Філософсько-наукові засади ноосферного пізнання в методологічній системі ноонаукового зросту знань

кандидат філософських наук, доцент, доцент кафедри професійної та соціально-гуманітарної освіти Криворізького національного університету

Постановка проблеми. Проблема ноосферного пізнання і продукування ноо-знання виникає як в разі загального ноосферогенезису природи, людини і суспільства, так і розвитку науки, що стає «сферою розуму» людства і перетворює дійсносуще в «розумну природу» та саморегульоване соціосферне ноо-буття більш високого онтологічного рівня. В філософсько-науковому відношенні подібний процес потребує розвитку відповідного ноосферного світорозуміння, згідно якому «натуральні сили» природи соціолізуються та «онтологізуються» в духовно-творчі сили людини, а гносеологічно-сенсорно-образне сприйняття світу перетворюється на понятійно-світорозумове, на основі чого розвивається ментальна рефлексія ноосферного типу і постнекласична ноосферна раціональність. З цим особливої актуальності набуває ствердження ноосферної парадигми розвитку людства, створення відповідного теоретико-методологічного підходу до вивчення процесів ноосферогенезису та розробки інноваційної методології нософерного пізнання. Її базисні філософсько-наукові засади це онтологія, гносеологія та епістемологія науки, котра на ноосферно-пізнавальному підгрунті перетворюється на філософію ноо-науки з ноо-наукою методологією ноосферного пізнання.

Аналіз останніх джерел і публікацій. Висхідні першоджерела ноосферного розуміння світу і наукового ноо-пізнання розроблялись В.І. Вернадським в його «вченні про ноосферу» та науку як ноосферно-планетарне явище [1, с. 31, 250]. Це також «оболонкова концепція» про ноосферу Е.Леруа, ноосферний «феномен людини» та її ноосферне «понаджиття» і «понадсвідомість» П. Тейяра де Шардена [14, с. 187, 199]. Серед сучасних концепцій можна виділити «теорію ноогенезіса» Н.М. Моісеєва та розуміння ноосфери як «духовного світу людини» [11, с. 347-348], погляди на синерго-інформаційну природу людського розуму і «свідомості як синергетичної системи» Л.В. Гнатюка [4, с. 216, 280], представлення діяльності людського мозку як «розумної речовини», що здатна до «психічної взаємодії з інформаційним середовищем» В.А. Бузулука [2, с. 309], концепція «самостворящої природи в системі ноосферизма», входження в «епоху ноосферизма» суспільства, науки та освіти (А.І. Субетто) [13, с. 165, 237, 420]. Сюди відносяться і намагання здійснити перші розробки «методології ноосферного розвитку» людини і суспільства у їх «ноосферному вимірі», представити у цьому вимірі ноосферний розвиток економіки, політики, права, культури та всієї сучасної цивілізації, включаючи «ноосферну футурологію», у вигляді «енциклопедії ноосферних знань» (В.В. Василенко, С.І. Григор'єва та ін.) [16, с. 171, 267, 336]. Однак проблема методології ноосферного пізнання на її власних філософсько-наукових засадах поки що не привернула необхідної уваги дослідників.

Метою статті є показати можливість розробки методології ноосферного пізнання на філософсько-наукових засадах та представити цей процес у відповідній методологічній системі, в котрій ноосферний зріст наукових знань набуває номонологічно-законопокладеного характеру.

Виклад основного матеріалу. За авторською тезою в разі ноосферно-креативного синтезу воно перетворюється на ноо-знання, котре лягає в основу онтології і гносеології ноо-науки з утворенням епістесфери наукової реальності з ноосферним типом саморегуляції і наукової раціональності при здійсненні ноо-пізнання.

