Соціокультурні підходи у процесі пізнання

Ключові слова: соціокультурна реальність, процес пізнання, базові рівні, чуттєве і раціональне пізнання, відносність, суб'єкт, об'єктивність, цінності, практична діяльність.

Abstract. The article explores sociocultural methodological approaches to the cognitive process in the historical and philosophical context. It characterizes the fundamental levels, peculiarities and conditions of cognition. The article also reviews interconnection between subjectivity and objectivity, their absoluteness and relativity.

It defines the principle of multifactorality, `mosaics' of the cognitive process as the most significant one among the cognition principles. Value- and culture-based orientations are formed and underpinned by life experience gained in the process of socialization and social adaptation, recognition of main goals, as well as get manifested through human behaviour and activities.

Keywords: sociocultural reality, cognitive process, fundamental levels, sensual and rational cognition, relativity, subject, objectivity, values, practical activities.

Постановка проблеми. У процесі пізнання у людей формуються знання, на основі яких виникають цілі та мотиви людської діяльності. Пізнання спрямоване на осягнення глибини як зовнішнього світу, так і свого внутрішнього стану. Відтворення та осмислення дійсності здійснюється за допомогою різних форм, методів чуттєвого та раціонального пізнання. Пізнавальний процес ґрунтується на принципах та підходах, пов'язаних із соціально-культурною діяльністю людини.

Аналіз досліджень. Проблема особливостей людської когніції була у фокусі уваги великої кількості зарубіжних і вітчизняних учених. Філософська історична спадщина представлена працями Дж. Берклі, Т. Гоббса, Е. Кондільяка, Дж. Локка, Д. Юма, Л. Фейєрбаха, Г. Гегеля, Г. Ґадамера. та ін. Науковий інтерес становлять сучасні дослідження М. Бердяєва, Ф. Лазарєва, С. Лебедєва, А. Паніна, В. Лекторського, В. Ярошевця та ін. Вчені досліджували різні підходи та аспекти когнітивного процесу. Водночас проблемі соціокультурного підходу людської когніції приділено недостатньо уваги.

Метою статті є дослідження філософських засад пізнання, проаналізовано роль і значення соціокультурного підходу в пізнавальній діяльності людини.

Виклад основного матеріалу. У сучасних наукових дослідженнях використовуються різні підходи до пізнавального процесу. Вважаємо соціокультурний підхід основним, оскільки він синтезує кілька підходів. Діалектичний дає можливість розкрити сутність явищ на основі історико-теоретичного аналізу з урахуванням рівня його соціокультурного розвитку. Антропологічний забезпечує процес формування особистості, пріоритезує при цьому загальнолюдські цінності. Культурологічний, аксіологічний і цивілізаційний підходи розглядають пізнавальний процес в єдності з культурою та цивілізацією. Соціокультурний підхід не тільки допомагає здобути нові знання, розширюючи світогляд людини, а й розвивати її творчий потенціал, шукати нові методи для задоволення власних потреб у пізнанні, дотримуючись послідовності: зацікавленість - знання - вміння - цінності.

У структурі пізнавального процесу впродовж різних історичних періодів вирізняли такі базові рівні як чуттєве та раціональне пізнання. На рівні чуттєвого пізнання здійснюється відображення зовнішнього світу в образній формі через безпосередні контакти суб'єкта пізнання. З об'єктами реальної дійсності контактує суб'єкт, який володіє органами чуття, нервовою системою й мозком. Таке пізнання виражається в чуттєвому досвіді. Результатом чуттєвого пізнання є відчуття, сприйняття й уявлення.

На рівні раціонального пізнання, яке найповніше втілюється в мисленні людини, має місце процес сутнісного й опосередкованого пізнання світу, що забезпечує розкриття його закономірних зв'язків та їхню фіксацію мовою понять і категорій. Результатом раціонального пізнання є різні форми мислення у вигляді понять, думок, умовиводів, ментальних моделей (як «результату комбінації в єдиному образі різних сторін, властивостей і рис, притаманних різним явищам») [5, C. 152]. У раціональному пізнанні застосовуються такі когнітивні методи як індукція, дедукція, аналіз, синтез, абстрагування, конкретизація, аналогія, ідеалізація, моделювання, екстраполяція, класифікація тощо. Раціональне пізнання формується під впливом практичної діяльності, тобто у процесі набуття досвіду. Пізнавальна діяльність здійснюється відповідно до соціального статусу і соціальної ролі людини. Складність і непередбачуваність пізнавального процесу зумовлена індивідуально-психологічними, культурно-ціннісними властивостями кожного суб'єкта та суспільства загалом, що полягає в систематичному розумінні навколишнього світу.

