Релігійна християнська філософія як філософська основа соціальної роботи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Релігійна християнська філософія як філософська основа соціальної роботи

Оксана Рудакевич

Анотація

Стаття висвітлює еволюцію релігійних філософських вчень кінця XIX- початкуXX століття, які вплинули на формування професії ,,соціальний працівник,,. Безперечно,що ідея перетворення суспільства на основі примату християнських духовних цінностей спонукала до активізації практики благодійності та милосердя. Враховуючи важливі соціальні функції релігійних організацій, з'ясувано роль і місце християнських католицьких та протестантських вчень у суспільних трансформаціях та в моделюванні гуманного соціального організму. Аналіз джерел релігійної філософії даного періоду дає змогу осмислити діяльність християнських конфесій як в історії так і на сучасному етапі.

Ключові слова: релігійна філософія, моральні чесноти, духовні цінності, гуманізм та емпатія, практика благодійності, гідність людини.

Abstract

Oksana Rudakevych

THE RELIGIOUS CHRISTIAN PHILOSOPHY AS PHILOSOPHICAL BASIS OF SOCIAL WORK

The article covers the evolution of religious philosophical teachings of the late XIX - early XX century, which influenced developing of the `social worker ' profession. Undoubtedly, the idea of transforming society on the basis of the primacy of Christian spiritual values prompted the intensification of the practice of charity and mercy. Considering vital social functions of religious organizations, it is necessary to clarify the role and place of Christian Catholic and Protestant teachings in social transformations and in the modeling of the humane social organism. Analysis of the sources of religious philosophy of this period gives an opportunity to comprehend the activities of Christian denominations both in history and at the present.

Key words: religious philosophy, moral virtues, spiritual values, humanism and empathy, charity practice, human dignity.

Постановка проблеми

Індустріальний розвиток та процес урбанізації в країнах Європи та США ХІХ століття розірвали традиційні соціальних зв'язки у відносинах між людьми в суспільстві, збільшили частку маргінальних верств населення, погано адаптованих до життя в місті. Між людиною та суспільством виникли такі соціальні проблеми, які неможливо було вирішувати методами, випробуваними у традиційному суспільстві. В умовах різкого загострення суспільних відносин серед найбільш освічених людей формувалося переконання, що суспільство потрібно лікувати, опираючись на методику добродійності й милосердя. Тому наприкінці ХІХ - поч. ХХ ст. виникла професія соціального працівника, започаткована рухом пропагандистів наукової благочинності (наукової філантропії). в католицькому та протестантському середовищах. «Оце книга нащадків Адамових. Того дня, як створив Бог людину, Він її вчинив на подобу Божу. Чоловіком і жінкою. Він їх створив і поблагословив їх. І того дня як були вони створені, назвав Він їхнє ймення: Людина...» (Бут.5:1-2). «Це моя заповідь, щоб ви любили один одного, як я вас полюбив! Ніхто неспроможний любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає.» (Йо 15, 12-13) - біблійні заповіді спонукали до унікального виду професійної діяльності, метою якої було створення соціальних умов для покращення життя конкретної особи, що потрапила у складні життєві обставини. Філософські релігійні погляди, які періодично виникали у європейському християнському інтелектуальному середовищі сформували критерії професійної етики соціального працівника, а саме: практичний гуманізм та емпатія у щоденних вчинках.

В індустріально розвинених країнах з'явилися групи людей та громадські організації, які почали займатися цим видом діяльності: Мері Річмонд, Джейн Адамс, Елен Стар - США, Єлизавета Фрай -Англія, Марія Галері - Франція. Визнаючи право людини на гідне життя лідери добродійності фактично запровадили соціальні реформи, де боротьба з бідністю, право на соціальне забезпечення в старості, питання піклування над безпритульними дітьми, незаможними інвалідами та іншими обез- доленими категоріями населення стали моральними засадами для подальшого розвитку суспільства та держави. Очевидним є те, що ідеї європейського релігійної філософії безпосередньо вплинули на переосмислення погляду на людину та її соціальне буття. Метою даної філософської традиції стало перетворення суспільства на основі примату християнських духовних цінностей.

