Архетипіка свідомого та несвідомого уникання делінквентом чинної юридичної відповідальності: цивільні та воєнні аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Архетипіка свідомого та несвідомого уникання делінквентом чинної юридичної відповідальності: цивільні та воєнні аспекти

Юшин Сергій Олександрович

доктор економічних наук, професор, пенсіонер

Анотація

Ситуація прискореного поглиблення негативних явищ у будь-якому суспільстві завжди актуалізує питання: хто за це має нести персональну відповідальність? Преамбула Конституції України говорить про те, що її засновники приймали її “усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями”. Цей контекст, безумовно, має безпосереднє відношення до методів архетипіки - фундамент якої колективне несвідоме. Нинішня зростаюча напруженість воєнної ситуації в Україні актуалізує питання відповідальності пересічних громадян і державних керівників за прийняття та реалізацію доленосних для Батьківщини рішень.

У загальному колі питань відповідальності відповідальних осіб, з огляду на чинні вимоги режиму воєнного стану, особливу роль повинна відіграти саме юридична відповідальність, без ефективного застосування якої стає практично неможливим забезпечення виконавської дисципліни відповідно уповноважених осіб. Світовий і вітчизняний досвід містить чимало прикладів, коли наділені високими повноваженнями особи шукають і знаходять шляхи уникання своєї відповідальності (адміністративної, кримінальної) за свої дії чи бездіяльність.

Державне будівництво суверенної України початково було орієнтоване на модель архетипу цивілізації, яка передбачає граничну активність постійних трансформацій стилів людської поведінки з врахуванням потреби підвищення рівня відповідальності усіх соціальних акторів за зміну умов існування країни.

За своєю сутністю, архетипіка трансформацій генетично пов'язана з явищами відхилення від традицій і норм поведінки, тобто з девіантністю та делінквентністю, які можуть бути спрямовані вгору (позитив, розвиток) і вниз (негатив, деградація). В сучасному вітчизняному правовому просторі категорії девіантність та делінквентність розглядаються переважно у негативній конотації, що гальмує їх конструктивне поєднання з процесами творчості.

Дисциплінарна складова режиму воєнного часу потребує такої повноти відповідальності суб'єктів владних повноважень усіх гілок та рівнів, за якої будуть забезпечуватися баланси вигод та збитків держави як передумови подальшого конструювання диверсифікованої системи прагнень та уникань.

Ключові слова: архетип, свідоме і несвідоме, партнерство і антагонізм, поведінка, норма, девіантність, делінквентність, конформізм, нонконформізм, юридична відповідальність, прагнення і уникання, право воєнне і цивільне.

Yushin Sergey Olexandrovich Doctor of Economic Science, Professor, pensioner

The archetype of conscious and unconscious avoidance by the delinquent of applicable legal responsibility: civil and military aspects

Abstract

The situation of accelerated deepening of negative phenomena in any society always raises the question: who should bear personal responsibility for this? The preamble of the Constitution of Ukraine states that its founders adopted it "aware of their responsibility to God, their own conscience, previous, present and future generations". This context, of course, is directly related to archetypal methods - the foundation of which is the collective unconscious. The current growing tension of the military situation in Ukraine actualizes the issue of the responsibility of ordinary citizens and state leaders for making and implementing decisions that are fateful for the Motherland.

In the general range of issues of responsibility of responsible persons, given the current requirements of the martial law regime, a special role should be played by legal responsibility, without effective application of which it becomes practically impossible to ensure executive discipline of the accordingly authorized persons. World and domestic experience contains many examples when persons endowed with high powers seek and find ways to avoid their responsibility (administrative, criminal) for their actions or inaction.

The state building of sovereign Ukraine was initially oriented towards the model of the archetype of civilization, which foresees the extreme activity of constant transformations of human behavior styles, taking into account the need to increase the level of responsibility of all social actors for changing the country's conditions of existence.

By its essence, the archetype of transformations is genetically connected with the phenomena of deviation from traditions and norms of behavior, i.e. with deviance and delinquency, which can be directed upward (positive, development) and downward (negative, degradation). In the modern domestic legal space, the categories of deviance and delinquency are considered mainly in a negative connotation, which inhibits their constructive combination with creative processes.

Keywords: archetype, conscious and unconscious, partnership and antagonism, behavior, norm, deviance, delinquency, conformity, nonconformism, legal responsibility, aspiration and avoidance, military and civil law.

Вступ

Дисциплінарна складова режиму воєнного часу потребує такої повноти відповідальності суб'єктів владних повноважень усіх гілок та рівнів, за якої будуть забезпечуватися баланси вигод та збитків держави як передумови подальшого конструювання диверсифікованої системи прагнень та уникань.

