Герменевтика ніцшеанства: аналітика розмаїття інтепретацій філософії Фридриха Ніцше крізь призму еволюції ідей Ернста Юнґера

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

ГЕРМЕНЕВТИКА НІЦШЕАНСТВА: АНАЛІТИКА РОЗМАЇТТЯ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ ФІЛОСОФІЇ ФРИДРИХА НІЦШЕ КРІЗЬ ПРИЗМУ ЕВОЛЮЦІЇ ІДЕЙ ЕРНСТА ЮНҐЕРА

Богдан ПЕРЕДРІЙ, магістр філософії

Львів

Анотація

Сутність ніцшеанства як філософського вчення ніколи не характеризувалася певною сталістю чи визначеністю. Натомість «непрямі послідовники» та інтерпретатори філософії Фридриха Ніцше (позаяк прямих послідовників чи певної школи у цього мислителя не було) вдавалися до розмаїтого тлумачення його концептів. З огляду на це, герменевтичний аспект дослідження не лише текстів Ніцше, але і його інтерпретаторів, надає нам змогу по-новому поглянути на прихований потенціал концептів німецького філософа.

У цій розвідці ми прагнемо зосередитись на пошуках ніцшеанських коренів у творчій спадщині Ернста Юнґера, простеживши перетворення його ідей впродовж інтелектуального шляху автора та вказавши, наскільки описані нами переконання корелюють із думками самого Фридриха Ніцше та у чому проявляється їхня відмінність.

Як точку відліку будь-якого дослідження інтерпретацій філософії Ніцше автор виокремлює ту низку концептів німецького філософа, що перебуває на вістрі різнотлумачення. До таких центральних понять у статті відносяться уявлення про «аполонійне» та «діонісійне» начала (первні), антропологічну ідею «Надлюдини» та пов'язану між собою метафізичну тріаду «волі до влади», «переоцінки всіх цінностей» та «вічного повернення».

Окрім того, одним із провідних мотивів ХХ сторіччя, який можна простежити у спробі прочитати ніцшеанські ідеї, постулюється їхнє розташування на стикові філософських та політично-ідеологічних концептів. Аналізуючи ж своєрідний герменевтичний конфлікт ніцшеанської філософії, ґрунтований на цьому феноменові, автор звертається до ранніх спроб зрозуміти та реалізувати ідеї німецького мислителя, що їх здійснювали безпосередньо у Німеччині. Цей контекст пов'язується у статті з формуванням засад консервативної революції та постаттю Ернста Юнґера, позаяк інтерпретацію цього мислителя певною мірою можна вважати однією з перших та, безсумнівно, найбільш резонансною.

Ключові слова: Ніцше, Юнґер, Надлюдина, Воля до влади, тотальна мобілізація, Робітник, ніцшеанство, герменевтика, інтерпретація.

Annotation

юнґер ніцшеанський філософія герменевтичний

Ivan Franko National University of Lviv, Lviv

THE HERMENEUTICS OF NIETZSCHEANISM: AN ANALYSIS OF THE DIVERSITY OF INTERPRETATIONS OF FRIEDRICH NIETZSCHE'S PHILOSOPHY THROUGH THE PRISM OF THE EVOLUTION OF ERNST JЬNGER'S IDEAS

The essence of Nietzscheanism as a philosophical doctrine has never been characterized by a definite consistency or certainty. Instead “indirect followers” and interpreters of Friedrich Nietzsche's philosophy (since this thinker did not have direct followers or a particular school) resorted to a variety of interpretations of his concepts. Considering that, the hermeneutic aspect of the study not only of Nietzsche's texts, but also of his interpreters allows us to look at the hidden potential of the concepts of the German philosopher from a new point of view.

In this research, we seek to focus on looking for Nietzschean roots in Ernst Jьnger's creative legacy, tracing the transformation of his ideas along the author's intellectual path and showing how those ideas correlate with those of Friedrich Nietzsche himself and how they differ.

As a reference point for any study of interpretations of Nietzsche's philosophy, the author singles out many German philosopher concepts at the edge of various interpretations. Such central concepts in the article include the idea of “Apollonian” and “Dionysian” principles (the first), the anthropological idea of “Overhuman” (Ьbermensch) and the interrelated metaphysical triad of “will to power”, “reevaluation of all values”, and “eternal retur”.

In addition, one of the leading motives of the 20th century, which can be traced to an attempt to read Nietzschean ideas, postulates their location at the junction of philosophical and political-ideological concepts. Analyzing the peculiar hermeneutic conflict of Nietzschean philosophy based on this phenomenon, the author turns to early attempts to understand and implement the ideas of the German thinker, which were carried out directly in Germany. This context is connected in the article with the formation of the foundations of the conservative revolution and the figure of Ernst Jьnger since the interpretation of this thinker, to some extent, can be considered one of the first and, undoubtedly, the most resonant.