Аналіз досліджень та публікацій з даної проблеми

Критичний підхід до аналізу релігійної філософії кінця XIX-XX століття потребує вивчення доробку представників християнського персоналізму та неотомізму. Також джерельну базу даного дослідження складають теолого-богослов- ські напрацювання Соціального Вчительства Католицької Церкви, репрезентовані Компендіумом соціального вчення Католицької Церкви,енцикліками Пап Римських, зокрема «Rerum novarnm» Лева ХІІІ, «Quadragesimo anno» Пія ХІ, «Centesimus annus Івана» Павла ІІ, а також доробку відомого тео- лога-богослова Й. К. Гьофнера.

Сучасні дослідники релігійної філософії А. Колодний, С. Кияк, П. Кралюк, С. Здіорук, В. Єлен- ський, Л. Филипович, В. Шевченко та ін., у своїх працях приділили значну увагу соціальній діяльності християнських церков та провели ґрунтовний порівняльний аналіз впливу кожної з них на українське суспільство. Враховуючи те що, віровчення діючи у соціальному просторі постає перед проблемою відповіді на соціальні виклики, воно виробляє власну соціальну доктрину. Проблему становлення соціальних доктрин релігійних інституцій досліджували такі вітчизняні вчені як: Любчик В., Пасічний Р., Саган О., Филипчук С., Широкорадюк С., Яроцький П. та ін.

Метою даної статті є дослідження витоків та еволюції релігійної філософії кінця XIX-XX століття. Враховуючи, що релігія є однією із сторін процесу суспільного життя, виникає необхідність комплексного дослідження цінностей, норм і моделей поведінки, які вона формує в людині. Вивчення процесів становлення соціального аспекту вчення дає змогу осмислити діяльність Церкви в попередні періоди та на сучасному етапі, з'ясувати її роль і місце в суспільних трансформаціях, напрями діяльності віруючих.

Виклад основного матеріалу

Людська індивідуальність, яка «усвідомлює сама себе» є предметом дослідження релігійної філософії другої половини XIX століття. [6], [5] В цей час матеріалізм поступово перестає хвилювати думки інтелектуалів, тому приходить нова парадигма, ціннісною орієнтацією для якою виступає людина та її розвиток. Духовні цінності, духовність, віра, мораль, милосердя, доброчесність, соціальне служіння та допомога ближньому є важливими ознаками стабільного розвитку соціального організму. В даному контексті важливим є вивчити доробок представників американського і французького християнського персоналізму. Американський персоналізм (кінця XIX століття) виник як своєрідна реакція на деперсоналізацію та дегуманізацію особи в умовах техногенного прогресу і бюрократизованого суспільства. Засновник даної філософської школи Борден Боун (1847-1910). відкриває цінність особистості як відправної точки для філософських та теологічних досліджень. Дане вчення продовжили Мері Калкінс (1863-1930), Джорж Хаусон (1834-1916), Ральф Флюеллінг (1871- 1960) та інші. Французький персоналізм, що виник в 30-ті роки ХХ століття, на відміну від американського (більш абстрактного і академічного вчення) був набагато ближчим до життя. Дана філософська доктрина осмислюючи сучасний світ, розглядає існуючі проблеми «тотального» розвитку людини в контексті примату (першості) духовних цінностей. Група інтелігентів, котрі об'єдналися навколо журналу «Esprit» («Дух») створили французький персоналізм. Очолював групу Емануель Муньє (1905-1950). Серед його представників - Поль-Луї Ландсберг (1901-1944), Габріель Мадіньє (1895-1958) та інші.

Представники французького персоналізму сформулювали такі основні положення: а)криза людини є наслідком кризи цивілізації в цілому: криза виробництва позбавляє людину саморозвитку, недоліки системи розподілу ведуть до занепаду моралі, насадження соціальних стандартів гасить індивідуальну творчість, а засилля комфорту перетворює борця на споживача; релігійний філософський католицький протестантський

б) буття людини має два виміри: «зовнішнє буття» - біологічні, економічні і соціально-політичні проблеми людини, які вивчаються конкретними науками; «внутрішнє буття» - психологічні, економічні і культурні проблеми людини, які є предметом антропологічного знання;

в) індивід (окрема людина) включається в загальне (суспільне) завдяки своєму діяльному характеру. Діяльність характеру - це практична життєдіяльність людини, яка виявляється знаходить свій вияв у трудовій діяльності; «немає нічого людського, що не було б практикою»; «діяльність людини - це її вершина».

