Актуальність ідей античної "парресії" для встановлення істини у кримінальному процесі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Актуальність ідей античної "парресії" для встановлення істини у кримінальному процесі

Олег Савкін

аспірант кафедри філософії права та юридичної логіки Національної академії внутрішніх справ м. Київ, Україна



Анотація

У статті ставиться питання про те, що в рамках аналізу можливості встановлення істини у кримінальному провадженні дослідники майже не звертають увагу на суб'єктивний бік процесу, а саме на те, які зовнішні негативні суспільні чинники здійснюють вплив на відповідну службову особу, уповноважену встановити істину, та якими особистими якостями вона повинна бути наділена, аби їм протидіяти. В якості такого базового негативного фактору визначено та надано аналіз стану постправди, характерного для другої половини ХХ - початку ХХІ сторіччя, який загострив дискусії про існування істини, можливість її встановлення та релятивізм істини. Як засіб протидії деструктивному впливу стану постправди на суспільні відносини, в тому числі на ті, що складаються у кримінальному процесі, запропоновано античну концепцію парресії, структуровану та систематизовану у ХХ сторіччі М. Фуко. У статті використано метод порівняльного аналізу та метод аналогії для встановлення спільних рис між сферою застосування парресії у демократичних режимах давньогрецьких полісів та сферою кримінального провадження в частині встановлення істини та метод наукового синтезу для визначення основних аспектів концепції парресії, які можуть бути використані у кримінальному процесі. Наукова новизна статті полягає у тому, що антична концепція парресії вперше запропонована як набір умов для того, хто висловлює істину у кримінальному процесі, при дотриманні кожної з яких його суб'єктивна спроможність встановити істину не буде викликати сумнівів. Зроблено висновки про те, що дотримання відповідними суб'єктами кримінального процесу умов встановлення істини в рамках концепції парресії може стати тим фактором, який не тільки спростовуватиме тези постправди про відсутність або релятивізм істини, але й сприятиме виконанню нормативно визначених завдань кримінального провадження.

Ключові слова: кримінальний процес; істина; теорії встановлення істини; парресія; Мішель Фуко; постправда.



Oleg Savkin

Postgraduate Student of Department of Philosophy of Law and Legal Logic, National Academy of Internal Affairs

Ukraine, Kiev

RELEVANCE OF THE IDEAS OF ANCIENT "PARRESIA" FOR ESTABLISHING THE TRUTH IN A CRIMINAL PROCESS

The article raises the question that, within the framework of the analysis of the possibility of establishing the truth in criminal proceedings, researchers almost do not pay attention to the subjective side of the process, namely, what external negative social factors influence the relevant official authorized to establish the truth, and what personal qualities she should have in order to counteract them. As such a basic negative factor, an analysis of the state of post-truth, characteristic of the second half of the 20th and the beginning of the 21st century, has been identified and given, which has intensified discussions about the existence of truth, the possibility of establishing it, and the relativism of truth. The ancient concept of parresia, structured and systematized in the 20th century by M. Foucault, is proposed as a means of counteracting the destructive influence of the post-truth state on social relations, including those that take place in the criminal process. The article uses the method of comparative analysis and the method of analogy to establish common features between the field of application of parresia in the democratic regimes of ancient Greek polises and the field of criminal proceedings in terms of establishing the truth, and the method of scientific synthesis to determine the main aspects of the concept of parresia that can be used in the criminal process. The scientific novelty of the article lies in the fact that the ancient concept of parresia is proposed for the first time as a set of conditions for a person who speaks the truth in a criminal process, in compliance with each of which his subjective ability to establish the truth will not cause doubts. It was concluded that compliance by the relevant subjects of the criminal process with the conditions for establishing the truth within the concept of parrhesia can be the factor that will not only refute post-truth theses about the absence or relativism of the truth, but also contribute to the fulfillment of the normatively defined tasks of criminal proceedings. кримінальний службовий дослідник

Keywords: criminal process; truth; theories of establishing the truth; parresia; Michel Foucault; post-truth.



Постановка проблеми. Встановлення істини під час здійснення кримінального провадження є предметом численних та триваючих дискусій науковців. З особливою силою зазначена полеміка серед вчених пожвавилась із набуттям чинності у 2012 році нової редакції Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), в тексті якого принцип встановлення істини, так само як і саме слово "істина", відсутні взагалі. Спектр думок тут досить широкий: від вітання своєчасності та доцільності відмови від принципу встановлення істини у кримінальному процесі як спадку тоталітарного минулого до визнання відсутності згадування про істину у КПК України відвертою прогалиною законодавця; від пошуку найбільш вірної теорії істини (кореспондентна, прагматична, формальна, когерентна, консенсусна і так далі), яка б могла бути імплементована у процесуальне законодавство, до думок про неможливість і непотрібність встановлення істини у сучасному світі, де панує "постправда". Досить багато уваги приділяється впровадженню загальних засад теорії аргументації та логіки у процес встановлення істини у кримінальному провадженні.

