Витоки та засадничі принципи метафізики Режинальда Ґарріґу-Лаґранжа

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Український державний університет ім. Михайла Драгоманова

Витоки та засадничі принципи метафізики Режинальда Ґарріґу-Лаґранжа

Андрій Шиманович,

кандидат філософських наук зі спеціальності «богослов'я», докторант кафедри богослов'я та релігієзнавства

м. Київ

Анотація

Томістський ренесанс на зламі ХІХ-ХХ століть став епохальною подією в інтелектуальному житті Католицької Церкви, визначивши основні напрями теологічних дискусій на кілька десятиліть уперед. Метою статті є висвітлення базових метафізичних ідей Режинальда Ґарріґу-Лаґранжа як одного з провідних неотомістів ХХ ст. з огляду на те, що його постать виглядає недооціненою та незаслужено забутою в українській гуманітаристиці. Попри неабияку інтелектуальну значущість і плідну творчу активність даного католицького мислителя, його спадщина є незадовільно дослідженою навіть у католицькому науковому полі України. Історичні витоки метафізичної концепції Ґарріґу-Лаґранжа розглядаються у статті на тлі богословської спадщини його безпосередніх вчителів і наставників, котрі мали визначальний вплив у період інтелектуального становлення молодого філософа, а саме, Амбруаза Ґардея та Марі-Бенуа Швалма. До того ж розвідка містить порівняльно-історичний аналіз арістотеліансько-томістського принципу потенції й акту як конститутивних елементів реальності та метафізичних концепцій Парменіда (вчення про неможливість будь-якого руху й становлення) і Геракліта (вчення про рух і постійну зміну як єдину фактичну реальність). Також автором взято до уваги особливості епістемології Імануїла Канта та ідею Рене Декарта про залежність принципу протиріччя від суверенної волі всемогутнього Бога. Висновки статті полягають у тому, що відданість Ґарріґу-Лаґранжа класичній арістотеліансько-томістській метафізиці суголосна із офіційною позицією папи Іоанна Павла ІІ, висловленою понтифіком в енцикліці «Віра і розум» (1998). Ба більше, перевірені впродовж попередніх століть, використовувані Ґарріґу-Лаґранжем метафізичні схеми суттєво підважують сучасний міф про відсутність будь-якої альтернативи наразі популярним постметафізичним категоріям богословствування та постмодерністським мислительним моделям.

Ключові слова: томізм, схоластика, пізнання, буття, реальність, Парменід, Геракліт, Арістотель.

Abstract

Andrii Shymanovych

PhD in Theology, Postdoctoral researcher of the Department of Theology and Religious Studies,

Ukrainian State Dragomanov University, Kyiv, Ukraine

The origins and fundamental principles of reginald garrigou-lagrange's metaphysics

The Thomistic renaissance at the turn of the 19^th and 20^th centuries became an epochal event in the intellectual life of the Catholic Church and determined in advance the main issues of theological debates for several decades to come. The purpose of the article is to highlight the basic metaphysical ideas of Reginald Garrigou-Lagrange as one of the leading neo-Thomists of the 20^th century given that his figure seems to be underestimated and undeservedly neglected in Ukrainian humanitarianism. Despite the intellectual prominence and prolific creative activity of this Catholic thinker, his works are explored insufficiently even in Catholic academic field of Ukraine. The historical origins of Garrigou-Lagrange's metaphysical concept are considered against the background of the intellectual heritage of his direct teachers and mentors that had a decisive influence during the period of young philosopher's intellectual formation, namely, Ambroise Gardeil and Marie-Benoit Schwalm. This study also contains a comparative-historical analysis of Aristotelian-Thomistic principle of potency and act as constitutive elements of reality and the metaphysical concepts of Parmenides (the doctrine of the impossibility of any movement or becoming) and Heraclitus (the doctrine of movement and constant change as the only factual reality). Immanuel Kant's epistemology and Rene Descartes's idea concerning the dependence of the principle of contradiction on the sovereign will of the omnipotent God are also taken into account. The conclusions of the article are that Garrigou-Lagrange's commitment to the classical Aristotelian-Thomistic metaphysics is consonant with the position of John Paul II expressed by the pontiff in the encyclical letter Fides et Ratio. Moreover, the metaphysical models of Garrigou-Lagrange that have been tested over the previous centuries significantly undermine the contemporary myth about the absence of alternatives to postmetaphysical categories of theologizing and postmodern thinking models.

