Філософія Нового часу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософія Нового часу

1. Специфічні ознаки і теми філософії Нового часу. Ідея Просвітництва

Філософія Нового часу (Просвітництва) (ХVIІ- ХVIІІст.)

Особливості:

1) Автономний і творчий характер філософії.

2) Практицизм як основний орієнтир. (спрямованість на реальне життя)

3) Гносеологічний оптимізм (філософське вчення, послідовники якого визначають принципову можливість пізнання світу) і раціоналізм (погляд, який наголошує на першість і компетентність розуму в пошуках правди) (вихідна точка філософії - думаючий суб'єкт).

4) Центральне місце проблеми методу пізнання. Формування емпіризму та раціоналізму як гносеологічних напрямків.

(емпіризм - гносеологічний напрям, який намагається звести будь-які знання до фактів або даних досвіду. Принцип: все з досвіду. Основні представники: Ф.Бекон, Дж.Локк, Дж. Берклі, Д.Юм.

Раціоналізм - гносеологічний напрям, який єдиним джерелом, а також критерієм знання та пізнання визнає розум. Основні представники: Р.Декарт, Б. Паскаль, Б.Спіноза, Г.Ляйбніц)

5) Механістичний матеріалізм як домінуюча концепція пояснення картин світу. (одна із форм матеріалізму, який боровся з ідеалізмом та релігією, був прогресивним напрямом у науці і філософії)

6) Деїзм - уявлення про Бога, згідно з яким Він творить світ, спричиняє його рух і встановлює природні закони, але надалі не втручається у плин процесів.

Утвердження принципів віротерпіння і толерантності.

7) Лібералізація (пом'якшення тиску) суспільної теорії (теорії природних прав людини, суспільного договору і народного сувернітету). Загроза соціоцентризму.(концепція, відповідно до якої суспільство є більш значимим ніж індивіди, що його складають)

8) Поліментальний характер філософії (поява національних філософій)

9) Поліфонічність (різні відповіді на одні і тіж питання) та класичність (демократизм (визнання і здійснення демократії) і раціоналізм (погляд, який наголошує на першість і компетентність розуму в пошуках правди) у філософії).

10) Професіоналізація філософії. Філософія стає обов'язковим предметом викладання і дослідження в університетах.

11) ХVIІІ століття - епоха Просвітництва (антитрадиціоналізм, розум і наука проголошується головними рушіями суспільних змін). Філософська теорія раціоналізується

Провідні ідеї Просвітництва (Ідейний рух XVIII століття)

· Культ розуму й досвіду.( Найбільше цінували в людині у добу Просвітництва розум. Найвищим законом життя просвітителі вважали закон розуму)

· Культ природи, яку просвітники вважали розумною. (Просвітителі називали світ прекрасним та досконалим.)

· Віра в силу ідей, освіти й виховання.

· Визнання впливу соціального та природного середовища на формування людини.

· Переосмислення питань світобудови й суспільного ладу.

· Утвердження цінності особистості незалежно від її соціального стану та походження.

· Проголошення рівності всіх людей (усі мають однакові права на щастя й вільне життя).

· Віра в можливість виховання гармонійної людини, яка живе за законами розуму й природи. (Людину у добу Просвітництва вважали досконалою істотою)

· Утвердження великої виховної ролі літератури й мистецтва в суспільстві.

· Прагнення до загальної перебудови світу.

· Церква у добу Просвітництва втратила свою силу і вплив.

· Фізика і хімія - галузі науки доби Просвітництва, в яких було зроблено найбільше відкриттів.

2. Проблема методу пізнання у філософії Нового часу: емпіризм (Ф. Бекон, Дж. Локк) і раціоналізм (Р. Декарт, Б. Спіноза)

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання. На цій основі формуються в філософії ХVІІ ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм.

Емпіризм (від лат. досвід) - філософський напрям, який основою пізнання вважає життєвий досвід.

