Релігійно-філософські концепції феномену смерті та її місця в системі "життя-смерть"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Буковинський державний медичний університет (Україна, Чернівці)

Релігійно-філософські концепції феномену смерті та її місця в системі «життя-смерть»

Слубська А.Я.

кандидат філософських наук

викладач вищої категорії коледжу

Осипенко В.А.

кандидат психологічних наук, викладач

Анотація

смерть життя релігійно-філософський вчення

Метою статті є розкриття феномену смерті з філософської та релігійної точки зору. Важливо проаналізувати феноменологію смерті, яка, в першу чергу, характеризується відсутністю досвіду смерті у самої людини. Вона стикається зі смертю як з доконаним фактом лише з боку: коли вмирають інші. Звідси відчуття невідомості, таємниці, страху залишаються для живої людини суб'єктивно нездоланними. Ця проблема існує стільки ж, скільки існує сама людина. Уявлення людини про життя та смерть і сьогодні можуть вбирати в себе елементи стародавніх міфів, містики, психологічних табу і, навіть, ідеологічних установок, або формуватися в межах відповідної релігійної догматики і науково-філософської системи. Смерть ставить усіх і кожного перед фактом тимчасовості життя, спричиняє до роздумів: чому людина помирає, у чому феномен життя, яке обов'язково закінчується смертю.

У світлі комплексного підходу до вивчення проблеми безсмертя, на наш погляд, є необхідність в аналізі рівня її розуміння в період зародження та оформлення у тих чи інших релігійно-філософських системах. Тому є сенс дати порівняльний аналіз найбільш поширених і авторитетних релігійно-філософських вчень про смерть і життя.

Ключові слова: життя, сенс життя, смерть, безсмертя, вічність, рай і пекло, загробний світ, процес переродження, нірвана, закон Дао, даоська алхімія.

Religious and philosophical concepts of the phenomenon of death and its place in the «life-death» system

Slubska A.Ya., candidate of Philosophical Sciences, teacher of the highest category of the college, Bukovinian State Medical University (Ukraine, Chernivtsi)

Osypenko V.A., candidate of Psychological Sciences, Lecturer, Bukovinian State Medical University (Ukraine, Chernivtsi)

Abstract

The purpose of the article is to reveal the phenomenon of death from a philosophical and religious point of view. It is important to analyze the phenomenology of death, which is primarily characterized by the lack of experience of death in the person himself. She faces death as a fait accompli only from the outside: when others die. Hence, feelings of unknownness, mystery, and fear remain subjectively insurmountable for a living person. This problem has existed as long as man himself. Even today, a person's ideas about life and death can incorporate elements of ancient myths, mysticism, psychological taboos, and even ideological attitudes, or be formed within the limits of the relevant religious dogma and scientific-philosophical system. Death puts everyone and everyone in front of the fact of the temporality of life, causes one to think: why does a person die, what is the phenomenon of life, which necessarily ends with death.

In the light of the complex approach to the study of the problem of immortality, in our opinion, there is a need to analyze the level of its understanding in the period of its birth and formalization in certain religious and philosophical systems. Therefore, it makes sense to give a comparative analysis of the most widespread and authoritative religious and philosophical teachings about death and life.

Keywords: life, the meaning of life, death, immortality, eternity, heaven and hell, the afterlife, the process of rebirth, nirvana, the law of Tao, Taoist alchemy.

Актуальність теми дослідження

Актуальність дослідження, в першу чергу, полягає в тому, що життя і смерть - вічна тема людства в міфології, релігії, філософії, науці, мистецтві, яка несе в собі багатовікову мудрість людства і в подальшому потребує вивчення та оцінок. Ще в античній філософії була зроблена спроба філософськи осмислити проблему життя і смерті людини й вважалося, що саме філософія сприяє розумінню того, що людина є розумною смертною істотою. Але все ж таки людина за своєю природою не може миритися з саморуйнуванням. Звідси прискіплива увага до себе і до смерті, яку вона все своє свідоме життя прагнула і прагне перемогти. Розмірковуючи про смерть, кожне покоління по-своєму вирішує проблеми світу, в якому вони живуть, збагачуючи своє активне життя, актуалізуючи творчу роботу власного розуму та душі.

