Категорія обов’язку згідно із вченням Аврелія Августина

Размещено на http://www.allbest.ru

ДВНЗ «Ужгородський національний університет»

Категорія обов'язку згідно із вченням Аврелія Августина

Терезія Петрівна Попович, кандидат юридичних наук, доцент

Резюме

Попович Т.П. Категорія обов'язку згідно із вченням Аврелія Августина.

Статтю присвячено розгляду категорії обов'язку у філософсько-правовій спадщині Августина Аврелія. Автор зазначає, що мислитель не сформував чітке вчення про досліджуваний предмет, проте концепція обов'язку пронизує його філософію на рівні базових принципів. У статті наголошується, що дух обов'язку в контексті двох градів (Божого та земного), які протиставляє Аврелій Августин, ґрунтується на любові, що й слугує критерієм їх диференціації («обов'язок» служити Богу і ближньому чи «обов'язок» служити самому собі). Ідею обов'язків Августин Аврелій також виводить із Божих заповідей. Він вважає, що деякою мірою «обов'язок» накладено на людину Богом у силу факту її творіння. Окрім цього, автор висвітлює категорію обов'язку у контексті вчення Аврелія Августина про закони, справедливість та милосердя.

Ключові слова: обов'язок, град Божий, град земний, заповідь, справедливість, милосердя, закон.

обов'язок аврелій бог

Резюме

Попович Т.П. Категория долга согласно учению Аврелия Августина.

Статья посвящена рассмотрению категории долга в философско-правовом наследии Августина Аврелия. Автор отмечает, что мыслитель не сформировал ясное учение об изучаемом предмете, однако концепция долга пронизывает его философию на уровне базовых принципов. В статье отмечается, что дух долга в контексте двух градов (Божьего и земного), которые противопоставляет Аврелий Августин, основывается на любви, которая служит критерием их дифференциации («долг» служить Богу и ближнему или «долг» служить самому себе). Идею обязанностей Августин Аврелий также выводит из заповедей Божьих. Он считает, что в некоторой степени «долг» наложен на человека Богом в силу факта его творения. Кроме того, автор освещает категорию долга в контексте учения Аврелия Августина о законах, справедливости и милосердии.

Ключевые слова: долг, град Божий, град земной, заповедь, справедливость, милосердие, закон.

Summary

Tereziia Popovych. The Category of Obligation according to Aurelius Augustine's Doctrine.

The article is devoted to the category of obligation in the philosophical and legal heritage of Aurelius Augustine. The author notes that the thinker has not formed a clear doctrine of the subject under study, but the concept of obligation permeates his philosophy at the level of basic principles. Augustine, based on the texts of the Old and New Testaments, as well as the teachings of the early Christian Church, reveals a number of semantic interpretations of the problem of human obligations - in relation to God, neighbor and himself.

The article emphasizes that the spirit of obligation in the context of the two cities (city of God, earthly city) opposed by Aurelius Augustine is based on love, which serves as a criterion for their differentiation (“obligation “ to serve God and neighbor or “obligation” to serve oneself). The idea of the obligations of Aurelius Augustine can be deduced from the content of God's commandments. To some extent, “obligation” is imposed on man by God because of his creation, who receives angelic immortality and blissful eternity only by fulfilling his duty of obedience.

However, the article states that the category of obligation can also be deduced from the Aurelius Augustine's doctrine about law, justice and mercy. In particular, through the prism of Aurelius Augustine's doctrine on the law, we can talk about the following understanding of obligation: first, this category includes the duty (obedience) of man to God in the sense of the laws and order established by him; secondly, it is about the obligation of man to find in himself the divine principles and ideas of justice, equality, etc., as well as to act in accordance with them; thirdly, it presupposes the necessity for human observance of positive laws in order to maintain peace and harmony in the state.

Thus, the author concludes that according to Aurelius Augustine's concept obligations are duties (obedience) of man to God, neighbor, in society and the state, necessary to comply with established regulations and rules that ensure peace, order and harmony between people. Such observance as a result leads a person closer to God, his likeness, going beyond sin.

Key words: obligation, city of God, earthly city, commandment, justice, mercy, law.

Постановка проблеми. Складність дослідження категорії обов'язків через призму філософсько-правової спадщини Аврелія Августина полягає у тому, що, з одного боку, він чітко не формулює вчення про них, а тому слід відшуковувати ідеї, смислові конфігурації, які б дали можливість пояснити відповідну проблематику. Разом із тим, спираючись на тексти Старого і Нового Завітів (зокрема, на Декалог і заповіді любові), а також впевнено формуючи і захищаючи вчення ранньохристиянської Церкви, мислитель висвітлює низку змістовних інтерпретацій, які торкаються поняття обов'язків людини - стосовно Бога, ближнього і самої себе.

