Розуміння в сучасній філософії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Розуміння в сучасній філософії

В намаганні відповісти на питання пізнання людиною світу в історії філософії виділяються два напрямки. Перший: філософи визнають пізнаванність світу. Другий: філософи, які заперечують (або піддають сумніву) принципову пізнаванність природної або соціальної реальності. Другий напрям, незважаючи на широкий спектр вчень, можна охарактеризувати як філософський (гносеологічний) скептицизм (так здебільшого їх називали в стародавності), або агностицизм. Поняття «агностицизм» введено в 1869 році англійським природодослідником Томасом Гекслі для визначення філософської позиції, що обмежує сферу компетенції філософії межами позитивного знання.

Ще в Стародавній Греції філософи Піррон, Карнеад, Енесідем висловлювали ідеї філософського скептицизму, посилаючись на той факт, що по кожному обговорюваному теоретичному питанню висловлюються протилежні, взаємовиключаючі думки, античні скептики робили висновок, що істина принципово недосяжна, доводили, що ані чуттєві сприймання, ані правила логіки не забезпечують можливості пізнання речей, що всяке знання є не більш ніж вірування. Аргументи античного скептицизму пізніше у XVIII -- XIX ст. відроджені і розвиваються рядом філософів. Англійський філософ XVIII ст. Девід Юм твердив, що всяке знання є, по суті, незнанням. Основою для практичної дії рекомендував брати не знання, а віру і звичку. Німецький філософ Іммануїл Кант детально аналізує процес пізнання, окремі елементи -- почуття, розум. Кантіанство -- наступний різновид агностицизму. Іммануїл Кант виявив складний і суперечливий світ пізнання, але відірвав пізнання від речей реального світу. «...Про те, які речі самі по собі, людина нічого не знає, -- говорив Іммануїл Кант, -- а знає тільки їх явища, тобто уявлення, які речі виробляють в людині, впливаючи на її почуття». Іммануїл Кант правий, що пізнання починається з досвіду, з відчуттів.

Основними елементами чуттєвого пізнання є відчуття, сприймання, представлення та уявлення. Відчуття - це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини; ті канали, які зв'язують суб'єкт із зовнішнім світом; компонент чуттєвого образу і компонент діяльності, реакції організму. Але, будучи результатом безпосереднього впливу лише окремих властивостей і сторін об'єктів, відчуття, хоч і є джерелом пізнання, дає не цілісну характеристику дійсності, а лише однобічну її картину.

Особливість відчуттів у тому, що в них відбиваються окремі сторони і властивості предметів і явищ матеріального світу, внутрішній стан організму при безпосередньому впливі на органи чуття людини (рецептори) матеріальних подразників. У цьому сенсі можна сказати, що нерухоме око незряче, нерухома рука - не орган пізнання.

Суб'єктивність відчуттів означає, що вони, по-перше, не існують окремо від суб'єкта особистості, по-друге, певним чином залежать від організованих органів відчуття, нервової системи, мозку, їх стану, від рівня розвитку практики і знань людства.

Усі відчуття поділяють на такі види (рис. 1.8)

Рис. 1.8. Класифікація відчуттів

Більш складною формою чуттєвого пізнання є сприймання - чуттєве відображення предметів і явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи чуття людини; цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ дійсності, який виникає на основі відчуттів, але не є їхньою механічною сумою.

Візьмімо, наприклад, кавун. Він має певну форму, розмір, кольорову гаму, букет запахів і т.д. Але всі ці відчуття при сприйнятті кавуна не фіксуються окремо. Ми сприймаємо його як щось цілісне.

Формування сприйняття як суцільних образів з відчуттів можливе тому, що насправді адекватно сприймаються предмети, які поєднують різні сторони, властивості і ознаки, що відбиваються у відчуттях. Здатність же суб'єкта створювати сприйняття формується у практиці. Наприклад, дорослі люди, які вперше побачили (прозріли), не здатні відразу формувати зорові відчуття у певний образ.

