Від метафізики до діалектичної осциляторної логіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Від метафізики до діалектичної осциляторної логіки

Денисюк Павло Вікторович,

кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник, незалежний дослідник

Анотація

У статті викладені погляди на розвиток логіки в діалектичну осциляторну логіку (ДОЛ). Обговорюється роль у логіці метафізики, формальної логіки, діалектичної логіки (ДЛ) та ДОЛ. Є дослідники, які заперечують необхідність у ДЛ. Одна з чи не найважливіших причин цього - недостатня послідовність ДЛ у визнанні того факту, що будь-що характеризуються протилежнісною, а отже й непротилежнісною, природою. Такий недолік ДЛ не давав їй можливості розвинутися в ДОЛ та дійти висновку, що будь - що змінюється незакономірно-закономірно, або випадково-невипадково, або безладно - ладно, або неритмічно-ритмічно, флуктуаційно-осциляторно. ДОЛ позбувається цього недоліку шляхом запровадження двоєдиного конструкту та, як наслідок, надання йому найосновніших його смислів. Наведено приклади, які можуть свідчити про корисність застосування ДОЛ.

Ключові слова: метафізика, формальна логіка, діалектична логіка, діалектична осциляторна логіка, двоєдиний конструкт, протилежності.

Основна частина

З історії логіки видно, що з часом у ній збільшується вміст діалектики. За цією характеристикою в її історії можна виділити певну кількість етапів, зокрема, відповідно до мети цієї статті, - чотири: метафізику (МФ), формальну логіку (ФЛ), діалектичну логіку (ДЛ) та діалектичну осциляторну логіку (ДОЛ).

Мета цієї статті - охарактеризувати кожний етап у розвитку логіки.

Збільшення вмісту діалектики в логіці по мірі її історичного розвитку змушує прийняти, що чим далі в давнину звернутися поглядом думки, тим більше значення в житті людини мала більша незмінність об'єктів і процесів або більша повторюваність однієї й тієї ж змінності, - те, з чим людина зустрічалася на своєму життєвому шляху найчастіше, тобто найневипадковіше, з чим могла пов'язати свої дії найбільше, найнадійніше. Відповідно, ці об'єкти і процеси першими отримували імена, відображалися в поняттях за схожими ознаками. Відповідно й у мисленні, у логіці переважала МФ в сенсі логіки незмінності.

Величезна увага до ролі незмінності в логіці закарбована в тій частині філософського спадку Аристотеля, яку назвали «Метафізика» [1]. Сам Аристотель називав її «першою філософією», яка досліджує, зокрема, незмінні початки усього існуючого. А ще, він зауважив, що цей розділ досліджує вищі, недоступні органам відчуттів, - трансцендентні, - початки всього існуючого, такі, які можна осягнути за допомогою бачення лише розумом.

У новий час виник інший смисл поняття МФ-и, - як антидіалектичного способу мислення, коли, речі та явища розглядають незмінними та непов'язаними. Термін «Метафізика» у сенсі «антидіалектика» застосував Гегель.

А Ленін показав, що метафізичний характер носить абсолютизація будь - яких сторін і моментів пізнавального процесу.

Уже міркуючи над питанням, яка ж відмінність між недіалектикою та діалектикою найбільша, найсуттєвіша, можна дійти висновку, що вона лежить між взаємопротилежними категоріями, - «незмінність» та «змінність», зокрема, між категоріями «спокій», або «нерух», та «рух»: чим менша змінність, зокрема, рухливість, будь-чого, тим менше воно діалектичне, а чим більша його змінність, зокрема, рухливість, тим більше воно діалектичне.

І вже з цього міркування видно, що характерною ознакою діалектики є те, що вона має справу з протилежностями: як тільки незмінність починає переходити у змінність, зокрема, як тільки спокій починає переходити в рух, стає помітним існування протилежностей.

Отже, можна стверджувати, що розвиток логіки почався, у цілому, з МФ як учення про незмінні початки усього існуючого, про надчуттєві основи буття та, водночас, і як антидіалектики (хоча останній смисл вона отримала пізніше).