Постановка проблеми. Ситуація прискореного поглиблення негативних явищ у будь-якому суспільстві завжди актуалізує питання: хто винний у даній ситуації? хто має нести відповідальність? яку саме відповідальність має нести винна особа? Преамбула Конституції України говорить про те, що її засновники приймали її “усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями”. Враховуючи те, що дана Конституція процесуально приймалася колективом законодавців (одночасно у режимі “свідоме-несвідоме”), а “архетипи несвідомого еквівалентні релігійним догмам” [1, с. 34], то така морально-етична абстракція за своєю логікою мала б втілитися у конкретний інструментарій відповідальності, наприклад, самих же законодавців за прийняті ними акти. З одного боку, ст. 3 Конституції України вказує, що “держава відповідає перед людиною за свою діяльність”, ст. 8 - що “ закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй”, ст. 68 - що “незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності”, а з другого боку, ст. 80 дуже нагадує своєрідну індульгенцію: “народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування”. Стосовно інших сфер діяльності, ст. 60 визначає: “за віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність”. Виникає враження, що таке уникання юридичної відповідальності народних депутатів має замасковане корупційне підґрунття. На це вказує досліджене М. Фуко явище делінквентності - форми “відведення протизаконності в незаконне кругообіг прибутку і влади пануючого класу”, де відповідальним є “суспільство, погана організація суспільства” [2, с. 411, 422].

За визначенням К. Бартола, категорія делінквент (від лат. delinquens - правопорушник) переважно застосовується до неповнолітніх, які порушують соціальні норми, у т. ч. норми юридичного плану; при цьому він наводить приклад, де у 2001 р. 9-річний хлопчик з Флориди був засуджений до довічного ув'язнення без права на дострокове звільнення за побиття до смерті 4-річної дівчинки [3, с. 36]. Цивільний кодекс України наголошує у ст. 31 на тому, що малолітня особа (віком до 14 років не несе відповідальності за завдану нею шкоду, а у ст. 1178 - що шкода, завдана малолітньою особою, відшкодовується її батьками тощо. Наказ Адміністрації Державної прикордонної служби України 14.04.2008 № 318 визначає делінквентний тип девіантної поведінки як різновид злочинної поведінки, який не виявляє ознаки суттєвої небезпеки для суспільства та відрізняється від злочину мотивами скоєння протиправних дій. Іншими словами, в Україні правовій оцінці делінквентності не приділяється належної уваги, що породжує певні ризики, особливо в умовах надзвичайного і воєнного стану, коли, можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод (ст. 64 Конституції України). Відповідно, така поблажливість до проявів явища делінквентності гальмує запровадження цивілізованих стандартів персональної відповідальності усіх громадян й посадових осіб (незалежно від віку і статусу).

Таким чином, дослідження цивільних та воєнних аспектів архетипіки свідомого та несвідомого уникання делінквентом юридичної відповідальності - актуальна наукова та практична задача, повноцінне вирішення якої сприятиме забезпеченню подальшої адаптації України до системи європейських цінностей.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В Україні аспекти девіантної та делінквентної поведінки досліджувалися представниками різних наук. Серед дослідників девіантних аспектів поведінки привертають увагу такі автори як А.П. Мороз (Феномен корупції як вид девіантної поведінки у сучасному суспільстві), С.Є. Пархоменко (Корупційні практики держави як девіація соціальної моралі), І.П. Рущенко (Війна і девіація), С.М. Гусаров (Девіантна поведінка: соціологічний, психологічний, юридичний аспекти), М.Г. Логачев (Корупція як форма девіантної поведінки персоналу правоохоронних органів), А.В. Нежута (Агресивна поведінка підлітків як різновид девіантної поведінки), О.А. Васильченко Еволюція норм та девіацій у сфері спорту. Серед дослідників деліквентних аспектів поведінки виділяються О.О. Барабаш (Сутність явища делінквентної поведінки людини), представники юридичних наук: Благута Р.І. (Психологічні засади профілактики делінквентності неповнолітніх), Ємець Ю.І. (Вчинення злочину неповнолітніми як обставина, що пом'якшує покарання: психолого-юридична сутність); представники науки педагогіки: Н.А. Клішевич (Соціально- педагогічна робота з підлітками із делінквентною поведінкою), М.Ю. Богомолова (Профілактика делінквентної поведінки підлітків у взаємодії соціальних інституцій); представники психологічних наук: В.А. Бараннік (Психологічні особливості самооцінки військовослужбовців з девіантною та делінквентною поведінкою), І.М. Лисенко (Соціально-психологічні умови особистісного самовизначення підлітків з делінквентною поведінкою), А.І. Коцюба (Психологічні особливості делінквентної особистості в умовах злочинних угруповань), О.І. Савін (Внутрішньоособистісний конфлікт як чинник делінквентної поведінки неповнолітніх), У.Б. Михайлишин (Особливості емоційних станів неповнолітніх з делінквентними формами поведінки), Л.В. Спицька (Соціально-психологічна диференціація проявів делінквентної поведінки неповнолітніх та її корекція в умовах закладів соціальної реабілітації). Відмічаючи безумовну наукову цінність вищезгаданих досліджень, необхідно також зазначити, що, по-перше, усі вони зосереджені на негативних конотаціях девіантної і делінквентної поведінки суб'єктів, подруге, не передбачають можливостей використання певних складників такої поведінки у складних і критичних ситуаціях, які виникають за певних кризових обставин.