Це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, яка виконує дві взаємозв'язані функції (рис. 1.9):

Рис. 1.9. Функції сприймання

Відчуття і сприймання хоч і виступають у процесі пізнання основою, на якій виникає знання про внутрішні та зовнішні властивості дійсності, є конкретно-ситуативними формами чуттєвого відображення, що обмежує їхні можливості та активність у відображенні дійсності і вимагає переходу до більш високої форми - уявлення.

Уявлення - це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відображеними у пам'яті відбитками предметів, що раніше сприймалися суб'єктом; чуттєвий образ предмета, який уже не діє на органи чуття людини; узагальнений образ дійсності. Воно формується на основі відчуттів і сприймань, отриманих у минулому досвіді, і складається без безпосереднього впливу цих предметів на органи чуття. Для уявлення характерна нова риса - узагальнення, тобто більш глибоке відображення предмета. Уявлення - джерело уяви, фантазії. На його основі можна формувати не тільки образи того, що є, а й того, що не існує в дійсності. Наприклад, образ невідомого літаючого об'єкта (НЛО). Але фантастичний образ поєднує в собі елементи образів, що відображають те, що існує в світі. Це означає, що будь-які уявлення у своїй основі ще мають чуттєво-наочний, предметно-образний характер.

Практика - це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини,, що має своїм змістом засвоєння і перетворення природних і соціальних обґєктів і становить загальну основу, рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання. Практика багатогранна і має різні рівні. У широкому розумінні під практикою мають на увазі усі види чуттєво-предметної діяльності людини (як виробництво, так і інші види діяльності, наприклад, педагогічну, художню, адміністративну тощо).

Структура практики містить у собі такі моменти, як потреба, мета, мотив, доцільна діяльність у вигляді її окремих актів, предмет, до якого спрямована діяльність, засоби, за допомогою яких досягається мета і, нарешті,результат діяльності.

Практика обґрунтовує обґєктивність змісту знання, є критерієм, мірилом перевірки істинності результатів пізнання. Практика виступає критерієм істини тому, що вона як матеріальна діяльність людей має позитивну якість безпосередньої дійсності. Вона зґєднує і співвідносить обґєкт і дію, котра здійснюється відповідно з думкою про неї. Саме в такій дії виявляється істинність думки.

Практика - це усвідомлена, цілеспрямована, багатогранна діяльність людей, спрямована на перетворення природи і суспільства, на пристосування природного і суспільного середовища до потреб людей і суспільства в цілому, тобто практика це є цілеспрямована діяльність людей, яка веде до перетворень обґєктивного світу.

Суспільно-історична практика людей включає в себе безліч форм і різновидів. Найважливіші види практичної діяльностітакі.

Основним і вихідним видом суспільної практики є насамперед матеріально-виробнича діяльність людей, повґязана зі створенням матеріальних благ для життя людей. Саме в процесі матеріальної виробничої практики людина пізнає предмети і явища обґєктивного світу, його закономірності, ставлення людини до природи. На основі цієї практики розгортається суспільне буття, тобто реальний процес життя людей і оточуюча їх суспільна свідомість. Але суспільна практика не обмежується тільки однією виробничою стороною. До практики входять і інші види суспільної діяльності.

На підґрунті пізнавальних здатностей людини розгортається її творча діяльність, розкривається її творча сутність.

Питання про сутність творчості по-різному ставилося в різні історичні епохи. В античній філософії творчість пов'язувалася з тимчасовим, змінним буттям, а вічне, нескінченне вважалося вище від будь-якої діяльності. Платон же розвиває вчення про Ерос як своєрідну спрямованість людини до досягнення вищого ("розумного") споглядання світу. Середньовічні філософи сприймають творчість як Бога, що вільно творить світ. Творчість, таким чином, являє собою вольовий акт, що викликає буття з небуття. У період Відродження виникає культ генія, інтерес до самого акту творчості. У XVIII ст. Кант аналізує творчу діяльність у вченні про продуктивну здатність уявлення. Він вважає, що генії творять начебто у стані натхнення, несвідомо, опосередковано свободою. Шеллінг підкреслює, що в творчості людина доторкається до абсолюта.