Наступним кроком у розвитку логіки можна вважати те учення Аристотеля про правила мислення та вираження їх у мові, яке назвали «формальна логіка»

[2]. Вона стала переходом логіки від відображення найменшої змінності об'єктів і процесів до суттєво більшої. Є дослідники, які досить переконливо доводять, що ФЛ далеко неправомірно названа формальною, що вона достатньо діалектична, зокрема, має справу з протилежними категоріями, установлює зв'язки між ними. І зі справедливістю цих доводів не можна не погодитися.

Тим не менше, ФЛ-у небезпідставно протиставляють ДЛ-ці, в якій ще більше діалектики. Так, ФЛ-у критикував Гегель, який відмічав, що «закон заборони протиріччя» забороняє становлення, зміну, розвиток, що суперечить діалектиці. Проте, ДЛ є результатом переходу від МФ та ФЛ, який (перехід) відбувається, до стрибка в ДЛ-у, досить поступово й повільно.

Згідно з Гегелем діалектику, або метод розвитку, слід розуміти як методичне виявлення та розв'язання протиріч (які мають місце в поняттях). Головною темою його діалектики стала ідея єдності протилежностей, які взаємовиключають та взаємовизначають одна одну, або - тема протиріччя. Протиріччя, згідно з його уявленнями, є внутрішнім імпульсом розвитку від простого до складного, від абстрактного до конкретного [3]. Діалектику визначають, також, як учення про об'єктивну суперечливість буття, тотожність протилежностей [4]. Основою матеріалістичної діалектики вважається наявність протилежностей у різних формах руху матерії [5].

Деякі дослідники (Поппер, Івін) заперечують значимість ДЛ у розвитку логіки. ДЛ-у критикували, зокрема, за її намагання стати універсальною, за надлишкову абстрактність [3]. Заперечувалося існування діалектичних законів, те, що мають місце лише прогрес, розвиток (а не всяка зернина проростає), еволюція. До того ж, можна стверджувати, що роль ДЛ заперечували ще і з тієї причини, що МФ та ФЛ продовжують відігравати велику роль у пізнанні, навіть у сучасній науці. Можна припустити, також, що недоліки ДЛ породжені достатньою складністю самої змінності.

Навіть якщо філософ, логік не сумнівається у тому, що будь-що змінюється, це ще не означає, що він може виразити цю зміну у поняттях так, що не отримає абсурдних висновків, одним з прикладів яких є той (Зенона), згідно з яким Ахіллес ніколи не наздожене черепаху. А відтак, проблему вираження змінності, зокрема, руху, у понятті усвідомили давно. А тому, можна стверджувати, що й логіка розвивається як відносно поступове вирішення проблем усе адекватнішого вираження змінності в поняттях.

Не менш важливим у ранзі діалектичних моментів є уявлення про те, що будь-що характеризується протилежнісною, або дуальною, природою, зокрема - за складом (незмінністю) та рухом (змінністю). Протилежностями у русі (як явищі) можуть бути попереднє й наступне, старе й нове, адже перше й друге перебувають у відносно іншому часі й місці. Саме з цієї причини Геракліт казав, що в одну й ту ж річку не можна увійти двічі, а його послідовники казали, що з цієї ж причини в неї не можливо увійти навіть один раз.

Якщо ми маємо то попереднє, то наступне; то старе, то нове, то, очевидно, що одна протилежність може переходити в другу. Можливість взаємопереходу протилежностей - такий діалектичний момент, який менше-більше очевидно слідує з попереднього: адже наступне стає попереднім, а нове - старим. На взаємоперехід протилежностей указує, зокрема, відповідний символ стародавнього Китаю [6]. А ще він указує на такі діалектичні моменти: коли кількість, або якість, однієї протилежності зменшується, то другої - збільшується; обидві протилежності пов'язані між собою, а відтак складають цілісність, і в цьому відношенні їх можна вважати і непротилежностями; кожна одна протилежність може містити у собі другу, що може вказувати на більшу-меншу багатоперіодичність взаємопереходу між протилежностями однієї й тієї ж їх пари; а ще видно, що міра кожної протилежності (їх пари) змінюється за синусоїдоподібною кривою (спрощено - синусоїдою).