До основних методів досягнення визначеної мети відносяться як загальні філософсько-наукові методи пізнання, так і ноосферно-гносеометричні методи системного представлення пізнавальних типологій ноосферного мислення, регулятивних номонологій розвитку ноопізнавальних процесів, визначення типу наукової раціональності з урахуванням ноосферно-методологічного компонента. Це також методи програмованого управління наукою в контексті ноосферного зросту знань, інноваційного форсайта в пізнанні, ноосферно-креативного синтезу наукових знань, створення методологічних систем та дослідних програм для ноосферно-наукового продукування знань, когнітивного розпізнавання ноо-знань та надання їм ноосферно-технологічної праксіологічності. Методологія ноосферного пізнання (МНП) в разі світорозумово-рефлексивного характеру активізації мислення творчих суб'єктів до рівня здійснення все більш високих «абстрактних переходів», і далі розвитку здатності до складного «когнітивного розпізнавання» різних аспектів і контекстів знань (за їх родом, видом, типом і науковою класифікацією) відкриває можливість методологічно типологізувати онтично-потенційоване знання в «онтологізоване пізнання» у його спрямованості до генерації онтологічно-дійсного знання. В МНП воно класифікується в якості «онтології пізнання» і створює основу для розробки різних пізнавальних онтологій (в класифікаціях «природознавство», «природознавчі науки») та онтологізованого ноо-знання. На цій основі формується «гносеологічний тип» пізнавально-дослідних процесів і розробляється пізнавальна методологія в її загально-методологічних і праксіологічних значеннях. Вони класифікуються в кластерах пізнавальної номонології, методологічних систем, «науковчення» і дисциплінарних наук, загалом «гносеології науки» і праксіології пізнання, в процесі якого генерується «гносеологізоване знання» вищих пізнавальних рівнів і ноо-знання з пізнавальною номонологією розвитку науки в класифікації «гносеологія ноо-науки». Вона й утворює основу для розвитку філософсько-ноонаукового пізнання, в котрому відбувається типологізація філософсько-наукового ноознання.