Ступінь наукової розробки проблеми

Проблема смерті на конкретному матеріалі вивчається багатьма спеціалістами, праці яких оглянути нелегко.

Обговорення смерті як феномена закономірно породжує проблему безсмертя та її місця в системі «життя-смерть». Як не дивно, але ця проблема породила сьогодні нові дискусії в світлі досягнень сучасної науки, складність яких пов'язана з природою смерті, яка знаходиться за межами нашого усвідомленого досвіду. Новітні філософські напрямки, такі як філософія життя, екзистенціалізм, феноменологія та філософська антропологія стали світоглядною основою сучасного ставлення до життя людини та її смерті. Поняття ж «безсмертя», як правило, розглядалось в межах релігійно-філософських систем. Зокрема, ця проблема в значній мірі привертала увагу таких видатних філософів та психологів, як З. Фрейд, К. Юнг, Е. Фромм, С. Франкл. Зокрема З. Фрейд в статті «Мы и смерть» висловив думку про те, що «людина, з одного боку, приймала смерть як таку, визнаючи за нею знищення життя і в цьому сенсі користувалася нею, але, з іншого боку, відкидала її, начисто її заперечувала» [1, с. 5].

Проблеми життя та смерті в науковому та релігійному розумінні розглядаються в дослідженнях В.А. Роменця, В.Ю. Антонова, А. Ландсберга, Е. Левінаса, В. Янкелевича, етико-філософський аналіз феноменів життя та смерті, сенсу життя - в працях В.Ш. Сабірова, С.В. Вековшиніної, екзистенційні питання смерті та безсмертя - в наукових роботах Н.В. Хамітова, П. Калиновського А. Кожева.

В наш час у науковому середовищі значна увага стала приділятися психологічним проблемам феномену смерті. Доречно нагадати роботи В. Роменця «Жизнь и смерть», Є. Черносвітова «Формула смерти», Г. Файфеля «Смерть - необходимая переменная в психологии» ті інші.

Виклад основного матеріалу

З другої половини XIX ст. і на сьогоднішній час певного поширення набули філософські вчення, які ставлять проблему смерті та трагічного сприйняття її неминучості на одне з перших місць, адже людина рано чи пізно починає думати по свою власну смерть. Той, хто знає про свою смертність, не може жити, почувати, діяти так, як міг би це робити безсмертний.

Перед ним неминуче постає питання: як же краще прожити відмірений природою короткий час життя? Або і так: чи варто жити взагалі?

Суперечлива сутність людини складається з усвідомлення неминучості смерті та бажання залишатися як можна довше живим. Бажання жити - природнє, оскільки це усвідомлюваний процес, формує бажання у людини подовжити своє існування в майбутньому, яке неминуче пов'язується із фактом смерті і, зрозуміло, наштовхується на зачинену таємницю майбутнього, посмертного. Ми маємо ще зрозуміти таємниці потойбічного життя та так званого «безсмертя душі», що можливо тільки через процес пізнавання феномену смерті.

Очевидно, що така психологічна закономірність як невіра у свою смерть, пов'язана не тільки з усвідомленням особистістю власної неповторності, а й з тією особливою обставиною, яку умовно можна було б назвати феноменологією смерті. Ця феноменологія характеризується відсутністю досвіду у самої людини, адже пережити смерть на власному прикладі не вдалося ще нікому з живих людей. Вони стикаються зі смертю як з доконаним фактом лише з боку: коли вмирають інші. Звідси відчуття невідомості, таємниці, страху залишаються для живої людини суб'єктивно нездоланними. До речі, розкриваючи природу страху, Сенека розмірковує: «Є в нас любов до себе і вроджена воля до самозбереження, і несприйняття знищення; тому і здається, що смерть забирає у нас багато благ і відводить від всього, до чого ми звикли. І ось ще чим нас лякає смерть: існуюче нам відоме, а як те, до чого все перейде, ми не знаємо і боїмося невідомого. І страх перед темрявою, в яку, як люди вірять, поглине нас смерть, природній» [2, с. 158].