In the course of the research, the author turns to Nietzsche's original texts, forming a kind of hermeneutic circle of the author and interpreters, interpreters and the interpreted, ultimately obtaining in this system the opportunity for a thorough and as independent as possible analysis of the original ideas, counting on the probability of reducing the error of one's interpretation due to paying attention to the entire interpretive field texts The considered ideas of Ernst Jьnger demonstrate this thesis, expanding the contextual field of the Nietzschean Ьbermensch and the metaphysics of the Will to Power and giving these concepts in an interpreted form a particular social dimension along with the philosophical one, which provides a new context for the interpretation of the ideas of Friedrich Nietzsche.

Keywords: Nietzsche, Jьnger, Ьbermensch, Will to Power, Total Mobilisation, The Worker, Nietzscheanism, Hermeneutics, Interpretation.

Виклад основного матеріалу

Спадщина Фридриха Ніцше водночас і стала поворотним моментом для філософії ХІХ сторіччя, пропонуючи певною мірою новий погляд на неї, який сповна можна назвати відродженням античного досократівського духу філософії в лоні модерної європейської думки, і не набула своєї повноти, адже залишилася радше незавершеним проектом. Цьому станові незавершеності посприяв збіг воєдино низки чинників: це і суб'єктивні (стосовно Ніцше) обставини, пов'язані з погіршенням стану здоров'я у найбільш плідний період та подальшою смертю; і обставини, що цікавлять нас як дослідників, а саме відсутність традиції чи школи ніцшеанства, яка могла б розвинути центральні концепти філософії німецького мислителя. Внаслідок цього мислителі, які вже у ХХ сторіччі опрацьовували надбання Ніцше, стикалися з потребою систематизувати та інтерпретувати його філософію, таким чином утворюючи певну єдність, яка продовжувала свій органічний розвиток у філософії цих «непрямих послідовників ніцшеанства».

Як точку відліку будь-якого дослідження інтерпретацій філософії Ніцше варто насамперед виокремити ту низку концептів німецького філософа, що перебуває на вістрі різнотлумачення. До таких центральних понять варто відносити уявлення про «аполонійне» та «діонісійне» начала (первні), антропологічну ідею «Надлюдини» та пов'язану між собою метафізичну тріаду «волі до влади», «переоцінки всіх цінностей» та «вічного повернення».

Разом із зазначеним вище, одним із провідних мотивів ХХ сторіччя, який ми можемо простежити у спробі прочитати ніцшеанські ідеї, є їх розташування на стикові філософських та політично-ідеологічних концептів. Аналізуючи ж своєрідний герменевтичний конфлікт ніцшеанської філософії, ґрунтований на цьому феноменові, нам варто звернутися до ранніх спроб зрозуміти та реалізувати ідеї німецького мислителя, що їх здійснювали безпосередньо у Німеччині. Цей контекст нам варто пов'язати з формуванням засад консервативної революції та постаттю Ернста Юнґера, позаяк інтерпретацію цього мислителя певною мірою можна вважати однією з перших та, безсумнівно, найбільш резонансною.

Беручись до аналітики ідей Ернста Юнґера, нам перш за все варто виокремити умовну періодику у спадщині цього мислителя, яка водночас матиме й певну герменевтичну цінність. Можемо розглядати ранній період, часово обмежений від років Першої світової до орієнтовно 1942--1943 років, коли Юнґер постає як своєрідний поет героїзму, філософ «Робітника» й «Тотальної мобілізації», та пізній період -- орієнтовно починаючи з 1945 року, коли Юнґера дедалі більше цікавитиме питання техніки (особливо в контексті її майбутнього впливу) та базовими стануть ідеї «Відходу до лісу» та концепт «Анарха». Проте обидва ці періоди логічно зв'язані та переходять один в одного, а постійним незримим супровідником розвитку ідей Юнґера є Фридрих Ніцше, до якого Ернст часто апелює прямими чи непрямими повідомленнями у своїх текстах. Тепер перед нами постає завдання оглянути базові ідеї Юнґера у контексті їхньої взаємозалежності з ніцшеанством та надати оцінку цьому інтелектуально-філософському феноменові.

Перш за все нам варто вказати на стиль письма, що його використовує Ернст Юнґер -- у творах автора ми зустрічаємо поєднання есеїстики та метафоричної мови з порушенням філософських проблем. Певною мірою, твори цього мислителя наштовхують нас на ту ж герменевтичну проблему, що й праці самого Ніцше -- афористична стилістика додатково викликає гостру потребу тлумачення та ускладнює його процес потребою пильності до контексту.