Філософсько-наукове пізнання, набувши ознак ноонаукового пізнання за своїм ноосферно-номонологічним характером власної самоорганізації і самоврегульованності, має своїм першим результатом інформаційно-програмовану типологізацію знання. Це можливість переходу від природно-еволюційного до науково-програмованого пізнання в пізнавальних класах інформатики, семантики та семіології, де вони набувають свого розвитку в кластерах інфосфери, логосфери, когнітосфери та епістесфери науки, а потім акумулюються в інформаційних системах управління базами знань (СУБЗ). Ноосферно-наукова типологізація знань в якості відповідної номонології ноо-знань вже безпосередньо зорієнтована на ноосферно-номонологічне пізнання на основі відповідної «регулятивно-методологічної номонології» (РМН) ноосферного пізнання і продукування ноо-знань. Це здійснюється у відповідних кластерах логіко-номонологічної дії та за логономосами пізнавального процесу в методологічній системі філософії ноо-науки [7, с. 480]. Тут представлений вже ноосферний тип світорозумової і наукової раціональності (ноонаукової), котрий приходить на зміну класичної, некласичної і постнекласичної раціональності. В класичній філософії науки (ФН) ставиться за мету встановлення «об'єктивної істини», що онтологічно існує поза суб'єктом і не залежить від його свідомості, волі і пізнавальних зусиль. В некласчиній ФН об'єктна істина вже тісно пов'язана з науково-дослідною діяльністю суб'єкта та науково-технічними приладами, що використовуються дослідниками. В постнекласичній ФН поняття істини взагалі «суб'єктивується» та набуває характеру ціннісно-семантичних і семіотичних смислозначень, у великій мірі залежить від «раціональної реконструкції» науково-дослідних програм, прогресивно-регресивного «сдвигу проблем» в дослідженні для забезпечення безперервного зросту наукових знань (І. Лакатос) [10, с. 220]. Ноосферний тип філософського-наукової раціональності формується за принципом суб'єкт-об'єктної єдності буття, мислення і пізнання, інтегрованості онто-гносеологічних процесів та їх ноосферно-номонологічної побудови в системно-цілісному і номонологічно-програмованому контенті. Науково-пізнавальні програми конструюються за логікою і логономосами високорівневої свідомості творчих суб'єктів, з номонологічною орієнтацією на багатомірність мислетворчих актів, що набувають нософерно-впорядкованого характеру ціленаправленого впливу на об'єкт. А сукупно суб'єкт-об'єктного законопокладеного і регульованого розвитку сущого в разі його ноосферогенезису на основі номонологічної дії «ноосферного фактора». Г. Гегель, розглядаючи ментально-феноменологічні прояви людського духа («феноменологія духа») в його раціоналізованому суб'єкт-об'єктному представленні і з'єднанні («об'єктивний дух»), доводив, що це і є раціонально суб'єктований «науковий дух» як «знання про пізнання» і «знання знання». Вже в новітній філософії Г. Башляр в термінах «нового раціоналізма» визначив «науковий дух» в єдності «реального» і «раціонального» в «науці як продукта людського духа». Але з цим виникає «подвійність наукової думки» і, щоб подібний дуалізм подолати, необхідно утворити єдність «суб'єктивного та об'єктивного», коли досягається з'єднання «реалістичної і раціоналістичної мови» у відповідних наукових поняттях. На цій основі треба розвивати «наукову філософію» пізнавального процесу і наукового пізнання, що не потребує понять (ненаукових) «абсолютного реалізму» та «абсолютного раціоналізму» і для «наукового мислення» відкривається можливість встановлювати наукові «закони світобудови як закони нашого духу» [3, с. 28-29]. Подібне можна здійснити методами «експериментальної трансценденції», коли можлива «об'єктна верифікація мислі» та її перетворення на наукову думку і мислення, а з використання «інструментальних» методів «емпіричної трансценденції» можна перетворити «психологію наукового духа» на відповідну «наукову культуру» в системі філософсько-наукового пізнання [3, с. 166-167]. За нашою концепцією, в такому «синтетичному» суб'єкт-об'єктному пізнанні творчий суб'єкт досягає вищих ступенів ментальної рефлексії і його психоментальні акти набувають ноосферних ознак, коли він оволодіває ноосферним типом пізнавального мислення і ноосферної раціональності». Психометрично це розвиток ментальної здібності до «випереджального відображення» (П.К. Анохін), а гносеометрично «інтенційного висвічування» майбутніх станів дійсної реальності (М. Хайдеггер). Тобто психоментальні і духовно-творчі акти в пізнавальному процесі зі стану внутрішніх «інтенційних напружень» переходять у зовнішні «проективні екстенції» з чим здійснюється «реальнісний форсайт» в номонологічних діях творчих суб'єктів («ноосферний фактор»). Вони стають здатними до пізнавального креативно-синергетичного синтезу і переодично-фазового переходу до понадвисокої і понадскладної синергореальності з більш високою вимірністю, що здатна до самоорганізації і самовпорядкування в якості синергосистеми, котра саморегулюється за «принципом максимума інформації» (Г. Хакен) [15, с. 81]. В сучасній філософії науки вона визначається в якості онтологізованої «наукової реальності» (реалогнозіс), що має власну епістесферу знань і гносеосферу пізнавальних процесів, а також відповідну номонологію ментасистемного розвитку на основі програмованих пізнавальних онтологій. Перш за все у вигляді ноосферної методології наукового пізнання, що має гносеометрику наукової реальності та відповідну до неї методологічну пізнавальну систему. В ній «знання про об'єкт пов'язано з характером засобів та операцій діяльності суб'єкта», його наукова діяльність стає провідною для «об'єктивно-істиннісного опису і роз'яснення світу», особливо при дослідженні релятивних явищ мікросвіту, що потребує переходу від «наївного реалізму» класичної раціональності до некласичної раціональності і некласичної пізнавальної методології (Н.В. Даніелян) [5, с. 150]. Надалі наукове пізнання на основі «суб'єктивації об'єкта» та наукового знання і стає домінуючим типом постнекласичної наукової раціональності. Вона зводить суб'єкта і об'єкта в «єдиний пізнавальний цикл», в котрому досягається «з'єднання об'єкта і суб'єкта пізнання» в «гуманітарній конструкції» наукової реальності. В ній наукове пізнання «перенацілюється» на «людинорозмірні об'єкти» з людською «буттєвісною проблематикою», що вирішуються тільки через закони розвитку ноосфери і загального ноосферогенезу людства. Головна проблема тут це «мистецтво управління розвитком ноосфери» у напрямі «оновлення стратегії управління розвитком людства» [5, с. 150-151]. За нашою концепцією в подібних розмислах представлений ноосферний тип наукової раціональності, що покладається в основу філософії ноо-науки, котра може ефективно розвиватись в контініум «філософсько-наукової реальності».