г) діяльний характер людини, як її діяльне ставлення до світу, формується процесом «залучення» людини до таких «видів руху» як: екстеріоризація (від лат. extemus - зовнішній) - взаємодія людини з зовнішньою реальністю; інтеріоризація (від лат. intemus - внутрішній) - внутрішня зосередженість особи, її звернення до глибин власного «Я», взаємодія з самим собою; подолання - поєднання прагнень особи взаємодіяти з внутрішньою зосередженістю. Подолання протиставлення себе і світу через поєднання «взаємодії» і «зосередженості»;

д) внутрішній світ людини - основний предмет філософії і серцевина не тільки людського існування, а й системи «людина-світ». Він має такі три рівні: по-перше, органічне і колективне несвідоме (досвідоме), змістом якого є сукупність чуттєвих інстинктів, потягів, прагнень (відповідає фрейдистському «Воно»); по-друге, свідомість, змістом якого є спрямованість людського індивідуального розуму на реальний світ і усвідомлення реальності (відповідає фрейдистському «Я»); по-третє, дух, змістом якого є надсвідомість «Я» та самосвідомість «Я». Це - «безодня особистої трансценденції», де здійснюється перетворення реальності шляхом відродження об'єктивного в суб'єктивне. На цьому рівні існування осмислюється з позиції Добра і Зла, Блага і Гріха, а також тільки тут особисте існування набуває істинної свободи - спрямованості окремої особи до Верховної особи (Бога) [6].

Засадничими для персоналізму стали праці Емануеля Муньє «Персоналістська і суспільна революція» (1934), «Маніфест персоналізму» (1936), «Від власності капіталістичної до власності людської» (1936) [21]. Домінантою в цих творах стала думка, що особа є первинна реальність і найвища духовна цінність суспільства. «Особа - це духовна істота конститутивна способом існування і самостійністю в своєму бутті, вона підтримує це існування за допомогою прийняття ієрархії вільно прийнятних і внутрішньо пережитих цінностей, за допомогою відповідального включення в діяльність і постійно здійсненого звернення. Таким чином вона здійснює свою діяльність в свободі і, крім того, розвиває за допомогою творчих актів своє покликання в всій іі своєрідності...» [6]. Е. Муньє стверджує подвійну сутність людини: вона покликана осмислювати і переживати іманентні потреби як духовної істоти, будучи при цьому заручницею як своєї біологічної організації, так і своєї епохи. «Людина - буття природне. Завдяки своєму тілу вона є складовою частиною природи і тіло невідокремлене від неї. Наша особа втілена. Отже, вона ніколи не може повністю позбавитись матеріальних залежностей і тих умов в яких вона пербуває...» [6]. Християнський персоналізм Е. Муньє прагне сумістити ці обидві грані людського існування: «Тілесне Я і Я, що існує об'єктивно є єдиним досвідом...Тіло пригнічує нас. Ми залежимо від нього, але в ньому -джерело нашої свідомості, духовності. Воно- посередник в житті духу. В цьому значенні можна сказати. Що непредметна істота є неможливою істотою, але добавимо, що будучи тільки предметним буттям, людині не вистачало б завершеності буття,тобто особистісного життя.» [21]. Людина може відбутися лише через самоформування особи, яке здійснюється за допомогою духовно-споглядальних процедур: прагнення до втілення самої себе і суспільного визнання; пошуку реального покликання в межах самоконцентрації медитативного типу; самопожертвування через самовідречене життя для інших. Але завжди основоположним принципом у всіх процесах є любов.