Keywords: Thomism, scholasticism, knowledge, being, reality, Parmenides, Heraclitus, Aristotle.

Основна частина

Постановка проблеми. Представники арістотеліанського томізму ХХ ст., до якого дослідники зараховують домініканського теолога й філософа Режинальда Ґарріґу-Лаґранжа (1877-1964), зі схваленням прийняли 24 засадничі положення томістської філософії, сформульовані й офіційно затверджені проводом Католицької Церкви 27 липня 1914 р. [3, с. 1133-1137]. Як відомо, томісти ХХ ст. принципово обстоювали характерний для Арістотелевої філософії принцип пріоритету метафізики над фізикою та рештою наук, що спонукає до поглибленого дослідження саме метафізичних положень при огляді спадщини того чи того представника відродженої наприкінці ХІХ ст. традиції схоластичного мислення. Дана розвідка, спрямована на з'ясування витоків та сутнісних рис класичної арістотеліанської метафізики Р. Ґарріґу-Лаґранжа, видається актуальною й необхідною, з огляду на розповсюдженість в академічних колах думки про неактуальність та нерелевантність у наш час будь-яких метафізичних конструктів, нібито остаточно витіснених постметафізичним філософуванням та феноменологічними формами богословствування.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Ані томістська метафізика Р. Ґарріґу-Лаґранжа, ані його інтелектуальна спадщина в цілому не є в достатній мірі дослідженими й висвітленими в царині українського академічного богослов'я та філософії.

Мета статті - виявити базові джерела та характерні особливості арістотеліансько-томістської метафізики в оформленні Р. Ґарріґу-Лаґранжа, зіставивши її із автентичними ученнями Парменіда та Геракліта, а також із урахуванням Декартового розуміння арістотеліанського принципу несуперечності, Кантової епістемології і його ж концепту «речей у собі».

Виклад основного матеріалу. Режинальд Ґарріґу-Лаґранж увійшов в історію католицької думки ХХ ст. як найбільш впливовий і палкий поборник традиції класичного томізму, неспотвореного зовнішніми філософськими впливами та незіпсутого будь-якими спробами його внутрішньої модифікації для відповідності духу часу. Ф. Кер називає його «взірцевим томістом» [11, с. 10], оскільки впродовж п'ятдесяти років (1909-1959) Ґарріґу-Лаґранж викладав у Папському університеті св. Томи у Римі («Анґелікум») і досягнув настільки беззаперечного рівня фахової компетентності, що класичний томізм у інтерпретації цього видатного домініканця набув квазіофіційного статусу в Католицькій Церкві [16, с. 5]. Дж. Маккул так оцінює внесок у теологію ХХ ст. знаного фахівця з томістської традиції: «Ґарріґу-Лаґранж був плідним автором, чиї книги й статті мали широке охоплення таких тем як аскетичне і містичне богослов'я, одкровення, апологетика, а також теологія Бога і благодаті. Його богословські та духовні тексти, разом із його обширними роз'ясненнями томістської епістемології і метафізики, здобули йому міжнародну славу і в Європі, і в обох Америках. Попри розмаїття тем, на які він писав, корпус текстів Ґарріґу-Лаґранжа свідчить про його чіткий та логічно послідовний томізм. Також це був томізм усталений і непохитний, оскільки, незважаючи на те, що Ґарріґу-Лаґранж продовжував писати впродовж сорока років, його базові філософські позиції майже не змінювалися» [13, с. 66].

Насамперед, задля розуміння витоків богословсько-філософських позицій Ґарріґу-Лаґранжа, слід коротко звернути увагу на той інтелектуальний клімат, в якому він був вихований, та на тих постатей, котрі мали вирішальний вплив на формування його поглядів; ними були два теолога-домініканця - Амбруаз Ґардей (1859-1931) та Марі-Бенуа Швалм (1860-1908).