Мета статті - дослідження феномену делінквентності суб'єкта як його (не)усвідомленої реакції на не-ідеальність буттєвого середовища (архетипове відчуття потенційних криз і катастроф) з формуванням поведінкової моделі ефективного виживання в умовах високої конкуренції - цивільних та воєнних.

Виклад основного матеріалу

Загалом, категорія архетип в правовому просторі України практично відсутня. Як виключення, архетип (у позитивній конотації) згадувався один раз у розпорядженні Кабінету Міністрів України № 598-р (2019 р.) щодо включення праці К.Г. Юнга «Архетипи і колективне несвідоме» до переліку праць, що придбаваються для поповнення бібліотечних фондів. Друга згадка - Окрема думка (votum separatum) судді Конституційного Суду України Сліденка І.Д. (Документ nc10d710-20 від 28.08.2020): “є речі, важливіші за ефемерну державу і страшніші за смертельну епідемію. Такого роду речі відносять до архетипів цивілізації. В європейській цивілізації до таких речей, безумовно, слід віднести природні права людини. Категорією, яка інтегративно пов'язана з правами людини і визначає основу громадянського суспільства, є його ментальне здоров'я”. Якщо ми звернемося до згаданої вище праці К.Г. Юнга [4], то знайдемо підтвердження позитивної конотації сутності архетипів цивілізації, саме які обумовлюють відрив людини від фундаменту її інстинктів з такою силою, як її здатність до навчання, яка перетворюється на справжню спрагу постійних трансформацій стилів людської поведінки; і ця здатність, більш ніж будь-що інше, несе відповідальність за зміну умов її існування і за потребу пристосовуватися до наслідків розвитку цивілізації. Тому будь-яка обдарована людина (це з біологічної точки зору відхилення, або девіація, від усередненої міри) тяжіє до відхилення одночасно і вгору і вниз, тоді як “нормальна людина” - ідеальна мета для невдах, - для всіх, хто знаходиться нижче загального рівня пристосованості. Однак для людей, які здатні на більше, ніж середня людина, для людей, яким зовсім неважко досягти успіху, досягти більш ніж скромних досягнень, для них ідея чи моральний примус нічим не відрізнятися від “нормальних” людей є, по суті, прокрустовим ложем, нестерпною смертельною нудьгою, безплідним, безнадійним пеклом.

