Концепт істини у давньгорецькій філософії: alhoeia як семантичний кластер

Постановка проблеми

Істина є однією з фундаментальних проблем філософії практично від початку існування останньої. Вже антична філософська думка демонструє дивовижне різноманіття слів, що позначають істину в тому чи іншому відношенні: сутність, дійсність, очевидність, відкритість, достовірність, правильність, правда, справедливість та багато інших. Протягом тисячолітнього періоду існування давньогрецької філософії склався досить вражаючий лексикон, який відображає справжню складність та неоднозначність людського розуміння істини.

Зрозуміло, що необхідно говорити не про істину саму по собі, а про контексти істини, або про саму істину як суму контекстів, в яких протікає життя людини. Істина може розглядатися, в одному випадку, як конгломерат, асорті, хаотичне поєднання розрізнених елементів або ж як система смислових зв'язків, що охоплюють різні області дискурсу, де природна мова виступає в якості першоджерела, матеріалу, мега-нарративу, вихідного для будь-якого можливого розгляду істини.

Можна висловити це інакше. Слово «істина» не позначає ніякого особливого об'єкту чи властивості будь-якого об'єкту. Не фіксує воно також нічого спільного у всіх випадках, коли ми вживаємо слова істина, істинно, істинний. Найчастіше ми пов'язуємо вживання цих слів з оцінкою своїх думок чи висловлювань про щось, при цьому критерії цих оцінок можуть бути абсолютно різними і широко змінюватись у різних мовах, у різних тимчасових, ситуативних та особистісних контекстах. Тим не менш, уявлення про істинність будь-чого саме є загальнозначущим контекстом, в рамках якого кожен з нас визначає самого себе.

Відображенням цього різноманіття є природна мова, якою користуються члени тієї чи іншої спільноти, і в рамках якої контексти істини функціонують у вигляді системи семантичних полів, що створюють часом химерні смислові переплетення та колізії. При цьому семантичне поле є найбільшою мовною парадигмою (домінантою), яка поєднує слова різних частин мови, виходячи з загальної семантичної ознаки.

Огляд останніх досліджень

Вибрана тема давно приковує до себе увагу дослідників. За останні сто років у наукових спільнотах різних країн склалися стійкі традиції розуміння та інтерпретації основного слова давньогрецької мови, що позначає істину. Навіть найпопередніший огляд літератури, присвяченої даному питанню, вийшов би далеко за межі журнальної статті. У наявних роботах представлений весь спектр уявлень про істину, від систематичних філологічних студій, таких, як класична робота Вільгельма Лютера, що присвячена істині та брехні в давньогрецькій мові гомерівського періоду [Luther 1935], до вільних метафізичних спекуляцій М.Гайдеґґера [Heidegger 1976].

Серед сучасних досліджень слід виділити концептуальну роботу А.Коула про розуміння істини в античності [Cole 1983], статті Дж.Воленські [Wolenski 2005], К.Пейджа [Page 1991] про істину в «Республіці» Платона, а також роботу Г.Гельтінга, в якій розглядається етимологія поняття ?лЮиейб у філософії М.Гайдеґґера. [Helting 1997]. Як особливість більшості сучасних досліджень можна відзначити недостатнє охоплення та систематизацію різноманітних контекстів, у яких використовується слово ?лЮиейб, а також її численні деривати та синоніми. Наприклад, Дж.Воленські говорить про численні контексти, в яких виявляє себе істина, як про «родину істини» (truth-family) з 14 понять, називаючи серед інших: atrekes, nemertes, adolos, orthos, apseudos, etymos і etetymos [Wolenski 2005]. Неважко продемонструвати, що це сімейство істини у давньогрецькій мові набагато більше і набагато різноманітніше. У зв'язку з цим truth-family можна замислитись також про теорію «сімейних подібностей» Вітгенштайна як про якусь доволі умовну релятивістську методологію для нашого розгляду істини.

Мета дослідження

Завдання дослідження - реконструювати алетіологію античної філософії класичного періоду. Для цього передбачається розглянути поняття dX^Gsta як семантичну домінанту або наддомінанту, за якою слідують її приватні локалізації в якості субдомінант (наприклад, істина як достовірність, буття, явленість, уміння тощо). Необхідною складовою такого дослідження є також систематизація та класифікація контекстів, у яких використовується дане поняття.