Амбруаз Ґардей був «головним інтелектуальним форматором» [14, с. 118] Ґарріґу-Лаґранжа на стадії його інтелектуального становлення, передусім передавши йому та іншим студентам глибоке розуміння «Суми теології» Аквіната. Значним внеском Ґардея у богослов'я ХХ ст. стала праця Le donne revele et la theologie (з фр. - «Об'явлена даність і теологія») [4], що стала томістською відповіддю на виклики модернізму, а також двотомний трактат із містичного богослов'я La structure de l'ame et l'experience mystique (з фр. - «Структура душі та містичний досвід») [5]. Дотримуючись ідей св. Томи, Ґардей обстоював тезу про те, що вчення про людське пізнання як іманентну активність всередині людської свідомості до певної міри зближує кантівський ідеалізм і метафізику Аквіната. В обох системах пізнання це феномен, що відбувається в свідомості. Але принципова різниця полягає у відмінній інтерпретації взаємин між людською свідомістю та реальним буттям: «Св. Тома не відчував себе зобов'язаним, як ідеалісти, робити висновок, що іманентність свідомості вимагає, щоб її буття істотно відрізнялося від реального буття «речей в собі». Ідеалістська «гетерогенність» між «буттям свідомості» та «реальним буттям» не існувала в метафізиці свідомості св. Томи. Тож у Томи не було підстав робити висновок, як це зробив Кант, що речі «самі в собі» повинні бути непізнавані за самою своєю природою. Для Томи, реальне буття, включно із Божим Абсолютним Буттям, було «метафізично гомогенним» із буттям свідомості» [13, с. 59]. До того ж будь-який екстраментальний об'єкт пізнання спочатку діє на свідомість, спонукаючи її до пізнавальної активності, і лише після цього діюча пізнавальна сила свідомості реагує на попередню метафізичну спонуку [13, с. 60-61].

Важливим мотивом містичних творів Ґардея є здатність людини отримати свідчення про реальність душі через досвідне відчуття своєї духовної активності. Ґардей передбачувано покладає в основу Аквінатову теорію пізнання за допомогою intellectus (Дж. Маккул перекладає intellectus англійською як insight, пояснюючи, що йдеться про «інтуїтивне самопізнання» [13, с. 63]). Істотно відрізняючись від ангелів як чистих форм, котрі досконало знають свою сутність, людина, будучи обмежена своєю матеріальною тілесністю, не має такого вичерпного знання своєї природи, включно з душею. Менше з тим, пізнання людиною екстраментальних об'єктів дає розуму відчуття власної активності. Водночас для св. Томи базовим джерелом будь-якої духовної діяльності людини є її субстанційна форма - душа. Тому навіть через процес інтуїтивного пізнання зовнішніх об'єктів душа людини оживлюється, урухомлюється, «починає діяти» та «актуалізує себе» [13, с. 64]. Тож «хай яким тьмяним і недосконалим воно може бути, але інтуїтивне усвідомлення людиною своєї духовної діяльності є завуальованим і недосконалим спогляданням душею її власної сутнісної реальності» [13, с. 64], - завершує своє роз'яснення Дж. Маккул. В результаті своїх інтелектуальних розвідок, А. Ґардей спромігся продемонструвати «плідність схоластичної філософії як структурного елементу спекулятивної теології» [12, с. 242]. Своє подячне пам'ятне слово на смерть вчителя й духовного наставника Ґарріґу-Лаґранж завершує наступною характеристикою: «Він залишає нам приклад теолога відданого, оригінального, глибокого і безбоязного, котрий знав, як поєднати розуміння інтелектуальних і духовних потреб свого часу із великою повагою до минулого» [6, с. 808]. Основним, що Ґарріґу-Лаґранж успадкував від А. Ґардея, було вміння впродовж усього життя дотримуватися виваженого балансу між академічним інтелектуалізмом та глибоким духовним праксисом.

