Еволюція світоглядної дихотомії "людина-природа" в соціально-антропологічному аспекті

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра культури та соціально-гуманітарних дисциплін

Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури

Еволюція світоглядної дихотомії «людина-природа» в соціально-антропологічному аспекті

Цой Тетяна Василівна

канд. філос. наук, доцент

Анотація

Ключові слова: людина і природа, екологія, традиційне суспільство, індустріальне суспільство, постіндустріальне суспільство.

Сьогодні, більшість дослідників вважає, що сучасні глобальні проблеми, зокрема екологічні, є наслідком ідей, якими суспільство керувалося впродовж останніх чотирьохсот років. В історичній періодизації розвитку людства цей період отримав назву «індустріальне» суспільство. Цей тип суспільної моделі характеризується активною експансією в соціальних науках теорії модернізації, яка пов'язувалася з процесами урбанізації, індустріалізації, бюрократизації та раціоналізації управління, а також з розповсюдженням масової освіти та забезпеченням надійних транспортних комунікацій. Конкретні критерії «індустріалізованості» того, чи іншого суспільства у різних авторів неоднакові, але всі вони пропонували виділяти в історії людства послідовні стадії, які приходили на зміну одна одній. В кожній стадії дослідники виокремлювали характерні риси, що обумовлювали принцип періодизації.

Класичний зразок три стадійної концепції подав Д. Белл [1]. До першого - традиційного - типу суспільства, що виник у процесі аграрної революції в епоху неоліту, він відносить усі докапіталістичні системи. Традиційне суспільство, в основному базується на сільському господарстві, видобутку корисних копалин, рибальстві, заготівлі лісу та інших ресурсів, зокрема природного газу та нафти. Друга стадія - індустріальне суспільство - настає з розвитком капіталізму. Індустріальне суспільство має передовсім виробничий характер, воно використовує енергію та машинну технологію для виготовлення товарів. Третя - розпочинається зі середини XX сторіччя, коли розвинуті західні країни починають переходити до наступної стадії - постіндустріального суспільства. Для цього типу суспільства характерні обмін інформацією та знаннями за допомогою телекомунікацій та комп'ютерів.

Як вже було зазначено, теперішні екологічні негаразди певною мірою були породжені індустріальною епохою, і людство, усвідомлюючи це, наразі визначає нові вектори свого розвитку, тому, на нашу думку, буде доречним проаналізувати попередні етапи історії суспільства для того, аби визначити причини сучасних глобальних проблем, і окреслити коло питань, вирішення яких припинить процес їх заглиблення.

Оскільки, в сучасному науковому дискурсі щодо вирішення зазначених проблем, окрім погляду, що базується на новоєвропейській прогресистській парадигмі та вірі в суспільний та науково-технічний розвиток, існує і такий, що спирається на тотальну критику індустріальної доби та апологетику доіндустріального суспільства, нам видається слушним визначити також головні тенденції розвитку традиційного суспільства. Зазначимо, що прогресистська модель зорієнтована на прискорення переходу до нового постіндустріального ладу, а традиціоналістська кличе до відродження традиційного порядку, який в свій час був витіснений індустріалізмом. Прогресисти покладають надії на вирішення сучасних проблем за допомогою науки та техніки, вдосконалення соціально-політичного ладу. Позитивним у прогресистів є те, що, вони намагаються обґрунтувати свої погляди, виходячи з соціально-економічних реалій та об'єктивних тенденцій у світі. В свою чергу, традиціоналісти черпають аргументи в етнічності, релігійності та інших фундаментальних факторах, що вкорінені в людську екзистенцію. Це може сприяти відродженню позитивних аспектів традиційного суспільства при збереженні життєво важливих аспектів життя людства в наш час та збереження суспільного розвитку в постіндустріальному напрямку. При такому підході процес соціальної модернізації може збігатися з процесом відродження певних рис традиційного суспільства, що надасть підставу говорити про можливість традиціоналістської парадигми соціальної модернізації.