Раціоналізм (від лат.ratio - розум) - філософський напрям, який центральну роль у пізнанні відводить розуму, мисленню.

Першим філософом Нового часу, засновником емпіризму вважається Френсіс Бекон (1561-1626). Ф. Бекон сформулював основне завдання науки - розробку такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень. На його думку, найважливіша мета науки - приносити користь людині, удосконалювати її життя. Тільки наукове знання збільшує владу людини над природою. Знання - це сила, вважає Бекон, але справжньою силою наука стає лише тоді, коли ґрунтується на з'ясуванні істинних причин явищ природи, керується пізнанням її законів.

Ф. Бекон розрізняв два види знання: «плодоносне» та «світлоносне». Плодоносне - це таке знання, яке приносить користь, а світлоносне - це те, що збільшує можливості пізнання. Знання, на думку Ф. Бекона, повинні ґрунтуватись на фактах, і від них іти до широких узагальнень. Проте шлях до істини - процес суперечливий. І досвід може дати достовірне знання тільки тоді, коли свідомість буде звільнена від помилкових суджень («ідолів», «привидів»). Вони нагромаджені в історії пізнання, і їх треба усунути, даючи шлях новому знанню. Таких ідолів Ф. Бекон вирізняє чотири групи:

1) «ідоли роду» - перешкоди, зумовлені спільною для всіх людей природою, недосконалістю людського розуму. Вони є вродженими, позбутися їх практично неможливо, але усвідомлення їх може послабити їхній вплив;

2) «ідоли печери» - спотворення, помилки, джерелом яких є індивідуальні особливості розуму людини, тобто рівень освіти, виховання, оточення.

3) «ідоли ринку» - перешкоди, що виникають внаслідок спілкування між людьми, неправильного використання мови, некритичного ставленням до інформації, чуток та забобонів.

4) «ідоли театру» - перешкоди, породжені сліпою вірою в авторитети, старовинні традиції, хибні вчення.

Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання в науці, закликав до спирання на експеримент, на факти. Експериментальному знанню відповідає індуктивний метод пізнання, засновником якого і став Ф. Бекон.

Індуктивний метод - це такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей, коли від суджень про окремі, конкретні факти переходять до загальних суджень та висновків про них.

Свій метод Ф. Бекон пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання. Перший - це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе (абстрактний раціоналізм). Другий - шлях мурахи, що тільки збирає (в науці - це збирання голих фактів - яке уособлює однобічний емпіризм). Третій - шлях бджоли, яка переробляє нектар у мед, - так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину. Цей шлях поєднує в собі перевагу перших двох і позбавлений хиб кожного з них. Сходження від відчуттів до найбільш загальних аксіом, від емпірії до теорії здійснюється тут безперервно і поступово.

Джон Локк (1632-1704) - англійський філософ, який відіграв велику роль у розвитку теорії пізнання. Він пов'язував її з психологією, обґрунтовував залежність психіки від оточуючого середовища.

Головна особливість філософської доктрини Локка - зміщення її проблематики у бік гносеології. Він у більшій мірі, ніж інші філософи-новатори, вказував на необхідність звужування і спеціалізації знання як важливої передумови його ефективності.

Своє вчення про пізнання він починає з критики теорії Декарта «про уроджені ідеї». Локк доводить, що в розумі людини немає ніяких уроджених ідей. Всупереч Декарту він вважає, що уроджені ідеї взагалі не існують; люди народжуються з повністю чистою душею, подібно до білого паперу або до чистої дошки, яка потім заповнюється записами у процесі накопичення людиною знання і життєвого досвіду. Він вважає, що всі знання люди отримують тільки внаслідок досвіду, впливу матеріальних тіл на органи чуття.