Марі-Бенуа Швалму видатний томіст завдячує своєю палкою полемічною вдачею та гострим стилем ведення дискусії. Ґарріґу-Лаґранжа справедливо називають «спадкоємцем бойового духу М.-Бенуа Швалма», оскільки він «був схильний наслідувати Швалмову напружену критику Моріса Блонделя та Анрі Берґсона», водночас «незворушність і спокій Ґардея у розпалі богословських суперечок не прижилися у о. Режинальда» [14, с. 118]. Швалм був першим, хто у статті 1896 р. Les illusions de l'idealisme et leurs dangers pour la foi (з фр. - «Ілюзії ідеалізму та їх небезпека для віри») [15] здійснив спробу деконструкції філософії Блонделя з перспективи офіційного вчення церковного магістеріуму, знайшовши у працях філософа не менше п'ятдесяти неортодоксальних тверджень [13, с. 57]. Швалм затаврував Блонделя як ідеаліста-неокантіанця за покладання ним людської свідомості в основу свого філософування. Маккул додає, що завзятій Швалмовій атаці на нове учення «бракувало міри й нюансованості» [13, с. 58], але вона стала першим - хай і не надто переконливим - антиблонделіанським начерком, із урахуванням якого Ґарріґу-Лаґранж згодом випрацював свою глибоку, ретельно відрефлексовану й витончену аргументацію.

Вірний принципам католицької ортодоксії, Ґарріґу-Лаґранж впродовж багатьох років виступав у якості непримиреного полеміста проти зазіхань на томістську мислительну традицію з боку модерних філософських шкіл. Щонайменші натяки на можливість інфільтрації у католицьку теологію картезіанських або кантіанських мотивів викликали у теолога миттєву реакцію. За таку непримиренну традиціоналістську опозиційність до нових богословських пошуків навіть деякі неотомісти називали його «палеотомістом» [16, с. 5] та представником «точно додержаного томізму» (або «томізму точного додержання», англ. - Strict-Observance Thomism). Якщо взяти до уваги, що друге значення слова observance - «обряд, звичай, ритуал» [2, с. 37], то це дає змогу перекласти наведене складене поняття Strict-Observance Thomism як «томізм суворого обряду» або «суворо-обрядовий томізм». До того ж наразі найповніша біографія Ґарріґу-Лаґранжа авторства Річарда Педдікорда у своїй назві містить ще один химерний титул, котрий теолог-томіст отримав за свою богословську безкомпромісність, - «священний монстр томізму» [14]. На відміну від багатьох своїх однодумців (передусім це Е. Жільсон), праці представників томістського ренесансу і деяких томістів другої схоластики (Т. Каєтана, Д. Баньєса, Хуана від св. Томи) Ґарріґу-Лаґранж вважав не перекрученням чи спрощенням Аквінатової синтези, а вповні легітимною ланкою у тривалому історичному ланцюзі понад шестивікової традиції мислення в дусі та категоріях св. Томи. Згідно з баченням Б. Шенлі, Ґарріґу-Лаґранж був кимось на кшталт «томістського динозавра» [16, с. 5] в тому сенсі, що він являв собою вимираючий вид, будучи останнім із плеяди великих домініканських інтерпретаторів Аквінатової синтези.

Р. Ґарріґу-Лаґранж тримався думки, що покладання св. Томою філософії Арістотеля в основу своєї синтези було зумовлено тим, що у великого античного мислителя Аквінат знайшов «природну метафізику людського розуму, метафізику, яка, починаючи з чуттєвого досвіду, поступово піднімається, поки не досягне Бога» [7, с. 1]. Ґарріґу-Лаґранж визнавав, що цілком законною є думка про те, що св. Тома «охрестив» Арістотеля, водночас ефективність цієї творчої адаптації полягає у тому, що через узгодження філософських положень Стагірита із істинами християнського одкровення Аквінат спромігся сконструювати сталу християнську філософію [7, с. 2]. Як зазначає Р. Педдікорд, «вибір св. Томою Арістотеля випливає з його християнської інтуїції про те, що думка Арістотеля допоможе Христу бути більш знаним і любимим. Просто помилково вважати, що він відчув потребу створити богословську синтезу із найдикішою чи найрозпливчастішою філософією, яку тільки міг знайти. Св. Тома був упевнений у глибинній істинності метафізики Арістотеля; він вважав, що думка Арістотеля знаходиться у фундаментальній узгодженості із тим, як все є насправді. Так само думав і Режинальд Ґарріґу-Лаґранж» [14, с. 126].