Виклад основного матеріалу

Ентоні Тисельтон у Новому міжнародному словнику новозавітної теології пропонує такий ряд основних формоутворень найважливішого і найбільш уживаного давньогрецького слова, що означає істину: «?лЮиейб (alзtheia), truth, sometimes faithfulness; ?лзиЮт (alзthзs), true, sincere, real, correct, faithful, trustworthy, genuine, veracious; ?лзийьт (alзthinos), genuine, real, true, valid, trustworthy; ?лзи?т (alзthфs), truly, certainly, indeed, in very truth; ?лзиеэщ (alзtheuф), to speak the truth» [Thiselton 1978: 874]. З самого початку привертає увагу широкий діапазон контекстів, в яких використовується дане слово. Тим не менш, як ми побачимо надалі, навіть цей ряд може бути суттєво розширений. Це слово та його похідні - найчастіше вживане при позначенні істини у творах досократиків [Diels: 1952], Платона [Lexicon Platonicum: 1835] та Арістотеля [Bonitz 1870: 31], а також філософів епохи еллінізму.

Якщо звернутися до варіацій терміну, то знаходимо такі його форми: ?лЮиейб, ? - правда, істина; дійсність, справжність; істинність, вірність; правдивість, прямота, щирість; лат. veritas, vera natura або ratio; також vera cognitio [Lexicon Platonicum: 1835].

?лзиехфйкьт, синонім ?лзиЮт [Aristoteles 1831: 1123b30]; ?лзипскЭщ - клятва вірності [Yonge 1849]; ?лзиьфзт - істинність [Sexti Empirici 1842: 389]; ?лзи?нплпгЯб, ? - правдивість, прямота; ?лЮиехуйт, ? - істинність, правдивість [Sexti Empirici 1842: 276]; ухнблзиеэщ - одночасно бути істинним [Aristoteles 1831]; У гомерівському словнику Г.Евелінга ?лзиЭт синонім non celatus (несхованість), apertus (відкритий, прямий, відвертий), simplex (простий, звичайний), verus [Lexicon Homericum: 1885] Звертає також увагу в «Риториці» Арістотеля: ф? ?лзиЭт як синонім ф? рс?гмб - справа, дія, сила, істотна умова [Aristoteles 1831: 1364b9].

Цей аспект чи контекст розуміння істини особливо цікавий, оскільки суттєво розширює сферу використання цього слова. Справа, діяння, зусилля, практика, здатність зробити щось - як одна з семантичних домінант поняття істини. Майстер знає істину свого інструменту, матеріалу, виробу; воїн знає істину зброї, знає істину про себе, про ворога, про життя та смерть. Але й інші люди живуть і вмирають і також знають якусь істину про це. Гравець знає істину своєї гри, тобто, її таємницю, її приховану суть. Дитина знає істину дитинства, вона втілює її, хоч і не може висловити. Кожна форма життя знає свою істину, свою суть.

У цьому контексті можна розуміти істину як якесь природжене людині знання або набуті навички, вміння, звичку. Люди, що проживають своє життя приречені знати істину про багато важливих (а може бути й найважливіших) речей, як би вони їх не називали. Істинним вважають все, що має цінність, навіть якщо йдеться про дуже приземлені речі.

Платон стурбований пошуками абсолютної істини і знаходить її в істині своїх ідей/ ейдосів, вважаючи все інше чи не видимістю, псевдореальністю, проте мова vice versa показує, що поняття істини психологічно і семантично допускає різні градації, порівняльний ступінь, ступінь, наявність більш або менш істинного. Та й сам Платон у VI книзі «Республіки» використовує ще сильніший термін - ?лзиЭуфбфб [Plato 1952: 484с5] - найвища істина чи оригінал самої істини, тобто, найбільш істинний, ще більш неприхований і незабутній, застосовуючи його до істини ейдосів, справжньої істинності, на відміну від істини речей вторинних, що є порожніх образами цих речей. Втім, у «Парменіді», Арістотель, просто погоджуючись з Парменідом, говорить ?лзиЭуфбфб - суща правда [Plato 1952: 160b]. Там же зустрічаємо і ?лзиЭуфбфпн - найсправжнє, дуже правдиве.