За Е.Тоффлером, «дивним є те, що цивілізації Першої і Третьої хвилі більш схожі між собою, ніж із цивілізацією Другої хвилі. Іншими словами вони видаються спорідненими». [2].

Перша хвиля змін - сільськогосподарська революція - відбулася близько 8 тисяч років до нашої ери і докорінно змінила реалії життя більшості людей, що жили в основному невеликими групами, часто мігрували і займалися збиранням, полюванням та рибальством. З поширенням сільського господарства, продукти виробництва якого стали основними джерелами забезпечення вітальних потреб людини, почав формуватися цивілізаційний світ. Як зазначає Е. Тоффлер «Від Китаю та Індії до Беніна і Мексики, Греції та Риму - всюди цивілізації зростали та приходили до занепаду, вели боротьбу та зливалися одна з одною, створюючи безкінечну, повну різноманітних відтінків суміш. Але за всіма цими зовнішніми різницями була фундаментальна схожість. У всіх цих країнах земля була основою економіки, життя, культури, родинної структури та політики. В кожній з них життя було організоване навколо сільського поселення. В кожній з них існував простий розподіл праці та невелика кількість чітко визначених каст та класів: знать, священники, воїни, раби та кріпаки. В усіх таких країнах влада була авторитарною. Всюди положення (статус) людини в житті визначалося за фактом її народження. І всюди в цих країнах економіка була децентралізованою так, що кожна спільнота виробляла більшу частину того, в чому була її потреба»[2].

Основний соціальний принцип в доіндустріальному суспільстві - це дотримання традицій. Будь-яка значуща дія людини традиційного суспільства є відтворення «прадії», повторення певного міфологічного «зразка». Те, що вона робить, вже робилося. її життя - безперервне повторення дії, відкритої іншими - богами, предками або героями. Технологія праці була примітивною, виробництво, головним чином, засновувалося на ручній праці. Механізм праці також мав певний незмінний характер, що сформувався колись давно і був перевірений досвідом попередніх поколінь. Працівники найчастіше знаходилися в особистій позаекономічній залежності від суб'єкта, що володів власністю (передовсім на землю). Інноваційна діяльність аж ніяк не сприймається тут як найвища цінність, навпаки, вона має обмеження і можлива лише в рамках століттями апробованих традицій.

Людина в традиційному суспільстві не протиставляла себе природному середовищу, а навпаки намагалася органічно «вписатися» в нього не порушуючи закони світоустрою. Люди розглядалися як частина природи, ланка ланцюга, що тягнеться від пращурів до нащадків, їх зв'язок зі світом природи був настільки тісним, що фактично вони складали єдине ціле з тваринами, деревами, горами та річками. Крім того, окрему людину не усвідомлювали як окрему, самостійну особистість, а вважали лише частиною більшої організаційної єдності - родини, роду, племені чи общини. Щодо практичної діяльності людини у цей період розвитку суспільства, слід зазначити, що вона хоч і почала набувати перетворювальних рис, але наслідки такого господарювання мали ще локальний та регіональний характер і не підривали цілісності біосфери. Це було обумовлено наступними аспектами:

- тогочасна аграрна економіка була тісно пов'язана з природною основою, тому земля була найвищою цінністю в житті людини доіндустріального суспільства;

- господарсько-культурні типи виникали в більшій мірі як оптимальний варіант пристосування до конкретного природного середовища;

- незмінний і невисокий рівень технології праці не давав можливості здійснення глобального тиску на навколишнє природне довкілля;

- традиційні способи господарювання зберігали екологічний досвід попередніх поколінь в звичаях, обрядах, а це сприяло формуванню певних стереотипів поведінки людини в природі;

- общинно-родова спільнота, що об'єднувала родинно-індивідуальні господарства як соціальний інститут, здійснювала контроль за способами природокористування.