Метафізична система Ґарріґу-Лаґранжа виходить із твердження про те, що передусім людський інтелект спроможний здійснити осягнення концепції буття через абстрагування, а потім сформулювати науку про буття зі строгим дотриманням трьох базових принципів або законів: 1) принцип несуперечності (інколи називається принципом суперечності); 2) принцип каузальності (або причинності); 3) принцип Арістотелевого поділу буття на потенцію та акт. За переконаннями Ґарріґу-Лаґранжа, ця засаднича метафізична й епістемологічна точка відліку уможливлює захист п'яти традиційних аргументів на користь Божого буття від інтелектуальних атак з боку апологетів модерністського мислення. Найбільше зацікавлення у межах даної розвідки викликають перший і третій з перелічених пунктів, позаяк саме вони найбільш рельєфно увиразнюють причини Ґарріґу-Лаґранжевої переконаності у необхідності неухильно дотримуватися доктрини Аквіната, зберігаючи, відповідно, у якості непохитної основи ці засадничі ідеї Арістотелевої метафізики. Другий принцип каузальності буде долучений до розгляду лише дотично й факультативно.

У якості програмного тексту, використаного для апології арістотеліансько - томістської метафізичної системи, Ґарріґу-Лаґранж цитує [7, с. 373] засадничі ідеї щодо принципу несуперечності з третього розділу четвертої книги Арістотелевої «Метафізики», які в українському перекладі О. Панича (2022) виглядають наступним чином: «Не може те саме водночас бути і не бути притаманним тому самому і стосовно того самого…. Справді ж, неможливо комусь вважати, що те саме є і не є, як, на думку деяких, говорить Г еракліт. А втім, не необхідно те, що хтось говорить, {не лише розуміти, але} і вважати {правдою}. Якщо ж неприпустимо, щоб супротивності були водночас притаманні тому самому (хай буде уточнено і це положення), {і якщо} супротивність одного погляду іншому є його суперечністю, {то} ясно, що неможливо, щоб той самий {мислитель} водночас вважав, що те саме є і не є; отже, той, хто водночас мав би супротивні погляди {на щось}, помиляється щодо цього. Тому всі, котрі {щось} доводять, зводять {це} до такого кінцевого погляду: адже саме він природно є началом і для всіх інших аксіом» [1, с. 271].

У викладі свого бачення закону несуперечності Ґарріґу-Лаґранж протиставляє томістське бачення даного принципу візії Рене Декарта. На думку теолога, філософськи беззмістовним є твердження Декарта про те, що принцип несуперечності залежить від нічим не зумовленої волі суверенного Бога. Не визнаючи легітимними спроби деяких вчених гармонізувати вчення св. Августина та Декарта, Ґарріґу-Лаґранж доволі емоційно зазначає: «Декарт є глибоко номіналістичним, коли заявляє, що принцип суперечності залежить від свобідної волі Бога, що Бог міг створити світ у якому дві суперечності одночасно могли б бути істинними. Уявіть собі, щоб Августин визнав це! Ідея Декарта про божественну свободу - це ідея, яка збожеволіла» [7, с. 372]. На противагу Декартовому розумінню Ґарріґу-Лаґранж декларує, що даний принцип Арістотеля є правдивим відображенням очевидних законів об'єктивної реальності, оскільки йдеться «про реальну неможливість суперечливої речі, скажімо, квадратного кола. І ми стверджуємо, що ця неможливість реальна й абсолютна, і що навіть дивом вона не може стати винятком. Ця необхідність не є гіпотетичною, як коли ми кажемо: їсти треба, хоч ми й знаємо, що дивом людина могла прожити без їжі. Необхідність, про яку ми говоримо, є об'єктивною й абсолютною» [3, с. 373]. Також Ґарріґу - Лаґранж додає, що принцип Декарта заперечує сам себе й знищує свою чинність, стаючи одним з багатьох ментальних феноменів, які, навіть попри свою очевидну суперечність, нібито могли б бути вповні узгоджуваними. Можна сказати, що йдеться про втрату будь-яким законом своєї правильності, придатності та, власне, законності.