У «Республіці» у VII книзі є ще ?лзиЭуфесб [Plato 1952: 515d6] - люди в печері, коли наближуються до самого сущого і більш дійсного, починають споглядати правильніше, правдивіше, ближче до істини тощо.

Таким чином, істина - це аж ніяк не безякісне утворення, вона схильна до градацій, причому, ймовірно, у багатьох відношеннях. Адже, наприклад, про більший чи менший розмір предмету йдеться не в тому ж сенсі, в якому говорять про його більшу чи меншу корисність. Так само і істина може розумітися як результат або сукупність оціночних характеристик будь-якого предмету в різних контекстах.

Завдяки наполегливості М.Гайдеґґера прийнято згадувати доречно і не доречно про неприхованість істини в її давньогрецькому розумінні. Однак часто істина протиставляється лЮиз - забуванню, забуттю [Frisk 1960]. Про це говорить Гесихій Олександрійський у своєму «Лексиконі», трактуючи ?лзиЮт як властивість пам'яті, яка протистоїть забуттю: ? мнЮмщн, кбф? уфЭсзуйн ф?т лЮизт. [Hesychii Alexandrini Lexicon 1858: 119].

Також у довіднику з грецької етимології Л. Майєра ?лзиЭт трактується як ohne Vergessen - незабутність; відпов. лЮиз - забуття, забування - Vergessen [Meyer 1901: Т.I, 300-301]. У цій версії істина розуміється також як синонім ?еЯмнзуфпт - незабутній, пам'ятний.

Сам Платон у діалозі «Кратіл» вустами Сократа пропонує власну версію походження слова ?лЮиейб: иеЯб ?лз (?лз, ? - блукання, мандрівка; сум'яття, божевілля). Буквально «блукання бога» або навіть «божественне божевілля».

Найбільш дивовижне уявлення про істину, освячене авторитетом самого Платона, але ніким із сучасних філологів не підтримане. Швидше, ?лз - означає щось протилежне, помилку - erratio, error mentis і є синонімом ?лзфеЯб - поневіряння, помилка, відхилення [Brasse 1842]. Те саме тлумачення дається і в інших відомих словниках; напр. у Критичному грецько-німецькому словнику І.Г.Шнайдера [Schneider 1797], де ?лзфеЯб перекладається як das Herumirren, vergebliche Herumlaufen - хибність, помилка, безглузде ходіння навколо чогось.

Слід зазначити розбіжність етимології грецького слова ?лЮиейб в інтерпретації Гайдеґґера та її філософським змістом для стародавніх греків. Зокрема, Сократ у «Федрі» говорить про важкодосяжність істини, трактуючи саму істину як незабутність, відкритість для пам'яті. Але й такий підхід пов'язує істину з чимось відкритим, явним і явленим, що є вірним лише в одному з аспектів її розуміння. Важливо зрозуміти, чому ж «істина любить ховатися», чому істина часто пов'язується з таємним, потаємним, що уникає прямого погляду та простих визначень. Необхідно згадати про те, що префікс бв давньогрецькій мові може мати не лише значення заперечення, відсутності. Префікс ?може і посилювати вихідне значення слова (intensivum), відтак слово «істина» набуває значення «надзвичайно приховане, таємне», що також відповідає його філософському розумінню. Але є ще одне значення даного префіксу - copulativum - спільність, об'єднання (для порівн. рівно-, одно-; ?фЬлбнфпт - рівний, подібний; букв. рівний за вагою; со-; ?кьлпхипт - супутній, відповідний).

У контексті неприхованості можна говорити про значний збіг значення слова ?лЮиейб з поняттями, що позначають очевидність, відкритість, явленість, наприклад, цбЯнщ і цбнесьт. Так, цбЯнщ - in lucem edo; ostendo; venio - світитися, виявляти, показувати, відкривати, викривати, відбивати, бути очевидним, представлятися тощо.