Земля, в умовах аграрної економіки, не була приватною власністю однієї особи. Люди мали доступ до землі через общинно-родову спільноту, колективною власністю якої вона була. Оскільки, духовне життя людини в традиційному суспільстві базувалося спочатку на міфології, а згодом на релігії, тому сакральне пронизувало всі сфери буття людини - від науки та мистецтва до політики та економіки. Віра в потойбічне життя давала надію на особисте спасіння, сприяла намаганню моральнісного удосконалення, що в свою чергу відбивалося в практиці повсякденного життя людини. Біблія як повне зібрання законів буття і повелінь Бога, була відправною точкою для наслідування в земному житті, тому світоглядні орієнтири доби Середньовіччя полягали не в створенні та накопичуванні земних благ, а в підготовці до небесного життя. Власне розподіл світу на божественний, що визначався як духовний і справжній, та земний - гріховний і «неістинний» не сприяв необхідності активній перебудові останнього. Людина мала пристосуватися до дійсності, стати частиною звичного плину життя, а зміни повинні були відбуватися лише у внутрішній природі людини. Хоча, звісно це в певній мірі було відображенням загальних світоглядних тенденцій розвитку доіндустріального суспільства, реальність була набагато складнішою.

Отже, окреслені духовні засади життя людини традиційного суспільства, що обумовлювалися дотриманням традицій та релігійним світоглядом, а також існування приватної власності в досить обмеженому вигляді обумовлювало нематеріалістичний характер тієї доби.

Але, незважаючи на все вище зазначене, було б помилкою вважати, що способи господарювання в традиційному суспільстві, мали абсолютно безпечний характер щодо природного середовища. Оскільки, активізація практичної діяльності людини в природі почалася саме з переходом від процесу збирання та полювання до заняття землеробством та скотарством, що стали основою економіки традиційного суспільства, вплив на природне оточення значно посилився. Розвиток сільського господарства супроводжувався розчищенням землі під посіви шляхом масової вирубки лісів або їх випалюванням; випас худоби, що мав нерегульований характер; використанням деревини як основного матеріалу для будівництва та сировини для опалювання помешкань.

Численні війни, що відбувалися в період Середньовіччя, також збільшували тиск на природне середовище. Зокрема, поява вогнепальної зброї стала початком процесу обезліснення та ерозії ґрунтів, оскільки, в горах і лісах почалися досить масштабні роботи з добування поташу, сірки, залізної руди і деревного вугілля - необхідної сировини для створення порохової артилерії.

Становлення нової суспільної формації супроводжувалося змінами форм власності, способу виробництва, технологій, соціальних інститутів, політичного режиму, способу життя, культури, динаміки населення, соціальної структури суспільства. Відбувається масштабне вторгнення техніки в усі сфери соціуму. Саме швидкий розвиток науки, техніки і технологій стає головною детермінантою соціально-економічного прогресу та значного техногенного тиску на навколишнє природне середовище. В суспільстві здійснюється масова пролетаризація населення, у процесі якої працівники отримують особисту свободу, але перетворюються у найманих робітників, позбавлених засобів виробництва.

На думку Е.Тоффлера, «Індустріалізація - дещо більше, ніж труби, що димлять, та поточні лінії... Вона створила величезне «Willow Run» - виробництво за Детройтом, вона також забезпечила ферму трактором, офіс - друкарською машинкою, кухню - холодильником. Вона створила щоденні газети та кінотеатри, метро і DC - 3. Вона подарувала нам кубізм та дванадцятитонову музику. Вона принесла з собою типові споруди та металеві стільці зі шкіряним сидінням, сидячі страйки, вітамінні пігулки та збільшила тривалість життя. Вона зробила універсальний ручний годинник та виборчі урни. Ще більш важливим є те, що вона зв'язала все це разом, «зібрала» окремі елементи, як збирають машину для того, аби створити наймогутнішу, сконцентровану та експансіоністську соціальну систему, рівній якій у світі ще не було: цивілізацію Другої хвилі” [2]

На переконання Н. Лакуші [3], в антропологічному та соціокультурному контексті індустріальне суспільство передбачало перехід від мислення орієнтованого на підтримку порядку, що в свою чергу був освячений традицією, до раціонального мислення, що акцентувало увагу на можливостях активної перетворювальної діяльності, яка вже передбачала послаблення будь -якого роду заборон та приписів. Колишній природний світ, яким правлять доля і випадок, змінює, технічний світ, зумовлений раціональністю і прогресом.