Бурхливий розвиток європейських держав у XIX-XX століттях, глобальні соціально - економічні трансформації та потреба теолого-філософських узагальнень даних процесів, привели до розквіту релігійно-філософського вчення неотомізму та формування соціального вчення в лоні інтелектуальної традиції Католицької Церкви. Геніальна спадщина домініканського схоласта та мислителя Томи Аквінського (1225-1274), а саме - праці «Сума теології» та «Сума проти язичників» стали грунтом на якому розквітли нові вчення релігійної філософії у Західні. Європі. Тома Аквінський створив гармонійну теолого-філософську систему де поставив крапку над «і» в дискутивних питаннях щодо: співвідношення віри і розуму (релігії та науки); доведення Буття Бога та його пізнання; людина, як взаємозв'язок душі та тіла; свобода волі та Божого передвизначення; оптимальна соціальна організація життя людини тощо. Людина, вважав Т. Аквінський, являє собою єдність душі та тіла. «Нематеріальна “душа” своє завершення отримує тільки в “тілі”. Але душа - це субстаційна форма, вияв Божого в людині, це також інтелект. Цим людина наближається до розуміння та пізнання Бога, що власне і є метою життя людини. Найглибше споглядання реалізується в любові. Вона надихає людину до моральності, активності, мудрості, поміркованості та справедливості» [9].

В практичному житті, людина керується «природним законом» (який також має божественне походження), що вимагає досягнення добра та уникнення зла. Мета моральності - це виховання в людині чеснот завдяки яким проводиться «доброчинний спосіб життя». Впорядкувати чуттєво-тілесне життя людини може лише розум. Якщо жити розумно без надмірностей (які є відображенням гріховних пристрастей) лише тоді можливо жити праведно [5].

В творі «Про володарювання князів» Т. Аквінський обґрунтував положення про необхідність держави, оскільки людина є суспільною істотою. Держава, вважав філософ «є виявом божественного порядку». Вона повинна сприяти суспільному благу, піклуватись про справедливість в суспільстві, організовувати доброчинний спосіб життя громадян [9]. Так було започатковано системний підхід до вирішення проблем суспільного буття людини. В повній мірі дане питання проаналізовано у Соціальному вченні Католицизму.

Зразком гуманного емпатійного ставлення до людини стала соціальна доктрина Католицької Церкви. Католицька Церква декларувала право розглядати усі сфери суспільного життя та оцінювати людську діяльність з точки зору христянських принципів та моралі, аргументуючи це тим що, людина є головною цінністю, а турбота за неї ставить перед церквою проблему моральної оцінки її життя і діяльності в світлі Євангелія і як наслідок виникає необхідність творення соціальної доктрини. [15]. Створюючи міст між земним покликанням людини та її трансцентною цінністю, Церква ставить собі за мету спрямовувати поведінку людини у русло християнського життя та реалізувати його на практиці [1]. Отже, виконуючи релігійну місію «порятунку людини», Церква постає перед проблемою виконання місії соціальної. Доцільно буде зауважити що, Католицька Церква творила власну доктрину під впливом викликів часу даючи відповіді на виникаючі суспільні та політичні проблеми, у формі різноманітних церковних документів [2], [20]. Сьогодні дана доктрина складється з таких джерел: Святе Письмо Старого та Нового Завіту, твори Отців та Вчителів Церкви, документи Апостольської Столиці - листи-послання, звернення (енцикліки) Римських Первосвященників, Кодекси канонічного права, документи партикулярних Церков та Церков свого права з соціальних питань. Польський дослідник Ю. Майка вважає що, соціальна доктрина католицизму є не теоретичною конструкцією, а власне історичним відгуком на історичні проблеми. Саме тому, погляди, що їх пропонує Церква, завжди носили оказіональний характер (з яскраво індивідуальними, новими словотвірними моделями автора), а якщо вони і зводились у певну систему, то така систематизація носила історично обумовлений характер [17]. Готовність Церкви реагувати на нові суспільні виклики та проблеми,давати на них відповіді через соціальну доктрину робить її надзвичайно динамічною, про що наголошує у своєму дослідженні вітчизняний релігієзнавець П. Яроцький [30]. Фактично об'єднання церковних документів, виданих у різні роки та присвяченим різним питанням, їх тематична структуризація сприяли творенню доктрини Католицької Церкви. Основні положення цієї доктрини, з посиланням на першоджерела зазначені у Компендіумі соціальної доктрини церкви [15].

Відомий дослідник соціального вчення католицизму кардинал Й. Гьофнер, характеризує соціальне вчення як «сукупність соціально-філософського та богословського пізнання сутності та устрою людського суспільства, а також норм і обов'язків, які випливають із цього пізнання та реалізуються в конкретних суспільних відносинах» [5]. Тобто соціальна доктрина - це не універсальне вчення, чи конкретна соціально-політична чи економічна програма, а комплекс положень і принципів, користуючись якими необхідно шукати шляхи вирішення проблем, які відносяться до сфери суспільного життя чи економічної діяльності.