Вплив суспільства на процес пізнання з кожним роком зростає. Соціокультурна реальність є ширшою основою пізнавального процесу аніж класичне буття. Всі здобутки пізнання не можемо зводити лише до соціальних чи культурних засад. Не існує єдиної, універсальної основи пізнання. Більшість вчених звертаються до принципу багатофакторності, «мозаїчності» пізнавального процесу, розуміючи , що кожний фактор слід вивчати спеціально і поміщати його в певну структуру і систему.

На розуміння процесу пізнання та його результати великий вплив мали методологічні уроки природознавства ХХ ст. До початку ХХ ст. в природознавстві панувала об'єктивістська установка, згідно з якою все суб'єктивне вилучалося. Наука ніби підтверджувала незмінність і об'єктивність законів наук про природу. Відкриття у атомній фізиці змінили погляд на природничі закони і сам процес пізнання : виявилась обмеженість і відносність знань, ідей і законів класичної фізики. Спостерігалася відносність і щодо самої об'єктивності як от залежність деяких характеристик явищ, величин від умов їх локалізації і т. п. Одні і ті ж фізичні процеси і події сприймалися по-різному в залежності від того, де знаходився спостерігач - всередині даної системи відліку чи поза нею. При цьому обидва спостерігачі мали однакове право на утвердження об'єктивної істинності спостережуваних і описуваних ними експериментальних даних.

Важливим є сформульований В. Гейзенбергом принцип невизначеності: неможливо одночасно абсолютно точно задати значення деяких фізичних величин, пов'язаних між собою, наприклад, координати та імпульсу мікрочастинки. Не менш значним є принцип доповнювальності Н. Бора: онтологічну і пізнавальну правомірність мають дві взаємовиключаючі картини поведінки мікрооб'єктів, достовірність яких доведена експериментально (наприклад, корпускулярна і хвильова природа мікрочастинок). Принципом доповненості Бор ще більше узагальнив розуміння теорії відносності щодо засобів спостереження Ейнштейна . В залежності від того, який прилад вибирає вчений - камеру Вільсона чи екран зі щілиною - в результаті пізнання мікрооб'єкт показує себе як дискретна частинка або хвильова. Один і той же об'єкт має взаємовиключаючі властивості відповідно до умов пізнання , зокрема, умов спостереження. Отже, існує новий тип фізичної реальності - можлива, потенційна реальність. «Так ось, в цьому інтервалі розгляду мікрооб'єкта він одночасно являється і частинкою, і хвилею, незалежно від умов спостереження, потенційно» [4, C.100].

Згодом наукові дослідження показали нові методологічні підходи, вироблені на основі відкриттів атомної фізики. Вони поширювались і на інші науки, вагомий вплив мали і на соціально-гуманітарні наукові знання. Замислювались і розмірковували над запитанням: якою є людина - добра чи зла? Залежно в якій ситуації вона знаходиться, в яких умовах ви за нею спостерігаєте. Якщо пересічного громадянина позбавити базових прав і свобод, поставити в умови фізичного виживання, то він переважно буде злим і недобрим. Є чимало прикладів з історії про масові протести народів у боротьбі за право на гідне життя.

Нова атомна фізика змінила погляди вчених на поняття об'єктивності в пізнанні, співвідношення абсолютного і відносного, на обумовленість пізнання. Дедалі частіше об'єктивність пізнання розумілася не як повне виключення суб'єкта із картини світу, але й залучення до неї спостерігача з певними інструментами та приладами вимірювання, який знаходиться в певній пізнавальній позиції та системі відліку. Деякі аспекти досліджуваних явищ залежали від цієї позиції. Так, процес вимірювання допускає вибір приладу і вибір питання, на який експеримент повинен дати відповідь. Одні прилади можуть виключати інших. Якщо спосіб опису об'єкта пізнання залежить від вибору способу спостереження, то існує множинність перспектив бачення реальності, мов опису, концепцій, точок зору.

У випадку, коли Ейнштейн відкинув поняття абсолютної системи відліку (у Ньютона такою абсолютною системою відліку була «нерухомість зірок»), то можна визнати рівний статус об'єктивності як за абсолютними (інваріантними), так і за відносними величинами. «Це - одне із головних положень інтервальної методології. Фізична система відліку не є лише «способом опису», а сукупністю умов спостереження, що констатують пізнавальну позицію. У такому випадку необхідно визнати, що протиставлення абсолютного і відносного само є відносним, справедливим лише в межах міри, що задається архітектонікою фізичного буття, його інтервальною структурою» [4, C. 102]. Абсолютне і релятивне при цьому збережені.