Пізнання, згідно з Локком, є процес взаємодії людини з предметами матеріального світу. Досвід, з якого отримуємо знання, поділяється, за Локком, на внутрішній і зовнішній. Зовнішній - це досвід, який породжує ідеї внаслідок чуттєвого сприймання зовнішніх матеріальних речей і явищ; внутрішній - досвід, який спирається на переживання і спостереження самої людини. Зовнішній досвід виступає як сукупність відчуттів (жовтого, білого, гарячого, холодного тощо), внутрішній - як рефлексія (прийняття таких операцій нашого розуму, як сприймання, мислення, сумнів, віра та ін.). Однак не всі ідеї однаково адекватно відображують свій об'єкт, і залежить це від якості самого об'єкта. Тому філософ розрізняє первинні і вторинні якості.

Первинні - це ті якості, які належать самим тілам. Локк називає їх реальними якостями. До них він відносить протяжність, рух, спокій, форму, число.

До вторинних якостей належать кольори, звуки, смаки.

Локк намагався замінити віру на розум, вказуючи, що Бог створив світ, але потім не втручався в його розвиток.

Основоположником протилежного, раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт (1596-1650). Свій метод він будує на принципах раціональної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову знання. Він вважає, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Але не досить мати добрий розум, головне вміти його застосовувати, мати науково-розроблений спосіб його застосування, або метод. У своїх працях він сформулював чотири правила цього методу.

1) Починати побудову науки слід з простих і очевидних істин. Істиною є чітке і виразне знання; акт свідомості, в якому предмет дається чітко і виразно, він назвав інтуїцією. Інтуїція у Декарта постає і критерієм істини.

2) Ділити кожну складність, на яку натрапляє інтелект, на більш прості частини для подальшого її пізнання. Поділ на прості частини належить вести до появи у свідомості простих тверджень і питань, які виявляються інтелектуальною інтуїцією (аналіз).

3) Йти від простого, очевидного, до складного, неочевидного, тобто починати пізнання з предметів найпростіших і легко пізнаваних, підніматися, як по сходинках, до пізнання найскладніших (синтез).

4) Під час цих операцій на кожному етапі брати до уваги всю повноту висновків, не допускати пропусків у логічних ланцюгах міркувань.

Викладені ним правила лягли в основу характеристики будь-якого наукового пізнання.

Заслуговує на увагу вчення Декарта про вроджені ідеї. Він вважав, що деякі поняття і судження є вродженими, а інтуїція усвідомлює істинність цих понять і суджень. Вроджені ідеї дають нам знання, а інтуїція забезпечує усвідомлення цього знання та його істинності. До вроджених ідей Декарт відніс: ідею Бога, як істоти найдосконалішої, існування понять числа, тривалості, тілесності, структури тіл, фактів, свідомості, свободи волі.

На думку Декарта, ми можемо заперечувати все, що ми знаємо, хоча б тому, що стихійно набуті знання є непевними та неповними і викликають сумнів. Декарт пояснює це так: я можу сумніватись у всьому, проте не в тому, що я сумніваюсь, а коли я сумніваюсь, я мислю. Звідси випливає його знаменита фраза: «Я мислю, отже я існую». Якщо мислення - це діяльність, то є щось, що здійснює цю дію.

У творах Декарта розглядається ідея Бога. Він вважає, що Бог виступає гарантом існування світу, його пізнання. Отже, Бог виступає надійним джерелом «природного світла», тільки Бог у змозі вселити в душі людей як істот недосконалих думку про існування найбільш досконалої істоти.

Видатним представником європейського раціоналізму XVII ст. був Бенедикт Спіноза. Нідерландський філософ відчув на собі великий влив філософії Декарта, але не сприйняв його дуалізму.

Спіноза вчив, що існує лише одна субстанція - природа. Подолавши дуалістичні уявлення про протяжну і мислячу субстанції, оголосив протяжність і мислення атрибутами єдиної субстанції. Атрибут - це суттєва, невід'ємна властивість предмета або явища, без якої вони не можуть існувати і мислити. Спіноза під атрибутом розуміє те, в чому виражається сутність субстанції.