Це слово частіше висловлює якусь приватну позицію, свідчить про те, що бачиться, але також є істинним чи достовірним за визначенням. Те, що є, містить у собі можливість помилки, неточності, суб'єктивності. Водночас існує безперечний смисловий зв'язок зі словом ?лЮиейб - базовим поняттям, що означає істину як щось неприховане, явлене, очевидне.

У рівній мірі і ц?несьт говорить про видимість, явність, очевидність і так воно традиційно перекладалось латиною: conspicuus; dilucidus, prospicuus; manifestus, apertus - видимий, помітний; відкритий, очевидний. Аристотель у «Метафізиці»: «… а що немає науки про те, що приходить (ухмвевзкьфпт) - це очевидно (цбнесьн), адже будь-яка наука - про те, що є завжди, або про те, що буває здебільшого» [Aristoteles 1831: 1027а20]; Звісно, цбнесьн - явлене, видиме - це ще не справжнє в усіх контекстах, але у багатьох випадках цілком може бути замінено словом «істина». Можна згадати, що й ?лЮиейб означає щось неприховане, явне. Також можливе і поєднання цих слів, наприклад, у Новому Заповіті: ? цбнЭсщуйт ф?т ?лзиеЯбт - відкрите сповіщення істини (2 Кор. 4.2). У певному сенсі - тавтологія: відкривання і без того неприхованого, незабутнього.

Характерно, що істина - це щось явне, зриме, очевидне, те, що можна безпосередньо споглядати, сам феномен у його безпосередньому бутті, але істина також і щось, що знаходиться в глибині речі, її внутрішня природа, сутність, яка потребує розкриття. Це подвійне розуміння істини створює, відповідно, дві основні групи контекстів, у яких взагалі можемо говорити про істину. Дане поєднання в принципі несумісних властивостей створює давнє та стійке протиріччя чи апорію, яка перешкоджає однаковому та точному визначенню істини. Можна вказати і на інші протиріччя, наприклад, досить традиційним є поєднання уявлень про індивідуальний і загальний характер істини, про істину особистісну, екзистенційну і, водночас, істину як щось об'єктивне, відсторонене та байдуже до наших бажань та сподівань.

Є й інші тлумачення етимології цього слова (?лЮиейб). Наприклад, у Є.П.Блаватської в 1 томі «Таємної доктрини» є пасаж, присвячений грецькому поняттю істини: «Платон виявляє себе, Посвяченим, коли говорить у “Cratylus”, що “иеьт” виробляється від дієслова “иЭейн” рухатися, бігати (to move, to run). Бо перші астрономи, що спостерігали рухи небесних тіл, називали планети “иепЯ” - богами. Пізніше це слово породило інший термін “блЮиейб” - “подих Бога” (the breath of God)» [Blavatsky 1888: 2]. Схоже, що це не зовсім так. Навіть якщо ИеЯб - бог, точніше, богиня (Тейя, у Гесіода - дочка Урана та Геї), то б - заперечення, лЮ - теперішній час од. числа від дієслова лЬщ - бажати, хотіти. Але навіть у разі такої «дикої» етимології «алетейя» означала б «не-бажання богині» або «божественне небажання» (б-лЮ-иеЯб). У всякому разі, сам Платон вустами Сократа дає інше трактування етимології слова ?лЮиейб, кажучи про те, що так названий божественний порив сущого - иеЯб фп? ?нфщт цпсЬ, якби це було б божественним натхненням - иеЯб ?лз. [Plato 1952: 421b1-4] Одним із найважливіших контекстів істини є її розуміння як справжнього буття, або буття самого по собі, або як справжності буття кожної речі. Наприклад, вислів Платона про щаблі пізнання предметів. Перший - ім'я (?нпмб); другий - визначення (льгпт); третій - зображення (е?дщлпн); четвертий - саме знання (?рйуфЮмз). «П'ятим ступенем слід вважати те, що пізнається саме собою і є справжнім буттям (?лзи?т ?уфйн ?н)» [Plato 1952: 342а-b]. «Аксіох»: «А вхід до царства Плутона надійно охороняється засувами та замками. Того, хто їх відкриє, приймає в своє лоно річка Ахеронт, а потім Кокіт, перепливши який він має бути відведений до Міноса і Радаманта на рівнину, що називається «долиною істини» (редЯпн ?лзиеЯбт)» [Plato 1952: 371b-c]. «Федр». Істина (?лЮиейб) протиставляється не справжньому буттю, видимості, правдоподібності (е?кьт) [Plato 1952: 272е; 273d]. Втім, і сама ця правдоподібність розглядається як один із аспектів істинності, оскільки, хоча це ще не зовсім істина, але все ж таки не обов'язково брехня - фь ше?дпт. Остання може вважатися вигадкою, помилкою, неправдою, проте е?кьт може бути також і вірним, істинним. Так ми можемо сказати: «здається правдоподібним» або «схоже на правду», тобто, можливо, це правда, хоча в цьому і немає впевненості.