Однак, людина не може постійно перебувати під гнітом усвідомлення неминучості своєї смерті. Ми вже завчасно знаємо про безсумнівність факту смерті, що само по собі дивно, як стверджує В. Янкелевич, оскільки ніхто з нас немає досвіду своєї смерті [3, с. 11, 13]. Людина витісняє це усвідомлення, прагне не думати про смерть, прагне зміцнити ту якість свого внутрішнього, суб'єктивного досвіду, завдяки якому вона в ньому начебто вічна. Знання про смерть та емпірична пустота змісту смерті супроводжується страхом, який від цього незнання виникає, примушує часто людину жити так, ніби-то вона ніколи не помре. «Насправді ж, таке побоювання народжується в тілі, між тим як дух лякає не стільки біль, скільки саме небуття, якому він усіма силами опирається» [4, с. 123]. До того ж людина розвиває різні способи компенсації, одним із яких вбачається уявлення про безсмертя, що є прерогативою релігії, яка найуспішніше виконує функцію захисної реакції на смерть.

Проблема смерті сформувалася ще у первіснообщинному суспільстві, коли, за думкою З. Фрейда, «первісна людина бачила, як помирає хтось із близьких - дружина, дитина, друг - котрих вона любила... Так вона переконувалася на досвіді, що людина може померти... Первісна людина вже не могла не визнавати смерть, у своєму горі вона частково пізнала на власному досвіді, що це таке, але разом з тим вона не хотіла її визнавати, тому що не могла уявити померлим саму себе... Над тілом дорогої істоти вона придумувала духів, уявляла поділ індивідуума на плоть та душу - це лише початок, вона створювала собі поняття загробного життя після уявної смерті...» [1, с. 7, 8, 12]. Таким чином, первісна людина знання про свою власну смерть отримувала через смерть іншого.

Дещо перегукується із З. Фрейдом наукова концепція Е.Б. Тайлора, який в своїй знаменитій книзі «Первісна культура» зазначав, що первісні люди намагалися вирішити для себе перш за все дві групи біологічних питань, а саме: «вони намагалися зрозуміти, по-перше, у чому відмінність між живим та мертвим тілом, що є причиною сну, екстазу, хвороби та смерті? По-друге, вони переймалися питанням, що таке людські образи, які з'являються у снах і видіннях? Стародавні люди прийшли до висновку, що у кожної людини є життя, і є привид. І те, і інше перебувають у тісному зв'язку з тілом: життя дає їй можливість відчувати, мислити і діяти, а привид складає її образ або друге «Я». І те, і інше, таким чином, може відділятися від тіла: життя може вийти з нього і залишити його безтямним або мертвим, а привид показуватися людям здалеку» [5, с. 213]. На такій раціональній основі первісна людина формує уявлення про душу, яка є причиною життя тієї істоти, в тілі якої вона перебуває. Якщо ж душа покидає тіло, настає смерть тілесна, а не душевна, так як душа здатна відділятися від тіла та існувати самостійно, безтілесно (друге «Я»). Саме на цій світоглядній (міфологічній) основі зароджується і оформляється вірування у майбутнє життя. Е. Тайлор вважав, що у первісної людини ще не сформувалося уявлення про безсмертя душі [5, с. 265].