І, незважаючи на те, що більшість діалектичних моментів була відкрита ще до початку нашої ери, не всі вони використовуються в достатній мірі навіть сучасною наукою. Та й сучасна ДЛ не є абсолютно діалектичною, і з цієї причини також залишатиметься уразливою, що стримує й обмежує її застосування, але не відміняє його. Наприклад, уявляли, що закони ФЛ фіксують моменти постійності, спокою, але застосовуючи лише їх виразити точно рух неможливо. А тому, уважали, що задача вирішується шляхом використання закону, який дає можливість спочатку вивчити окремо одна від одної ті протилежні «тенденції», які взаємовиключають одна одну, як такі, що перебувають у спокої, а потім «знімаються» діалектичним їх «з'єднанням» [7], - ось таким використанням ДЛ. Як бачимо, тут не йдеться про взаємоперехід протилежностей. Адже тоді прийдеться визнати, що вони співіснують у кожній точці простору й часу.

Перехід від ДЛ до ДОЛ відбувся, перш за все, унаслідок чергового усвідомлення істинності [8] давно відомих уявлень, зокрема - смислів символу ян-інь, періодичності, про яку говорили Анаксимандр та Геракліт, а також зростаючого використовування поєднань позначень протилежностей у двоєдиному слові. Були застосовані, також індукція та дедукція.

Саме розроблювання ДОЛ [8, 9], дозволило загальніше охарактеризувати історичні моменти розвитку логіки. Щоб зрозуміти, на якій підставі оцінюються ці моменти, слід подати основи самої ДОЛ. Пропонуючи оновлену логіку не можливо не застосувати оновлену термінологію та мову висловлювання.

Основний елемент структури-функцій ДОЛ, - поняття про двоєдиний конструкт, був створений [8] як результат індуктивного узагальнення властивості багатьох об'єктів і процесів характеризуватися протилежнісною (а отже, водночас, і непротилежнісною), дуальною природою, та як результат найбільшого аксіоматичного припущення, що протилежнісність будь-чого повинна, у найбільш загальному випадку, відображатися в усіх поняттях. Цей основний смисл двоєдиного конструкту став логічною основою, імперативом дедуктивного обумовлення багатьох інших смислів. Так, двоєдиний конструкт означає й те, що будь-що змінюється взаємопереходом між максимумами вираження кожної з протилежностей. Щоб показати, що протилежності будь - чого перебувають і в єдності, їх прописують одним словом через дефіс, а щоб зберегти двоєдиність (дуальність) конструкції, частку «не» та інші пишуть зі словом у ній завжди разом, наприклад, - змінюється-незмінюється. Щоб показати актуально-потенціально однакову можливість прояву, їх прописують в одному й тому ж відмінку (з одним закінченням). Приймаючи, що все і не змінюється, і змінюється, або процесує, будь-що позначають як об'єкт-процес.

Коли потрібно вказати, що зараз ми говоримо більше про прояв однієї з протилежностей, другу, разом з дефісом, беруть у дужки. Так, якщо говорять про об'єкт-процес як переважаюче незмінний у даному місці-часі, - більше об'єкт, ніж процес, його позначають як об'єкт(-процес). Двоєдиний конструкт означає й те, що протилежності взаємопереходять у просторі-часі теж протилежнісно (- непротилежнісно), а саме - ладно-безладно, або закономірно-незакономірно, або осциляторно-флуктуаційно, або невипадково-випадково. До того ж, протилежності у їх взаємопереході-непереході співіснують одночасно - неодночасно та одномісно-неодномісно у кожній-некожній точці-неточці простору-часу. А ще: одна пара протилежностей є протилежністю до іншої, або, інакше, протилежності складаються з протилежностей, зокрема, одні об'єкти - процеси складаються з інших об'єктів-процесів, а отже і входять до ще інших. А відтак, у найбільш загальному випадку, протилежності взаємопереходять осциляторно-флуктуаційно менше-більше багатоперіодично, скінченно-нескінченно, а тому, перебувають(-неперебувають) ще й у суперпозиції одна до одної. Двоєдиний конструкт означає, також, те, що протилежності розходяться - сходяться, або диференціюються-дедиференціюються, або дивергують(ся) - конвергують(ся), або диспропорціонуються-дедиспропорціонуються із зовнішньої-внутрішньої, або несамо-само-, причини-наслідку.