Вбачається, що у проблемі встановлення істини під час здійснення кримінального провадженні можна умовно виділити три базові аспекти, а саме нормативний, методологічний і філософський. В рамках нормативного (або юридичного) аспекту проблеми встановлення істини триває дискусія з приводу того, чи доцільно в даний час збереження на законодавчому рівні принципу встановлення істини як мети здійснення кримінального провадження. Зміст методологічного аспекту полягає у проблемі достатності та дієвості наявного кримінально-процесуального інструментарію для встановлення істини, навіть у разі її беззаперечного нормативного закріплення як однієї з базових засад кримінального процесу. Останнім аспектом проблеми встановлення істини у кримінальному провадженні є філософський, який є більш широким та комплексним за два попередні, оскільки стосується не тільки проблеми істини у кримінальному процесі, а піднімає споконвічні питання людства про можливість встановлення або досягнення істини як такої, а також питання про те, чи існує взагалі у сучасної людини необхідність у встановленні істини.

При цьому в рамках філософського аспекту проблеми встановлення істини, в частині її відношення до кримінального процесу, дослідниками майже ніколи не ставиться питання про те, якими якостями і за яких умов має бути наділений сам суб'єкт, який має намір встановлювати істину, та які зовнішні чинники здійснюють на нього негативний вплив.

Аналіз останніх долсліджень і публікацій. Питання про стан постправди та його вплив на суб'єктів встановлення істини було частково порушене В.П. Волковським у статті 2019 року "Доля філософії в епоху постправди", де він, характеризуючи сучасний стан постправди, зазначає, що "відмова від кореспондентної концепції об'єктивної істини і опертя на приватну гадку" [1, с. 95] врешті решт призведе взагалі до зникнення "верстви суспільства, що має розкіш бути незалежною від кон'юнктури і безкомпромісно свідчити істину" [1, с. 95]. Останні думки В.П. Волковського про незалежність і безкомпромісність філософа у свідченні істини беруть витоки у античній концепції "парресії", яка може бути сміливо екстрапольована і на сучасних суб'єктів встановлення істини у кримінальному процесі, а саме слідчого, прокурора, суд.

Крім того, істина, що встановлюється судом за результатами кримінального провадження (лат. res judicata pro veritate habetur), є не менш важливою за ту, яку покликані шукати філософи, а за практичними наслідками для долі людини, що притягається до кримінальної відповідальності, безумовно є більш значимою за теоретичні концепти гносеології.

Поняття парресії (з давньогрецької ц жap-pцo^a - "вільна промова", "відкритість", "правдивість") має досить багато складових та найбільш загально визначається як стиль промов та в певних випадках стиль життя, згідно з яким парресіаст (з давньогрецької ларрєоіаотє^ - "той, хто говорить правду") завжди публічно висловлює істину, об'єктивність якої збігається із суб'єктивним баченням самого промовця [2].

Ідеї та складові парресії були систематизовані та докладно проаналізовані французьким філософом Мішелем Фуко (1926-1984) і зібрані у виданні "Дискурс і істина. Лекції про парресію. 1982-1983" [3]. Описані М. Фуко складові та умови вільного висловлення істини, які були розроблені у античний період та складали одну з основ давньогрецької демократії, і зараз не втратили актуальності у дискусіях про можливість встановлення істини та умови її досягнення, в тому числі суб'єктами здійснення кримінального провадження.

Використання напрацювань античних філософів щодо зазначеного аспекту встановлення істини майже не згадуються науковцями, проте, як вбачається, можуть мати цінність для відповіді на ключові питання щодо можливості досягти істину, у тому числі у кримінальному процесі.

Мета статті. Вищезазначені питання зумовили необхідність комплексного дослідження ідей парресії в частині їх використання під час оцінки можливості встановлення істини у кримінальному провадженні саме через призму відповідних моральних та ділових якостей суб'єктів процесу досягнення такої істини. В якості основи для аналізу використано, перш за все, матеріали лекцій М. Фуко із збірника "Дискурс і істина. Лекції про парресію.

1982-1983", складеного із записів його лекцій в Університеті Каліфорнії (Берклі). Крім того, з метою підкреслення актуальності ідей парресії для сучасного стану суспільних відносин, в тому числі правовідносин в рамах кримінального провадження, було опрацьовано ряд наукових праць, присвячених питанню встановлення істини в умовах сучасного стану постправди. В процесі такого вивчення застосовувався метод порівняльного аналізу та метод аналогії для встановлення спільних рис між сферою застосування парресії у демократичних режимах давньогрецьких полісів та сферою здійснення повноважень суб'єктами кримінального провадження в частині встановлення ними істини та метод наукового синтезу для визначення основних аспектів концепції парресії, які можуть бути використані у кримінальному процесі.