Найбільш повно розуміння обов'язку, на наш погляд, може бути виведене на основі аналізу праці Аврелія «Про град Божий», а також деяких інших, зокрема, «Про свободу волі», «Про порядок», «Про істинну релігію».

Стан наукового дослідження. До значимих дослідників філософсько-правової спадщини Августина Блаженного слід віднести: Д. Бьорнса, Р. Гартігана, Р. Дайсона, Р. Догерті, Дж. Коулмана, Б. Сміта, Дж. Стоуна, О. Туренка, Е. Фортіна, А.-Г. Хруста та інших.

Формулювання мети статті. Мета нашого дослідження полягає у дослідженні та здійсненні аналізу категорії обов'язку, його змістовних аспектів крізь призму філософсько-правового вчення Аврелія Августина.

Виклад основного матеріалу. Дух обов 'язку в двох градах. У праці «Про град Божий» мислитель протиставляє два гради - земний і Божий (небесний). Йдеться не про міста в їх звичному розумінні, але про певні «моральні категорії». Це, як зазначає Р. Дайсон (R. Dyson), «надприродні співтовариства, існування яких пересікає повноту історії від Творення до другого приходу Ісуса Христа»1. Критерієм їх розподілу слугує любов. У граді земному панує любов до себе, в граді Божому, відповідно, любов до Бога. Слава земного граду в ньому самому, слава граду небесного - в Бозі. У першому панує «похіть» панування, у другому - служіння одне одному ґрунтується на любові. В граді Божому «немає іншої мудрості, крім благочестя, яке правильно почитає істинного Бога, очікуючи в товаристві святих, не тільки людей, а й ангелів, тієї нагороди, коли «Бог буде в усьому»»2. Таким чином, дух обов'язку в контексті двох градів, які протиставляє Аврелій Августин, ґрунтується на любові, що й слугує критерієм їх диференціації («обов'язок» служити Богу і ближньому чи «обов'язок» служити самому собі).

Августин зазначає, що град починається з дому, а мир домашній (між домочадцями) є праобразом миру громадянського (між громадянами). Такий мир полягає в існуванні упорядкованої згоди стосовно наказів і повинностей між домочадцями (громадянами). Вагома роль у забезпеченні миру покладається на главу сімейства. Він має так управляти своїм домом, аби останній служив зміцненню миру громадянського суспільства. На главу сімейства покладаються такі обов'язки: турбуватися про всіх членів сім'ї, скеровуючи їх до дому небесного, де вже буде відсутнім обов'язок турботи про їх щастя. За ситуації ж, коли хтось у домі противиться миру через непідкорення, він може бути приборканий словом, бичем, іншим справедливим і дозволеним видом покарання, наскільки це допускає суспільство, задля його ж користі та з метою приведення до миру, від якого він ухилився3. Серед обов'язків людини філософ-теолог називає: нікому не завдавати зла, стримувати від гріха, карати за гріх, аби той, кого карають, через покарання виправився, або щоб інші, спостерігаючи за покаранням, утримувались від гріха4. Отже, узагальнюючи, обов'язок людини (як глави сімейства (правителя), так і домочадців (громадян)) зводився до того, щоб скеровувати свої дії в умовах земного граду до принципів граду небесного, основою якого є панування миру і згоди між індивідами.

Обов 'язок і заповіді. На думку Августина, сутність заповіді, як це випливає з гріхопадіння людини, полягає у тому, щоб підкорятись. Чеснота покірності в розумній істоті - це «мати і хранителька всіх чеснот». Людина створена так, що для неї корисно підкорятись і, навпаки, згубно чинити свою волю, а не Творця5. Недотримання такої заповіді (повинності) призвело людину до гордині, тобто любові виключно до себе. Її зв'язок з Богом був розірваний, людина була віддана в розпорядження самої себе. Як результат, вона, замість того, щоб жити в свободі духа, опинилася у жорстокому рабстві під владою гріха6.

Мислитель зазначає, що той, хто виконує заповідь любити ближнього, має «проєктувати» її на собі, адже сказано в Святому Писанні: «Люби ближнього, як самого себе». Подібно до цього він наводить деякі приклади з Декалогу. Так, той, хто чинить неправдиве свідчення проти себе, винен у ньому не менше, аніж коли б давав неправдиві свідчення проти ближнього; заповідь «Не убий» стосується і заборони самогубства7. При цьому її не порушують ті, кому вбивати повеліває сам Бог: на основі закону чи особливого, стосовно тієї чи іншої особи, розпорядження (наприклад, ті, хто ведуть війни за велінням Божим або представники влади, які карають злочинців смертю)8.

