій, долаючи вже новий вид нерівності інформаційного суспільства.

При цьому просвітництво сьогодні є необхідним і в зв'язку з розвитком сучасних над- технологій, до яких через інтелектуальність активно долучається наукова інтелігенція. Специфіка цих технологій полягає, зокрема, в тому, що вони пов'язані зі штучним інтелектом, з медициною, з геномом людини. А, як відомо, їх розвиток передбачає пряме втручання в природу людини, що вимагає від інтелектуалів моральної відповідальності за свої відкриття, усвідомлення наслідків їх використання у суспільстві. Тому це не тільки інтелектуальна та просвітницька діяльність, а і моральнісна. Інтелігенція повинна забезпечити такий рівень розвитку звичайної людини, громадянина суспільства, який буде відповідати сучасним технологіям.

У зв'язку з цим зрозумілою стає ще така надзвичайно важлива роль інтелігенції, як розвиток та збереження людини. Сучасні зміни в науці, поява надтехнологій, що загрожують людині як виду, від вчених-інтелігентів вимагають їх переорієнтації з техніко-технологічного пошуку дисциплінарного та вже навіть і міждисциплінарного характеру на гуманітарний пошук трансдисциплінарного характеру, на пізнання сутності людини як адекватну їй реальній єдино можливу спільну основу всіх сфер її знань і практичної діяльності. Як зазначається в Хартії трансдисциплінарності: «Кожна людина належить до якоїсь національності, але, як мешканець Землі, є також транснаціональною істотою. Визнання міжнародним законом цієї подвійної належності - національної і планетарної - одна із цілей трансдисциплінарного дослідження» [12].

Для системи освіти, в яку професійно залученими є інтелігенти-гуманітарії, це означає необхідність донесення нових, найсучасніших знань про людину, про її можливості та закономірності саморозвитку, про сенс життя й суспільної діяльності, про перспективи її виходу на більш високі щаблі еволюціонування, які пов'язані з новими життєвими смислами, цінностями, цілями тощо. Такі знання сьогодні необхідні не тільки для людини як єдиної причини всіх криз, а і для суспільства в цілому, творчо не реалізована глибина якого здатна викликати все нові конфлікти в ньому, перетворюючись на прірву між потенціальним і реальним станом речей, між належним і дійсним, між індивідуумом і соціумом. Щодо освіти це означає необхідність її гуманізації та гуманітаризації. Тобто, необхідність створення сприятливих умов для самовизначення та самореалізації людини, для розкриття її творчого потенціалу та його реалізації в особистому, професійному та суспільному житті; а також розширення переліку та обсягу гуманітарних дисциплін, відкриття нових курсів, дисциплін за вибором, не кажучи вже про повноцінне повернення в освітній процес з оновленим змістом такої світоглядної дисципліни як філософія.

Водночас це пов'язано і з розвитком духовності людини та суспільства, шлях до якої, як зазначав К. Ясперс, говорячи про аристократію духу, пролягає через освіту [11, с. 144]. Адже духовність як вища, власно людська якість людини, без якої не тільки вона, а і все суспільство втрачає істинний сенс свого існування, формується у процесі освіти та виховання людини як особистості, де відбувається, згідно зі словником С. І. Ожегова, формування внутрішньої моральної сили, начала, що визначає поведінку і дії особистості, такі її вищі потреби, як самореалізація, свобода, пізнання, любов тощо [10]. Мова йде про формування в процесі освіти такого світосприйняття, яке забезпечує особистість певним алгоритмом поведінки, за якими вона здатна перебувати в гармонії і з самою собою, і з іншими людьми та суспільством, і з усім світом як цілим.

Висновок

Отже, роль інтелігенції в сучасному суспільстві є прямим відображенням її дуально вираженої, але єдиної в собі природи, онтичної і онтологічної, інституційної і не інституційної одночасно, гармонійний та всебічний розвиток якої забезпечує повноту виконання інтелігенцією її ролі в суспільстві. Визнання або зосередження уваги на практичних проявах тільки однієї із сторін інтелігенції веде до її нерозуміння як «суспільного капіталу» (П'єр Бурдьє). Оскільки напрям і рівень розвитку суспільства, єдність у ньому горизонталі і вертикалі, множини соціокультурних зв'язків і високорозвиненої морально-духовної складової є прямим відображенням розвитку самої інтелігенції, яка через свідому реалізацію множини всіх своїх ролей формує його сутнісні характеристики.