Виклад основного матеріалу. Перш за все варто охарактеризувати культурно-історичний контекст другої половини ХХ- початку ХХІ сторіччя, який загострив дискусії про можливість та необхідність встановлення істини та який власне і викликає потребу у зверненні до спадку античної літератури та філософії, зокрема до ідей парресії, фактично відроджених та повернутих у науковий обіг М. Фуко.

Так, для визначення вказаної історичної доби частіше за все вживається термін постмодерн, який Філософським енциклопедичним словником визначається як "особливий умонастрій, котрий нині поширений у всіх сферах людської життєдіяльності: культурі, філософії, політиці, економіці, сфері планетарного комунікативного праксису тощо" [4, с. 501], до головних ознак якого відносяться "світоглядне розчарування у найпрекрасніших колективних сподіваннях, мріях, прагненнях, які були пробуджені величним проектом Просвітництва" [4, с. 501] та "девальвація ідеології фундаменталізму; зростання інтересу до розмаїтих форм виявлення плюральності, нелінійності, індетермінізму, дисенсусу і т.ін." [4, с. 501].

Остання ознака постмодерну оформилась у концепцію так званої постправди, яка стала відома широкому загалу починаючи із 1992 року, коли це поняття використав сербсько- американський сценарист С. Тесіч у статті A government of lies [5], та визначається Оксфордським словником як "обставини, за яких об'єктивні факти є менш значимими для формування громадської думки, ніж апелювання до емоцій та особистих переконань" [6].

З точки зору можливості встановлення істини саме стан постправди являє собою найбільш небезпечне з усіх ознак постмодерну суспільне явище, тому його вивченню приділялась значна увага вітчизняними та зарубіжними вченими.

Так, О. Морозов зазначає, що "постправда функціонує за рахунок пригнічення логосу (тобто аргументації, що міститься у повідомленні) на користь етосу (відображення у ньому особистості того, хто промовляє, його репутації, намірів і т.д.) та пафосу (емоційного впливу повідомлення на аудиторію)" [7, с. 97].

Згаданий вище В.П. Волховський визначає постправду як "такий стан суспільно-політичного дискурсу та практики, коли правдивість чи хибність фактів та суджень ігнорується" [1, с. 90], що є наслідком "деградації суспільно-політичного дискурсу та дискусій" [1, с. 91].

Н.В. Синявіна уточнює, що у стані постправди "факти піддаються редукції, яка відсікає все, що не вписується в логіку побудованої інтерпретаційної моделі" [8, с. 17].

O. А. Шевченко стверджуючи, що "термін "постправда" отримав широке розповсюдження у 2016 році, головним чином завдяки двом політичним кампаніям - за вихід Британії із Євросоюзу та президентським виборам у США" [9, с. 9], визначає його як "проліферацію істин, коли з приводу однієї й тієї саме події висловлюються різні думки, які претендують на істину" [9, с. 9], а також ситуацію, "коли мова йде про множинність не тільки істин, але й суб'єктів, які претендують на право ці істини проголошувати" [9, с. 9], яка призводить до "релятивізації істини та моралі" [9, с. 9].

На думку Т.Г. Шоріної, найбільш яскравий вияв постправда демонструє у сфері політики, коли "резон вірити у правду, яка незручна, безумовно, є меншим, ніж вірити у неправду, яка несе смисл та зручність" [10, с. 117].

P. Радзік описує також негативний бік характерної для постправди ситуації "підтверджувального упередження" [11, с. 28], яке полягає "у пошуку й обробці тільки тієї інформації, яка підтверджує наші попередні погляди, з одночасним відкиданням або применшенням значення спостережень, які їм суперечать" [11, с. 28], в той час як "протилежну сторону применшують і морально дискредитують лише через те, що вона не є з "нашого, єдино слушного" боку" [11, с. 29].

А.М. Ляшук змальовує стан постправди, зокрема, через обставини, коли "навіть усвідомлюючи можливість неправдивості факту, людині байдуже до пошуків істини та верифікації інформації, якщо отримана варіація правди зручна" [12, с. 87]. З її слів постправда будується на викривленій або частково правдивій інформації, на яку "громадськість реагує емоційно, а не раціонально" [12, с. 88] та використовується як "механізм формування громадської думки" [12, с. 88]. Вона також зазначає, що результатом такого "замовчування правди та вигадування її варіацій" [12, с. 88], яке покликане "сприяти зменшенню соціальних фрустрацій аудиторії" [12, с. 88], є те, що "поступово стирається межа між правдою й обманом" [12, с. 88].

А.В. Лактіонова робить акцент на тому, що "деконструкція, заперечення істини виявляється викликами для свободи в політиці, добра в етиці" [13, с. 93] та "криє в собі неприйнятні загрози розповсюдження дозволеності, і, навіть, інституалізації маніпулювання людиною, що знецінює її гідність" [13, с. 94].