Головною проблемою мислення Юнґера є тема нігілізму -- понад те, він вважає себе нігілістом у його ніцшеанському прояві людини, що бореться супроти нігілістичного духу. Дослідники Юнґера посилаються на те, що його цікавить тема «активного» нігілізму у тому контексті, в якому Ніцше виокремлює пасивний та активний нігілізм: «якщо пасивний нігілізм є ознакою втоми й капітуляції духу, готового «по-буддистськи» відмовитися від бажань через страждання, які вони приносять, загальний стан зневіри й скепсису, зумовлений падінням життєвих сил, то активний нігілізм, навпаки, є великим «Так» життю в усіх його проявах, ознакою переростання старих і вже надто дрібних ідеалів, максимум віталізму й воля до творчого руйнування, що розчищає простір для нового» [Семеняка, 2021]. Тож, відповідно, Юнґер шукає шлях цього «переростання» попередньої доби і вбачає його у техніці, а якщо точніше -- бойовій техніці. Досвід Першої світової у цьому випадку є каталізатором героїчного світогляду та уже згаданого «творчого руйнування» задля розкриття чогось нового. Творами, що найповніше втілюють цей світогляд Юнґера, є праці «Вогонь і рух (математика війни)», «Тотальна мобілізація», «Робітник. Панування та ґештальт» та «Про біль». Їхня наскрізна тема -- зміна людини задля освоєння нового технічного виміру, й нам очевидні паралелі зі спробою пошуку шляху до Надлюдини, шляху подолання застарілого типу людського існування, зокрема в межах теми війни. Постання згаданої Надлюдини у полум'ї війни, на зламі часів і за умов «укорінення в землі» більшої частини люду («укорінення» тут ми можемо розуміти як метафорично, так і буквально у зв'язку зі світовими війнами) корелює з настановою ніцшеанського Заратустри: «Я навчаю про Надлюдину. Людина -- це те, що варто перевершити. Що ви зробили, щоб перевершити її?.. Надлюдина -- сенс землі. Нехай ваша воля мовить: Надлюдина буде сенсом землі!» [Nietzsche, 1997: S. 6]. Тобто ми можемо тлумачити пошук Надлюдини у горні вогню та техніки як утілення «сенсу землі», як утілення подолання метафізичного на користь механічного. Коли ми уважно вчитуємося у згадані тексти Юнґера, то знаходимо ніцшеанські моделі мислення навіть там, де, здавалось би, годі їх очікувати.

Візьмемо, до прикладу, «Вогонь і рух (математика війни)» -- твір за своєю формою та проблематикою є невеличким есеєм на тему зміни духу війни під час Першої світової. Проте саме структура зміни цього духу, яку вимальовує перед нами Юнґер, має характер ніцшеанської перспективи. Не в останню чергу нам треба звернути увагу на метафорику вогню -- цей образ є чи не одним із найчастіше використовуваних описів війни, проґресу та змін, що спіткали Європу на початку ХХ сторіччя. Водночас полум'яна метафорика, метафорика динаміту -- це те, що ми зустрінемо й у Ніцше як характеристику його філософії порівняно з духом доби кінця ХІХ сторіччя.

Виходячи з цього, бачимо, що початок ХХ сторіччя -- це свого роду втілення тієї кризи, про яку писав і від якої застерігав Ніцше. Доба приходу та панування техніки -- це водночас доба смерті Бога: кожен крок людини та людства назустріч техніці на початку ХХ сторіччя -- це удари один за одним, що руйнують стару культуру та наближають Ніщо, нігілістичну духовну пустку, яка покликом своїм приведе Надлюдину у цей світ. Саме тут постає філософське питання про те, як варто зустріти цей онтологічний наступ. Відповідь молодого Юнґера -- сказати йому «Так» та шукати спосіб ствердити цю нову онтологію. Цей контекст онтології у війні або ж онтології війни ми можемо прочитати у Ернста як натяк на модель «переоцінки всіх цінностей», що відбувається у такий доволі радикальний спосіб. Зокрема, у «Вогні і русі» ми подибуємо уривок, в якому Юнґер характеризує темпоральну структуру Світової війни: «У ній можна вирізнити три періоди. Під час першого періоду марно шукати вихід у русі старого ґатунку. Другий позначався абсолютним пануванням вогню. У третьому окреслилися прагнення відновити рух уже новими методами. Ці три періоди не слідували один за одним у часі, а радше, хоча і відрізнялися за змістом, поєднувалися у різноманітних відтінках» [Юнгер, 2020: с. 227]. Слушно зазначити, що початок наведеного нами уривку доволі схожий на геґелівську тріаду із «тезою-антитезою-синтезом», проте уточнення про відсутність чіткої історичної темпоральності наближає цю думку до ідеї ніцшеанської переоцінки з її тотальністю та хаотичністю, а також руйнівним потенціалом.