Якщо традиційне суспільство було більш статичним у своєму розвиткові, то індустріальне навпаки характеризується динамікою соціальних перетворень. Інновація, зміни стають тим внутрішнім стимулом, що забезпечують безупинний рух уперед. А сформоване в Середньовіччі розуміння лінійності історії, в якій час сприймається як незворотній рух від минулого до теперішнього і майбутнього, сприяло виникненню в індустріальну добу орієнтованості прогресу на майбутнє.

Е. Тоффлер, визначив систему шістьох взаємопов'язаних принципів, що програмують життя людей в індустріальному суспільстві як капіталістичного так і соціалістичного зразка, оскільки вони походять з одного і того ж розриву між виробником та споживачем, а також завдяки зростаючій ролі ринку.

Перший з них - концентрація, що проявлялася у зосередженні в місцях виробництва не лише великої кількості сконцентрованих запасів природного палива, а й значної робочої сили. Люди переселялися до міст, які згодом ставали гігантськими урбанізованими центрами, де тисячі працівників збиралися під дахом однієї фабрики чи заводу. Це внесло докорінні зміни у форми соціальної організації. Техносфера Другої хвилі зруйнувала общинно - родовий устрій життя і праці людини традиційного суспільства. Велика родина, членами якої були більшість представників роду різного віку, що мешкали під одним дахом і працювали разом як одна виробнича ланка - розпалася. її замінила так звана нуклеарна (мала) родина, яка складалася з батька, матері та кількох дітей. Переселення потребувало мобільності, тому мала родина звільнялася від обтяжливих родичів. Функції опіки за похилими людьми, допомогу хворим та немічним взяли на себе соціальні установи. Е. Тоффлер зауважує, що цей період також називають “часом Великої Інкорцерації (позбавлення волі), коли злочинців збирали разом і концентрували в тюрмах, психічно хворих збирали і концентрували в будинках для божевільних, дітей збирали і концентрували в школах, а робітників концентрували на фабриках [2].

Звичайно ці процеси породжували конфлікти в середині родин, змінювалися стосунки між представниками різних поколінь, розривалися кровні зв'язки, знецінювалися патріархальні авторитети, руйнувалися багатовікові традиції і з'являлися нові орієнтири в суспільстві. Земля перестала бути головною цінністю в житті людини, яка народилася і проживала в місті. З часом людина втратила власну природну належність до землі і «вирвала своє коріння, яким була прив'язана до неї». Людина відірвалася від світу природи і почала створювати своє власне штучне середовище, в якому природа втрачає свій сакральний зміст і сприймається, перш за все, як об'єкт діяльності і пізнання.

У суспільстві стверджуються досить агресивні світоглядні орієнтири, що тяжіють до панування та домінування. Виникає тенденція до формування утилітарного ставлення до природи. Тому, світ і природа сприймаються як ті, що існують лише для людини, а головною установкою людини в її практичній діяльності стає ідея перетворення і підкорення природи своїм інтересам і потребам.

О. Шпенглер [4], визначав цивілізацію індустріальної доби як етап «загибелі» (вмирання) культури. Серед головних рис він виокремив наступні: місто витісняє село, народ перетворюється в масу, людина втрачає зв'язок з природою, з культурною творчістю, їй стають притаманні втрата релігійності, благоговіння перед традиційними цінностями (в тому числі і перед живим та природним). На перший план виходять інстинкти, жага грошей, холодний розум. Відбувається знецінення людської особистості, стверджується «велич грошей - в руках твердих духом натур практичного складу».