Важливий вплив на врегулювання соціальної справедливості та необхідної для цього діяльності мала енцикліка папи Лева XIII «Rerum novarnm» (1891), яка стала одним з перших кроків у формуванні даного соціального вчення [37]. Ця енцикліка констатувала поширення бідності, зростання лихварства та жадібності, беззахисне становище робітників та непомірну концентрацію багатств у руках нечисленних багатіїв, які створили найманим робітникам рабські умови праці. Папа Лев XIII в енцикліці «Rerum novarum» наголосив, що відстоюючи соціальну справедливість Церква нагадує багатим про моральний обов'язок піклуватися про бідних та немічних. Таким чином ця християнська альтернатива зможе примирити «кровожерливий лібералізм» та «безбожний соціалізм». Вагомим доповненням соціальної доктрини Католицької Церкви стала енцикліка папи Пія X «Quadragesimo anno» (1931), проголошена в сорокову річницю «Rerum novarum» [39]. Цей документ проаналізував економічне та соціальне становище в європейських країнах. Папа виступив на захист приватної власності, яку знищує соціалізм та критикував лібералізм, що прагне лише про примноження прибутків забуваючи про людину. На його думку, передувати побудові справедливого суспільного устрою мало б моральне відродження та дотримання християнських засад у всіх сферах суспільного життя. Логічним продовженням соціального питання в Католицькій Церкві стала енцикліка «Mater et magistra» Папи Івана XXIII (1961), де йшлося про розбудову суспільств зруйнованих в другій світовій війні [36]. В процесі допомоги країнам, постраждалим від тоталітаризму та колоніалізму основою мала б стати християнська любов та пошук істини. Особистою відповідальністю кожного християнина перед Церквою стало вдосконалення соціального устрою своєї держави, адже найважливішою цінністю мала б бути людська гідність кожної людини.

Наступний, хто вагомо розвинув релігійну філософію другої половини XX століття був К. Вой- тила - Папа Іоан Павло II, який він вважав загальною теологічною настановою, або інтерпретацій- ною моделлю, судження, де «земля» й «небо», тобто матеріальний і духовний світи розглядаються крізь призму людини. Центральною категорією теологічного персоналізму оголошується «особистість» [8]. Суттєвим є відношення особи до діяльності і опис цього відношення. Реальність дії виявляє особу найповніше. Безпосередній акт свідомої діяльності виражає і осмислює екзистенцію людини. Лише дія є засобом інтеграції особи. Саме таке розуміння складає філософську основу, яка знайшла свій розвиток в «Laborem exercens». Акцент на етичну площину діяльності демонструє зверхність моральних критеріїв над усіма іншими в аналізі сучасності і місця в ній людської особи. Особливістю вчення К. Войтили про смисл людського життя є переконання у тому, що християнство відкриває в людській особистості нові сховані рівні, а також нові форми її активності, за допомогою яких формується досконала особистість. Насамперед, християнство відкриває природну й надприродну глибини містичної складової особистості людини. Нові риси особистості проявляються тоді, коли на основі таких критеріїв, як структура, існування й діяльність людини співвідносяться Христос і людська особистість. Іван Павло II, запевняє, що факт боговтілення має онтологічний характер, а відтак стосується всіх людей: як віруючих, так і невіруючих, як християн, так і тих, хто сповідує інші релігії. «У таємниці втілення людина відкривається як жива подоба Бога-Сина»; «Не можна зрозуміти людину без Христа» [8].

Доктрину К. Войтили як папи і його антропологію як католицького мислителя характеризує насамперед включення у персоналістську концепцію особи Христа і пов'язаної з нею есхатологію, отож можемо вести мову про христоцентричний персоналізм Івана-Павла II, що найповніше виражений в теології праці. Людина, як особа працююча, наслідує Христа і бере з нього приклад. Розглядаючи вияв праці в єдності з Христом, розіп'ятим за нас, - читаємо в «Laborem exercens» - людина співпрацює певним чином з Сином Божим у відкупленні людства. З'ясовується істинність вчення Ісуса, коли людина кожного дня бере хрест діяльності, до якої була покликана. В людській праці християнин відзнаходить частку Христового хреста [34]. Праця, таким чином, набуває сакральної цінності, а особа, яка здійснює працю, продовжуючи справу Христа здійснює замисел Божий. Божественний план спасіння, які складають всю сферу сучасного життя людини, що перестає бути опозиційною до трансцендентних цінностей [34].