З іншого боку, Юнґер доволі специфічними способами намагається надати нового смислу ніцшеанському баченню віталізму. Знаходимо два уривки: «війна є найнебезпечнішим полем для експерименту, адже тут доля (порівняйте з ніцшеанською amor fati як супутницею приходу «переоцінки всіх цінностей». -- Б.П.) вливається у життя потужніше, ніж будь-де, та надає кожному кроку вирішального та неповторного значення» [Юнгер, 2020б: с. 225] та «війна не є станом, який повністю підпорядкований власним законам, натомість вона є радше іншим боком життя, який рідко проступає на його поверхню і все ж тісно пов'язаний із ним. Як війна є вираженням не просто частини життя, а всього життя у його повній силі, так і саме життя по суті має цілковито войовничу природу» [Юнгер, 2020б: с. 226], -- обидва ці фраґменти вказують нам, наскільки те збурення життя, що виникає внаслідок втручання у нього війни, має характер своєрідного «розкриття внутрішньої потуги життя», що в свою чергу й розкриває віталістичне визначення саме по собі й може бути прочитаним як ніцшеанський віталізм, за умови, що ми припустимо оптику, в якій війна тією мірою є виявом життя, якою життя є виявом єдності впорядкованих (космічних) та хаотичних елементів. Водночас ця діада війни та життя як порядку та хаосу слушно може бути далеким успадкуванням ніцшеанського поділу на аполонійне та діонісійне начала, що пояснює підставу для уявлення про єдність та взаємозумовленість життя та війни. Зрештою, нам не варто розглядати ці думки Юнґера у суто фізикалістській чи технологічній площині. Передусім мислення Юнґера метафізично зумовлене, але, знову ж таки, у контексті радше ніцшеанської метафізики природи й духу, ніж у більш «класичних» розуміннях цієї дисципліни. Висновок із цього невеличкого есея лише підкреслює наші міркування: «Світова війна є віддзеркаленням нашого життя загалом -- духу, який стоїть за технікою, тут також вдалося зруйнувати старі зв'язки, натомість побудова нового порядку, який відповідав би своїм засобам, поки що залишається на стадії експерименту» [Юнгер, 2020б: с. 233], -- якщо ми спробуємо провести паралель із ніцшеанським перетворенням Духу, то зможемо припустити, що Юнґер вказує на панування Духу Лева, що передує приходові Духу Дитини з новими цінностями.

Цю перспективу прочитання переоцінки всіх цінностей у творчості Юнґера безпосередньо має супроводжувати один із двох найбільш вагомих концептів «раннього» періоду, в якому схоплено водночас і політичний, і духовно-онтологічний виміри -- поняття «тотальної мобілізації». Цю ідею розкрито в однойменній праці «Тотальна мобілізація», де перед нами розгорнута спроба зрозуміти сутність «проґресу», теоретично осмислити наслідки Першої світової, а також віднайти ті зміни, на які вказала згадана сторінка історії. Сама праця починається з референції до героїчного духу: «Це суперечить героїчному духові -- шукати образ війни у просторі, який залежить від людських вчинків» [Юнгер, 2020в: с. 235], що одразу навертає нас до ніцшеанського стилю проглядати життя через втілення Духу та закладає підвалини спроби підвести нас до нового прочитання «волі до влади». Отже, Юнґер підкреслює, що, з одного боку, Світова війна та світові революції, що її супроводжували, -- це втілення та наслідок проґресу, але одразу ж обмежує розуміння цього «практичного» чи «якісного» проґресу актами метафізичного сприйняття: «лише сила релігійного ґатунку, лише віра могла бути настільки відважною, аби поширити на вічність перспективу практичності. І навряд чи хтось міг би заперечити також, що проґрес був народною релігією ХІХ сторіччя -- єдиною, якій поталанило зі справжнім авторитетом та некритичною вірою» [Юнгер, 2020в: с. 237]. Беззаперечним наслідком такої «віри в проґрес» Юнґер убачає перехід до війни нового ґатунку, й вона, на його думку, декларує нові правила свого сприйняття -- принцип тотальної мобілізації, а не загальної чи часткової, як те було заведено раніше. Цей процес для Юнґера пов'язаний із політичним контекстом, а саме занепадом монархії та активним розвитком нових форм політичної реалізації (лібералізм, соціалізм, націоналізм тощо). Внаслідок цих змін насамперед спільного духу, а потім і соціуму, відбувається зміна цінностей та разом із тим ідеї ремесел, серед яких і ремесло війни: «Зокрема разом зі зниженням станів та урізанням привілеїв аристократії зникає і поняття військової касти; боронити свій край зі зброєю в руках -- це більше не обов'язок і не прероґатива виключно професійних солдатів, натомість це стало завданням усіх здатних тримати зброю» [Юнгер, 2020в: с. 239]. Тобто тут з максимальною об'єктивністю німецький мислитель підкреслює кризу тогочасної європейської ідентичності та активне просування тенденції до розвитку масовості. Цим він продовжує тотожну думку, що знаходимо у працях Ніцше -- критика приходу масової людини. У контексті цього дослідники зазначають, що «ніцшеанська соціофізіологія забороняє абстраґувати нашу здатність до розумування від нашого афективного, втіленого існування. Держава не лише навчила та інкорпорувала нам наші «досвід і судження»; але й наші афекти та спонуки» [Siemens, 2006: р. 440], що вказує, наскільки мотив нової політики, що поставала наприкінці ХІХ -- на початку ХХ сторіччя, йде врозріз із ніцшеанською думкою й чому Юнґерова спроба критики цього явища з перспективи воїнства доповнює цю ідею. Водночас єдиним способом упоратися з цим процесом для Юнґера є ідея тотальної мобілізації -- акту, завданням якого є втілити необхідність «озброїтися до найпотаємнішої серцевини, до найтоншого життєвого нерву» [Юнгер, 2020в: с. 239], тобто досягнути найвищого напруження духу та найвищого схоплення та концентрації віталістичної енергії, аби впоратися з наступом нового часу та викликом техніки, що заполонює простір людини.