Арістотель значно змінює уявлення про істину і значною мірою проблематизує його. Крім традиційного зв'язку істини з буттям, сущим і реальністю, філософ перетворює істину в інструмент пізнання, епістему - істину, властиву кожній формі знання: - цйлпупцЯбн ?рйуфЮмзн ф?т ?лзиеЯбт - філософія - знання істини [Aristoteles 1831: 993b20]; - ?уфй вевбйьфеспн кб? ?лзийнюфеспн - є більш достовірним і більш істинним [Aristoteles 1831: 1009а5]; - ухгкечюсзкЭ фй ?лзи?т е?нбй чщс?т ?рпдеЯоещт - погодитися з тим, що є щось істинне і крім доказу. [Aristoteles 1831: 1006а25].

Арістотель, говорячи про філософів, що релятивізують істину (у тому сенсі, що вона у кожного своя, і у здорової людини, і у схибленої), журиться: «… шукати істину в цьому випадку - все одно що гнатися за невловимим» (букв. переслідування втікача): ф? г?с ф? рефьменб дйюкейн ф? жзфе?н ?н е?з ф?н ?лЮиейбн [Aristoteles 1831: 1009b35].

Правильно, що при такому розумінні істини шукати її важко, але це саме по собі не привід відмовлятися від релятивізації істини. Набагато важливіше вирішити, що саме, як і до яких меж ми будемо релятивізувати. Дійсно, Протагор, за свідченням Діогена Лаертського, висловив усім відомі міркування: «Людина є мірою всіх речей, що існують, що вони існують (можливі), неіснуючих, що вони не існують» [Diogenis Laertii 1862: IX, 51]; рЬнфщн чсзмЬфщн мЭфспн ?нисщрпт, ф?н м?н ?нфщн ?т ?уфйн, ф?н д? п?к ?нфщн ?т п?к ?уфйн (omnium rerum modus et mensura homo est); а також «все істинно» рЬнфб е?нбй ?лзи? (omniaque esse vera). Чим не відповідь античного софіста на запитання Пілата? У певному сенсі такий підхід можна назвати гуманізмом, оскільки релятивізм щодо істини зовсім не має тих руйнівних наслідків для нашого пізнання та повсякденного життя, які йому приписують шанувальники Абсолюту. Питання релятивності будь-яких думок, якостей, станів людини зовсім не втратило своєї актуальності з часів Протагора.

Арістотель посилює істину необхідністю: п? м?нпн ?лзи?т ?лл? кб? ?н?гкз (не тільки істинно, але й і необхідно), також він каже і про необхідно хибне: ?н?гкзт ше?дпт [Aristoteles 1831: 1019b25]. «Можливе» (дхнбф?н) таким чином означає те, що не необхідно хибне, а також те, що істинне і те, що може бути істинним: ф? м? ?о ?н?гкзт ше?дпт узмб?ней, ?нб д? ф? ?лзи?т е?нбй, ?нб д? ф? ?ндеч?менпн ?лзи?т е?нбй [Aristoteles 1831: 1019b30].