У правовому просторі України категорія девіація з'являється у 1996 р. в Постанові Кабінету Міністрів України № 1072 (щодо психологічної корекції та заходів соціальної реабілітації та реабілітації дітей з девіантними формами поведінки, що призводить до їх соціальної дезаптації). Указ Президента України № 200 (1998 р.) передбачав створення умов для соціальної, психолого-педагогічної, медичної, правової підтримки і реабілітації дітей з девіантною поведінкою, а також розроблення Концепції запобігання девіантній поведінці неповнолітніх. Міністерство освіти України (наказ № 127, 1999 р.) передбачало здійснення психолого-медико-педагогічних заходів з метою усунення відхилень у психофізичному та інтелектуальному розвитку і поведінці, схильності до залежностей та правопорушень, подолання різних форм девіантної поведінки, формування соціально корисної життєвої перспективи. Кабінету Міністрів України (Постанова № 1697, 1999 р.) згадує розроблення та реалізації серед неповнолітніх та молоді комплексних планів запобігання девіантній поведінці. Укази Президента України № 456 (1999 р.) та № 1376 (2000 р.) говорять про вдосконалення роботи з неблагополучними сім'ями, а також неповнолітніми, схильними до девіантних проявів у поведінці. Постанова Кабінету Міністрів України № 1394 (2002 р.) згадує про заклади соціально-психологічної допомоги дітям і підліткам з девіантною поведінкою. Затверджена Законом України № 1281 “Загальнодержавна програма підтримки молоді на 2004-2008 роки” (2003 р.) передбачала створення умов для соціальної, психологічно-педагогічної, медичної, правової підтримки і реабілітації підлітків та молоді з девіантною поведінкою. Наказом № 318 Адміністрації Державної прикордонної служби України у 2008 р. була затверджена Інструкція про порядок організації та проведення психопрофілактичної роботи з персоналом, де розгорнуті сутності форм поведінки: девіантні (форми особистої поведінки людини, що суперечать загальноприйнятим моральним або правовим нормам); делінквентний тип девіантної поведінки (різновид злочинної поведінки, який не виявляє ознаки суттєвої небезпеки для суспільства та відрізняється від злочину мотивами скоєння протиправних дій); аддиктивний тип девіантної поведінки (намагання уникати реальності (дійсності). Наказом № 325. Міністерства оборони України у 2012 р. затверджена Інструкція з організації професійно- психологічного відбору, яка передбачала визначення схильності до девіантних форм поведінки. Аналогічну Інструкцію у 2012 р. прийняла Служба безпеки України (наказ № 79). Наказом Міністерства соціальної політики України № 912 (2015 р.) введено Держстандарт соціальної послуги профілактики, де передбачена організація виховного та корекційного процесів з дітьми та молоддю, які мають девіантну поведінку та схильні до вчинення правопорушень, а також допомога особам, які мають девіантну, делінквентну поведінку, перебувають у конфлікті з законом. На запобігання розвитку деструктивних і девіантних форм поведінки орієнтує наказ Міністерства внутрішніх справ України № 747 (2017 р.). Постанова Кабінету Міністрів України № 545 (2017 р.) актуалізувала оцінку емоційно-вольової сфери особи проводиться з метою виявлення її здатності до вольового зусилля, схильностей до проявів девіантної поведінки та її причин. Наказом № 509 (2018 р.) Міністерство освіти і науки України ввело корекційно-розвиткову функцію психологічної служби з метою усунення відхилень у психофізичному та інтелектуальному розвитку і поведінці, подолання різних форм девіантної поведінки. Національна стратегія розбудови безпечного і здорового освітнього середовища у новій українській школі (Указ Президента України № 195, 2020 р.) вказує на неприпустимість приниження честі, гідності, ділової репутації (булінг, цькування) та різного роду девіантних форм поведінки. Закон України про “Бюро економічної безпеки України” (№ 1150, 2021 р.) передбачає психологічне тестування, спрямоване на виявлення серед кандидатів осіб з ознаками девіантної поведінки (форм особистої поведінки кандидата, що суперечать загальноприйнятим моральним або правовим (дисциплінарним) нормам), утрудненої або уповільненої адаптації, несформованої мотивації. Розпорядження Кабінету Міністрів України № 174-р (2023 р.) у стандартах вищої освіти для педагогічних спеціальностей передбачає здатність випускника формувати в учнів навички здорового способу життя, проводити профілактику негативних проявів у поведінці дітей, виявляти ознаки проявів насильства та булінгу (цькуванню), саморуйнівної та інших видів девіантної поведінки, тощо.

Отже, у правовому просторі України категорії девіація і делінквентність зосереджені практично на тих аспектах, які стосуються дітей та неповнолітніх.

Важливість врахування девіації вгору і вниз у цивілізаційному розвитку ми знаходимо у відомі праці Т. Куна: “нормальна наука... часто придушує фундаментальні нововведення, оскільки вони неминуче руйнують її основні установки^ і саме “нетрадиційні дослідження призводять галузь науки до нової системи розпоряджень, до наукових революцій“ [5, с. 23]. К.Р. Поппер вказує на актуальність подолання ортодоксальних підходів у науці на користь підходів неортодоксальних, бо ортодоксальність дорівнює смерті пізнання, оскільки зростання знання залежить виключно від існування розбіжностей; періоди “нормальної науки“ визнаються “нормальними вченими“, де так форма науки протиставляється науці у періоди кризи чи революції, тому перехід від старого каркаса до нового слід розглядати не з погляду логіки (оскільки такий перехід в цілому не є раціональним), а з погляду соціології та психології [6, с. 559, 483].