Тотальна мобілізація -- це не принцип, що його втілюють люди -- це, з певної точки зору, ідея, втілення Волі як такої, яка реалізовує себе у світі та змінює світ відповідно й наслідок цього розгортання -- те, що «кожне окреме життя дедалі помітніше стає життям Робітника, і що після війн лицарів, королів та буржуа слідують війни Робітників -- війни, стосовно раціональної структури та безжальності яких нам уже дали певне уявлення перші великі конфлікти ХХ сторіччя» [Юнгер, 2020в: с. 241]. Якщо ми спробуємо зіставити цю ідею з філософією Ніцше та віднайти щось, що могло б інспірувати таке бачення, то знайдемо у цих думках Юнґера втілення доби «останньої людини», найтемнішого часу перед постанням Надлюдини та занепадом решти людства. Підкреслення оновлення смислів, яке приносить тотальна мобілізація, ми можемо знайти у спостереженнях Ернста стосовно того, що солдати, які йдуть воювати з ідеєю «за Німеччину», перетворюються на спільну групу, тотально мобілізовану та підпорядковану єдиній ідеї -- відбувається своєрідна механізація людської онтології, а слідом за нею відбуваються й зміни у сфері етичного: «Абстрактність, а відтак і жорстокість людських стосунків безперервно зростає» [Юнгер, 2020в: с. 251], тобто ми можемо спостерігати найглибшу стадію вияву нігілізму. «Хто міг уявити, що ці сини матеріалістичної генерації зможуть вітати смерть із такою жагою? Так проявляється життя, яке має всього вдосталь і якому не знайома ощадливість бідняків... Глибоко під тими просторами, де є важливою діалектика цілей війни, німець зіткнувся з переважаючою силою: із самим собою. Тому війна для нього була водночас та насамперед засобом реалізувати себе» [Юнгер, 2020в: с. 253]. Таким чином, Ернст Юнґер знаходить відгук на поклик нігілізму, який зустрічає Європу початку ХХ сторіччя. Для нього ефективним чи то закономірним стає осмислення відповіді на потребу часу задля можливості вибороти та становити дух, з одного боку, та пережити трансформацію у пошуку нового етапу становлення -- з іншого. Це своєрідна характерна для певних течій ніцшеанства ідея долати нігілізм шляхом збільшення міри нігілізму -- розкриваючи своєрідний нігілістичний катарсис.

Оглянувши базову суть концепції тотальної мобілізації, нам необхідно прояснити поняття «Робітника» у філософії Юнґера. Ким є «Робітник»? Які зміни його поява несе із собою? Найбільш обсягово це питання розкрите у найфундаментальнішій праці раннього періоду творчості Ернста Юнґера «Робітник. Панування та ґештальт». Як бачимо з назви -- вона присвячена дослідженню та генезі типу Робітника. Певною мірою можемо вказати, що ми знаходимо перегук із методологією генеалогії, яку впроваджує Ніцше у своїй творчості, де очевидним прикладом є «Генеалогія моралі». То якою є генеалогія Робітника?

Насамперед маємо зазначити, що «Робітник» -- це другий тип ґештальту з тріади, якою послуговуються дослідники Юнґера й яка включає «Невідомого солдата», «Робітника» та «Того, хто пішов до лісу». Гадаю, ми можемо сміливо ототожнювати цю тріаду з ніцшеанською тріадою Верблюд -- Лев -- Дитина, позаяк віднайдемо схожу функціональну навантаженість цих архетипів. Та перед тим, як ми спробуємо коротко описати сутність ґештальту Робітника, нам варто розкрити зміст того поняття, яке Юнґер вкладає у «ґештальт». Його окреслено низкою пов'язаних між собою дефініцій, найзагальніша з яких визначає ґештальт як те, у чому «замкнуте ціле, яке вміщує в себе більше, ніж суму своїх частин, і яке було недосяжним за анатомічної доби» [Юнгер, 2000: с. 87]; як бачимо, це поняття відсилає нас до певної вищої єдності. Варто зазначити, що, виходячи з цього визначення, ми бачимо певну онтологічну природу досліджуваного поняття. Водночас, вводячи цю ідею, Юнґер не сприймає її як певний новотвір, а вбачає у ґештальті структуру, якій прийшов час розкритися, та після розкриття якої з'являється можливість бачити її скрізь, тобто бачити, як ґештальт пронизує дійсність. За визначенням ми розуміємо, що ґештальт у його найширшому розумінні є чимось більшим за, наприклад, групу людей, проте, як указує Юнґер, одинична людина також наділена ґештальтом: «Ґештальт, як було сказано, має і одинична людина: найбільш піднесене та невід'ємне право на життя, що вона поділяє із каменями, рослинами, тваринами та зірками, -- це її право на ґештальт. Як ґештальт одинична людина включає більше, ніж суму своїх сил та здібностей; вона глибша, ніж могла б здогадуватись у своїх найглибших мріях, і могутніша, ніж може виявити у найпотужнішому своєму діянні... Її завдання в тому, щоб виразити це у часі. У цьому розумінні її життя є алегорією ґештальту. Та попри це, одинична людина включена у широку ієрархію ґештальтів, сил, які неможливо собі навіть і уявити... а могутність, багатство та сенс її життя залежать від того, наскільки вона причетна до порядку й протиборства ґештальтів» [Юнгер, 2000: сс. 91--92].