Аврелій Августин вважає, що слід почитати єдиного Бога, аби можна було стати блаженними і безсмертними. В цьому аспекті йдеться, зокрема, про служіння Йому через таїнства та служіння в самому собі. Таке служіння виражається, серед іншого, в принесенні кровних жертв у випадках боротьби за Його істину до смерті; в запалюванні перед Ним фіміаму, коли перед Його очами пломеніємо святою і благочестивою любов'ю; у присвяченні й поверненні Йому дарів, які присутні в нас; в освяченні Його благодіянь святкуваннями й установленими днями; в принесенні Йому жертви смирення й похвали на вівтар серця вогнем любові; в очищенні від гріхів та освяченні Його іменем; в прагненні до Нього любов'ю9. Отже, бажання досягти блаженства філософ безпосередньо пов'язує з виконанням заповідей любові: до Бога і до ближнього. Як ми вже згадували, їм передує любов до себе. Той, хто навчився любити себе, повинен скеровувати свої дії, аби бути блаженним. Коли такій людині заповідається любов до ближнього, це означає, що вона також має сприяти ближньому любити Бога. Це і є істинне богопочитання, благочестя, служіння Богу10.

Деякою мірою «обов'язок» накладено на людину Богом у силу факту її творіння, щоб вона, здійснивши свою повинність покірності, отримала ангельське безсмертя та блаженну вічність і, навпаки, не здійснивши цього обов'язку, одержала справедливе покарання - смерть11. Людиною, що має благу волю, мислитель називає лише ту, яка взяла для себе за правило - любити Бога, і за Богом любити ближнього, як самого себе12. Таким чином, обов'язок слугує духом заповіді, адже остання передбачає підкорення (покірність). Виконуючи заповіді, людина здатна наближатись до Бога, а тому звільнятись від гріха, що панує над нею через відхід від Нього.

Обов'язок і справедливість. Виходячи із змістовного наповнення Августином Блаженним категорії справедливості (віддавати кожному те, що йому належить), можна вивести обов'язок дотримуватися її приписів. Так, в одному із своїх тверджень ранньохристиянський філософ зауважує, що держава за відсутності справедливості стає бандою розбійників. Остання, розширюючись до меж держави, здобуває безкарність13. Іншими словами, правитель, який не виконує обов'язок стосовно втілення вимог справедливості, не може вважатися правителем держави.

Зі справедливим управлінням державою мислитель пов'язує також і «щасливість» християнських правителів. Ознаки такої «щасливості» наділені духом обов'язків, зокрема, йдеться про використання влади на поширення шанування Бога та служіння Йому; любов і страх перед Богом; схильність до помилування і уповільнення з покараннями; застосування покарання як необхідного засобу для управління та охорони держави, а не для задоволення ненависті до ворогів; здійснення помилування у надії на виправлення; за необхідності застосування суворого вироку, однак із його пом'якшенням милосердям і благодійністю; бажання панувати над власними згубними схильностями, аніж над народами, з мотивів любові до вічного щастя; принесення Богу жертв смирення, співчуття і молитви за гріхи14.

Справедливість, наголошує Августин, неможлива без служіння Богу. Якщо її немає у людині, то так само вона відсутня у суспільстві, а, отже, й у державі (республіці)15. Відтак, сутність справедливості розглядається Аврелієм крізь призму підкорення: людини перед Богом; тіла перед душею; вад перед розумом. Там, де немає поклоніння істинному Богу, де відсутнє життя у вірі через любов до Бога і ближнього, відсутня й справедливість, там «немає зібрання людей, що об'єднані згодою в праві й спільністю ^користі»16. Окрім цього, справедливість вимагає просити у Бога благодаті, прощення гріхів і дякувати Йому за отримані блага17. Як влучно зазначає з цього приводу А.-Г. Хруст (А.-Н. СЪгош!:), вся сутність концепції Августина Блаженного про право і справедливість зводиться до досконалості божественно визначеного морального і природного порядку речей і його дотримання18. Справедливість зумовлена як волею Творця, так і соціальною необхідністю, «прагненням надати люблячу відповідь на дію іншого»19. Отже, подібно як і по відношенню до змісту заповідей, обов'язок являє собою дух реалізації приписів справедливості в державі та суспільстві, яка теж, у свою чергу, передбачає покірність (підкорення). Важливо додати, що справедливість у її повноті неможлива без милосердя.