Філософсько-наукову реальність, в котрій започатковується ноосферне пізнання та відбувається первинна акумуляція ноосферних знань можна представити у 3-х основних аспектах: А саме: це (1) онтологічна реальність вже здійсненого, «натуралізованого» і переважно втіленого в певних наукових конструктах і технологіях наукового знання; наприклад, «нової стратегії» з онтологічної «трансформації філософських засад науки в антропометричну «відкриту раціональність» та «онтологію нової раціональності» (В.С. Стьопін) [12, с. 326, 440]. (2) Гносеологічна реальність, в котрій представлено переважно дослідне знання, науково-пізнавальні розробки, процеси наукової діяльності, пізнавальні методології наукових програм, психоментальні процеси інноваційного мислення, в тому числі і в гносеометриці ноосферного пізнання. Подібнугносеосферу науково-пізнавальних процесів можна розглядати як «гносеометричну підсистему науки», в якій безпосередньо розробляється методологія ноосферного пізнання, його логістика і номонологія та здійснюється ноосферно-номонологічне програмування пізнавальних процесів та їх технологічно-конструктивне втілення [7, с. 457, 469]; (3) «Епістемологічна реальність», як наукова реальність веріфікованих знань, що мають підтвердження через свою «онтологізацію», наявність власної гносеосфери свого розвитку (наукометричний реалогнозіс), мають предметну репрезентацію в якості епістемології науки та епістесфери ноосферно-наукових знань [8, с. 517, 542]. Пізнавальні процеси в цих трьох основних сферах філософсько-наукової реальності здійснюються через відповідний онтологічний «рух знань», що вже набули характеру «онтологічної даності» (дійсного знання), «гносеологічний рух знань», котре тільки переводиться з його онтично-потенційованого стану в дослідне, інноваційне та експериментально підтверджене знання, яке надалі приймає характер «наукового знання» і стає знанням «наукових фактів», «фактологічним знанням» при здійсненні «епістемологічного руху знань» світоглядного, філософсько-наукового і науково-класифікаційного. В сукупності та синтезисі всіх цих 3-х «рухів знань» і формується ноосферне знання в разі налагодження процесів ноосферного пізнання з наданням йому «ноопізнавальної наукометричності» при з'єднанні «суб'єктометрики» та «об'єктометрики» в єдиній «S-О матриці» ноо-координатної системи. З цим утворюється єдина ноосферно-пізнавальна ноо-реальність з суб'єкт-об'єктним сіторозумовим осягненням креативно-синергетичного контініуму як метасистемного ноо-простору, де можливий «ноосферний синтез» знань від його «згорнутих» сущих початків і сутностей до «реальнісної розгортки» (через онтосферу, гносеосферу та епістесферу) у всесвітній метакоординатний вимір» «єдиної реальності» завдяки «ноосферного руху» знань в пізнавальних процесах їх виявлення та «сушнодійсної реалізації». На рівні нашого 3-х вимірного фізичного світу це морфопредметна «об'єктива пізнання», що при суб'єкт-об'єктному з'єднанні мислення і буття в ноосферному пізнанні може набувати реальнісно вищевимірного характеру (R = 4-5) П.В. Копнін вважав, що подібну функцію розширення онтогносеологічних можливостей в пізнанні виконує наука і наукове пізнання, коли воно «переходить межі в пізнанні» та осягає «категоріальний характер знання» на рівнях і вимірах, що «раніше вважались недосяжними» [9, с. 237]. Подібне перш за все відображено в самій структурі науки: (1) основи науки, (2) закони, (3) основні поняття, (4) теорії, (5) наукові ідеї подальшого зросту знань [9, с. 497]. Головна системна якість, що забезпечується подібною структурною організацією науки з позицій творчої здатності суб'єкта пізнання (тобто суб'єктометрично) це здібність до «наукового синтезу», що в ноо-науці приймає характер ноосферно-креативного, креативно-синергетичного синтезу нових наукових знань. А суб'єкт-об'єктометрично (при переході від одиничного до загального) це перехід до системної діяльності з «виробництва знання», що в перспективі розвитку науки зобумовлює розвиток «наукового виробництва» з продукування знань на методологічних засадах організації безперервного процесу наукового пізнання. За методологією ноосферного пізнання це буде «ноосферне виробництво», що вибудовується на механізмах креативно-синергетичного синтезу ноо-знань з їх опередмеченням в ноосферних технологіях [6, с. 389, 391]. А за нашою концепцією, приведення до певної регулятивної номонології у створенні «метатеорій» та їх втілення у відповідні ноосферно-технологічні «метапраксіси» науки. У Т. Куна це вирішується шляхом «наукових революцій» і ствердження принципово нових «наукових парадигм», що означає «перервний» розвиток науки і наукового пізнання. У К. Поппера це концепція «безперервного» розвитку науки на основі неперервного зросту знань і нерозривності пізнавального процесу. У І. Лакатоса подібне здійснюється шляхом розробки дослідних програм наукового розвитку («метатеорій»), «конкуренції дослідних програм» на порівняльній основі «бінарно-ціннісних опозицій», «позитивної і негативної еврістики», «прогресу-регресу» наукових знань [10, с. 76-77]. Тому до структурної організації сучасної науки у напрямі її розвитку до ноо-науки і ноосферного пізнання треба додати принаймі ще 4 складові в якості «методологічно регулюючих компонентів». А саме: (1) регулятивна номонологія розвитку науки (з її внутрішньо детермінацією), котре реалізує ноосферно-пізнавальні процеси у напрямі номонологічно-спрямованого становлення ноонауки; (2) ноосферно-методологічний компонент розвитку науки, та його представлення в аспекті логіки зросту наукових знань і управління знаннями як науковими інноваціями [8, с. 718-719]; (3) програмоване управління наукою на основі науководослідних програм («метатеорій») та епістемологічного конструктивізму їх втілення в «метапраксісах» ноосферних технологій; подібне здійснюється за методологією «метасистемного переходу» до «універсального мислення» та створення штучних «інтелектуальних суперсистем» [16, с. 450, 455]; (4) ноосферно-наукова самоорганізація на основі створення «епістемологічних банків знань» і ноо-знань, інноваційних науково-дослідних програм (самореферентивних) і номонологічної ноонаукової методології ноосферного пізнання [8, с. 719, 721]. На цьому методологічному підгрунті формуються передумови створення єдиної ноосферно-методологічної системи наукового пізнання та використання ноосферних знань в якості суспільних сил загального ноосферогенезису соціуму та його прогресу у всіх сферах суспільної життєдіяльності.