Субстанція - причина самої себе. Спіноза заперечує існування надприродного, ототожнює Бога з природою, стоїть на позиціях пантеїзму. Природа існує вічно, не має кінця, вона є причина і наслідок, сутність і явище. Природа, субстанція, матерія і Бог становлять, згідно зі Спінозою, нерозривну єдність.

У теорії пізнання Спіноза розвиває раціоналізм. Чуттєве пізнання з його точки зору дає поверхове знання, вірні знання ми отримуємо лише за допомогою розуму. Найвищою формою пізнання Спіноза вважав інтуїцію, тобто таке пізнання, яке дозволяє людині чітко і виразно пізнавати речі і явища. Критерієм істини є чіткість.

У праці «Богословсько-політичний трактат» Спіноза піддав критиці книги Старого Заповіту, започаткувавши наукову критику Біблії та вказавши на численні суперечності, які існують в ній.

У філософських працях Спіноза вирішує проблему свободи. Свобода, згідно із Спінозою, є пізнана необхідність. Свобода притаманна лише субстанції (Богу). Щодо людини, то вона лише «частинка» природи і тому є скоріше річ «примушувана», ніж «вільна».

Для вчення Спінози про природу і людську діяльність характерним є:

· По-перше, заперечення теології;

· по-друге, механічний детермінізм (однозначний зв'язок причини і дії, усунення випадковості),

· по-третє, фаталізм - «Речі не могли бути утворені Богом ніяким іншим чином і ні в якому іншому порядку, ніж утворені».

3. Лібералізація суспільної теорії в епоху Просвітництва. Концепції природних прав людини і суспільного договору (Т. Гобс, Дж. Локк, Ш.Л. Монтеск'є, Ж.Ж. Руссо)

філософія просвітництво кант раціоналізм

Томас Гоббс і його теорія суспільного договору

Томас Гоббс, англійський філософ XVII століття, у своєму відомому трактаті "Левіфіан, або матерія, форма і влада держави, церковного і громадянського" вперше, виклав теорію суспільного договору у визначеній, чіткій і раціональній (тобто ґрунтується на аргументах розуму) формі.

На думку Гоббса, появі держави передує так називане природний стан, стан абсолютної, нічим необмеженої свободи людей, рівних у своїх правах і можливостях. Люди рівні між собою і в бажанні панувати, володіти тими самими правами. Тому природний стан для Гоббса є в повному розумінні "стан війни всіх проти всіх".

Абсолютна воля людини - прагнення до анархії, хаосу, безперервна боротьба, в якій виправдується й убивство людини людиною.

У цій ситуації природним і необхідним виходом стає обмеження, приборкання абсолютної волі кожного в ім'я блага і порядку всіх. Люди повинні взаємно обмежити свою волю щоб існувати в стані суспільного миру. Вони домовляються між собою про це обмеження. Це взаємне самообмеження називається суспільним договором.

Обмежуючи свою природну волю, люди разом з тим передають повноваження по підтримці порядку і нагляду за дотриманням договору тій чи іншій групі або окремій людині. Так виникає держава, влада якої суверенна, тобто незалежна ні від яких зовнішніх чи внутрішніх сил. Влада держави, за переконанням Гоббса, повинна бути абсолютною, держава вправі в інтересах суспільства в цілому застосовувати будь-які примусові заходи до своїх громадян. Тому ідеалом держави для Гоббса була абсолютна монархія, необмежена влада по відношенню до суспільства.

Джон Локк про суспільний договір

Дещо інші погляди мав англійський мислитель XVII ст. Дж. Локк.

У роботі "Два трактати про державне правління" він висуває інший погляд на первісний, природний стан людини. На відміну від Гоббса з його тезою про "війну всіх проти всіх", Локк вважає первісну абсолютну волю людей не джерелом боротьби, а вираженням їх природної рівності і готовності слідувати розумним природним законам.

Ця природна готовність людей приводить їх до усвідомлення того, що в інтересах загального блага необхідно, зберігши свободу, частину функції віддати уряду, що покликаний забезпечити подальший розвиток суспільства. Так досягається суспільний договір між людьми, так виникає держава.