Розгорнуту концепцію творчості розробив Бергсон: це - процеси народження, зростання, визрівання в природі, а також виникнення нових образів і переживань у сфері свідомості. У екзистенціалізмі носієм творчого першопочатку вважається особа як прорив природної необхідності і розумового цілепокладання. У XX ст. неопозитивізм, прагматизм та інструменталізм розглядають творчість як винахідництво, мета якого -вирішувати завдання, поставлене певною ситуацією (Дьюї). Для Уайтхеда, Гуссерля, Гартмана творчість - це не діяльність, а інтелектуальне споглядання.

Зрозуміло, що поняття творчості співвідноситься з поняттям "діяльність", а передумовою людської творчості є активність матерії на всіх її рівнях і така атрибутивна властивість матерії, як відображення. Лише свідомість людини набуває здатності, відображуючи предмет, створювати нове. В ідеальному концентрується і відображення, і майбутня конструкція предмета, відносин, ситуацій і дій. Лише на підґрунті ідеального можливе створення нового, того, що не в змозі створити сама природа, хоча, звичайно, це нове неможливе без опори на об'єктивні закономірності.

Ідеальне як нове - це не просто відображення; той об'єкт, який буде утворений на базі ідеального, сам буде відображенням ідеального. Для творчості характерний рух не від об'єкта до суб'єкта, а від суб'єкта до об'єкта. У цьому плані відображення і творчість - різні явища. Свідомість людини не тільки відображує об'єктивний світ, а й створює його. Саме втворчості людина виходить за межі того, що дає природа, і на основі цього створює нове, що відповідає потребам, меті. І хоча відображення і творчість різні за характером, вони тісно взаємозв'язані, і не тільки в тому розумінні, що творчість без відображення неможлива. Творчі компоненти наявні в людини і в складі чуттєвих уявлень, і в системі понятійних образів як у живому спогляданні, так і в емпіричному і теоретичному.

Перш ніж безпосередньо перейти до розгляду проблем наукового пізнання, необхідно відповісти на запитання: що являє собою наука взагалі; якою є загальна класифікація наук?

Отже, наука - це історично сформований вид людської діяльності, спрямований на пізнання і перетворення об'єктивної дійсності. Вона знаходить свій вияв і як певний результат діяльності у вигляді системи знань, і як їхнє духовне виробництво, тобто науковий процес.

За своїм предметом науки поділяються на природно-технічні, ті, що вивчають закони природи і способи її освоєння і перетворення, і суспільні, ті, що вивчають різні суспільні явища і закони їх розвитку, а також самої людини як соціальної істоти (гуманітарний цикл). Важливо зазначити, що предмет науки визначає її метод. У природничих 200 науках одним із головних методів дослідження є експеримент, а в суспільних таким методом є статистика.

Ґрунтовний розгляд особливостей науково-пізнавальної діяльності можливий лише з урахуванням її зв'язку з практикою, що є основою будь-якого пізнання. Усяка пізнавальна діяльність, у тому числі й наукова, виростає з практики, базується на ній, зорієнтована на неї, рухається нею. Більше того, пізнання як процес взаємодії людини з об'єктивною реальністю, що є націленим на здобуття нових знань, вбирає, копіює й повторює структуру практичної діяльності, а остаточно - структуру праці. Як і праця, що є серцевиною практики, пізнавальна діяльність містить ряд звичайних моментів: до неї входять людина, яка пізнає, предмет пізнання, ціль, засоби й результати. Буденне і наукове пізнання тією чи іншою мірою включають перелічені моменти. розуміння агностицизм філософія

Разом з тим є очевидним, що особливості того чи іншого різновиду пізнання залежать від конкретного поєднання цих моментів, від рівня й характеру їх розвитку. Структура практичної, трудової діяльності є загальною основою для всіх різновидів пізнання. Тільки вона дає можливість порівнювати ці різновиди пізнання, фіксувати відмінності, що є між ними, та особливості.

Отже, у чому полягає різниця між буденним і науковим пізнанням?

По-перше, буденне пізнання водночас є і формою практичної діяльності, воно безпосередньо втілено в неї. Наукове пізнання відокремлене від практичної діяльності. Воно здійснюється спеціально підготовленими групами людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні установки з приводу своєї професійної діяльності.

Размещено на Allbest.ru