У первісної людини пошук безсмертя міг бути викликаний тваринним інстинктом самозбереження, прагненням подовжити своє існування, подолати невблаганність смерті. Згідно аналізу особливостей міфологічного світогляду первісної людини можна припустити також, що, відчуваючи себе частиною світу природи, спостерігаючи за цим світом та вивчаючи його, людина інтуїтивно відчувала природну гармонію. Смерть людини порушує таку природну гармонію. Бажаючи її відновити, у людини поступово оформляється думка про безкінечне у часі існування і самої людини, але це існування проявляє себе в інших формах, дуже часто невидимих для живої людини, в духовних (ідеальних). В цьому аспекті доречним є зауваження К. Юнга, який вважав, що «ми не можемо уявити собі інший світ, інші обставини інакше, ніж по образу і подобою того світу, в якому ми живемо, який сформував наш дух і визначив основні передумови нашої психіки. У більшості випадків питання про безсмертя настільки важливе і так безпосередньо пов'язано з буттям, що ми повинні скласти про це відповідне уявлення» [6, с. 296, 297, 307].

Питання про загробне життя усе більш хвилювало розум людей періоду розкладу родового устрою і кризи общини в азіатських і античних суспільствах. Індивід шукав порятунки не в реальному світі, приреченому на загибель, а у світі вічному - потойбічному. Переорієнтація цінностей здійснювалася в процесі формування світових релігій. Головним стає не протиставлення живих і мертвих, реального і потойбічного світу, а протилежність душі й тіла, раю і пекла.

Поступово уявлення про посмертне існування стають більш оформленими і систематизованими. Віра в продовження життя оформлялася у двох напрямках, обидва з яких мають коріння в глибокій давнині: один з них є вчення про переселення душ, а другий - вчення про самостійне існування особистісної душі після смерті тіла.

Концепція самостійного існування особистісної душі після смерті тіла сформувалася в межах християнської традиції та ісламу.

Християнське тлумачення цієї проблеми формувалося на основі патристики, у витоків якої стояли Тертулліан, Климент Александрійський, Іоанн Златоуст, Аврелій Августин та ін. Вони вказували на смертність людини створеної, але головне бачили у тому, що можливе воскресіння, яке, по суті, виступало містичною формою вдосконалення людини. Зокрема, Аврелій Августин розробив основні постулати про безсмертя душі. Він визначав душу як субстанцію, якій властиві мислення та здатність пізнавати, а, значить, така душа не може зникнути, так як субстанція не зникає [7, с. 117]. За думкою Аврелія Августина, що питання безсмертя недосяжні для людського розуму, тому людина повинна їх сприймати тільки на віру, а процес відокремлення душі від тіла - це насильницький акт над людською природою, тому земне та тлінне тіло може піднестися до тіла небесного і нетлінного, що і є воскресіння [8, с. 204-207]. Августин вважав, що людина інстинктивно бажала безсмертя, адже «якщо би безсмертя не могло бути дано людині, то даремно би шукали блаженства, яке неможливе без безсмертя» [8, с. 205].

Смерть у християнському розумінні сутності людини є неприродною, а природним є тільки життя: «Блаженне вічне життя є призначенням людини, і гріх - явище неприродне; смерть - наслідок гріха, і вона непритаманна природі людини; людина створена безсмертною і тілом, і душею” [3, с. 69]. При цьому смерть для християн є велике таїнство, так як вона є формою народження людини із земного тимчасового життя у вічність. Загибель людини в християнстві тісно пов'язана з темою Страшного Суду.

На третій день після смерті починаються небесні «митарства» -- від слова «мито», тобто, оброк. Коротше кажучи, душа на шляху в рай проходить ряд своєрідних митниць, на кожній з яких -- демони. Вони відчувають померлого різними способами, а, як відкуп від них, виступають добрі справи, зроблені на Землі. Якщо добрих вчинків виявиться занадто мало, або одне з випробувань буде провалено, душа негайно потрапляє в пекло. Після 40-денних «митарств» по раю та пеклу душа постає перед Божим судом, на якому визначається доля душі до часу страшного всезагального суду, після якого відновиться плоть людини. Християнська концепція воскресіння плоті з врахуванням моральних якостей людини за період її земного життя (наприклад, Любові), - безперечно крок вперед відносно стародавнього вірування у переселення душ, так як встановлює той факт, що людина не замкнена у своєму Я, не самодостатня, а прагне до Бога, який є Любов. Християнський Бог - це не «світовий розум», не свідомість, що розмірковує про саму себе. Бог любить і вчить любить, вимагає робити вибір. В такому аспекті допускається сила та визначеність плоті та навіть визнається активність людини у справі її воскресіння.