Отже, нормальне і девіантне завжди сприймаються антагоністами. Як відомо, радянська ідеологія базувалася на запереченні антагоністичних та конкурентних відносин між людьми. Натомість, І. Кант доводив, що “засіб, яким природа користується для того, щоб здійснити розвиток усіх задатків людей, - це антагонізм їх у суспільстві, оскільки він нарешті стає причиною їхнього законовідповідного порядку” (“нехай буде благословенна природа за неживість, за заздрісно суперницьке марнославство, за ненаситну спрагу мати і панувати!”) [7, с. 16-17]. Руйнація СРСР довела правоту І. Канта щодо потреби людства у антагонізмі і конкуренції у якості об'єктивних засобів його розвитку.

З часу набуття державної незалежності, Україна зосереджена на розбудові конкурентної ринкової економіки, якій, за твердженням А. Сміта, притаманний швидкий оборот торгівлі та підприємницький ризик [8, с. 218]. Концепція переходу Української РСР до ринкової економіки (ВВР, 1990, № 48, ст. 632) саме передбачала формування ринкової економіки з вільним підприємництвом на основі економічної самостійності, рівноправності та конкуренції суб'єктів господарювання у боротьбі за споживача. Класична робота М. Мескона та його співавторів визначає, по-перше, роль керівника у подоланні вад антагонізму у колективі, по-друге, роль неформального обміну інформації з партнерами та інтуїції, що дозволяє своєчасно виявляти наявність якоїсь конкретної серйозної проблеми [9, с. 218]. Слушну думку у цьому плані висловив й М. Портер: “багато менеджерів настільки зосереджені на явних антагонізмах у боротьбі частку ринку, що часто не беруть до уваги той факт, що вони, крім усього іншого, конкурують також зі своїми покупцями та постачальниками за ринкову владу; тим самим вони втрачають пильність щодо загрози нових вторгнень у своє оточення і часто не можуть вже розпізнати приховану загрозу з боку товарів-замінників, чого можливо було б уникнути, якби були б досягнуті суттєво більш продумані взаємини із зовнішніми партнерами” [10, с. 62, 381].

Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи № 1096 (1996) вказує, що “зі спадщиною колишніх комуністичних тоталітарних систем упоратися нелегко.... на рівні суспільства вона сягає від колективізму та конформізму до сліпої покори та інших тоталітарних моделей мислення. За таких умов важко відновити цивілізовану, ліберальну державу, засновану на принципі верховенства права, у зв'язку з цим необхідно ліквідувати і подолати старі структури та моделі мислення”. Вікіпедія визначає конформізм (від пізньо лат. сопібгшіз - “подібний”, “схожий”) як “пасивне, пристосовницьке прийняття готових стандартів у поведінці, безапеляційне визнання реального стану речей, законів, норм, правил, безумовне схиляння перед авторитетами, ігнорування унікальності поглядів, інтересів... окремих людей.” Виходячи з принципу Pro et contra (лат. За і проти), Вікіпедія визначає нонконформізм наступним чином: “незгода, неприйняття або критичне сприйняття норм, цінностей, цілей, панівних у конкретній групі в суспільстві, намір здолати догматичні стереотипи і замість пасивної безособової позиції виявити змістовну, індивідуальну. В деяких випадках нонконформізмом називають просто готовність індивіда відстоювати свою особисту позицію в тих випадках, коли вона суперечить позиції більшості”. Логічно припустити, що нонконформізм до певної мірі стає синонімом антагонізму та конкуренції, що було цілком характерним для СРСР.

Г. Саймон стверджує: конформіст людина організаційна “вдягається так, як хоче корпорація, одружується - як хоче корпорація, і мислить так, як вона хоче, щоб він мислив. Її роль не передбачає вираження своєї індивідуальності, пошуку інновацій на самоті або наявності власної думки, відмінної від думки групи” [11, с. 170]. А Бандура вказує на позитиви і негативи як конформізму, так і нонконформізму [12, с. 67, 214]. За визначенням А. Маслоу, “ірраціональна реклама, тиск громадської думки,... можуть призвести до неусвідомленого або неправильного вибору людини. Вплив цього тиску з більшою ймовірністю піддаються конформні люди на відміну від незалежних і сильних; дані говорять за те, що цей ефект сильніше позначається на молодих людях на відміну від людей похилого віку; інший тип - нонконформіст, людина не схильна бути передбачуваною, вона бажає залишатися вільною у виконуваній ним ролі, тобто залишає за собою право вийти за межі відведеної їй ролі, право бути людиною, а не актором. Він цілеспрямовано пручається нав'язуваним йому суспільством думкам та переконанням, пропаганді, соціальному тиску, диктату більшості тощо. Відмовляється від ролі дитини, вчиться бути сильним, відповідальним, а не тільки залежною, долає слабкість і піднімається до сили. У кожному з нас одночасно співіснують обидві ці тенденції, тому питання полягає у ступені їхньої представленості; захисні механізми є захисними механізмами слабкої людини серед сильних. Те саме можна сказати і про відносини залежності і незалежності, безвідповідальності та відповідальності особи” [13, с. 158, 285].