Основна мета держави - захист природних прав людей, прав на життя, свободу і власність. Легко помітити, що Локк істотно відходить від теорії Гоббса. Гоббс підкреслював абсолютну владу держави над суспільством і людьми. Локк акцентує увагу на інше: люди віддають державі лише частину своєї природної свободи. Держава зобов'язана захищати їх природні права на власність, життя, волю. Чим більше прав у людини, тим ширше коло її обов'язків перед суспільством. Держава при цьому не володіє абсолютною довільною владою.

Суспільний договір припускає, на думку Локка, і відповідальність держави перед громадянами. Якщо держава не виконує свого обов'язку перед людьми, якщо вона порушує природні свободи - люди вправі боротись проти такої держави.

Локка часто називають у числі основних теоретиків демократичного державного устрою. Його ідеал - англійська конституційна монархія, в якій втілена рівновага інтересів особи і держави.

Погляди Локка знайшли своє вираження в "Декларації незалежності США" в "Декларації прав людину і громадянина" у Франції.

Теорія суспільного договору в системі поглядів Ж. -Ж. Руссо

Концепцію "суспільного договору" як формулу об'єднання людей у "громадянське суспільство" та державу демократичного типу розробив французький просвітитель Жан-Жак Руссо, виклавши її у працях: "Міркування про науки і мистецтва.., ", "Про суспільну угоду, або Принципи політичного права" та ін.

Руссо вважав, що люди в природному («додержавному») стані володіють природженими правами і свободами. Потім ради світу і благополуччя полягає суспільний договір між кожним членом суспільства і створюваною державою. Люди передають частку своїх прав державної влади і беруть зобов'язання підкорятися їй, а держава зобов'язалася охороняти невідчужувані права людини (право власності, свободу, безпеку). Угода людей, по думці Руссо, - основа законної влади. В результаті кожен договірний стає одним з учасників цієї волі. Суверенітет належить народові в цілому, а правителі -- це уповноважені народу, зобов'язані звітувати перед ним і змінювані по його волі. Руссо вважав, що діяльність правителів (держави) не може суперечити справжнім інтересам суспільства. Якщо держава перестає слідувати спільній волі і виконувати свої моральні зобов'язання, воно втрачає етичну основу свого існування. Забезпечення цієї етичної опори влади Руссо покладав на так звану «цивільну релігію», покликану об'єднати громадян на основі віри в Бога, в безсмертя душі, в невідворотність покарання пороку і торжества чесноти. Дані ідеї Руссо виклав в найвідомішій своїй роботі -- «О суспільному договорі, або Принципи політичного права» (1762).

Слідуючи теорії Руссо, держава - це суб'єкт, утворений волею людей, тобто воля людей - первинна, держава, - похідне від цієї волі, повторно. Таким чином, держава це створення людей і воно (держава) могло б бути таким, яким його хотіли б бачити люди (громадяни). Проте цей вивід не пояснює, чому все без виключення держави, що виникли як в давнину (наприклад, античні поліси), або найсучасніші (Косово, Чорногорія), не відповідають тим вимогам, які пред'являлися до держави як до суспільства «загального благоденствування». Напрошується єдиний вивід: люди ніколи не зможуть домовитися, а вірніше, поділити владу і матеріальні блага так, щоб всі залишилися задоволені.

Монтеск'є

Основу вчення становить теорія суспільного договору, в цілому яка складається з вчення про походження і сутність держави. Монтеск'є вважав, що держава виникла історично, на певному етапі розвитку суспільства. За Монтеск'є природнє становище -- це мирне життя людей в сім'ї. Ворожість між людьми виникає на більш пізньому етапі розвитку суспільства. Першим природнім законом він вважав закон миру. Суспільство неминуче зруйнується, якщо йому не буде притаманна справедливість. Саме тому теоретик наголошує на тому, що вираження волі всіх членів суспільства є необхідною умовою його існування. Вперше Монтеск'є розрізняє суспільство і державу, що до нього багатьма вченими та теоретиками прирівнювалось. Монтеск'є визначає державу як пізніший елемент історичного розвитку людства, існуванню держави передували природній стан людей, сім'я, суспільство героїчних часів, а також спільноти людей у боротьбі один з одним. Державі необхідно зґявлятися саме тоді коли війну, яка виникла в людському суспільстві, не можливо зупинити без насильства.