Про самостійне існування особистісної душі після смерті тіла розглядається і в такій світовій релігії, як іслам, де винятково велику роль відіграє вчення про визначення, за яким доля кожної людини і суспільства заздалегідь визначена Аллахом. Людина неспроможна робити самостійний вибір між добром і злом, а це формує ідею фатальності - «з вами відбувається тільки те, говориться в одному з аятів Корану,-- що наперед визначене для вас Богом».

Іслам відкидає концепцію первородного гріха. Мусульмани вірять, що всі люди народжуються чистими і цілком природно будуть звертатися до Бога, але через негативний вплив оточуючого середовища та відсутність сили волі у того чи іншого мусульманина можуть привести його до безбожного способу життя. Ось чому в ісламі саме дитина, яка помирає, автоматично потрапляє на небо, так як позбавлена негативного впливу оточення.

За вченням ісламу існує ахирет - загробне життя. Віра в Аллаха передбачає, що в Судний день Аллах відродить померлих. Вважається, що життя людини коротке, що закінчити незакінчене він може лише за умови повторного повернення до цього світу. Віра у загробне життя надає сенсу існування мусульманина. Все те, що відбувається після смерті людини, на думку мусульман, тісно пов'язане з його діяльністю. Година смерті визначається Аллахом, а душі померлих зобов'язаний забирати Азраил -- ангел смерті. Те, як помре людина, залежить від способу життя, якого він дотримувався. Праведники вмирають швидко і легко, а грішники -- в муках. Перед смертю рекомендується читати особливі молитви, що забезпечують безболісний перехід на той світ.

Специфічне відношення до життя, смерті та проблеми безсмертя сформувалося в країнах Сходу, яке тісно пов'язане з вченням про переселення душ і з часом оформилося у релігійні класичні системи індуїзму, брахманізму та буддизму. Аналіз саме східних релігій дає підставу стверджувати, що поняття «безсмертя» не є однозначним, його скоріше необхідно розглядати як процес, який включає в себе два послідовних стани: власне само безсмертя, а його вершиною є вічність. Зокрема, східна релігійна філософія (наприклад, індійська) проблему смерті розглядає як таємниче поглинання часу вічністю. Вічність як би з'їдає час, а це можливо через поєднання людини з Богом. Час і вічність об'єднуються в поняття світового цілого. Людина із плинності часу переходить у вічність. На думку, наприклад, Х. Арендта, бажано розрізняти такі поняття як «безсмертя» та «вічність». Безсмертя - «це продовження перебування у часі», це продовжена «діяльність саме за людськими, земними правилами», яка здатна привести до нової якості безсмертя. «Через це той, хто прагне до вічності, повинен залишити справи людські», так як вічність ототожнювалась з бездіяльністю, вона «не робиться, вона споглядається» [9, с. 30-31]. Поняття «вічність» разом з поняттям «час» складає світове ціле (цілісність) і утворює досконалість, основним критерієм якого є безкінечність. Життя, яке позбавлене початку і кінця, так чином уособлює собою досконалість. Тому прагнення людини до безсмертя, вічності є її прагненням до досконалості.