А.Ю. Гарбузняк, розглядаючи постправду як "певний новий механізм формування громадської думки" [14, с. 184], визначає її як "комунікативний процес, який породжує наратив із зазначеними якостями: окремі факти і аналітичні висновки мають у ньому меншу силу переконання, ніж готові інтерпретації, які пропонують більш-менш цілісну картину світу, що резонує із вже наявними особистими переконаннями громадян. Факти, які не вписуються в наратив постправди, відкидаються" [14, с. 186].

Ю.В. Шатін вважає основним принципом постправди у медіапросторі "заміщення фактів, які суперечать інтерпретації тієї чи іншої події, та поява на їх місці фактів, які легко вкладаються у вже наявну схему" [15, с. 253], при цьому "ступінь достовірності фактів не має ключового значення" [15, с. 253].

При цьому найбільш радикально постправда визначається як "інформаційний потік, який умисно конструюється в сучасному суспільстві за допомогою засобів масової комунікації для створення віртуальної, відмінної від дійсності, реальності з метою маніпулювання громадською свідомістю" [16, с. 11].

Звичайно, що складний суспільно-політичного феномен постправди не вичерпується зазначеними ознаками, але саме в контексті проблеми парресії вбачаються важливими наступні його характеристики:

1) релятивізація істини і моралі та, як наслідок - ігнорування розмежування фактів та подій на правдиві і хибні;

2) відкидання фактів, які не вписуються у логіку побудованої інтерпретаційної моделі;

3) відсутність необхідності верифікації інформації у разі отримання "зручної" правди та відповідно визнання допустимим не вірити у "незручну" правду;

4) обробка тільки тієї інформації, яка підтверджує попередні погляди;

5) використання готових інтерпретацій, які пропонують цілісну картину світу, що відповідає наявними особистими переконаннями людей;

6) заміна фактів, які суперечать інтерпретації події, на факти, які вкладаються у вже наявну схему;

7) використання викривленої або частково правдивої інформації;

8) широке використання політиками та засобами масової інформації;

9) первинна спрямованість на зменшення соціальних фрустрацій аудиторії, яка в подальшому фактично трансформувалась у засіб маніпулювання громадською свідомістю та людиною в цілому.

Так багато уваги характеристиці стану постправди, який більшістю дослідників оцінюється переважно з негативного боку, приділено саме з метою підкреслити значимість і актуальність ідей парресії, зокрема, можливості використання їх з метою протидії та нейтралізації впливу постправди на суспільні відносини, зокрема, і на ті, які складаються у сфері встановлення істини у кримінальному процесі.

Можна навіть стверджувати, що у аспекті зазначеного питання концепція античної парресії протиставляється сучасному феномену постправди.

Так, на відміну від вищезазначених ознак постправди, парресія передбачає у демократичному суспільстві "можливість вільного висловлення своєї думки про спільне благо, навіть якщо це підриває консенсус" [3, с. 14] та "пасивну одностайність" [3, с. 14] і закликає, на противагу демагогам, до сміливого "проголошення істин, вислуховувати які неприємно" замість "донесення до народу тільки тих думок, які йому подобаються" [3, с. 14]

Перші згадки про парресію М. Фуко знаходить у давньогрецького поета Евріпіда (484-406 р.р. до н.е.), зокрема, у драмах "Іона", де володіння парресією пов'язується із наявністю громадянства Афін на відміну від рабів та гостей полісу, які не мають права на парресію [3, с. 34], та "Фінікіянки", в якій згадується, що "доля рабів - боязливо ховати думки" [3, с. 35].Тут М .Фуко робить акцент на першій згадці про таку функцію парресії як "мати можливість сказати дещо таке, що являє розумність та істину перед обличчям тих, хто помиляється, не володіє істиною та чий дух - дух дурниці та безумства" [3, с. 36], яка доступна тільки громадянами полісу, а не рабам, які "вимушені терпіти дурість господаря, його безумство" [3, с. 36].

Пізніше, як зазначає М. Фуко, у історика Полібія (200-118 р.р. до н.е.) наявне згадування, що "режим ахейців характеризувався трьома речами: demokratia, isegoria, parresia: демократією, участю всіх тих, хто складає demos, у відправленні влади, isegoria, певною рівністю у розподілі обов'язків, нарешті parresia, можливістю, яка є у кожного, отримати доступ до слова, загальне право слова, під яким, звичайно, розуміється таке слово, яке грає визначальну роль у політичному полі, слово як акт ствердження самого себе та своєї думки всередині цього політичного поля" [3, с. 33].