В христоцентричній філософіі Івана Павла II, земний світ, сформований людиною, зливається в одне з релігійним баченням майбутнього в надприродному світі. Христоцентрична концепція особи, розглядаючи кожну особу як співучасника есхатологічного плану, який реалізується за допомогою Христа, робить релігійний елемент іманентною частиною кожної індивідуальної людської долі і всієї людської цивілізації. Християнізація цивілізації здійснюється ніби із середини, виникає ніби із онтологічних засад самої людської особи - суб'єкта праці. За такого підходу втрачаються будь-які засади провідного у неотомістській онтології поділу людини на «особу» і «індивіда», а також і виокремлення двох автономних площин діяльності християнина, які пов'язані з «духовним порядком» і «порядком мирським» [34]. Все мирське, так як і майбутнє надприродне буття, є домівкою Христа, полем діяльності особи, яка співпрацює з Христом.

З точки зору церковних настанов, мирянину відводиться значна і активна роль в суспільному житті, оскільки саме миряни повинні змінювати суспільну дійсність в світлі настанов Церкви. У зверненні делегатів ІІ з'їзду мирян УГКЦ «Моя участь у житті парафії, церкви та держави» до всіх мирян УГКЦ наголошується що: «Парафія не обмежується храмом і прихрамовим подвір'ям. Розбудова парафії повинна відкрити нас на солідарну допомогу тим, хто потерпає від різних бід і залежностей, повинна зродити в нас ще більшого духа любові і солідарності. Тому ми зі своєї парафії повинні йти з допомогою залежному від алкоголю і наркотиків, азартних ігор і розпусти; запобігти розлучен- ням, абортам і контрацепції; припинити хабарництво і брехню як у колі найближчих, так і на рівні суспільства та держави» [15]. Основним, базовим принципом християнської релігійної філософії є принцип трансцендентної гідності людини, як образу Божого [15], [2], [5]. У католицькій традиції визнається, що без уточнення взаємозв'язку між трансцендентною цінністю людини й конкретними матеріальними, міжособовими, соціальними й політичними структурами людського існування гідність людини й далі буде порожньою ідеєю. Бачення людини як особистості передбачає визнання гідності кожної особи. Збагнувши власну трансцендентну гідність, людина навчається визнавати гідність інших, творить нові людські стосунки, намагається змінити правила та суспільні структури [15]. Таким чином робиться перехід від трансцедентної цінності людини до проблем особистості, суспільства, держави. Враховуючи необхідність збереження людської гідності, Церква виводить життєві принципи керуючись якими, на її думку, можна втілити принцип людської гідності в життя та гармонізувати суспільні відносини. Принцип людської гідності, являє собою сутність соціальної доктрини Церкви та є базою розвитку принципів спільного блага, субсидіарності і солідарності [15], [2], [5]. Гідність людини у контексті суспільного буття, розглядається Католицькою Церквою з богословської та антропологічної точок зору, що дозволяє їй сформувати чітку позицію щодо конкретних сфер особистого та суспільного життя людини, на основі вищезазначених принципів.

Польський дослідник Ю. Майка, аналізуючи соціальну доктрину католицизму приходить до думки, що усі настанови можна звести в ряд положень, які утворюють загальну систему. По-перше, положення, які стосуються суті зв'язків, що виникають між прагненням людини до Бога та її світською (політичною, суспільною та економічною) діяльністю; по-друге, положення, змістом яких є критичний аналіз існуючої соціальної дійсності; по-третє, рекомендації Церкви, щодо узгодження соціально-економічної та політичної критики з нормами релігійної моралі [17]. За допомогою цих положень, які мали різноманітну форму, від енциклік до звернень чи листів, Церква критикувала соціальну дійсність, вказувала шляхи вирішення суспільних проблем, або просто узгоджувала існуючий лад з нормами християнської моралі [1], [5].