Інакше кажучи, Арістотель пов'язує істину з модальністю, відмовляючись від двомісного відношення або від бінаризму. «Адже хибне та дійсне (ше?дпт кб? ф? ?лзи?т) не знаходяться в речах (рсЬгмбуйн), так щоб благо, наприклад, було істинним, а зло неодмінно хибним, а є в думці (дйбнпЯ?), у відношенні же простого (?рл?) і його суті - навіть і не в думці» [Aristoteles 1831: 1027b25).

Арістотель, говорячи про істину думки, по суті, формулює кореспондентну теорію, правда, якби не останнє зауваження про щось просте (?рл?), істина якого і не в ньому самому (тобто не в самій речі) і не в думці про нього.

Крім свого повсякденного та філософського значення істина (?лЮиейб) у давньогрецькій культурі є також персоніфікацією, богинею істини, дочкою Зевса [Roscher. Vol. I, s. 126].

Саме це прагнення древніх греків (і не тільки греків) до персоніфікації абстрактних понять, людських якостей і соціальних відносин заслуговує на окремий розгляд. Йдеться, мабуть, лише про ранній період розвитку давньогрецької думки. У «Теогонії» Гесіода абстрактні поняття і людські якості персоніфікуються в образах богів і богинь: Смуток, Ворожнеча, Забуття (ЛЮизн) та ін. Персоніфікується також і істина - нереїда Немертейя (НзмесфЮт). Гомер згадує нереїду Апсевду (?шехд?т) - тобто небрехливу, істинну, правдиву. Нарешті, богиня Істина у Парменіда - також може вважатися лише постаттю мови, художнім прийомом, але змушує замислитися про характер думки античних філософів. Спокусливо вважати подібні персоніфікації пережитком міфологічного мислення, першим, початковим етапом становлення філософської термінології. Другий етап позначений філософською роботою софістів і Платона, третій виражає тенденцію представляти філософські поняття та людські смисли в найбільш абстрактній, загальній та логічно суворій формі і її початок можна цілком закономірно пов'язати з Арістотелем.

Таке трактування виглядає цілком традиційно, але надмірно лінійно, що далеко не завжди відображає дійсну складність та філософську цінність того чи іншого джерела. Уявлення про поступальний розвиток філософської думки, її проблематики та термінології провокує ілюзію про більшу значущість найпізніших, тобто, найбільш «зрілих» етапів розвитку.

Саме від подібної ілюзії прагнув звільнитися Гайдеґґер, говорячи про ранній період розвитку грецької філософії, показуючи її сутнісний зв'язок із якоюсь початковістю, вихідною позицією щодо буття, її безпосереднім метафізичним джерелом. І тут у пізнішої і, здавалося б, більш «розвиненої» і складнішої філософії немає і не може бути жодного пріоритету. Висновок.

Запропонований тут розгляд істини у давньогрецькій філософії є лише загальним нарисом цієї масштабної проблеми. Необхідно мати на увазі, що семантика слова істина досить різноманітна, гранично нюансована і далеко виходить за рамки своїх стандартних, словникових значень. Через брак іншого, більш вдалого слова, найбільш загальної абстракції для всіх контекстів істини, ми використовуємо слово «істина», так само як і грецьке ? ?лЮиейб, оскільки вони для цього і призначені, але все це дуже нагадує теорію «сімейних подібностей» (family resemblances) Вітгенштайна. Згадаймо слово «гра», яке він розглядає. Поняття істини теж є амбівалентним, оскільки функціонує у двох діаметрально протилежних смислових областях. Істина як явність, очевидність і істина, як щось внутрішнє, глибоко заховане, вступають у чудову і своєрідну гру, в якій численні додаткові смисли нашаровуються один на одного і створюють нескінченну можливість для інтерпретації, нескінченну можливість герменевтики, але не дозволяють говорити про істину, як про щось єдине, цілісне і однозначне. У дусі Вітгенштайна можна казати про ігри істини (як у вербальних, так і в невербальних контекстах), а також про сімейні подібності всередині класу всіх істин. Це, власне, пояснює, чому ми не маємо єдиного для всіх можливих контекстів визначення істини. Натомість ми можемо спробувати виявити загальні аспекти функціонування істин, описати властивості істини так, ніби вона сама є специфічним контекстом серед інших.