В подальшому М. Фуко ілюструє опис парресії у Г алена Пергамського (129-200 р.р.) у його творі "Засіб розпізнавання та лікування пристрастей будь- якої, у тому числі і власної душі", при цьому із застереженням, що у тексті саме слово "парресія" не зустрічається. Так, ним згадується наступний уривок Галена: "кожного разу, коли ви чуєте, що хвалять певну людину у місті.. .встановіть, чи є він насправді тим, ким його виставляють. Якщо ви побачите, що він весь час проводить у домах багатих та могутніх людей, а інколи навіть царів, то майте на увазі: все, що ви чули про нього, - неправда, адже тільки лестощі могли привести його туди. Всякий, хто обирає подібне життя, не тільки не говорить правду, але, крім того, постає як цілком порочна людина, яка любить сильних світу сього та все, що цьому відповідає: багатство, влада, почесті, високе положення у суспільстві. Тільки у тому випадку, коли людина не називає могутніх та знатних людей на ім'я, коли вона не відвідує їх та не приймає їжу поруч з ними, а живе помірним життям, знайте, що ця людина говорить правду" [3, с. 57]. Цією цитатою М. Фуко демонструє протиставлення парресії лестощам, вказуючи, що "парресія - це протилежність лестощам" [3, с. 59], тоді як самі лестощі є реакцією на гнів, або "поведінка більш слабкого, який намагається привернути увагу більш сильного" [3, с. 59]. На відміну від лестощів у випадку парресії "істиною є те, що інший говорить, не щадячи вас" [3, с. 73].

Додаючи опису підлесника, який не здатний на парресію, М. Фуко згадує також "Моралії" Плутарха (50-125 р.р.) з описом того, як "підлесник бере приклад то з одного, то з іншого; він не є ні простим, ні єдиним, він складений із різнорідних та різнобійних частин; підлесник - він як рідина, яка переходить із однієї форми в іншу залежно від посудини, у яку її наливають" [3, с. 76], та "Моральні листи до Луцилія" Сенеки (4 р. до н.е.- 65 р.) із цитатою "нехай буде нашою найвищою метою одне: говорити, як відчуваємо, та жити, як говоримо" [3, с. 79]

Так, М. Фуко зазначеним екскурсом у античну літературу, формує першу важливу ознаку парресії, яка полягає у тому, що тільки вільна людина (громадянин) може говорити правду на відміну від раба, який вимушений терпіти "дурість та безумство господаря".

Якщо перенести вказану характеристику на сучасні реалії, то можна сформулювати її так, що людині залежній, підконтрольній, безпринципній, підлеснику, пристосуванцю, кар'єристу, в тому числі тому, який займає посаду слідчого, прокурора або судді, парресія недоступна та, відповідно, знаходиться під сумнівом його здатність до встановлення істини, особливо, істини "незручної" або такої, яка виходить за рамки наявної "інтерпретаційної моделі". У відношенні до цієї ознаки доречно буде також зазначити, що незалежність суб'єкта встановлення істини у кримінальному провадженні забезпечується у тому числі гідним рівнем матеріального та соціального забезпечення, з чим навіть у економічно розвинених країнах часто виникають проблеми.

Другою ознакою парресії М. Фуко зазначає відповідність між висловлюванням та внутрішнім переконанням у його істинності суб'єкта такого висловлювання, коли "той, хто промовляє, є одночасно і суб'єктом переконаності у думці, яку він висловлює" [3, с. 95].

В якості третьої необхідної характеристики парресії він зазначає умову небезпеки під час висловлення істини, вказуючи, що "про кого-небудь можна сказати, що він застосовує парресію та заслуговує на те, щоб вважатись парресіастом, в тому і тільки в тому випадку, коли є певний ризик, певна небезпека, що створюється саме тим, що він висловлює істину" [3, с. 98]. В цьому відношенні М. Фуко наводить приклади викладача, який навчає дітей граматиці і висловлює при цьому істину, при цьому не сумнівається у істинності того, чому навчає, але не може вважатись парресіастом [3, с. 98]. В той же час парресія наявна, коли "філософ звертається до царя, до суверена, до тирана, та говорить йому, що тиранія не здатна принести йому щастя, оскільки несумісна із справедливістю" [3, с. 98], коли ваш друг вчиняє неправильно, та ви ризикуєте дружбою, якщо скажете йому про це [3, с. 99] або коли "оратор у політичному спорі ризикує втратою своєї популярності, оскільки його думка протилежна до думки більшості" [3, с. 99]. Тут М. Фуко підкреслює, що парресія є "мужністю сказати істину всупереч небезпеці" [3, с. 99], тому вона недоступна тирану або царю, які нічим не ризикують [3, с. 106]. В іншому перекладі лекцій М. Фуко характеристика мужності у стані небезпеки висловлення істини описана ще більш драматично: "ви готові загинути заради висловлення істини замість того, щоб перебувати у небезпеці, обходячи істину мовчанням" [17, с. 20].

Таким чином, як зазначає М. Фуко, "парресія - це завжди критика в такій ситуації, коли той, хто говорить, поступається співрозмовнику у статусі" [3, с. 99], "парресія виходить "знизу", але звернена вона "догори" [3, с. 99], "парресіаст поступається у могутності своєму співрозмовнику, він слабший за того, до кого звертається зі своєю критикою" [3, с. 99].