Основна мета держави -- вгамувати суперечності, що виникають між людьми в суспільстві, і спрямувати їх у річище правової форми розв'язання спорів між приватними особами, використовуючи спільну силу лише в тих випадках, коли окремі індивіди не бажають коритися встановленому правопорядку. Незважаючи на те, що держава виникає із стану війни, передумовою утворення держави є згода всіх людей стати її громадянами. Суспільний договір, за концепцією Монтеск'є, є не угодою, а лише передачею народом влади правителям, при цьому народ тільки делегує свою владу. Він може без згоди правителів змінити форму правління, якщо правителі зловживають одержаною владою і правлять тиранічно.

Нового тлумачення у вченні філософа знаходить і суспільний договір між народом та правителем. В розуміння Монтеск'є суспільний договір представляє собою не згоду, а наділення правителя владою народу, де народ лиш делегує свою владу. Згода між народом та державою -- це акт прийняття основних законів держави, які відносяться не до приватного, а до публічного права. Філософ, наголошує, що порушення таких законів дає право народу на повстання проти свавілля правителя.

4. І. Кант і його внесок у розв'язання філософських проблем

Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант. Народився, вчився і працював у Кенігсберзі, де був доцентом, а потім професором університету. У філософській творчості виділяються два періоди: перший «докритичний» -- до 70-х років. Традиційно розробляє проблеми буття, філософії природи, релігії, етики, логіки, а також природознавства. У другий період «критичний» -- основне завдання філософії починає вбачати у критиці розуму та інших пізнавальних здібностей людини. Тому філософія одержала назву критичний або трансцендентальний ідеалізм.

Вчення Іммануїла Канта викладено у трьох трактатах: «Критика чистого розуму» (вчення про пізнання), «Критика практичного розуму» (проблеми етики), «Критика здатності судження» (естетика та вчення про цілеспрямованість у природі). Відокремивши явища («речі для нас») від «речей у собі», які, за Іммануїлом Кантом, не подаються у досвіді, а доводиться, що речі самі собою пізнати не можна, що пізнаються лише явища чи ті засоби, якими впливають на органи чуттів. Зроблено висновок про принципову непізнаність світу як такого (агностицизм). Щось невідоме, річ у собі, впливає на органи чуття людини і викликає відчуття.

Тут чітко проявляється матеріалізм, але далі ідеалізм та агностицизм. Відчуття, які виникли, упорядковуються за допомогою апріорних (тобто переддосвідних та необхідних) форм чуттєвості -- простору та часу. Розміщуючись один за одним, відчуття складають предмети сприйняття. Але сприйняття має особистий, суб'єктивний характер. Для того щоб перетворитися на досвід, тобто щось об'єктивне та загально значуще, необхідна участь іншої пізнавальної здатності -- розуму, який виконує функції підведення чуттєвих почуттів під загальні поняття (які теж, за Кантом, апріорні). Розум, отже, сам створює предмет з апріорними формами мислення. Тому пізнаємо те, що самі створили. Але розум -- це ще не вища пізнавальна здатність, не вистачає мети, тобто стимулу, який би керував ним. Такою рушійною силою пізнання є розум, який дає щось безумовне у вигляді ідей.