Жоден спостерігач не може претендувати на привілейовану позицію. Кожен має своє бачення реальності і воно залежить від об'єктивного положення суб'єкта пізнання, від його місця і ролі в суспільстві. Існує топологічна багатомірність пізнавального простору. Ніхто не може претендувати на абсолютну істину. Інтервальний підхід відносності істини розуміємо так :будь-яке смислове висловлювання може бути істинним лише в певному інтервалі абстракції як межі застосування певних понять і теорій.

Структуру пізнавальної ситуації становлять предмет пізнання та умови пізнання. Умови пізнання складають пізнавальну систему відліку, що включає філософські, історичні, соціокультурні, теоретичні та фізичні (система відліку, умови спостереження) передумови. Дані передумови не створені суб'єктом, а присвоюються ним в процесі пізнання.

Інтервалоутворюючими факторами людської когніції виступають людські потреби, інтереси, цінності, цілі; системи матеріальних відносин, соціальні інститути, організації; єдиний економічний, правовий або інформаційний простір; регулюючі поведінку людей політичні, наукові, культурні, побутові норми та традиції [4, C. 104]. Ці фактори можуть бути довготривалими і тимчасовими, стійкими і ситуативними. Вони підтверджують важливість соціокультурного підходу в процесі пізнання.

У процесі формування суспільної свідомості відзначаємо наявність кількох точок зору щодо одного і того ж об'єкту. Яку з них слід вибрати? Згідно вчення К. Поппера, теорія (гіпотеза) має бути несуперечливою та наслідки її не повинні суперечити досвідним чи експериментальним даним. Критерієм відбору гіпотез є ступінь потенційної фальсифікованості до випробування досвідом. Перевага надається тій, у якої найвищий ступінь, тобто вона більш змістовно інформована та раціонально і системно обґрунтована, корисна, практично ефективна. Плюралізм концепцій, наявність альтернативних чи конкуруючих теорій пояснюється конструктивним характером людського мислення, відсутністю абсолютно одного, завершеного емпіричного чи теоретичного базису. Впливає обмеженість будь-яких емпіричних чи теоретичних моделей, неможливість усунути із наукового знання неявне чи явне особистісне знання [4, C. 106].

Неповнота будь-яких наукових концепцій була усвідомлена в 30-х роках ХХ ст. Австрійський логік і математик К. Гедель довів принципіальну неповноту будь-яких формалізованих моделей змістовних математичних теорій; здійснив відкриття корпускулярно-хвильового дуалізму у фізиці.

Вироблення наукового консенсусу здійснюється через наукові комунікації і можуть тривати десятки років. Геліоцентрична модель Сонячної системи була визнана через 200 років, неевклідова геометрія - через 50 років, квантова механіка - через 25, часткова теорія відносності - через 15. Для прийняття суб'єктом пізнання рішення про істинність певної теорії необхідний прояв «когнітивної волі». Відомо, що таку волю і мужність проявили Дж.Бруно, М. Копернік, М. Лобачевський, Г. Кантор, А.Ейнштейн, І.Павлов, Н. Бор, Л.Ландау.

«При дослідженні ж соціокультурної реальності ситуація суттєво інша. В цій сфері... суб'єктивно складова міститься не тільки у відчужених і об'єктивних продуктах діяльності людини (матеріальна культура, соціальні структури і інститути, масова свідомість ті ін.), але входить в якості активного, творчого елемента в саму досліджувану реальність. Тут більше партикулярності, унікальності, плинності, відносності, невизначеності і випадковості, тому трудніше встановити розмежувальні лінії між явищами, подіями, процесами ... складніше виявити інтервали досліджуваного об'єкта». В різних умовах один і той же об'єкт проявляє себе по-різному, а в соціально- гуманітарних науках суб'єкт проявляє різноманітність, проявляються більше точок зору, підходів, теорій, істин. «В соціальному і особливо гуманітарному пізнанні істина має не тільки актуальний, але і ціннісний аспект. При цьому останній може бути як явним, так і неявним, як раціонально обґрунтований, так і особистісно екзистенціальним. Все це створює специфічний «пізнавальний горизонт» дослідницької позиції в соціально-гуманітарних науках» [4, C. 109]. Горизонтом є поле огляду реальності з певного пункту, з певної точки зору, з набором певних знань, певними цілями і задачами.

К.Маркс кинув виклик капіталізму як суспільству купівлі-продажу, надмірній експлуатації, відчуженні, суспільству, яке треба змінити, революціонізувати. Але зразу ж виникає питання : хіба соціалізм був кращим? Розмірковуючи, можемо стверджувати, що він був в кінцевому результаті гіршим. Чому? Відповідь складна: самі знання про капіталізм були однобічними, неповними. Вчення в цілому було сповнене утопій та ілюзій. В основі аналізу та оцінки всіх суспільних процесів було обрано класовий підхід. Очевидно, навіть якщо б виправити теоретичні заблудження марксизму і практичні помилки ленінізму (більшовизму), соціалізм би не покращився.