Ця ідея стала основною в деяких складних релігійно-філософських системах, особливо в Індії, де вона складала один із основних догматів брахманізму, індуїзму і була покладена в основу буддійського вчення. На користь такої точки зору є вчення про карму в індійських філософсько-релігійних системах, суть якого полягає перш за все у дії, у зв'язку минулого з теперішнім, і пов'язано з процесом переродження. В Індії таке уявлення глибоко вкоренилося. Воно зводиться до того, що людина знаходиться в постійному процесі переродження і кожне нове втілення обумовлене нашими кармічними можливостями. По суті, цей безкінечний ланцюг перероджень (сансари) свідчить, що все що відбувається з нами сьогодні, не буває випадковим і має своє пояснення, але пояснення це виходить за межі буденного досвіду.

Поняття карми стало центральним у вченні Будди і тлумачиться як принцип причинності, на основі якого можна вирішити питання звільнення людей від земних страждань і невігластва, Цим буддійське вчення демонструє свою практичну спрямованість. Має рацію К. Юнг, який, оцінюючи східне тлумачення ідеї безсмертя, зазначає, що «там, де західна людина намагається осмислити цей світ, людина східна знаходить смисл у собі самій, звільняючись від ілюзій мирського існування. Якщо у людини є власна індивідуальна карма, тоді людина входить у життя з деякою визначеністю, вона втілює в собі результат всіх попередніх форм життя...» [10, с. 312.-313].

Буддизм не вбачає ніякої відмінності між людським життям та іншими формами життя. За його вченням кожна людина включена як складова частина в безперервний ритм природи, яка панує і над людиною, і над світом взагалі. Тому якщо буддист веде мову про себе, то він, в першу чергу, має на увазі саме цей ритм. Смерть і наступне за нею народження - це лише моменти важливих змін душі (власного Я) у сансаричному циклі, адже смерть у ланцюгу причин і наслідків приводить до переродження і впливає на його умови, а життя є ніщо інше, як ціла низка змін, іншими словами, сукупність маленьких смертей. Але весь цикл перероджень і в індуїзмі, і в буддизмі потрібен перш за все для вдосконалення індивідуальної душі через її земні випробування. Власне, в такому аспекті тлумачиться безсмертя «першого порядку» - вдосконалення та очищення душі з метою досягнення безсмертя «другого порядку» - вічності.

Перед людиною у такому випадку стоїть задача повністю присвятити себе цілям власного перетворення і досягти нірвани, яка є уособленням вічності. Про цей шлях Будда розповідав своєму учню Ананді: «Той, хто помер і одночасно спромігся повністю зруйнувати три головні залежності - пристрасне бажання, заздрість і егоїстичну прив'язаність до існування - не повинен боятися стану, який чекає його після смерті. Він не буде страждати, його розум не буде продовжувати своє існування у кармі злих справ або гріха, навпаки, йому заготовлено повне визволення. Розум буде включений у більш високе існування і буде вести його далі до кінцевої мети, яка є океаном істини, вічним світом нірвани» [11, с. 105]. Смерть у даному випадку виступає як спосіб знищення зв'язку людини із світом і перехід до нірвани, адже вона вже виконала все, що від неї вимагалося. Безумовно, має рацію В. Роменець, коли зазначає, що «визнання безсмертя, вічного життя природним чином принципово знецінює життєвий шлях людини» [7, с. 49].

Спрощений до деякої міри шлях до вічності пропонує тібетський буддизм, в якому суть відношень між життям і смертю складає основний зміст вчення. Виникає ця тема в основному завдяки ролі, яку відіграє в тібетській традиції тантричне вчення. Тантри вказують на швидкий шлях до просвітлення, якого можна досягнути протягом одного життя, якщо людина скористається можливостями, наданими їй уже самим своїм народженням. В основі цього вчення лежить відома сьогодні «Тібетська книга мертвих», яка пропонує найти власний шлях в період між смертю і наступним народженням. Мова йде про оволодіння «мистецтвом смерті», яке, згідно тібетському буддизму, є найважливішим досвідом звільнення людини [11, с. 141-143].