Економіка індустріальної доби почала використовувати енергію вугілля, газу та нафти - невідновлюваних природних ресурсів. Таким чином, людство почало вперше масштабно і цілеспрямовано руйнувати базис природи, а не просто жити тим, що їм вона надавала. Використання енергетичних запасів землі забезпечило надзвичайно швидке зростання індустріальної цивілізації з одного боку та стало енергоємним з іншого. Великі технологічні та економічні структури створювалися, ґрунтуючись на ідеї дешевого видобувного палива, запаси якого видавалися нескінченними. Розвиток індустрії підпорядковує використання природних ресурсів вузькому практицизму. Промислове виробництво стає основним фактором впливу на природу.

Другий принцип - стандартизація наклав свій відбиток на всі аспекти життєдіяльності людини, з його допомогою Друга хвиля долала різноманітні відмінності, що не вкладалися в нову економічну та соціальну систему. Стандартизованими стали не лише механізми, способи виробництва, випуск масових абсолютно однакових товарів, грошові знаки та вимірювальні засоби, але й люди індустріального суспільства. Оскільки, як зауважував Е.Тоффлер, ""мільйони людей прокидаються в один і той же час, разом прямують до місця праці, синхронно запускають машини на виробництві. Згодом повертаються додому, переглядають однакові телепрограми, і майже водночас вимикають світло. Люди звикли однаково одягатися, купувати одні й тіж товари і мешкати в типових будинках [2].

Людина ставала таким же стандартизованим «продуктом», як і ті, що масово випускалися. промисловістю індустріальної доби. За виразом Е. Фромма, система формувала у людини певний «соціальний характер», який відповідав принципам розвитку індустріального суспільства. Людина звикала підпорядковувати свою життєдіяльність визначеним стандартам, не замислюючись над їх «правильністю». А це давало можливість розвиватися системі у вигідному їй напрямку, експлуатуючи як людину так і природу.

Третій принцип - спеціалізація, що ґрунтувалася на розподілі праці, дозволила збільшити обсяг виробництва з меншими витратами сил та часу. З одного боку це в певній мірі сприяло розвиткові професіоналізму працівників, а з іншого призводило до дегуманізації людини, яка ставала схожою на робота, що виконує одноманітні рухи.

Е. Тоффлер наводить надзвичайно показовий приклад, коментуючи застосування принципу спеціалізації на виробництві. Він згадує Генрі Форда, який в своїй біографії писав, що для виробництва автомобіля «Моделі Т» з 7882 виробничих операцій - 670 можуть бути виконані чоловіками без ніг, 2637 - людьми з одною ногою, дві - безногими, 715 - однорукими та 10 сліпими. Умовно кажучи, спеціалізована праця потребувала не всю людину, а лише її частини [2].

Таким чином, в машинному виробництві знайшли відображення капіталістичні соціальні відносини, соціальний зміст розподілу праці, сукупного робітника як капіталістичну форму розподілу функцій, як часткового робітника і часткову людину. Наслідки цієї машинізації виникають з абсолютної переваги механічного призначення, надійності, а все, що пов'язано з духовними переживаннями допускається лише при умові, що це корисно для цілі. Людина потрапила під владу технічного прогресу, навіть не помітивши що й як це сталось.

Дослідження з історії машинного виробництва, заснованого на розподілі праці, доводять, що важливими причинами виникнення нового типу техніки були відповідні зміни в соціальних відносинах між працівниками. У домануфактурному виробництві кожен працівник брав безпосередню участь у виробництві продуктів праці цеху (общини), тобто мав певні соціальні функції (керівництво працею, її розподілом, оплатою, розподіленням сировини, контроль за якістю продукції тощо), а також був їх безпосереднім власником. Для того, щоб присвоїти засоби виробництва та прибутки, майстри цехів поступово узурпували в своїх руках соціальні функції, а це зробило можливим присвоєння матеріальної продукції власниками (засобів виробництва, прибутку тощо). В той же час, у працівників залишились функції безпосередніх виробників, хоча в соціальному плані він був вже перетворений в найманця, в товар, в робочу силу.