Подібна методологічна система ноосферного пізнання будується на основі представлення в якості системи самого наукового пізнання. До неї входять наступі основні складові: суб'єкт та об'єкт пізнання, метод і науково-пізнавальна методологія, науково-дослідна діяльність, структура наукового знання, наукові результати пізнавального процесу, теорія і логіка пізнання, наукові інновації [8, с. 555-556]. Останній компонент включає і ноосферно-наукові інновації пізнавального процесу. В тому числі методологічні інновації, котрі набувають відповідного системного вираження [8, с. 716-719]. Вони додаються до структурних складових «традиційної» методологічної системи і перетворюють її на інноваційну методологічну систему. Це такі системно-методологічні означення науки, що утворюють її «тверде ядро» (І. Лакатос), а саме: мета та основні задачі наукового пізнання, наукова новизна, практичне втілення результатів, постійне оновлення наукових засобів пізнання (методів і форм), механізм розширеного відтворення наукових знань, таксонологія і розрізнення нового знання та їх науково-методологічна класифікація. До ноосферної методології як системи наукового пізнання, де ставиться за головну мету отримання ноосферних знань в процесі ноо-пізнання, треба долучити ті компоненти, що є невід'ємними в ноосферно-пізнавальному процесі і котрі були вище репрезентовані. Серед них:

(1) онтологічна типологізація ноосферно-наукового пізнання (на основі суб'єкт-об'єктної єдності мислення і буття в пізнавальному процесі);

(2) його приведення до ноосферно-номонологічного типу наукової раціональності; (3) світорозумова рефлексивність ноосферно-методологічних засад наукового пізнання (методологічна рефлексивність ноосферного пізнання); (4) регулятивно-номонологічні механізми здійснення ноосферного пізнання;(5) програмоване управління ноо-пізнавальним процесом; (6) його самоорганізація на основі науково-дослідних програм, що мають ноосферно-самореферентивний характер; (7) номонологічна зорієнтованість на отримання ноо-знань з «управління реальністю» способами регульованих ноосферно-креативних синтезів.

Виходячи з подібних методологічно-пізнавальних положень можна зафіксувати наступні основні результати проведеного дослідження. А саме: а) ноосферне «розширення» внутрішнього і зовнішнього «пізнавального контініума» науки, підвищення гносеологічної рівнєвості та онтологічної вимірності наукових знань в разі здійснення ноосферного пізнання; б) створення філософсько-наукових засад методологічної системи ноосферного пізнання та виявлення її основних структурних компонентів; в) приведення ноопізнавальних процесів до нософерно-номонолоігчного типу наукової раціональності, що дозволяє надати їм регулятивно-методологічного характеру ноосферної номонології з «управління знаннями» та забезпечити їх номонологічно-законопокладений зріст в процесі ноосферного пізнання.

Висновки. Методологія ноосферного пізнання, що розробляється на філософсько-наукових засадах безперервного зросту знань в пізнавальному процесі, не потребує створення окремих «ноосферних парадигм» в пізнання, а базується на єдності та наслідуванні наукових знань. Ноосферне пізнання здійснюється на вищих рівнях розвитку науки та утвореній науковій реальності, в котрій ноо-пізнання відбувається в разі онтогносеологічного та епістемологічного руху знань. Це потребує відповідного світорозумового осягнення світу як вищевимірної реальності, що розвивається за ноосферною номонологією суб'єкт-об'єктної єдності мислення і буття в пізнавальному процесі. Ноосферний тип наукової раціональності дозволяє подібне представити на ноонаукових засадах здійснення ноосферного пізнання у відповідній методологічній системі, в котрій розроблені метатеорії набувають конструктивного вигляду технологічних праксисів. Обговорення показало, що в цьому відношенні здійсненні розробки потребують свого використання як в подальшому розвитку «наукового виробництва» знань і технологій для суспільного прогресу, так і практичного застосування ноосферно-методологічних засад сучасної науки в освітньому процесі. Перш за все, в оновленні системи вищої освіти та її системної модернізації на основі методів ноосферного пізнання та впровадження ноо-знань у напрямі професійної підготовки молодих фахівців вищої культури і кваліфікації.

ноосферне пізнання наукові знання методологічний