У відношенні до кримінального провадження, особливо в умовах стану постправди, зазначена ознака парресії знову ж таки суперечить зрозумілому бажанню суб'єктів встановлення істини уникнути виходу за межі "вже наявних схем" та "готових інтерпретацій", встановивши таку істину, яка може містити для них небезпеку, від втрати перспектив кар'єрного зростання до звільнення з посади. Розуміння вказаного аспекту парресії, особливо в Україні, вкрай важливе для побудови такої дійсно незалежної системи правоохоронних та судових органів, яка буде здатна встановлювати істину, не обумовлену поточним політичним ландшафтом.

Четвертою ознакою парресії є наявність почуття обов'язку під час висловлення істини, яке наявне, наприклад, коли "оратор, що висловлює істину людям, які не налаштовані її сприйняти та можуть його покарати, засудити його на смерть або вигнання, може і промовчати, оскільки ніхто його не примушує" [3, с. 102], коли "він відчуває, що говорити істину - його обов'язок" [3, с. 102]. Під час парресії той, хто говорить, "ризикує власним життям, оскільки вважає своїм обов'язком висловлювати істину, щоб робити людей кращими та допомагати їм" [17, с. 22].

Зрозуміло, що і для сучасних працівників суду та правоохоронних органів наявність таких якостей, як загострене почуття справедливості та відчуття обов'язку, є необхідною передумовою їх доступу до можливості встановлення істини.

Нарешті, останньою п'ятою характеристикою парресії, про яку згадує М. Фуко, є моральні якості того, хто претендує на проголошення істини, коли "володіння істиною забезпечується наявністю певних моральних якостей: якщо у людини є потрібні моральні якості, це є доказом його доступу до істини - і навпаки" [17, с. 18].

Вказана умова вбачається особливо актуальною для кримінального процесу, оскільки поведінка та спосіб життя слідчого, прокурора, судді поза межами виконання службових обов'язків, які викликають сумнів у його моральних якостях, відповідно підривають довіру до його здатності встановити істину у справі.

З урахуванням всіх названих ознак М. Фуко формує своє визначення парресії як "вербальної діяльності, в якій суб'єкт із ризиком для власного життя висловлює своє особисте відношення до істини, оскільки вважає, що його обов'язок - висловити істину, щоб зробити інших кращими або допомогти їм" [3, с. 103], або більш пафосно як ситуацію, в якій "той, хто говорить, застосовує свою свободу та обирає істину, а не брехню, смерть, а не життя та безпеку, критику, а не лестощі, нарешті обов'язок, а не вигоду та егоїзм" [3, с. 103].

Таким чином, можна сформулювати такі основні умови парресії, без яких, на думку античних авторів, встановлення та проголошення істини неможливе:

1) тільки вільна, непідконтрольна та незалежна (у всіх відношеннях) людина здатна висловлювати істину;

2) той, хто висловлює істину, повинен бути особисто у ній переконаний;

3) висловлення істини (часто неприємної та "незручної") пов'язане із ризиком небезпеки з боку тих, хто таку істину сприймає;

4) проголошення істини здійснюється на підставі особистого почуття обов'язку допомогти оточуючим або зробити їх краще, за умови наявності при цьому можливості не виконувати такий обов'язок;

5) наявність у того, хто висловлює істину, необхідного набору моральних цінностей.

Тут треба зробити застереження, що всі викладені ознаки парресії виглядають для сучасної людини скоріше як набір декларацій, оскільки складно уявити на практиці можливість їх одночасно дотримання в кожному випадку необхідності досягнення істини, однак особа, яка бажає займати посаду, пов'язану із встановленням істини у кримінальному провадженні, зобов'язана їх знати та намагатися застосовувати.

В умовах тиску змальованого вище стану постправди на суспільні відносини, в тому числі відносини під час здійснення кримінального провадження, концепція античної парресії виступає в якості своєрідного набору інструментів та фактору протидії такому тиску.

Оскільки ідеї парресії за своєю сутністю є повністю протилежними концепції постправди, з урахуванням майже одностайного негативного опису дослідниками останнього суспільного явища, можна стверджувати, що напрацювання в рамках концепції парресії продовжують зберігати свою значимість та актуальність для сучасників.



Висновки

Під час аналізу стану наукового опрацювання питання встановлення істини у кримінальному провадженні виявлено, що дослідниками майже ніколи не піднімається питання про ті умови досягнення такої істини, що стосуються внутрішнього процесу сприйняття та реалізації такої діяльності її суб'єктом, яким є слідчий, прокурор, суддя.

Між тим багатьма науковцями у різних ракурсах описується стан постправди, характерний для другої половини ХХ- початку ХХІ сторіччя, який загострює дискусії про можливість та необхідність встановлення істини та який, за майже одноголосною думкою більшості дослідників, здійснює негативний та деструктивний вплив на суспільні відносини, в тому числі ті, які складаються між учасниками кримінального провадження.