Як слушно зауважує А. Швейцер, віра робітника в духовну значимість його праці підривається. Застосування знаходить лише частина здібностей людини, що в свою чергу здійснює зворотній вплив на її духовну сутність. Сили, які формують особистість, коріняться в різноманітності виробничих завдань і вичерпуються при зменшенні їх різноманітності і відповідно меншій духовній значимості в широкому сенсі слова. Кмітливість та практичні навички сучасного робітника вже не знаходять нових сфер застосування. Творчий та художній початок в ній помирає. Почуття власної гідності, що стимулюється працею, в яку їй необхідно було вкладати всю свою душу, замінюється самовдоволенням, що заважає їй побачити за доведеним до досконалості окремої навички загальної недосконалості [5].

Таким чином, була втрачена ідея власної творчості у створенні продукту виробництва. Повна втрата робітниками змістовної діяльності не давала можливості розвивати розум та здібності людини, руйнувала її характер та особистість, робила її неспроможною мислити самостійно.

Ж. Еллюль наголошував, що прогресуюче домінування техніки веде до того, що лише незначна частка людських зусиль витрачається на виробництво чогось дійсно важливого. Людина при цьому уподібнюється до каталізатора або навіть до «жетона, що вставляється в отвір машини: вона починає операцію, не беручи участі в ній» [6].

У цілому виникає технічна цивілізація, в якій для людини залишається дуже мало місця. При чому небезпека навіть не в тому, що машини витісняють людей, або що технічні засоби стали домінувати над цілями. Головна небезпека полягає в тому, що техніка постійно і безупинно адаптує людину до технічного середовища. На місці машин з їхнім дратуючим шумом і лязкотінням приходить інша техніка, із заколисуючим муркотінням. І тоді з'ясовується, що людина спіймалася подібно до «мухи в пляшці» [6].

О. Шпенглер [4] обґрунтовує думку, що людина бере на себе роль творця, спираючись на техніку. Водночас прогресує процес втрати духовності, що пов'язаний з руйнуванням християнських цінностей. Отже, людство стає силою, що руйнує культуру, а також людське в людині. При капіталізмі взаємозв'язок природних і соціальних факторів життєдіяльності визначається приватною власністю на засоби виробництва, суперечливим розвитком науки і техніки, які в сукупності обумовлюють визначальний спосіб існування і реалізації суспільної форми життєдіяльності, а відповідно, і сам характер освоєння і перетворення природи, спосіб її даності для людини. Характер виробничих відносин є безперечним вираженням цілеспрямованого ставлення людини до природи і суспільної культури, і проявляється через спосіб взаємозв'язків людини із суспільною формою життєдіяльності. Використовуючи досягнення НТР, капіталізм аж до середини ХХ сторіччя посилював експлуатацію найманої робочої сили, та хижацьке використання природних ресурсів.

Третій принцип - синхронізація внесла зміни у ставлення людини до часу. В системі ринкової економіки час - це гроші. Розповсюдження фабрик та заводів, взаємозалежність машинного виробництва від багатьох складових елементів вимагала синхронізації в режимі праці. Запроваджувалося точне визначення початку і кінця трудового процесу, тому пунктуальність кожного працівника стала нагальною економічною потребою. Якщо в традиційному суспільстві організація праці прив'язувалася “до сезонних ритмів чи біологічних процесів, до обертання Землі та биття людського серця. То суспільство Другої хвилі звернулося до ритмів машин " [2].

Саме індустріальне суспільство, дегуманізуючи людину, породжує соціальні та екологічні проблеми в життєдіяльності людей. У цьому сенсі екологічні негаразди в умовах індустріального суспільства є не просто психологічною депресією культурних якостей людини, необхідних для цілісного існування суспільного організму і особистісної життєдіяльності.

П'ятий принцип - максимізація. Потяг до гігантизму знаходив прояв у створенні великих корпорацій, де в середньому працювали приблизно 80 тисяч працівників. Максимізація масштабів виробництва було відображенням максимізації прибутку та розвитком технології масового виробництва. Таким чином, всі країни індустріального світу були охоплені гонитвою за збільшенням валового національного продукту.