Варто зазначити, що це поняття є одним із найбільш вагомих поділів поміж Ніцше та Юнґером. Очевидною є внутрішня пов'язаність поміж ґештальтом Робітника та метафізикою волі до влади, особливо в аспектах воління, впливу на матерію буття тощо. Проте, якщо Ніцше залишає по собі доволі розмите уявлення про структуру волі до влади, зумовлене його раннім відходом, то інший німецький мислитель долає це слабке місце ніцшеанства, розширивши та зміцнивши його концептуальну базу. Воля та ґештальт знаходяться у своєрідному взаємозв'язку на рівні понять, проте Юнґерові вдається створити чітку онтологічно-ієрархічну структуру, не потрапивши до пастки метафоричності. З іншого боку, як ми вже вказували, настанову для доби свого часу Юнґер вбачає в усвідомленні нігілізму як результату проґресу, породжуваного через розрив із традицією: «Для великих шкіл проґресу характерна відсутність зв'язку з первісними силами та вкоріненість їхньої динаміки у тимчасовому ході руху. У цьому й причина того, що їхні висновки самі по собі переконливі, та все ж, через якусь диявольську математику, приречені вилитись у нігілізм. Ми самі пережили це тією мірою, якою були причетні до проґресу і у відновленні безпосереднього зв'язку з дійсністю вбачаємо велике завдання тієї генерації, що довго жила у первісному ландшафті» [Юнгер, 2000: с. 102]. За умов цього нігілізму постає Робітник -- реакція на метаморфозу дійсності. Цей архетип -- наступний етап та протилежний етап стосовно бюрґера. Внаслідок цього Робітник постає «представником особливого класу чи особливого стану. Представником нового суспільства та представником світу, в якому економіка і доля мають однакове значення» [Юнгер, 2000: с. 423]. Тут варто провести необхідне контекстуальне розведення поміж Робітником та Пролетарем. Уявлення про Пролетаря контекстуально знаходиться у протилежному вимірі думки та не співвимірне з обширом змісту, закладеним у поняття Робітника. Умовно кажучи, він знаходиться у горизонтальній площині виробничих відносин. На противагу цьому, Робітник Юнґера є спробою поєднати виклик техніки та героїчний архетип -- фактично це нова форма аристократа нігілістичної ери. Як зазначає Юнґер у листі до Анрі Пляру: «Антимарксистське тлумачення мені варто заперечити. Маркс вкладається у систему «Робітника», проте не заповнює її сповна» [Юнгер, 2000: с. 433]. Там же він наводить ще низку цікавих нам тез. Одна з них стосується питання про ґештальт, де Юнґер указує, що за своєю природою він ближче до монади Ляйбніца, ніж до платонівської ідеї, тобто розміщує структуру ґештальту в межах світу речей, проте на рівні вищого розуміння, ніж властивого матеріалістичним концепціям філософії ХХ сторіччя.

Поряд із тим, актуальним питанням, на яке варто звернути увагу, є взаємодія Надлюдини та Робітника. У тому ж листі, що вище, читаємо наступне: «Робітник -- це титан і водночас -- син Землі; він, як каже Ніцше, слідує її смислу, при тому навіть там, де він, здавалось би, її руйнує. Вулканізм зростатиме. Земля породить не лише нові види, але й нові роди. Надлюдина ще належить до видів» [Юнгер, 2000: с. 433]. А у листі до Вальтера Пата Юнґер указує: «Можливо, людина з ризиком для себе здійснила невдалий стрибок як ніцшеанський канатоходець. Проте не було б слушним вбачати у Робітникові Надлюдину чи платонівську ідею -- радше вже ґештальт, у розумінні ґетівської першорослини. Вона теж не являє собою тип, та має силу, що формує типи» [Юнгер, 2000: с. 439]. Таким чином, спостерігаємо, що «Робітник» Юнґера -- це проміжний етап, нігілістична реакція на потребу Надлюдини, але він не виходить поза межі ніцшеанського «канат поміж твариною та Надлюдиною». Іншими словами, це елемент шляху, що має відмінну антропологічну природу від попередників, але не має повноцінно нової природи стосовно Надлюдини.

У «пізньому» періоді творчості Юнґера ідеї тотальної мобілізації та Робітника будуть подолані самим Юнґером та замінені на контекст ідеї «Відходу до лісу». Щоб розкрити цю сторінку інтелектуальної біографії, ми скористаємося двома текстами: працею «Відхід до лісу» та есеєм «Зміна ґештальту. Прогноз на ХХІ сторіччя».