Ідеї -- це уявлення про мету, до якої прагне розум. Але ідеї не тотожні реальним предметам. Коли розум звертається до ідеї світу, то зустрічається із суперечностями, які не можна вирішити, так званими антиноміями, яких Іммануїл Кант виділяє чотири: перша -- світ має кінець у просторі та часі і світ безмежний у просторі та часі; друга -- усе у світі просте та неподільне, усе у світі складне та поділяється; третя -- у світі існує свобода, у світі немає свободи, усе відбувається внаслідок необхідності; четверта -- існує Бог як першопричина світу, не існує ніякої першопричини світу, тобто Бога. Отже, робить висновок Іммануїл Кант, розумове пізнання світу також неможливе. Тому пізнаємо лише явища, а не «речі у собі». Особисто Іммануїл Кант вважав, що у такому обмеженні людського розуму нема ніякої трагедії. Те, що втрачає теорія пізнання, виграє віра. Релігія перетворюється на предмет віри, а не науки, і ця віра необхідна. Хоча Іммануїл Кант і прийшов до агностицизму, який критикували і противники, і прихильники філософа, все ж глибоко та влучно розкрив механізм та труднощі процесу пізнання.

Сучасна наука дійшла висновку про принципову неможливість усунути суб'єкт пізнання з процесу пізнання, про що, по суті, й говорив Іммануїл Кант. Але звідси не випливає, що між «речами у собі» та «речами для нас» існує нездоланна межа. Вже Георг Гегель обґрунтував наявність між ними нерозривного зв'язку: «явище суттєве, а суть є». Пізнаючи явища, пізнаємо й певні якості «речей у собі», інакше не мали б змоги узгоджено, цілеспрямовано діяти, досягати запланованої мети. Процес пізнання, безумовно, безмежний, але з такого твердження можливий й інший висновок -- світ можна пізнати, але існують речі, які ще не пізнали, істина відносна, але має у собі й момент істини абсолютної.

Суттєвий внесок зробив Іммануїл Кант в розвиток етики, показав, що зрозуміти природу моральних норм та цінностей неможливо виходячи лише з емпіричного чуттєвого досвіду. Відомо, що досвід відкриває не тільки перемогу моральності, а й аморальності, що дуже образно висловлено у рядках Йоганна Гете: «Чому під ношею Хреста весь у крові стелиться правий? Чому неправого стрічають завжди і з почестю, і з славою?». Та звідси Іммануїл Кант теж зробив не безумовні висновки: відніс мораль до сфери надприродного, інакше людина буде морально безвідповідальною (тому що у природній сфері панує необхідність і немає місця свободі); якщо Бога немає, то з необхідністю Бог має стати вигаданим, інакше мораль буде аморальною (тому що аморально вимагати від людини моральних дій, якщо суперечать всьому устрою суспільного життя і немає ніякої надії на потойбічну відплату); якщо моральні почуття суперечать моральному обов'язку, то слід віддавати перевагу обов'язку, звідси відомий заклик «в ім'я людини, але не для реальної людини». Такий висновок Іммануїла Канта зазнав найбільшої критики, бо безпосередньо вів до морального формалізму. Формалізм в етиці неприпустимий.

Заслуга Іммануїла Канта в тому, що ним вперше розглянуто пізнання не як споглядання, а як діяльність, що проходить за власними законами. Розкрив взаємозв'язок чуттєвого та раціонального у пізнанні. Відчуття без понять -- сліпі, а поняття без почуттів -- порожні. Відкрито та описано сходинки й рівні мислення: розсудок та розум, показано, що розум, по суті, діалектичний, хоча властива суперечливість лише розуму, а не самій дійсності. Іммануїл Кант обґрунтував самоцінність людини -- ні за яких обставин людина не може виступати засобом, а лише метою. Виділив як найважливішу характеристику особи -- її автономність, тобто свободу та самозаконність (здатність та потребу підкорятися вільно обраним моральним законам). Філософія Іммануїла Канта стала своєрідним вихідним пунктом, на ґрунті та в полеміці з яким відбувався дальший розвиток німецької класичної філософії. Саме в полеміці з Іммануїлом Кантом сформувались філософські концепції Йоганна Фіхте, Йоганна Шеллінга.

Размещено на Allbest.ru