«Тібетська книга мертвих» була задумана як путівник для мертвого під час його перебування у стані Бардо, який символічно описується як сорокадев'ятиденний перехідний стан між смертю і новим народженням. Книга описує психічні явища в момент смерті, описує посвячення, яке ставить собі за мету повернення душі божественної сутності, загубленої при народженні. На цю особливість тантричної віри в безсмертя вказував ще К. Юнг: «Мертві продовжують своє існування, не усвідомлюючи цього, оскільки звільнені від тіла духами. Вказана книга відноситься до таємних книг. Вона відноситься до особливої форми магічного лікування душі - лікування, яке продовжується після смерті. Цей культ мертвих знаходить раціональне обґрунтування вірою в безкінечність душі» [12, с. 167, 173].

Принципово інший підхід до обґрунтування ідеї безсмертя та шляхів його досягнення склався у Китаї. Властивий китайцям практицизм вплинув на характер вчення про безсмертя. Китайська цивілізація за тисячоліття свого існування розробила власну культуру смерті, яка стає зрозумілою лише у світлі вчення Конфуція, який закликав опиратися на вікові традиції, звичаї, етикет, дотримуватися китайської моральності та освіченості, прийнятих правил поведінки. Все це китайцями сприймалося як закони життя. На думку Конфуція, першою заповіддю китайця - вшанування батька, своїх предків, збереження общини та її членів. Саме на цих традиціях складалися уявлення китайців про життя та смерть, безсмертя та вічність. Вони вважали, що «після смерті душі померлих переселялися на небо, але з часом душа повертається у тіло. І взагалі, душа і тіло переходять від батьків, є їх частинками. Нанести шкоду тілу - значить нашкодити батькам. Тому цілісність свого тіла потрібно оберігати» [13, с. 95].

На відміну від буддистів, брахманів, які прагнули до повного розчинення в Абсолюті - Вічності, даоси надавали перевагу перетворенню в безсмертного із збереженням власної фізичної субстанції. Ще в генезисі своєї філософії даоси привертали свою увагу до проблем життя і смерті. Світоглядною основою даоського вчення про безсмертя стало вчення про Дао як джерела життя, яке викладено у трактаті Лао-цзи «Дао де цзін», а своєрідною енциклопедією, яка уніфікувала всі сторони даоського вчення, всі багатоманітні даоські практики, був твір видатного даоського мислителя і алхіміка Ге Хуна «Баопу-цзи». Концепція загробного життя для Ге Хуна була абсолютно неприйнятною. Якщо людина не набуває безсмертя за період земного життя, то вона як особистість гине. Тому метою даосизму завжди залишалося безсмертя людини як цілісності. Він вважав, що немає сенсу повторювати стереотипні установки про смерть, необхідно бути вище земних уявлень про смерть, не розділяти життя і смерть, оскільки вони є одне неподільне.

Даоська традиція містить методи подовження життя (гімнастичні та дихальні вправи, сексуальна практика) та методи досягнення безсмертя, головним з яких є алхімія, яка може розглядатися як частина медицини, оскільки була спрямована на досягнення практичного результату: абсолютного здоров'я, подовження життя, досягнення безсмертя і духовної досконалості [14, с. 152].

Враховуючи цей аспект, особливу увагу даоси надавали способам досягнення безсмертя, основним серед яких став метод алхімії. Головна відмінність китайської алхімії від відомої середньовічної європейської полягає в її спрямованості на досягнення безсмертя і досконалості. Для середньовічного європейця еліксири безсмертя були не потрібні, так як християнська релігія і так обіцяла йому в майбутньому тілесне воскресіння та безсмертя (в епоху Ренесансу доктрини християнської культури на Заході почали розмиватися, що і викликало підвищену зацікавленість у пошуках безсмертя алхімічними засобами). Даоси ж не володіли аналогічною ідеєю, і сама алхімія виникла в Китаї саме в контексті даоських пошуків безсмертя. Даоська алхімія з часом визначається як головний метод досягнення здоров'я, довголіття та безсмертя і з часом стала основою, на якій сформувалася славнозвісна традиційна китайська медицина, яка оперувала речовинами, змодельованими за принципами будови Космосу у відповідності до космологічних уявлень Стародавнього Китаю. Людина існує та взаємодіє із зовнішнім середовищем завдяки своїй здатності обмінюватися з нею енергією. Між організмом і середовищем існує прямий і зворотній зв'язок, завдяки якому людина може позбавлятися своєї смертності та наповнюватися енергією вічного Дао.