Зрозуміло, що втілення в практику ідеї безперервного зростання, вимагає розширення і збільшення кількості використання природних ресурсів. Це звичайно посилює техногенний тиск на природу і стає причиною екологічного напруження в місцях видобування вугілля, нафти, та газу. Нерегульований і неконтрольований розвиток і дія господарського комплексу на природні об'єкти в індустріальному суспільстві почала призводити до незворотних змін у середовищі життя людини.

Зокрема, гірничодобувні комплекси як вельми суттєва частина господарських перетворень беруть у зміні балансу речовини, структури і енергії планетарних сфер виключно активну участь. Природні зміни рельєфу (збільшення вироблених просторів, просідання поверхні, вилучення земель під відвали, порушення гідрологічного режиму ґрунтових і підземних вод, їх надмірна мінералізація тощо) стали передумовами виникнення сучасних екологічних і природоохоронних проблем.

Звичайно, створення підприємств - гігантів мало ряд позитивних рис: зростання рівня механізації і автоматизації робіт, продуктивність праці, зниження питомих капітальних вкладень і собівартості продукції. Але, на жаль, людина індустріальної доби, охоплена жагою максимальних прибутків, не замислювалася над тим, що надмірна максимізація виробництва призводить до порушення екологічної рівноваги і забруднює навколишнє природне середовище.

Останній, шостий принцип - централізація. Якщо в традиційному суспільстві панувала децентралізація в економіці, оскільки кожна окрема спільнота виробляла необхідну для своїх потреб продукцію, то інтегровані національні економіки індустріального суспільства потребували централізації влади, яка зосереджувалася на рівні окремих компаній та галузей виробництва і в цілому в економіці. Аналогічні процеси централізації влади відбувалися і в політичних структурах країн.

Ці шість принципів складають певну програму за правилами якої і розвиваються всі країни індустріального світу. На думку Е. Тоффлера [2] саме ці устої будуть підірвані силами Третьої хвилі під час переходу до наступної стадії розвитку - супер індустріального суспільства.

Звичайно, було б помилкою стверджувати, що становлення індустріального суспільства не мало позитивних рис. Досягнення науково - технічного прогресу забезпечило досить високий рівень життя, людина навчилася долати багато хвороб, тривалість життя збільшилася майже вдвічі у порівняні з попередніми поколіннями, істотно поліпшився побут і раціон харчування людей. Хоча ці зміни стосуються, в першу чергу, життя суспільств у розвинутих країнах. Разом з тим, саме індустріальна доба призвела до численних глобальних проблем, зокрема екологічних.

Ставлення до природи в індустріальному суспільстві відбиває характер виробничих відносин. Нарощування обсягів виробництва лягає важким тягарем на природне середовище. Максимальне використання природних ресурсів заради прибутків і надприбутків сприяє подальшому відчуженню людини від природи, перетворює останню лише в об'єкт утилітарних інтересів і руйнує її.

Соціологія навколишнього середовища в індустріальному суспільстві створює соціальну модель, що визначає природу та суспільство як об'єкти, що існують в антропоцентричному космосі, де людина є єдиним істинним актором. Антропос створює себе та навколишній світ. Він перемагає, володарює та привласнює природне, перетворюючи його виключно лише в середовище свого існування, яке оцінюється лише з позиції корисності для потреб людини [7].

У світоглядних орієнтаціях індустріального суспільства панують матеріалістичні цінності. Як слушно зауважує Е. Фромм [8], людина оцінюється не тим ким вона є, а тим скільки вона має. Прогрес, в основі якого закладене збільшення виробництва, формує суспільство споживання, яке в свою чергу підштовхує людину купувати все більше і більше різноманітних товарів, задовольняючи невпинно зростаючі потреби і не замислюватися над тим, на скільки посилюється масштаб впливу процесів виробництва на навколишнє природне середовище.