Список використаних джерел

1. Бердяев Н. А. Философская истина и интеллигентская правда // ВЪХИ. Сборник статей о русской интеллигенции. Москва. 1909. URL: http://www.vehi.net/vehi/index.html (дата звернення 28.05.2022 р.).

2. Боборыкин П. Русская интеллигенция // «Русская мысль», №12, 1904.

3. Гоулднер, А. У Будущее интеллигенции и становление нового класса. Москва: АСТ. 1979.

4. Кизима В. В. PG-дуальная роль интеллигенции в истории // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. Серия «Философия. Социология». 2008, №3, Том 21 (60). С. 12-17.

5. Колоницкий Б. И. Интеллигент конца XIX - начала XX века: проблемы идентификации (к постановке вопроса) // Социальная история российской интеллигенции. С. 9-10. URL: http://surl.li/ ccalu (дата звернення: 26.05.2022 р.).

6. Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. 1919-1926 рр. URL: https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/3615/file.pdf (дата звернення 28.05.2022 р.).

7. Мамардашвили М. К. Как я понимаю философию. М.: Прогресс, 1990.

8. Рубльов О. С. Інтелігенція // Енциклопедія сучасної України: у 30 т / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.]; НАН України, НТШ. К.: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001-2020.

9. Тойнби А. Дж. Постижение истории. Москва: Прогресс, 1991.

10. Толковый словарь Ожегова. URL: https:// slovarozhegova.ru/word.php?wordid=7335 (дата звернення 31.05.2022 р.).

11. Ясперс К. Истоки истории и ее цель // Смысл и назначение истории. М.: Республика, 1994.

12. Charter of Transdisciplinarity. URL: http://surl. li/bdnng (дата звернення 30.05.2022 р.).

References

1. Berdjaev N. A. Fylosofskaja ystyna y yntellyghentskaja pravda // VbKhY. Sbornyk statej o russkoj yntellyghencyy. Moskva. 1909. URL: http:// www.vehi.net/vehi/index.html (data zvernennja 28.05.2022 r.).

2. Boborbikyn P. Russkaja yntellyghencyja // «Russkaja m^islj», №12, 1904.

3. Ghouldner, A. U. Budushhee yntellyghencyy y stanovlenye novogho klassa. Moskva: AST. 1979.

4. Kyzyma V. V. PG-dualjnaja rolj yntellyghencyy v ystoryy // Uchemie zapysky Tavrycheskogho nacyonaljnogho unyversyteta ym. V. Y. Vernadskogho. Seryja «Fylosofyja. Socyologhyja». 2008, №3, Tom 21 (60). S. 12-17.

5. Kolonyckyj B. Y. Yntellyghent konca XIX - nachala Xx veka: problem! ydentyfykacyy (k postanovke voprosa) // Socyaljnaja ystoryja rossyjskoj yntellyghencyy. S. 9-10. URL: http://surl.li/ccalu (data zvernennja: 26.05.2022 r.).

6. Lypynsjkyj V. Lysty do brativ-khliborobiv pro ideju i orghanizaciju ukrajinsjkogho monarkhizmu. 1919-1926 rr. URL: https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/3615/file.pdf (data zvernennja 26.05.2022 r.).

7. Mamardashvyly M. K. Kak ja ponymaju fylosofyju. M.: Proghress, 1990.

8. Rubljov O. S. Intelighencija // Encyklopedija suchasnoji Ukrajiny: u 30 t / red. kol. I. M. Dzjuba [ta in.]; NAN Ukrajiny, NTSh. K.: Instytut encyklopedychnykh doslidzhenj NAN Ukrajiny, 2001-2020.

9. Tojnby A. Dzh. Postyzhenye ystoryy. Moskva: Proghress, 1991.

10. Tolkovnj slovarj Ozheghova. URL: https:// slovarozhegova.ru/word.php?wordid=7335 (data zvernennja 31.05.2022 r.).

11. Jaspers K. Ystoky ystoryy y ee celj // Smusl y naznachenye ystoryy. M.: Respublyka, 1994.

12. Charter of Transdisciplinarity. URL: http://surl. li/bdnng (data zvernennja 30.05.2022 r.).

Размещено на Allbest.ru