Перший пункт зі згаданих на початку статті 24-х томістських тез 1914 р. присвячений догматизації третього зі згаданих Арістотелевих принципів (щодо поділу буття на потенцію і акт) і виглядає він наступним чином: «Потенція і акт так розділяють буття, що все, що є, або є чистим актом, або обов'язково складається із потенції та акту як первинних і внутрішніх принципів» [3, с. 1133]. Едуард Хюґон пояснював легітимність даного Арістотелевого розрізнення наступним чином: «Ембріон не був дитиною, дитина не була героєм, який щойно виграв битву, і все ж був реальний перехід від одного стану до іншого. Отже, була реальна здатність або потенція для такої еволюції; так само повинна була бути енергія, діяльність, себто акт, щоб здійснити цей перехід. Відповідно, заперечувати реальність потенції та акту означає заперечувати реальність життя, прогрес людства, заперечувати досвід, заперечувати себе, заперечувати всесвіт і здоровий глузд» [8, с. 6]. Для Ґарріґу-Лаґранжа важливість Арістотелевого принципу поділу буття на потенцію та акт зумовлена їхньою здатністю сконструювати міст між полярними думками двох античних мислителів. У своєму найважливішому трактаті «Реальність: синтеза томістської думки» теолог робить важливий для нього наголос: неоціненна значущість розглядуваного метафізичного розрізнення між потенцією і актом у Арістотеля полягає у тому, що той «прямує між Парменідом, котрий заперечує реальність руху, та Гераклітом, котрий вважає рух та зміну єдиною реальністю» [7, с. 38].

Парменідову теорію Ґарріґу-Лаґранж відтворює наступним чином: «Якщо річ приходить до існування, вона виникає або з буття, або з нічого. Тепер вона не може виникнути з буття (статуя із вже існуючої статуї). Ще менш ймовірним є її виникнення з нічого. Тому будь-яке становлення неможливе. Цей аргумент ґрунтується на принципі протиріччя або тотожності, який Парменід формулює таким чином: буття є, небуття - ні; ви ніколи не вийдете за межі цієї думки» [7, с. 38]. Буття не може бути модифікованим, доповненим, оновленим або примноженим, йому завжди властива непорушність, самототожність і гомогенність. Тож позиція Парменіда справедливо може бути визначена як статичний монізм. Натомість для Геракліта «усе перебуває в русі, у процесі становлення, і протиставлення буття небуттю є протиставленням суто абстрактним, навіть просто словесним» [7, с. 38]. Згідно з Гераклітом, самодостатній процес становлення уможливлює динамічне перетинання із частковим ототожненням між буттям та небуттям, тому те, що перебуває у процесі становлення одночасно і вже є, і ще не є. З цієї причини Геракліт не визнавав принцип протиріччя незмінним законом буття. Відтак, у філософії Геракліта «універсальне становлення є самодостатньою причиною самого себе, воно не має потреби у першопричині або в остаточному завершенні» [7, с. 39]. Але, на думку Ґарріґу-Лаґранжа, Арістотель вивищується над двома опозиційними ученнями і пропонує концепцію, яка це протиріччя долає. Повертаючись до прикладу із дерев'яною статуєю, теолог погоджується: «Те, що перебуває в процесі становлення, не може виникнути з актуального буття, яке вже існує. Статуя в процесі становлення не походить від статуї, яка вже існує» [7, с. 39]. Насправді ж річ, що перебуває у процесі становлення, початково перебувала у потенції. Їй було властиве те, що може бути назване незавершеним буттям, вона виникає «з реальної й об'єктивної потенції, яка, таким чином, є посередником між існуючим буттям і простим ніщо» [7, с. 39].