В даному дослідженні важливо відзначити відголосок який створила в католицьких спільнотах християнська релігійна філософія. Так в країнах з великим відсотком вірних Католицької Церкви були створені громадські організації орієнтовані на практичне втілення та реалізацію норм, які визначені як „праведний або доброчинний спосіб життя”, а саме:організації «Карітас» [7], Католицькі релігійні організації України [11], Міжнародна федерація католицьких медичних асоціацій [18], Міжнародний католицький комітет медсестер і працівників медико-соціальної сфери [19]. Даний перелік є далеко не повним і потребує подальшого вивчення та написання ґрунтовного дослідження.

Висновок

Мета діяльності релігійних інституцій - знайти гідне місце людини у світі та суспільстві, а завдання - сформувати взаємозв'язок між світоглядними принципами викладеними релігійному вченні та сучасними соціальними проблемами. Мету діяльності соціального працівника можна визначити як моделювання такого соціального устрою, з врахуванням в його суспільно-політичного, соціально-економічного та морально-етичному аспектів, при якому кожна людина, християнин (і не тільки християнин) може вести такий спосіб життя, який відповідає загальнолюдським моральним еталонам, зокрема Євангелії. Творячи «ідеальний» суспільний лад, Церква змушена реагувати на запити суспільства, які часто відображаються у вигляді соціальних проблем, які є наслідком і відображенням існуючих проблем та протиріч [1]. Не буде перебільшенням сказати, що соціальний працівник також відповідальний за соціальне, фізичне та духовне благополуччя свого підопічного, адже нема іншої настанови, аніж основоположної заповіді Христа: «Люби ближнього свого, як самого себе» [Мт 12:31]. Для цього необхідно відчути в собі Божий образ (почуття гідності) та бажання очистити його своїм покаянням (почуття совісті). Суспільна реальність мала б бути передусім множиною духовних існувань поєднаних у цілісність Богом та не раціоналізованою комунікацією [25]. Без цих засадних настанов неможлива ефективна практика фахівця соціальної роботи, позаяк його внутрішня культура, інтелігентність, прояв моральних чеснот підпорядковується досягнення кінцевої мети: зробити все, за будь-якої можливості, задля здоров'я, благополуччя та щастя людини, незалежно від того, яке б вона не займала соціальне становище в суспільстві. Адже найвищий дар на землі - життя та гідність людини.

Література

1. Академічне релігієзнавство. За наук. ред. А. Колодного. К. : Світ Знань, 2000. С. 737-778.

2. Баджо А. М. Християнське соціальне вчення: ідентичність та методологія. Соціальна доктрина Церкви : (зб. ст.). Львів : Свічадо, 1998. С. 49-78.

3. Всесвітня організація випускників закладів католицької освіти [Електронний ресурс]. Комісія у справах мирян УГКЦ.

4. Волинець О. Солідарність, субсидіарність та загальне благо як фундаментальні принципи взаємодії людини, громадянського суспільства та держави у соціальному вченні католицизму. Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. 2014. № 26. С. 3-8.

5. Гьофнер Й., кардинал. Християнське суспільне вчення. Пер. з нім. С. Пташник, Р. Оглашенний. Львів: Свічадо, 2002. 304 с.

6. Грицанов В. Мунье. Новейший философский словар. Минск: Книжн. Дом, 2001.

7. Діяльність Карітас Україна. [Електронний ресурс].

8. Дуйкін В. Християнський персоналізм Івана-Павла. Наук. Записки “Історія”. 2001. № 4. С. 119-122.

9. Захара І. Лекції з історіі філософії. Львів: Видавництво ЛБА, 1997. 398 с.

10. Здіорук С. Етноконфесійна ситуація в Україні та між церковні конфлікти. Національний інститут стратегічних досліджень. К., 1993. Вип. 9. 59 с.

11. Католицькі релігійні організації України [Електронний ресурс]. Релігійно-інформаційна служба України.

12. Кияк С. Ідентичність українського католицизму: генезис, проблеми, перспективи. Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2006. 632 с.

13. Колодний А. Феномен релігії: природа, структура, функціональність,тенденції [Електронний ресурс]

14. Колодний А. Християнські Церкви України перед викликами світського суспільства. Наукові записки. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія : зб. наук. пр. К., 2004. № 14. С. 211-217.

15. Компендіум соціальної доктрини Церкви. К. : КАЙРОС, 2008. 549 с.