Перш за все варто зосередитись на ідеї «Відходу до лісу». Ми спробуємо подати квінтесенцію цього концепту, розкривши його природу та пов'язавши з попередньо викладеним матеріалом у контексті Юнґера. Осмислюючи сучасну епоху (другу половину ХХ сторіччя), німецький мислитель виводить систему двох метафор: Корабля та Лісу, де перший -- тимчасове, а другий -- позачасове. Надалі він стверджує, що «за нашої нігілістичної доби поширився обман зору, через який все, що рухається, видається важливішим за те, що у спокої» [Юнгер, 2020а: с. 50], тим самим указуючи на розростання неґативної тенденції, що випливає з динаміки доби техніки. Можемо стверджувати, що цей «обман зору» спричинений підміною цінностей, що проявляється у спробі замаскувати нестачу цінностей їх маревом, аби дух нігілізму вберіг позиції, що в свою чергу закріплює добу «останньої людини» та кризи. Така думка перегукується із засторогою, висловленою Ніцше у «Ранковій зорі»: «О, ви, бідолахи з великих міст політики, молоді, обдаровані, змучені марнославством чоловіки, які вважають своїм обов'язком висловитися з приводу всього, що відбувається -- а завжди ЩОСЬ відбувається!...Вони є заручниками щоденних подій, вважаючи, що керують ними, -- бідолахи!» [Ніцше, 2018: с.310]. Водночас певною мірою стан, про який говорить Юнґер, тотожний станові затьмарення, в якому знаходився натовп перед канатоходцем у «Так казав Заратустра». Проте супроти цієї ілюзорної позірності мислитель уводить можливість контакту людини й Буття, яку окреслює концептом «Відходу до Лісу», відповідно формуючи новий тип людини -- «Того, хто пішов до Лісу». Цей тип, за словами Юнґера, аналогічно Робітникові, «задає певну шкалу, оскільки розділяє не лише різноманітні форми та царини, але й ранги поведінки» [Юнгер, 2020а: с. 51]. Тобто «Той, хто пішов до Лісу» є новим ґештальтом, ба більше -- за характеристикою саме цей тип найближчий до ніцшеанської Дитини, тобто до шляху подолання нігілізму людиною у самій собі.

Конфлікт Корабля та Лісу, технології, машинерії та вкоріненості передбачає, що людина, яка вибирає вирушити до Лісу, водночас виходить за межі Закону, під чим нам варто розуміти устрій, темпи та динаміку плинного світу. Та одразу виникає запитання, до якого апелює і сам Юнґер: «Чи є відхід до Лісу формою анархізму?». Відповідь вочевидь неґативна -- цей акт варто сприймати не як бунт чи протидію системі, а як спробу виходу на інший, вищий рівень реалізації людського буття у співвідношенні із загальним Буттям. Для Юнґера це акт втручання міфологічного у технічне й одне іншому не суперечить, ба більше -- він наголошує, що відхід до Лісу «можливий у будь-якій точці Землі» [Юнгер, 2020а: с. 53], адже насамперед означає занурення у самого себе. «Той, хто пішов до Лісу» є конституюванням того, що згодом Юнґер опише в образі Анарха -- і саме цей образ є чи не найближчим утіленням ніцшеанського уявлення про стадію Духу Дитини. Анарх -- це вже той випадок, коли йдеться про стан Духу, це зіткнення людини та Буття, людини та міфологічного, де стираються всі рамки технічного світу. Перш за все, цей стан -- це досвід самозанурення, пошуки основи для-себе-у-собі та вміння зберігати внутрішню твердиню балансу. По-друге, втілення Анарха вже за своєю природою стає актом здійснення переоцінки цінностей. Таким чином, Юнґер відтворює ніцшеанську тріаду, залишаючи її суть, проте більшою мірою інтеґруючи ці образи у соціальний, а не лише персонально-метафізичний контекст.

Насамкінець хочемо розглянути есей «Зміна ґештальту. Прогноз на ХХІ сторіччя». За своїм стилем цей текст афористичний та пронизаний наскрізною темою очікування нового сторіччя. У цій праці підкреслено те, що Ернст Юнґер -- візіонер, який здатний бачити закономірності та процеси, що відбуваються у світі, та на їхньому ґрунті виводити прогнози. Можемо ствердити, що як Ніцше висловив своєрідний прогноз ХХ сторіччя наприкінці ХІХ сторіччя, так Юнґер, продовжуючи цю негласну традицію, прогнозує ХХІ сторіччя у другій половині ХХ сторіччя. У цій праці в ході Юнґерової спроби осмислювати реакції на добу нігілізму ми знаходимо посилання на концепти самого Ніцше. Особливу цікавість у мислителя викликає тема смерті Бога, в якій він вбачає те, що «рівень знань нашої доби недостатній. Крім того, автор (Ніцше. -- Б.П.) суперечить собі, вводячи ідею “вічного повернення”» [Юнгер, 2018: с. 8]. Вихід із цієї суперечності Юнґер вбачає у поверненні до класичного міфологічного зіткнення Титаномахії та Олімпійців, які між собою вічно змінюються на метаісторичному рівні. ХХ та ХХІ сторіччя визнають часом титанів, часом техніки та ремесла -- титани не потребують молитов, вони потребують праці, в ході їх панування «проявляються геркулесові, кентавричні та прометеєві ґештальти -- і перший серед них ґештальт Робітника. Техніка -- його уніформа» [Юнгер, 2018: с. 29]. Проте очевидним для Юнґера є те, що ми повинні жити в очікуванні доби богів у колі «вічного повернення», хоч воно буде неочікуваним та непередбачуваним. Така міфологічнометафорична мова образів теж указує нам на протяжність спільної лінії поміж філософією Юнґера та Ніцше, і водночас вкотре подає нам Юнґера як пильного інтерпретатора ніцшеанської думки.