Суб'єкти кримінального процесу, на яких покладений обов'язок встановити істину у справі, не можуть не відчувати на собі такого впливу, що несе ризик "релятивізації" вже не якоїсь абстрактної та далекої від реальності істини, а саме тієї істини, від якої залежить доля конкретної особи, що притягається до кримінальної відповідальності або потерпілого від злочину.

При цьому від суцільної хвилі постправди, яка стала зручним інструментом сучасної політики та засобів масової інформації та з приводу небезпечності якої б'ють тривогу філософи та соціологи, майже немає засобів захисту.

В якості одного із таких можливих факторів протидії запропонована антична концепція парресії, структурована та систематизована М. Фуко вже у ХХ сторіччі, яка передбачає набір умов для того, хто висловлює істину, при дотриманні кожної з яких його суб'єктивна спроможність встановити істину (за наявності інших необхідних для цього об'єктивних складових) не буде викликати сумнівів.

Зазначеними необхідними складовими процесу встановлення істини у кримінальному провадженні є закріплення у законодавстві дієвих та працездатних правових інструментів її досягнення та використання при цьому логічних основ теорії аргументації [18, с. 168].

Умови встановлення істини в рамках концепції парресії за своєю сутністю є повністю протилежними доводами теорії постправди, тому їх дотримання (або принаймні, прагнення дотримання) відповідними суб'єктами кримінального процесу може стати тим фактором, який не тільки спростовуватиме тези постправди про відсутність або релятивізм істини, але й сприятиме виконанню нормативно визначених завдань кримінального провадження.



Література

1. Волховський В. Доля філософії в епоху постправди: слуга короля чи клоун на агорі. Україна модерна. 2019. Вип. 26. с. 88-98

2. Вікіпедія. Вільна енциклопедія. Парресія/ https://uk.wikipedia.org/wiki/nappecrn

3. Michel Foucault. Discours et verite. Precede de Laparresia. Edition etablie par Henri- Paul Fruchaud et Daniele Lorenzini. Librairie Philosophique. Paris. 2016. 374 p.

4. Філософський енциклопедичний словник. Національна академія наук України. Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди. Київ. 2002. 742 с.

5. Tesich, S. (1992) A government of lies // The Nation. Vol. 254. Issue 1. P. 12-14

6. Post-truth | Definition of post-truth in English by Lexico Dictionaries. Oxford Dictionaries. Lexico Dictionaries. English. https://www.dictionary.com. Дата звернення: 22.08.2023.

7. Морозов А. Відповідь на питання: Що таке постправда? Перспектива проблема- тології. Обрії гуманітарного знання. Філософія. 2019. № 3. с.93-105 URL: http://joumals.mosgu.ru/ ggz/article/view/1048 (дата звернення: 11.03.2023). DOI: 10.17805/ggz.2019.3.8

8. Синявіна Н. Особливості існування ідеалу в епоху постправди. Вісник МДУКМ. 2020. с. 15-23

9. Шевченко О. "Постправда" як новий "режимі істини. Гуманітарний вектор. 2019. т.14. № 4. с. 8-14

10. Шоріна Т. Постправда як реальність девальвованої культури в епоху кризи сучасної демократії. Вісник НАУ. Серія: Філософія. Культурологія. 2020. № 1 (31). с. 114-121

11. Радзік Р. Культурні контексти відходу від правди: приклади польські і не тільки. Український соціологічний журнал. 2018. № 1(2). с. 19-31

12. Ляшук А. Визначальні риси комунікативної парадигми постправди. Вчені записки ТНУ імені В.І. Вернадського. Серія: Філологія. Журналістика. 2021. Том 32 (71) № 6 ч. 2. с. 87-94

13. Лактіонова А. Концепт "пост-істина" в сучасному філософському та повсякденному світі: переосмислення. Наукові праці. Філософія. 2017. Випуск 288. Том 300. с. 91-95

14. Гарбузняк А. Феномен постправди: девальвація факту у медійному дискурсі. Знання. Розуміння. Вміння. 2019. № 1. с. 184-192

15. Шатін Ю. Постправда як риторичний феномен у сучасному медіапросторі. Вісник НДУ. Серія: Історія, філологія. 2020. Т. 19. № 6. Журналістика. с. 250-257.

16. Ільченко С. Як нас обманюють ЗМІ. Маніпуляція информацією. Спб: Пітер. 2019. 320 с.

17. Фуко М. Дискурс і істина. Білоруський державний університет. Центр проблем розвитку освіти. Мінськ. Видавництво "Пропілеї". 2006. 151 с.

18. Савкін О. Проблема встановлення істини під час здійснення кримінального провадження. Філософські та методологічні проблеми права. Київ. 2023. № 1 (25), с.162-170

19. References:

20. Volkovs'kij, V. (2019). Dolja filosofn v epohu postpravdi: sluga korolja chi kloun na agori [The fate of philosophy in the post-truth era: a servant of the king or a clown in the agora]. Ukrama moderna - Ukraine is modern, 26, 88-98 [in Ukrainian].