Лі Куан Ю стверджує, що “безвідповідальні та нездатні люди будуть у суспільстві завжди, і в нашому суспільстві вони становлять приблизно 5 % населення” [14, с. 86]. На думку І. Адізеса, керівник має створювати атмосферу колективної відповідальності [15, с. 203]. Але А. Бандура доводить, що “при перенесенні відповідальності люди перестають вважати себе особисто відповідальними за свої дії та звільняються від реакцій самоосуду. У цьому випадку, коли зв'язок між поведінкою та її соціальними наслідками неочевидна, через дифузію відповідальності за поведінку, що заслуговує на осуд, не існує достатніх підстав для самоосуду. У результаті поділу праці, імперсоніфікації прийнятих рішень та спільного виконання, люди можуть здійснювати шкідливу поведінку, не відчуваючи будь-якої особистої відповідальності. Тому вони чинять більш грубо тоді, коли відповідальність неочевидна через колективні способи діяльності” [12, с. 218]. Враховуючи вищезгадані колізії, А. Маслоу вказує на той “вічний бій, що постійно йде в глибинах нашої особистості між безвідповідальною жагою насолод і відповідальністю. Наскільки кожному з нас вдається одночасно бути бешкетним, дитячим, негідником і серйозним, відповідальним, що володіє собою громадянином, настільки ми цілісні при їх гармонійній єдності шляхом свідомого або несвідомого контролю” [13, с. 169].

Коли мова стосується відповідальності, то доречно нагадати популярний у середовищі типових бюрократів принцип т.з. “спіхотехніки”, тобто принцип перенесення власної відповідальності на своїх підлеглих. І хто не чув тост: “щоб у нас все було, а нам за це нічого не було!” Ще Арістотель визначив, що більшість бажає отримувати благодіяння, а робити добро уникає, як невигідного заняття [16, с. 243]. На думку Ф.Х. Найта, “люди насправді прагнуть точно передбачати майбутнє і пристосовувати до нього свою цілеспрямовану поведінку, та уникати видів діяльності, що передбачають вищий рівень невизначеності” [17, с. 231, 233]. С. Боулз наводить приклад т.з. класичної конституційної загадки: “як треба організовувати соціальні взаємодії, щоб люди були вільні у своєму виборі, і одночасно уникали наслідків, які не влаштовували нікого” [18, с. 22]. Це доводить справедливість положення Г. Саймона, згідно з яким “теорія управління має стати насамперед теорією цілеспрямованої і обмеженої раціональності тобто такої поведінки юдей, коли вони прагнуть достатньо доброго (satisfice) результату, оскільки неспроможні досягти максимального” [11, с. 121]. А Бандура стверджує: “якщо наслідки досягають дистресових рівнів, то це, найімовірніше, призведе до уникнення, ніж до пильності” [12, с. 173]. І у політичному сенсі, наголошував Арістотель, “ті, хто перетворює державу на ринок для всього світу, роблять це, маючи на меті власну вигоду; але державі не корисно пройматися такими намірами - їй не слід прагнути до подібного гендлярства”, а коли це “у якомусь відношенні завдає шкоди, то її легко уникнути, видаючи відповідні закони, які б визначали й точно окреслювали, кому з мешканців міст і портів дозволяється, а кому забороняється входити у певні стосунки” [19, с. 187]. Отже, відповідальність як громадян, так і законодавців має підпорядковуватися визначенням балансів вигод та збитків, на основі яких конструювати власні прагнення та уникання.

Арістотель підкреслював, що “вільні люди... здатні саме до політичного життя, яке в них ділиться на діяльність воєнного і мирного часу'' [19, с. 21]. Г. Саймон досліджував адміністративну поведінку, орієнтуючись як на логіку людського вибору, так і на воєнну організацію (military organization) та воєнну психологію (military psychology): “ця система найкраще розвинута у воєнній організації” [11,213]. К. Клаузевіц запропонував поняття т.з. духовної навички, яку визначає “не мужність перед фізичною небезпекою, а мужність щодо відповідальності, перед моральною небезпекою”, де прагнення позитивної мети викликає до життя акт знищення, прагнення негативної мети - спонукає вичікувати”; неврахування цього “несе з собою відплату для тих, хто його уникає зі страху перед великим рішенням”, бо лише “таким чином виникло прагнення встановити принципи, правила чи навіть системи ведення війни, де система і наукова побудова мають обмежуючу природу синтезу; звідси назавжди непримиренна суперечність між теорією та практикою” [20, с. 36, 63].