Бібліографічні посилання / References

1. Aristoteles. (1831). Opera. Graece. Ex regensione Immanuelis Bekkeri, edidit Academia Regia Borussica. Vol. II. Berolini, Apud Georgium Reimerum, 790-1462.

2. Ausfuhrliches Lexikon der griechischen und romischen Mythologie. (1884-1890). Herausg. W.H.Roscher. Vol. 1-2. Verlag Von B.G.Teubner, Leipzig.

3. Blavatsky, H.P. (1888). The Secret Doctrine: The Synthesis of Science, Religion and Philosophy. Vol. I.-L.; NY; Madras.

4. Bonitz, H. (1870). Index Aristotelicus, in: Aristoteles. Opera. Edidit Academia Regia Borussica. Vol. V. Berolini, Apud Georgium Reimerum, 1-878.

5. Brasse, J. (1842). Greek Gradus; or, a Greek, Latin, and English Prosodial Lexicon. London.

6. Chantraine, P. (1968). Dictionnaire Etymologique de laLangue Grecque Histoire desMots. T. I-IV (1-2). Paris. Cole, A.T (1983). Archaic Truth. QUCC 13, 7-28.

7. Diels, H. (1952). Die Fragmente der Vorsokratiker. Griechisch und Deutsch. Neunte auflage Herausgegeben von Walter Kranz. Band I-III, Berlin, Weidmannsche Buchhandlung.

8. Diogenis Laertii (1862). Diogenis Laertii de clarorumphilosophorum vitis, dogmatibus et apophthegmatibus.

9. Graece et latine cum indicibus. Parisiis, Ed. A.F.Didot.

10. Frisk, H. (1960). Griechisches Etymologisches Worterbuch. Band I-III. Heidelberg, Carl WinterUniversitatsverlag.

11. Heidegger, M. (1976). Platon Lehre von der Wahrheit, in: M. Heidegger. Gesamtausgabe. B.9. - Wegmarken. Ffm, Vittorio Klostermann, 203-238.

12. Helting, H. (1997). АХцвєга - Etymologien vor Heidegger im Vergleich mit einigen Phasen der АХцвєга - Auslegung bei Heidegger, in: Heidegger Studein, 13 (1997), 93-109.

13. Hesychii Alexandrini Lexicon post Ioannem Albertum. Recensuit Mauricius Schmidt. (1858). Vol. 1. Ienae. Sumptibus Frederici Maukii.

14. Lexicon Homericum. (1885). Vol. I-II. Ed. H.Ebeling. Lipsiae-Londini-Parisiis.

15. Lexicon Platonicum sive Vocum Platonicarum Index. CondiditD. Fridericus Astius. (1835). Vol. I-III. Lipsiae. Luther, Wilhelm. (1935). “Wahrheit” und “Luge” im altesten Griechentum. Borna, Bez. Leipzig, Verlag Robert Noske, VIII.

16. Meyer, L. (1901). Handbuch der Griechischen Etymologie. Vol. I-IV. Leipzig, Verlag Von S.Hirzel, Vol. I. Page, C. (1991). The Truth about Lies in Plato's Republic, in: Ancient Phiosophy, 11, 1-33.

17. Plato. (1952). Platonis Opera. Vol. I-V Ed. John Burnet. Oxford University Press. 1899-1906; 1952-1954. Sexti Empirici. (1842). Opera Graece et Latine cum versione H.Stephani (Vol. I) et G. Herveti (Vol. II). Editio Emendatior. Lipsiae, Sumptu Librariae Kuehnianae.

18. Schneider, E.G. (1797) Kritisches Griechisch-Deutsches Handworterbuch. Ausg. B.1. Zullichau und Leipzig. Thiselton, A.C. (1978). Truth, in: The New international dictionary of New Testament theology. Vol. III. Exeter, Paternoster Press, 874-902.

19. Wolenski, J. (2005). Aletheia in Greek thought until Aristotle. Annals of Pure and Applied Logic, 127, 339-360. Yonge, B.A. (1849). An English-GreekLexicon. London; Longman, Brown, Green and Longmans.

Размещено на Allbest.ru