16. Любчик В. Сучасна соціально значуща ідеологія церкви та можливості посилення її впливу на українське суспільство. Пріоритети державної політики в галузі свободи совісті: шляхи реалізації: зб.наук. матер. К., 2007. - С. 121-126.

17. Майка Ю. Социальное учение Католической Церкви. Рим; Люблин: Изд-во Святого креста, 1994. 479 с.

18. Міжнародна федерація католицьких медичних асоціацій [Електронний ресурс]. Комісія у справах мирян УГКЦ.

19. Міжнародний католицький комітет медсестер і працівників медикосоціальної сфери [Електронний ресурс].

20. Мороз В. Нормативний характер принципів соціальної доктрини Католицької церкви: еволюційний шлях становлення. Релігієзнавство в актуальності його проблем. Пам'яті професора А. Гудими : зб.статей- вшанувань, наук. праць та експертиз. К., 2014. № 71/72. С. 142-147.

21. Муньє Є. Манифест персонализма. М.: Республика, 1999. 250 с.

22. Новиченко М. Актуальні питання соціально значущої діяльності церков і релігійних організацій в Україні. К., 2004. С. 106-110.

23. Пасічний Р. Неурядові релігійні (католицькі) організації та їх вплив на міжнародні політичні процеси. Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку : зб. наук. пр. Львів, 2013. Вип. 25. С. 141-146.

24. Саган О. Держава і церква - основні моделі взаємодії. Релігійна свобода: природа, правові і державні гарантії: наук. зб. К., 1999. С. 45-49.

25. Соціально зорієнтовані документи Української греко-католицької церкви (1989-2008) (Джерела християнського суспільного вчення та служіння). Заг. ред. Л. Коваленко. Львів : Вид-во Українського католицького університету, 2008. 570 с.

26. Соціальна філософія. Короткий енцикл. сл. За ред.. В. Андрущенка. Київ; Харків: Рубікон, 1997. 357 с.

27. Суспільний дороговказ віруючого [Електронний ресурс].Християнин і світ. 2002.

28. Филипчук С. Суспільно-політична діяльність українських християнських конфесій у 2006 р. через призму їх соціального вчення. Історія релігій в Україні: наук. щорічник /ред. кол. : З. Білик, Я. Дашкевич, Л. Моравська. Львів, 2007. Кн. 2. С. 435-443.

29. Широкорадюк С. Соціальне служіння Римо-Католицької Церкви в Україні. Україна і Ватикан в контексті культурно-цивілізаційного діалогу: історія і сучасність. Сер. наук. збірників. Збірник № 3. За заг. ред. д. філос. н. П. Яроцького, д. філос. н. Л. Филипович, д. філос. н. С. Кияка. К., 2009. С. 365-369.

30. Яроцький П. Особливості розвитку соціального вчення католицизму. Українське релігієзнавство. 2001. № 20. С. 55-64.

31. Яроцький П. Релігійний фактор у сучасній Україні. Людина і світ. 2004. № 3. С. 2-8.

32. Яроцький П. Релігія у країнах Східної та Центральної Європи після соціалізму. Релігійна панорама. 2009. № 12. С. 39-52.

33. Яроцький П. Соціальне вчення церкви за умов глобалізації. Людина і культура в умовах глобалізації: зб. наук. статей. К.: Парапан, 2003. С. 321-329.

34. Jan Pawel II. Laborem exercens. Tygodnik Powszechny, 1981. 125 s.

35. John Paul II. Centesimus Annus [Електронний ресурс]. La Santa Sede.

36. John XXIII. Mater Et Magistra [Електронний ресурс]. La Santa Sede.

37. Leon XIII. Rerum Novarum [Електронний ресурс]. La Santa Sede.

38. Pasiczny R. Ukrainska Cerkiew Greko-Katolicka oraz zagadniena ochrony socjalnej w warunkach transformacji spoleczenstwa ukrainskiego. Evropskypoltcky apravni diskurz. 2014. Svazek 1, vyd. 6. S. 386-393.

39. Pius XI. Quadragesimo Anno [Електронний ресурс]. La Santa Sede.

40. Strzeszewski Cz. Katolicka nauka spoleczna. Lublin; wyd. KUL, 2003. 812 s.

Размещено на Allbest.ru