Слід додати, що томістська доктрина наголошує на тому, що розділення буття на потенцію та акт не стосується вищого Буття, Бога, котрий не має в собі нереалізованої потенції, а є Чистим Актом (лат. actus purus). Гелен Джеймс Джон переконливо донесла важливість даної ідеї для арістотелівського - а пізніше томістського-метафізичного реалізму. На її думку, розрізнення акту та потенції збігається із «ключовим розрізненням усієї християнської філософії: між нескінченним і кінечним буттям, між Абсолютним, Необхідним та відносним, умовним. Тільки Бог є чистим актом…, складатися ж з потенції та акту - ознака творіння» [9, с. 8]. Таким чином, на думку Ґарріґу-Лаґранжа, Арістотелева концепція потенції та акту, інтегрована св. Томою у християнську теологію, постає у якості незамінного конструкту для гармонійного узгодження людської думки з реальністю.

Висновки. Увиразнення Ґарріґу-Лаґранжем розмитих та релятивізованих кордонів католицької ортодоксії було не виявом некритичної лояльності до панівних ідейних настроїв у представників церковного проводу, а результатом глибокої й методичної богословсько-філософської рефлексії та пасіонарної любові до істини. Відданість Ґарріґу-Лаґранжа найвищим академічним стандартам, поєднана із пастирською чутливістю та невпинно практикованим внутрішнім духовним життям, містичним емпіризмом, не могли не виявити себе у нетолерантності теолога по відношенню до поверхового модерного агностицизму та догматичної індиферентності. Його наполегливість у питанні щодо необхідності збереження класичної томістської метафізики може видаватися дивною й застарілою у нинішню добу, яку вже традиційно ідентифікують як час безальтернативного панування постметафізичних категорій та методологічних підходів. Проте інтелектуальне смирення та усвідомлення власної когнітивної обмеженості мали б підказувати сьогоднішнім християнським мислителям, що чутки про остаточну смерть метафізики в епоху постмодерну можуть бути настільки ж поспішними й малообґрунтованими, як і проголошена Ф. Ніцше «смерть Бога» у добу модерну. Подекуди історія свідчить про неабияку життєздатність усього того, що люди часто готові остаточно поховати із дивовижною поквапливістю та самовпевненістю. У зв'язку із цим доречним було б згадати вдало сформульовану тезу папи Іоанна Павла ІІ, вихованця Ґарріґу-Лаґранжа, із § 83 його енцикліки від 14 вересня 1998 р. Fides et Ratio (з лат. - «Віра і розум»): «Теологія без метафізичного горизонту не могла б вийти за межі аналізу релігійного досвіду, а також не дозволила б intellectus fidei дати чіткий звіт про універсальну та трансцендентну цінність об'явленої істини» [10]. За оцінкою Ф. Кера, стиль викладу Ґарріґу-Лаґранжем власних метафізичних побудов у строгій логічності та злагодженій структурованості більш нагадує не класичні філософські трактати, а розлогі й витіюваті математичні формули чи то теореми квазіевклідового штибу [11, с. 12]. Утім, ті чи інші стилістичні особливості не можуть ані вважатися філософським контраргументом, ані анулювати чи поставити під сумнів сутнісну глибину, внутрішню несуперечність та переконливу доказовість класичної арістотеліансько-томістської метафізики у викладі Режинальда Ґарріґу-Лаґранжа.

Література

лаґранж неотоміст філософ метафізичний

1. Арістотель. (2022). Метафізика. К.: Темпора.

2. Балла М.І. (1996). Англо-український словник. Т. 2. N-Z. К.: Освіта.

3. Denzinger H., Hunermann P., Hoping H. (Hrsg.). (2009). Enchiridion symbolorum definitionum et declarartionum de rebus fidei et morum, 42 Auslage. Freiburg im Breisgau: Herder. [In Latin and German].

4. Gardeil A. (1910). Ledonne revele etla theologie. Paris: Librairie Victor Lecoffre. [In French].

5. Gardeil A. (1927). La structure de l'ame et l'experience mystique, 2 vol. Paris: Gabalda. [In French].

6. Garrigou-Lagrange R. (1931). In memoriam: Le Pere A. Gardeil. Revue thomiste, 36 (64), 797-808. [In French].

7. Garrigou-Lagrange R. (1950). Reality: A Synthesis of Thomistic Thought. London: B. Herder Book Company. [In English].

8. Hugon E.R.P. (1927). Les vingt-quatre theses thomistes. Paris: Tequi. [In French].

9. John H.J. (1966). The Thomist Spectrum. New York: Fordham University Press. [In English].

10. John Paul II. (1998). Encyclical Letter Fides et Ratio of the Supreme Pontiff John Paul II to the Bishops of the Catholic Church on the Relationship between Faith and Reason. Available at: https://www.vatican.va/content/john-paul-ii/en/encyclicals/documents/hf_jp-ii_enc_14091998_ fides-et-ratio.html (Accessed 06.09.2023). [In English].