Обов 'язок і милосердя. Посилаючись на Цицерона, Августин називає однією з найбільших чеснот милосердя. Це «співчуття нашого серця до чужого нещастя, співстраждання, що змушує нас надавати посильну допомогу». Краще, наголошує мислитель, аби милосердя підкорювалось розуму, завдяки чому проявлятиметься зі збереженням справедливості20. Творити діла милосердя заповідає сам Бог, і вони більш угодні Йому, аніж жертвоприношення21. Істинною жертвою стає будь-який вчинок, який робить людина, керуючись бажанням бути в святому спілкуванні з Богом. Жертвою може бути й сама людина, що присвячує своє життя Богу, оскільки вона «помирає для світу, щоб жити для Бога». Справи милосердя щодо нас і щодо ближніх у їх стосунку до Бога становлять істинні жертви22. Милосердя, таким чином, деякою мірою продовжує мотиви заповідей, що даються Богом людині, аби їх дотримуватися, й у такий спосіб наближатися до Нього. Виконання справ милосердя - це і є істинна жертва перед Богом. Отже, милосердя постає обов'язком, який полягає у здійсненні людиною вчинків, «просякнутих» мотивом служіння Богу, через жертвування собою.

Обов 'язок у контексті правового вчення (вчення про закони). На наш погляд, окремі аспекти поняття обов'язку можна простежити також у вченні Августина Блаженного про закон. Хоча філософ не залишив чіткого розуміння закону та його поділу, дослідники все ж намагаються окреслити відповідні смисли. Так, А.-Г. Хруст (A.-H. Chroust) вказує на кілька видів законів, які простежуються крізь призму правової концепції Августина:

вічний (lex aeterna) як божественний розум і Божа воля, що наказує підтримувати або дотримуватися природного порядку речей і забороняє його порушувати;

природний (lex naturalis) як свідома участь розумної людини в вічному законі; він закарбовується у нашій душі як «відбиток» вічного закону й відображає керівні принципи всіх практичних законів і норм, а також саму ідею права або справедливості; душа, таким чином, інтуїтивно здатна усвідомлювати ідею «природної справедливості»;

людський, або тимчасовий, що має відповідати природному закону; його суть не в тому, аби зробити людину доброчесною чи схилити до праведного життя, але щоб запобігти зловживанням, злочинам у рамках існування світської держави23.

На подібну градацію законів у Аврелія Августина вказує й Дж. Стоун. Згідно з його розумінням, християнський теолог переймає підхід стоїків, поділяючи закон на тимчасовий, природний і вічний. Тимчасовий - це закон позитивний, що відрізняється залежно від обставин часу і простору. Він повинен відповідати вічному закону, в протилежному випадку - він не є законом. Вічний закон являє собою волю чи розум Бога, який наказує підтримувати природний порядок і забороняє його порушувати. Тоді як природний закон народжений у людській душі, розумі і серці, через який Бог говорить з людьми за допомогою їх совісті24.

Відтак, Б.В. Сміт зазначає, що вічний закон Августина встановлює не стільки стан речей, скільки обов'язки. Всі речі повинні мати високу ступінь впорядкованості. Окрім цього, люди повинні прагнути бути впорядкованими і підтримувати порядок у світі25. Людина, в якій розум або дух керує всіма іншими частинами, є досконало впорядкованою. Що ж стосується природного закону, то кожна людина має доступ до нього і природну здатність судити відповідно до нього, однак все ж потребує Божої допомоги, щоб виносити правильні судження і жити відповідно до них26.

Тимчасовий закон Августина Блаженного насамперед покликаний тримати в цілісності соціальний порядок. Своєю силою примусу він «створює інституційні основи, що відповідають поняттям справедливості, рівності та гідності. У їх межах людина для спільноти персоналізується - її діяльність стає правильною або неправильною»27.

На думку ж Л.В. Батієва, можна говорити про існування чотирьох видів законів:

вічний закон світобудови - це єдність сущого і належного;

божественний - це справедливі і розумні розпорядження Бога; це, по суті, Старий і Новий Завіти; сутність Нового Завіту зводиться до двох заповідей любові; природний закон у звичному його розумінні (як природно дані принципи діяння) вчений також відносить до божественного;

закон природи - йдеться про різного роду фізичні (до прикладу, тяжіння), біологічні (продовження життя, фізіологічні тощо) закони, закон спілкування і збереження миру;

громадянський (людський) - завдяки ньому встановлюється земний порядок, він покликаний забезпечити впорядковану згоду підкорення і повинності між громадянами28.