На додаток до теоретичного викладу ДОЛ ще раз звернемо увагу на те, що цей виклад включає в себе уявлення, згідно з яким протилежності - непротилежності взаємопереходять, сам об'єкт-процес рухається осциляторно - флуктуаційно, тобто - за синусоїдоподібною кривою, яку можна наближено уявляти синусоїдою. Вона - траєкторія, або креод, руху. На вершинах синусоїди,

- у точках максимального відхилення об'єкта-процесу від умовного положення рівноваги, навколо якого він осцилює-флуктує, - одна з його протилежностей сягає свого максимуму, а друга - мінімуму. Зокрема, у цьому положенні, на траєкторії свого буття, об'єкт-процес стає на 99, (9)% об'єктом і на 0, (0) 1% - процесом. На протилежній вершині синусоїди матимемо об'єкт, наприклад - ББ, протилежний(-непротилежний) до попереднього, наприклад - АА. В умовному положенні рівноваги матимемо об'єкт-процес, у даному випадку - АБ, в такому його стані, коли він буде на 99, (9)% процесом і на 0, (0) 1% об'єктом. У цій точці синусоїди протилежності проявляються в однаковій мірі, - урівноважуються.

У міркуваннях слід пам'ятати, що у двоєдиний конструкт можна вкласти й інші скінченні-нескінченні смисли. Можна, де-коли необхідно, що визначає дослідник, припускатися спрощення представлення моделі реальності, форми висловлювання. Тобто, не варто користуватися алгеброю там - тоді, де-коли достатньо арифметики, але слід імперативно пам'ятати про протилежність - непротилежнісність будь-якої характеристики будь-чого.

А тепер перейдемо до ретроспективної характеристики етапів розвитку логіки з позицій її найбільш розвиненого етапу, - ДОЛ.

Щодо ролі МФ-и, то ми приречені розпочинати мислення (логізування) з аксіом, постулатів, принципів, парадигм, теорій як чогось найбільш незмінного, стабільного, постійного, фундаментального, субстанціального, - на що можна найнадійніше спертися, а вже далі користуватися ФЛ-ою та/або ДЛ-ою.

Абсолютизування ролі будь-якої з протилежностей, як видно з ДОЛ, - це рух об'єкта-процесу в його осцилюванні-флуктуванні до вершини синусоїди, де він зависає, - стає на 99, (9)% незмінним, а тому й - метафізичним. Проте, у природі роль будь-якої протилежності абсолютизується періодично, а тому, те ж саме повинно мати місце і в логіці.

Далі оцінимо «трансцендентний» смисл МФ.

І. Кант поставив проблему «Як можлива МФ». Уважають, що до сих пір вона задовільно не вирішена [10]. «Трансцендентний» смисл МФ з'являється по мірі застосування тієї логічної процедури, яке зветься узагальнюванням і яка співпадає з абстрагуванням та завершується утворенням усе більш загальних понять, ідей (як у Платона), категорій, принципів, постулатів, парадигм, аксіом, теорій. А відтак, сенсуальне-раціональне (пі) знання стає усе більше й більше раціональним. За рахунок усе більшого раціоналізування сенсуального - раціонального знання, - його «трансцендування», - наука рухається до виявлення усе більше й більше статистично значущих даних (істин, сутностей), до усе більшої й більшої їх фундаментальності, субстанціальності, абсолютності, що проявляється в тому, що вони мають місце, справедливі в усе більшому й більшому просторі-часі, - у тих об'єктах-процесах, які утворювалися усе раніше й раніше в еволюціонуванні нашого Всесвіту (від початку його Великого Вибуху), і які стали початками усе більшої кількості наступних утворень-змін (об'єктів-процесів).