Приклад порушення принципу відповідальності у воєнний час наведений Т. Лівієм, де згадується т.з. “манліїв правіж” коли син командуючого не виконав наказ не вести військові операції, а чекати повернення командуючого (прагнення негативної мети - спонукає вичікувати); син успішно провів військову операцію, а його батько, повернувшись, перед усім строєм спочатку нагородив сина, а потім його стратив [21, с. 370-371]. Влучно у цьому сенсі пказав І. Кант: “Дикість є незалежність від законів. Дисципліна підпорядковує людину законам людяності та змушує її відчувати владу законів” [22, с. 400].

Висновки

делінквентність поведінковий виживання

Наведений вище матеріал дозволяє стверджувати наступне:

* зростаюча напруженість воєнної ситуації в Україні вкрай актуалізує коло питань відповідальності усіх громадян, державних інститутів і керівників усіх сфер, рангів та рівнів, які приймають доленосні для Батьківщини рішення;

* у колі питань відповідальності, враховуючи вимоги воєнного стану, особливу роль має відіграти саме юридична відповідальність, без ефективного застосування якої практично неможливо забезпечити виконавську дисципліну;

* світовий і вітчизняний досвід наводить чимало прикладів, коли наділені високими повноваженнями особи шукають і знаходять шляхи уникання своєї відповідальності (адміністративної, кримінальної) за свої дії чи бездіяльність;

* державне будівництво в Україні початково було орієнтоване на модель архетипу цивілізації, яка передбачає спрагу постійних трансформацій стилів людської поведінки, що несе відповідальність за зміну умов існування країни;

* архетипіка трансформацій генетично пов'язана з явищами відхилення від традицій і норм поведінки, тобто з девіантністю та делінквентністю, які можуть бути спрямовані вгору (позитив, розвиток) і вниз (негатив, деградація);

* в сучасному вітчизняному правовому просторі категорії девіантність та делінквентність розглядаються переважно у негативній конотації, що стоїть на заваді конструктивного поєднання даних категорій з процесами творчості;

* дисципліна воєнного часу потребує такої повноти відповідальності усіх суб'єктів владних повноважень, за якої будуть забезпечуватися баланси вигод та збитків держави як передумови конструювання системи прагнень та уникань.

Література

1. Юнг К.Г. Психология и алхимия. / Пер. с англ., лат. К.: «Ваклер», 2003. 592 с.

2. Фуко М. Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы / Пер. с франц. М.: «Ad Marginem», 1999. 455 с.

3. Бартол К. Психология криминального поведения / Пер. с англ. СПб.: Прайм- Еврознак, 2004. 352 с.

4. Юнг К. Г. Архетипи і колективне несвідоме / перекл. з нім. К. Котюк; Львів: Астролябія, 2013. 588 с.

5. Кун Т. Структура научных революций / Пер. с англ. М.: Прогресс, 1977. 300 с.

6. Поппер К.Р. Логика и рост научного знания. / Пер. с англ. М.: Прогресс, 1983. 605 с.

7. Кант И. Сочинения. В 8-ми т. Т.8. М.: Чоро 1994.

8. Сміт Адам. Добробут націй. Дослідження про природу та причини добробуту націй / Пер. з англ. К.: Port-Royal, 2001. 594 с.

9. Мескон Майкл, Альберт Майкл, Хедоурі Франклін. Основи менеджменту / Пер. з англ. М.: "Справа", 1997. 704 с.

10. Портер, Майкл, Э. Конкуренция / Пер. с англ. М.: Вильямс, 2005. 608 с.

11. Саймон Г. Адміністративна поведінка: Дослідження процесів прийняття рішень в організаціях, що виконують адміністративні функції. / Пер. з англ. К.: АртЕк, 2001. 392 с.

12. Бандура А. Теория социального научения. / Пер. с англ. СПб.: Евразия, 2000. 320 с.

13. Маслоу А. Дальние пределы человеческой психики / Пер. с англ. СПб.: Евразия, 1999. 432 с.

14. Ли Куан Ю. Сингапурская история. 1965-2000 гг. Из третьего мира - в первый. / Пер. с англ. М.: МГИМО, 2005 301 с.

15. Адизес, И. Как преодолеть кризисы менеджмента. Диагностика и решение управленческих проблем / Пер. с англ. М.: Манн, Иванов и Фербер, 2014. 320 с.