Таким чином, пошук безсмертя в релігійному його тлумаченні став, з одного боку, реакцією на коротку тривалість життя, а з іншого, - визнання безсмертя, вічного життя одночасно знецінює саме життя. Безсмертя за своєю суттю є активним, воно досягається, а не дарується. Як це не парадоксально, прагнення до безсмертя через подолання смерті спонукає людину вести пристрасну боротьбу за життя, шукати сенс людського буття. Слід зазначити, що питання про сенс передбачає наше вміння оцінювати реальні події та явища власного життя. У сенсі життя концентруються найперші людські цінності та прагнення.

Список використаних джерел

1. Фрейд З. Мы и смерть // Рязанцев С. Танатология - наука о смерти. - СПб., 1994.

2. Сенека. Письма к Луцилию.Трагедии. - М.: Худож. лит. 1986.

3. Янкелевич В. Смерть. - М., 1999.

4. Вековшинина С.В. Умирание и смерть как биоэтическая проблема // Практична філософія, № 3. - 2004 (№ 13).

5. Тайлор Э.Б. Первобытная культура. - М.: 1989.

6. Юнг К.Г. Воспоминания, сновидения, размышления. - Киев, 1994.

7. Роменець В.А. Жизнь и смерть. Постижение разумом и верой. - К., 2003. - К.: Либідь, 2003. - 232 с.

8. Скворцов К. Августин Иппонийский как психолог. - К., 1980.

9. Арендт Х. Vita activa, или О деятельной жизни. - СПб.., 2000.

10. Юнг К.Г. Йога и Запад: Сборник. - Львов, К.; 1994.

11. Эррикер К₀ Буддизм. - М., 2001

12. Юнг К.Г. Йога и Запад: Сборник. - Львов, К.; 1994.

13. Шенкао М.А. Смерть как социокультурный феномен. - К., М. 2003.

14. Безарова Г.І. Філософський зміст даоської медицини // Науковий вісник Чернівецького ун-ту. Філософія. Вип. 264-265.

References

1. Freud Z. We and death // Ryazantsev S. Thanatology - the science of death. - St. Petersburg, 1994.

2. Seneca. Letters to Luciliy. Tragedies. - M.: Khudozh. lit. 1986.

3. Yankelevich V. Death. - M., 1999.

4. Vekovshinina S.V. Death and death as a bioethical problem // Practical philosophy, No. 3. - 2004 (No. 13).

5. Taylor E.B. Primitive culture. - M.: 1989.

6. Jung K.G. Memories, dreams, reflections. - Kyiv, 1994.

7. Romenets V.A. Life and death. Comprehension by reason and faith. - K., 2003. - K.: Lybid, 2003. 232 p.

8. Skvortsov K. Augustyn Ipponiysky as a psychologist. - K., 1980.

9. Arendt H. Vita activa, or About active life. - St. Petersburg, 2000.

10. Jung K.G. Yoga and the West: Collection. - Lviv, K.; 1994.

11. Erriker K. Buddhism. - M., 2001

12. Jung K.G. Yoga and the West: Collection. - Lviv, K.; 1994.

13. Shenkao M.A. Death as a sociocultural phenomenon. - K., M. 2003.

14. Bezarova G.I. Philosophical content of Taoist medicine // Scientific Bulletin of Chernivtsi University. Philosophy. Vol. 264-265.

Размещено на Allbest.ru