11. Kerr F. (2007). Twentieth-Century Catholic Theologians: From Neoscholasticism to Nuptial Mysticism. Oxford: Blackwell Publishing. [In English].

12. McCool G.A. (1989). Nineteenth-Century Scholasticism: The Search for a Unitary Method. New York: Fordham University Press. [In English].

13. McCool G.A. (2021). TheNeo-Thomists. Milwaukee, WI: Marquette University Press. [In English].

14. Peddicord R. (2005). The Sacred Monster of Thomism: An Introduction to the Life and Legacy of ReginaldGarrigou-Lagrange, O.P. South Bend, IN: St. Augustine's Press. [In English].

15. Schwalm M.-B. (1896). Les illusions de l'iddalisme et leurs dangers pour la foi. Revue Thomiste, 4, 413-441. [In French].

16. Shanley B.J. (2002). The Thomist Tradition. Handbook of Contemporary Philosophy of Religion 2. Dordrecht: Kluwer. [In English].

References

1. Aristotel'. (2022). Metafizyka [Metaphysics]. Kyiv: Tempora. [In Ukrainian].

2. Balla M.I. (1996). Anhlo-ukrainskyi slovnyk. T. II. N-Z [English-Ukrainian Dictionary. Vol. II. N-Z]. Kyiv: Osvita. [In Ukrainian].

3. Denzinger H., Hunermann P., Hoping H. (Hrsg.). (2009). Enchiridion symbolorum definitionum et declarartionum de rebus fidei et morum, 42 Auslage. Freiburg im Breisgau: Herder. [In Latin and German].

4. Gardeil A. (1910). Le donne revele et la theologie. Paris: Librairie Victor Lecoffre. [In French].

5. Gardeil A. (1927). La structure de l'ame et l'experience mystique, 2 vol. Paris: Gabalda. [In French].

6. Garrigou-Lagrange R. (1931). In memoriam: Le Pere A. Gardeil. Revue thomiste, 36 (64), 797-808. [In French].

7. Garrigou-Lagrange R. (1950). Reality: A Synthesis of Thomistic Thought. London: B. Herder Book Company. [In English].

8. Hugon E.R.P. (1927). Les vingt-quatre theses thomistes. Paris: Tdqui. [In French].

9. John H.J. (1966). The Thomist Spectrum. New York: Fordham University Press. [In English].

10. John Paul II. (1998). Encyclical Letter Fides et Ratio of the Supreme Pontiff John Paul II to the Bishops of the Catholic Church on the Relationship between Faith and Reason. Available at: https://www.vatican.va/content/john-paul-ii/en/encyclicals/documents/hf_jp-ii_enc_14091998_ fides-et-ratio.html (Accessed 06.09.2023). [In English].

11. Kerr F. (2007). Twentieth-Century Catholic Theologians: From Neoscholasticism to Nuptial Mysticism. Oxford: Blackwell Publishing. [In English].

12. McCool G.A. (1989). Nineteenth-Century Scholasticism: The Search for a Unitary Method. New York: Fordham University Press. [In English].

13. McCool G.A. (2021). The Neo-Thomists. Milwaukee, WI: Marquette University Press. [In English].

14. Peddicord R. (2005). The Sacred Monster of Thomism: An Introduction to the Life and Legacy of ReginaldGarrigou-Lagrange, O.P. South Bend, IN: St. Augustine's Press. [In English].

15. Schwalm M.-B. (1896). Les illusions de l'iddalisme et leurs dangers pour la foi. Revue Thomiste, 4, 413-441. [In French].

16. Shanley B.J. (2002). The Thomist Tradition. Handbook of Contemporary Philosophy of Religion 2. Dordrecht: Kluwer. [In English].

Размещено на Allbest.ru