Отже, впродовж нашої розвідки ми на прикладі філософії Ернста Юнґера розкрили герменевтичну природу ніцшеанства та спробували подати тлумачення інтерпретації як методологічну спробу розкриття проблематики, порушеної в першоджерелі. Варто зазначити, що, розширюючи поле досліджуваних інтерпретацій, ми збільшуємо точність уловлювання відтінків смислу, закладених у першоджерелі. Внаслідок цього, за умови, що впродовж нашого дослідження ми звертаємося до ориґінальних текстів Ніцше, ми утворюємо своєрідне герменевтичне коло автора та інтерпретаторів, тлумачів та тлумаченого, зрештою отримуючи у цій системі змогу ґрунтовного та якомога незалежнішого аналізу вихідних ідей, розраховуючи на ймовірність зменшення похибки власної інтерпретації за рахунок звертання уваги на цілковите інтерпретативне поле текстів. Розглянуті нами ідеї Ернста Юнґера допомогли продемонструвати цю тезу, розширюючи контекстуальне поле ніцшеанських Надлюдини та метафізики Волі до влади та надаючи цим поняттям в інтерпретованому вигляді певного соціального виміру поряд із власне філософським, що надає новий контекст для тлумачення ідей Фридриха Ніцше.

Джерела

1. Ніцше, Ф. (2018). Ранкова Зоря. Думки про моральні передсуди. Київ: Темпора.

2. Семеняка, О. (2021). Українська юнґеріана, консервативна футурологія, пан'європеїзм.

3. Отримано з: https://plomin.club/olena-semenyaka/.

4. Юнгер, Э. (2000). Рабочий. Господство и гештальт. В: Э. Юнгер, Рабочий. Господство и гештальт; Тотальная мобилизация; О боли (сс. 5--40). Санкт-Петербург: Наука. Юнгер, Э. (2018). Смена гештальта. Прогноз на ХХІ век. Москва: Издание книжного магазина «Циолковский».

5. Юнгер, Э. (2020а). Уход в Лес. Москва: Ад Маргинем.

6. Юнґер, Е. (2020б). Вогонь і рух (Математика війни). В: Е. Юнґер, Авантюрне серце (сс. 225--234). Київ: Видавець Анна Клокун.

7. Юнґер, Е. (2020в). Тотальна мобілізація. В: Е. Юнґер, Авантюрне серце (сс. 235--254). Київ: Видавець Анна Клокун.

8. Nietzsche, F. (1997). Thus Spoke Zarathustra. Ware, Hertfordshire: Wordsworth Editions Ltd. Siemens, H. (2006). Nietzsche contra Liberalism on Freedom. In: H. Siemens, A Companion to Nietzsche (pp. 437--454). Padstow: Blackwell Publishing Ltd.

References

1. Junger, E. (2000). Worker Dominion and Gestalt. [In Russian]. In: E. Junger, Worker. Dominion and Gestalt; Total mobilization; About pain (pp. 5--40). St. Petersburg: Nauka. [=roHrep 2000] Junger, E. (2018). Gestalt change. Forecast for the 21st century. [In Russian]. Moscow: Tsiolkovskii bookstore edition. [=^Hrep 2018]

2. Junger, E. (2020a). Go away to the Forest. [In Russian]. Moscow: Ad Marginem. [=^Hrep 2020a] Junger, E. (2020b). Fire and Motion (Mathematics of War). [In Ukrainian]. In: E. Junger, The Adventurous Heart (pp. 225--234). Kyiv: Publisher Anna Klokun. [=^Hrep 2020b]

3. Junger, E. (2020c). Total mobilization. In: E. Junger, The Adventurous Heart [In Ukrainian]. (pp. 235--254). Kyiv: Publisher Anna Klokun. [=MHtep 2020c]

4. Nietzsche, F. (1997). Thus Spoke Zarathustra. Ware, Hertfordshire: Wordsworth Editions Ltd. Nietzsche, F. (2018). Morning Dawn. Thoughts on moral prejudices. [In Ukrainian]. Kyiv: Tempora. [=H^me 2018]

5. Semeniaka, O. (2021). Ukrainian Jungeriana, conservative futurology, pan-Europeanism. [In Ukrainian]. Retrieved from: https://plomin.club/olena-semenyaka/.[= CeMeHaKa 2021] Siemens, H. (2006). Nietzsche contra Liberalism on Freedom. In: H. Siemens, A Companion to Nietzsche (pp. 437--454). Padstow: Blackwell Publishing Ltd

Размещено на Allbest.ru