В епоху постіндустріалізму з'являється нове уявлення про природу, стимульоване «інформаційним вибухом», мікроелектронною революцією, біотехнологіями... З'являються ефективні енергозберігаючі технології, утилізація відходів виробництва, альтернативна енергетика. Пом'якшуються ринкові регулятори - «роби для себе», а не «роби для ринку» і, нарешті, з'являється нова прогресивна управлінська еліта і висувається на політичну й виробничу арену середній клас і долається безробіття. В результаті, як міркує Е.Тоффлер, формується «нове уявлення про природу», Тут він обходиться загальними міркуваннями типу «переходу від стану ворожнечі і навіть антагонізму до дружби і єднання» з природою [2]. Людський світ не може тлумачитись як абсолютно дистанційований від світу природи. Суспільна організація стає природним явищем. Видається, що саме такий підхід є необхідною передумовою адекватного аналізу стану сучасної антропосфери, уявлення про який швидко змінюється [1 0].

«Третя хвиля» ще лише формується, проте усі сподівання на реалізацію проектів деяких футурологів-прогресистів виглядають надто утопічними. Про що дуже переконливо свідчить Доповідь (2019 р.) Римському клубу «2052: глобальний прогноз на найближчі сорок років» Йоргена Рандерса та ін.

Висновки

взаємовідношення людина природа цивілізаційний

Завдяки промисловій революції і переходу до машинного виробництва почалося формування індустріального суспільства. Досягнення науково-технічного прогресу стали підставою для фундаментальних світоглядних змін сучасної людини. Єдність з природою, що була характерна для світогляду людей в традиційному суспільстві, швидко долалася за умов індустріалізації та урбанізації. В індустріальному суспільстві домінували ідеї утилітарного, споживацького ставлення людини щодо природи. Інтенсивний розвиток промисловості, який забезпечувався посиленням антропогенного тиску на навколишнє природне середовище, призвів до суттєвих проблем у взаємодії людини і природи.

Майже до кінця XIX сторіччя природа в процесі саморегуляції була ще здатна виправляти шкідливі наслідки практичної діяльності людини і пристосовуватися до виникаючих збурень в середині системи. Однак посилення у ХХ сторіччі антропогенного тиску до глобальних масштабів порушило рівновагу і зробило сумнівним можливість само відновлювальних процесів у природному середовищі.

Прагнення людини задовольнити будь-яким чином свої все нові та нові потреби обертається проти неї самої і майбутніми поколіннями, оскільки, людина індустріальної доби вже не усвідомлює своє життя без так званих цивілізаційних благ, «Велика відмова» від комфорту споживацьких цінностей, за висловом Г. Маркузе [9], поки що залишається абстрактним гаслом. Розв'язання цієї проблеми стає найважливішою нагальною потребою наступного етапу розвитку суспільства - постіндустріального [11]. Проте ці сподівання поки не справджуються. Світ дійсно опинився перед небаченими катаклізмами природними, економічними та соціальними. Зникають ілюзії щодо можливостей прискореного соціального прогресу, поступаючись місцем апокаліптичним пророцтвам.

Список використаних джерел

[1] Белл, Д. (1999). Грядущее постиндустриальное обществою. Москва: Academia.

[2] Тоффлер, Е. (2000) Третя хвиля. К.: Вид. дім «Всесвіт».

[3] Лакуша, Н. (201 б) Світ екобезпеки людини: глобалізаційні виклики. Київ: Логос.

[4] Шпенглер, О. (1993) Закат Европы. Москва: Мысль.

[5] Швейцер, А. (199б) Жизнь и мысли. Москва: Республика.

[6] Ellul, J. (1954) La technique ou L'enjeu du siecle. Paris: Armand Colin.

[7] Aldeia, J. Alves, F. (2019) Against the Environment. Problems in Society. Front. Sociol.

[8] Фромм, Е. (2020) Мати або бути? КСД.

[9] Маркузе, Г (2021) Одновимірна людина Strelbytskyy Multimedia Publishing.

[10] Кисельов, М. (2018) Феномен життя у сучасному філософському дискурсі. Ніжин: Видавець Лисенко М.М.

[11] Shatrevich, V. (2019). Industrialisation factors in post-industrial society. Strautmane Entrepreneurship and Sustainability Issues.

Размещено на Allbest.ru