Отже, крізь призму вчення про закон Аврелія Августина можна вести мову про таке розуміння обов'язку: по-перше, ця категорія містить в собі повинність (покірність) людини перед Богом у сенсі встановлених Ним законів і порядку; по-друге, йдеться про повинність людини віднаходити в собі божественні принципи та ідеї справедливості, рівності тощо, а також відповідно до них діяти; по-третє, передбачається необхідність дотримання людиною позитивних законів задля дотримання миру і згоди в державі.

Висновки

Таким чином, здійснивши спробу дослідити категорію обов'язків, спираючись на філософсько-правову спадщину Аврелія Августина (через аналіз двох градів, заповідей, принципу справедливості, милосердя, окремих аспектів правового вчення), ми дійшли висновку, що обов'язки на рівні ідеї являють собою «дух» заповідей, служіння, справедливості, милосердя, закону. Обов'язки - це повинності (прояв покірності, підкорення) людини щодо Бога, ближнього, в суспільстві та державі, необхідні для дотримання установлених приписів і правил, що забезпечують мир, впорядкованість і згоду між людьми. Таке дотримання в результаті приводить до наближення людини до Бога, її уподібнення, вихід за межі гріха. Августин прагне довести, що виконання обов'язків людиною в ситуації граду земного і граду Божого співзвучні, вони показують гармонію відносин між Богом і людиною. Dyson R. St. Augustine of Hippo. The Christian transformation of political philosophy. London, New York: Continuum, 2005.

P. 33.

Блаженный Августин. О граде Божием. Книги XIV-XXII. Творения: в 4 тт. Санкт-Петербург: Алетейя; Киев: УЦИММ- Пресс, 1998. Т. 4. С. 48-49.

ам само. С. 349.Там само. С. 349-350.

Блаженный Августин. О граде Божием. Книги XIV-XXII. Творения: в 4 тт. Санкт-Петербург: Алетейя; Киев: УЦИММ- Пресс, 1998. Т 4. С. 29.

Там само. С. 33.

Блаженный Августин. О граде Божием. Книги I-XIII. Творения: в 4 тт. Санкт-Петербург: Алетейя; Киев: УЦИММ- Пресс, 1998. Т 3. С. 34.

Література

Там само. С. 35.

Блаженный Августин. О граде Божием. Книги I-ХШ. Творения: в 4 тт. Санкт-Петербург: Алетейя; Киев: УЦИММ- Пресс, 1998. Т 3. С. 408.

Там само. С. 409.

Там само. С. 555.

Блаженный Августин. О граде Божием. Книги XIV-XXII. Творения: в 4 тт. Санкт-Петербург: Алетейя; Киев: УЦИММ- Пресс, 1998. Т 4. С. 12.

Блаженный Августин. О граде Божием. Книги I-ХШ. Творения: в 4 тт. Санкт-Петербург: Алетейя; Киев: УЦИММ- Пресс, 1998. Т 3. С. 150.

Блаженный Августин. О граде Божием. Книги I-ХШ. Творения: в 4 тт. Санкт-Петербург: Алетейя; Киев: УЦИММ- Пресс, 1998. Т 3. С. 238-239.

Блаженный Августин. О граде Божием. Книги XIV-XXII. Творения: в 4 тт. Санкт-Петербург: Алетейя; Киев: УЦИММ- Пресс, 1998. Т 4. С. 357.

Там само. С. 364-365.

Там само. С. 368.

Chroust A.-H. The philosophy of law of St. Augustine. The Philosophical Review. 1944. Vol. 53. P. 199.

Туренко О. Августинова версія закону - європейський пошук легітимації індивідуального. Схід. 2013. № 6. С. 285.

Блаженный Августин. О граде Божием. Книги I-XIII. Творения: в 4 тт. Санкт-Петербург: Алетейя; Киев: УЦИММ- Пресс, 1998. Т 3. С. 378.

Там само. С. 405- 406.

Там само. С. 413.

Chroust A.-H. The philosophy of law of St. Augustine. The Philosophical Review. 1944. Vol. 53. P. 197-202.

Stone J. Human law and human justice. Stanford: Stanford University Press, 1965. P. 44.

Smith B.W. Augustine's natural law. Theory in De libero arbitrio. Irish Theological Quarterly. 2015. Vol. 80. P. 117-118.

Ibid. P. 128-129.

Туренко О. Августинова версія закону - європейський пошук легітимації індивідуального. Схід. 2013. № 6. С. 284.

Батиев Л.В. Правовое учение Августина. Правоведение. 2008. № 1. С. 168-173.

Размещено на Allbest.ru