16. Аристотель. Соч. в 4-х т. Т.4. Пер. с древнегреч. М.: Мысль, 1983. С. 53-294

17. Найт Ф.Х. Риск, неопределенность и прибыль / Пер. с англ. М.: Дело, 2003. 360 с.

18. Боулз С. Микроэкономика. Поведение, институты и эволюция: учебник / Пер. с англ. М.: Изд-во «Дело», 2011. 576 с.

19. Арістотель. Політика / Пер. з давньогр. О. Кислюка. К.: Основи, 2000. 239 с.

20. Клаузевиц К. О войне. / Пер. с нем. Мидгард, 2007. 650 с.

21. Ливий Тит. История Рима от основания города. Том 1. М.: Наука, 1989. 579 с.

22. Кант И. Сочинения. В 8-ми т. Т.8. М.: Чоро 1994. С. 399-462.

References

1. Jung, K.G. (2003). Psihologija i alhimija [Psychology and alchemy] K.: «Vakler» [in Russian].

2. Fuko, M. (1999). Nadzirat' i nakazyvat'. Rozhdenie tjur'my [Supervise and punish. The Birth of the Prison]. M.: «Ad Marginem» [in Russian].

3. Bartol, K. (2004). Psihologija kriminal'nogo povedenija [Psychology of criminal behavior]. SPb.: Prajm-Evroznak [in Russian].

4. Jung, K. G. (2013). Arhetipi і kolektivne nesvidome [Archetypes and collective unseen]. І.'тіт: Astroljabija [in Ukrainian].

5. Kun, T. (1977). Struktura nauchnyh revoljucij [The structure of scientific revolutions]. M.: Progress [in Russian].

6. Popper, K.R. (1983). Logika i rost nauchnogo znanija [Logic and the growth of scientific knowledge]. M.: Progress [in Russian].

7. Kant, I. (1994). Sochinenija [Works]. (vol. 1-8). M.: Choro [in Russian].

8. Sunt, Adam (2001). Dobrobut nacij. Doslidzhennjaproprirodu taprichini dobrobutu nacij [Dobrobut natsiy. Doslidzhennya about the nature of that cause of goodwill to the nation]. K.: Port-Royal [in Ukrainian].

9. Meskon, Majkl, Al'bert, Majkl, Hedouri, FrankHn (1997). Osnovi menedzhmentu [Fundamentals of management]. M.: "Sprava" [in Ukrainian].

10. Porter, Majkl, Je. (2005). Konkurencija [Competition]. M.: Vil'jams [in Russian].

11. Sajmon, G. (2001). Administrativna povedinka: Doslidzhennja procesiv prijnjattja rishen' v organizacijah, shho vikonujut' administrativni funkcii [Administrative Behavior: A Study of Decision-Making Processes in Organizations Performing Administrative Functions]. K.: ArtEk [in Ukrainian].

12. Bandura, A. (2000). Teorija social'nogo nauchenija [Theory of social learning]. SPb.: Evrazija [in Russian].

13. Maslou, A. (1999). Dal'nie predely chelovecheskoj psihiki [The far reaches of the human psyche]. SPb.: Evrazij a [in Russian].

14. Li, Kuan Ju. (2005). Singapurskaja istorija. 1965-2000 gg. Iz tret'ego mira - vpervyj [Singapore History. 1965-2000 From the third world to the first]. M.: MGIMO [in Russian].

15. Adizes, I. (2014). Kak preodolet' krizisy menedzhmenta. Diagnostika i reshenie upravlencheskih problem [How to overcome management crises. Diagnosis and solution of managerial problems]. M.: Mann, Ivanov i Ferber in Russian].

16. Aristotel' (1983). (vol. 1-4). M.: Mysl' in Russian].

17. Najt, F.H. (2003). Risk, neopredelennost' i pribyl' [Risk, uncertainty and profit]. M.: Delo in Russian].

18. Boulz, S. (2011). Mikrojekonomika. Povedenie, instituty i jevoljucija [Microeconomics. Behavior, institutions and evolution]. M.: Izd-vo «Delo» in Russian].

19. Aristotel' (2000). Politika [Politics]. K.: Osnovi [in Ukrainian].

20. Klauzevic, K. (2007). O vojne [About war]. Midgard in Russian].

21. Livij, Tit.(1989). Istorija Rima ot osnovanija goroda [History of Rome from the founding of the city]. M.: Nauka [in Russian].

22. Kant, I. (1994). Sochinenija [Works]. (vol. 1-8). M.: Choro in Russian].

Размещено на Allbest.ru