21. V^ped^. VU'na enciklopedya. Parresija [Wikipedia. Free encyclopedia. Parrhesia]. uk.wikipedia.org / Retrieved from https://uk.wikipedia.org/wiki/parresija [in Ukrainian].

22. Michel, Foucault (2016). Discours et verite. Precede de La parresia. Edition etablie par Henri-Paul Fruchaud et Daniele Lorenzini. Librairie Philosophique. Paris [in English].

23. Fdosofs'kij enciklopedichnij slovnik [Philosophical encyclopedic dictionary], Ki'iv: Nadonal'na akadempa nauk Ukra'ini. !nstitut filosofn іт. G.S. Skovorodi [in Ukrainian].

24. Tesich, S. (1992) A government of lies. The Nation, 254, 1, 12-14 [in English].

25. Post-truth | Definition of post-truth in English by Lexico Dictionaries. Oxford Dictionaries. Lexico Dictionaries. English. www.dictionary.com Retrieved from https://www.dictionary.com [in English]

26. Morozov, A. (2019). Vidpovid' na pitannja: Shho take postpravda? Perspektiva problematologit [Answer to the question: What is post-truth? The perspective of problemology]. ОЬгії gumanitarnogo znannja. Filosofija - Frontiers of humanitarian knowledge. Philosophy, 3, 93-105 Retrieved from http://journals.mosgu.ru/ggz/article/view/1048 DOI: 10.17805/ggz.2019.3.8 [in Ukrainian].

27. Sinjavina, N. (2020). Osoblivosti isnuvannja idealu v epohu postpravdi [Peculiarities of the existence of the ideal in the post-truth era]. Visnik MDUKM - Bulletin of the MDUKM, 15-23 [in Ukrainian].

28. Shevchenko, O. (2019). "Postpravda" jak novij "rezhimi istini ["Post-truth" as a new "regime of truth]. Gumanitarnij vector - Humanitarian vector, 14, 4, 8-14 [in Ukrainian].

29. Shorina, T. (2020). Postpravda jak real'nist' deval'vovano'i kul'turi v epohu krizi suchasnot demokrati'i [Post-truth as a reality of devalued culture in the era of crisis of modern democracy]. VisnikNAU. Serija: Filosofija. Kul'turologija - Bulletin of NAU. Series: Philosophy. Culturology, 1 (31), 114-121 [in Ukrainian].

30. Radzik, R. (2018). Kul'turni konteksti vidhodu vid pravdi: prikladi pol's'ki i ne til'ki [Cultural contexts of departure from the truth: examples from Poland and beyond]. Ukrams'kij sociologichnij zhurnal - Ukrainian sociological journal, 1(2), 19-31 [in Ukrainian].

31. Ljashuk, A. (2021). Viznachal'ni risi komunikativnot paradigmi postpravdi [etermining features of the post-truth communicative paradigm]. Vchenizapiski TNUimeni V.I. Vernads'kogo. Serija: Filologija. Zhurnalistika - Academic notes of TNU named after V.I. Vernadskyi. Series: Philology. Journalism, 32 (71), 6, 2, 87-94 [in Ukrainian].

32. Laktionova, A. (2017). Koncept "post-istina" v suchasnomu filosofs'komu ta povsjak- dennomu sviti: pereosmislennj a [The concept of "post-truth" in the modern philosophical and everyday world: rethinking]. Naukovi praci. Filosofija - Scientific works. Philosophy, 288, 300, 91-95 [in Ukrainian].

33. Garbuznjak, A. (2019). Fenomen postpravdi: deval'vacija faktu u medijnomu diskursi [Post-truth phenomenon: devaluation of fact in media discourse]. Znannja. Rozuminnja. Vminnja - Knowledge. Understanding. Skill, 1, 184-192 [in Ukrainian].

34. Shatin, Ju. (2020). Postpravda jak ritorichnij fenomen u suchasnomu mediaprostori [Post-truth as a rhetorical phenomenon in the modern media space]. VisnikNDU. Serija: Istorija, filologija - Bulletin of the NSU. Series: History, philology, 19, 6, 250-257 [in Ukrainian].

35. Il'chenko, S. (2019). Jak nas obmanjujut' ZMI. Manipuljacija informacwju [How the mass media deceive us. Manipulation of information]. Spb: Piter [in Ukrainian].

36. Fuko, M. (2006). Diskurs i istina. Bilorus'kij derzhavnij universitet. Centr problem rozvitku osviti [Discourse and truth. Belarusian State University. Center for Educational Development Problems]. Mins'k. Vidavnictvo "Propilet" [in Ukrainian].

37. Savkin, O. (2023). Problema vstanovlennja istini pid chas zdijsnennja kriminal'nogo provadzhennja [The problem of establishing the truth during criminal proceedings]. Filosofs'ki ta metodologichniproblemiprava - Philosophical and methodological problems of law, 1 (25), 162-170 [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru

...