На природничі та соціальні науки впливають не тільки неусвідомлений культурний фон, але й економічні і соціальні фактори. А Г- Ґ. Гадамер писав: «... якраз природознавець знає, що його знання можуть мати труднощі з реалізацією, якщо вони невигідні пануючим інтересам» [3, C. 42] .

Історичні, соціальні і культурні контексти є необхідними умовами можливості істини у пізнавальній людській діяльності. Ф. Лазарєв і С. Лєбєдєв виділяють такі припущення спільної методології в природничих і соціально-гуманітарних науках:

• раціональний спосіб освоєння світу;

• істиною є відповідність змісту знання пізнаваному об'єкту;

• істина відносна, залежить від заданих «систем референції», від інтервалів абстракції;

• будь-яка істина втрачає визначеність і змістовність, якщо не вказується, відносно якого інтервалу абстракції вона має однозначний і перевірений смисл;

• предмети і природничих наук і соціально-гуманітарних - багатовимірні, різноманітні, багатошарові і тому можуть ефективно пізнаватись в залежності від заданого інтервалу абстракції відносно фіксованої пізнавальної ситуації; істина в обох типах наук плюралістична і інтервальна;

• слід відрізняти фактори, які затемнюють або спотворюють істину, від тих, які сприяють досягнення істини [4, C. 110].

Таким чином, суспільно-гуманітарні науки визначають у пізнавальній діяльності пріоритетними соціокультурний підхід.

Західноєвропейська культура високо підняла цінність людини як суб'єкта пізнання і як громадянина суспільства. Звичайна людина є головним персонажем європейської літератури і мистецтва. Цінність людини проголошується християнством нормами любові та милосердя, в європейських конституціях - у громадянських правах людини, зафіксованих Загальною декларацією прав людини 1948 р., у міжнародних індексах розвитку людини, людського потенціалу, визнання рівної цінності всіх людей та їхнє право на задоволення основних життєвих потреб. Ці гуманістичні положення є необхідними умовами розвитку людства і в наш час.

Під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну гостро постала потреба у визнанні людини та її життя найвищою цінністю людства. Соціокультурний підхід у пізнанні допомагає визначити рівень суспільної свідомості та духовно-культурних цінностей українського народу та російських інтервентів.

Сьогодні як аксіому приймають твердження про те, що шлях до істини безконечний, людина тільки наближається до істини як цілі пізнання. Але цю аксіому треба конкретизувати, бо інакше вона стає заблудженням. Ми до кінця не пізнали матерію на рівні атома, але створили атомну бомбу, отже, здобули істину. Ми не до кінця пізнали людину і суспільство, але продукуємо істинні знання про них. Ми живемо в суспільстві і дедалі більше спираємося в суспільному та індивідуальному житті на окремих людей, створені ними групи, колективи, а значить, отримуємо істину про людину, її потенціал, можливості, вчинки, знаходимо духовно-культурні ціннісні джерела, якими керуються люди в життєдіяльності.

Наші знання не можуть бути вичерпними і остаточними, оскільки пізнавальна діяльність людства характеризується соціально-культурним та науково-технічним прогресом. Перетворення суспільства і типів цивілізаційного розвитку пов'язано із змінами глибинних життєвих смислів і цінностей, які закріплені в універсаліях культури. Суспільні зміни - це зміни в культурі, в людях. Людина творить культуру і засвоює культурні цінності через навчання, виховання, соціалізацію, змінює себе і творить себе. Особливу роль у пізнавальному процесі відводимо морально-духовним цінностям.

Г. Гегель у роботі «Феноменологія духу» писав: «Дух - це самопідтримна абсолютна реальна сутність.. .Це моральне життя народу» [2, C. 298]. Пізніше, ніж через століття, М. Бердяєв, визначаючи дух як творчий процес діяльності людини, стверджував: «Дух - це життя, досвід і доля.життя розкривається тільки у досвіді духовного життя, у проживанні долі.Все, що відбувається у духовному світі, відбувається зі мною» [1, C. 26].

Висновки. Ціннісно-культурні орієнтації формуються і закріплюються життєвим досвідом у процесі соціалізації та соціальної адаптації, усвідомлення основних цілей та проявляються через поведінку, вміння виходити з проблемних і конфліктних ситуацій. Культурні цінності допомагають людині визначити її інтереси і прагнення, готовність і рішучість до реалізації власного «життєвого проєкту». Таким чином, соціокультурний підхід у пізнавальній діяльності разом із софійністю і соборністю веде людство дорогою Добра, Істини, Краси і Справедливості.