У рамках ДОЛ можна виразно й переконливо показати, що таке поняття сучасної науки як статистична значущість має очевидний сильний зв'язок з метафізикою. Саме найбільша незмінність та найбільша повторюваність, найменша випадковість, найбільша закономірність користуються найбільшою увагою та повагою з боку сучасної науки. Так, біологам потрібна відтворюваність результату більше, ніж у 95% випадків його реєстрування із 100, а медикам - більше, ніж у 99%, а фізикам - більше, ніж у 99,9%.

Та й еволюція-розвиток нашого Всесвіту від того його стану, в якому він мав найбільшу сингулярність, відбувалася з майже нульовою швидкістю,

тобто - максимально метафізично, антидіалектично. Такий висновок, у рамках ДОЛ, узгоджується з тим сценарієм, згідно з яким Великий Вибух нашого Всесвіту відбувався як відскік зі стану з найбільшою сингулярністю. Образно кажучи, наш Всесвіт почав еволюціонувати-розвиватися, - розширюватися й ускладнюватися, після того як він стиснувся, як пружина, в сингулярність, а потім стискування почало переходити у розширювання.

Не можна погодитися і з тим, що МФ є лише абсолютною, а не абсолютною-відносною, що вона є лише антидіалектикою. Адже узагальнювання, абстрагування є саме по собі діалектичним, - рухом від окремого до загального, від частини до цілого, від наслідків до причин, від явищ до сутностей, які стають явищами порівняно зі ще більшими сутностями…

А тепер, перебуваючи на позиціях ДОЛ, оцінимо ФЛ.

Так, цікаво, чому Аристотель створив ФЛ, а не ДЛ? Адже приклади діалектичного мислення вже мали місце в логіці Геракліта, Зенона, Горгія,

Платона. Чому й сучасна наука інтенсивно користується ФЛ? Відповідь можлива така. Логіка не могла не почати свій розвиток з МФ (у сенсі найбільшої незмінності будь-чого), а відтак і ФЛ (у сенсі законів мислення) Аристотеля не могла не бути значно метафізичною. Логіка у вигляді ФЛ, як продовження МФ - и, стала основою, досить надійною опорою, «системою відліку», початком розвитку її (логіки) ускладненням. Основа логіки у вигляді метафізичності, формальності завжди буде відігравати величезну роль у її функціонуванні. Ця роль схожа на ту фундаментальну, яку виконують ті атоми, які об'єднуються в ті молекули, які створюють ті тканини й органи, які формують організми.

Розглянемо оцінку ДЛ-и з позицій ДОЛ.

Якщо ми та наше навколишнє середовище, будь-що, й еволюціонує, розвивається й ускладненням надбудовою, то те ж саме стосується й логіки. А тому, немає сумніву, що ДЛ - корисний етап у розвитку логіки. Недоліки ж ДЛ можна показати, зокрема, розглянувши ті її положення, які були представлені Ф. Енгельсом в його «Діалектиці природи» як закони.

Щодо закону єдності й боротьби протилежностей заперечення можуть бути такими. Мають місце протилежності-непротилежності, які поєднані - непоєднані, або неавтономні-автономні, або взаємодіють-невзаємодіють, і які виключають-визначають одна одну. А також, цей закон - лише окремий спосіб відображення прояву взаємопереходу-непереходу між будь-якими

протилежностями-непротилежностями під час їх змінювання-незмінювання.

Щодо закону переходу кількісних змін в якісні можна сказати наступне.

Має місце взаємоперехід-неперехід між кількісними й якісними змінами, причому не лише між цими, а й між будь-якими іншими протилежностями - непротилежностями. А тому, і цей закон - лише окремий спосіб відображення прояву взаємопереходу-непереходу між будь-якими протилежностями - непротилежностями.

Згідно з ДОЛ закон заперечення заперечення краще називати законом заперечування-стверджування. Адже наступне не лише заперечує, а й стверджує попереднє. І не лише синтезис стверджує тезис за будь - яким періодом взаємопереходу протилежностей-непротилежностей. Так, зважаючи на те, що в еволюції-розвитку відбувається ускладнення-спрощення, і ускладнення відбувається надбудовою (анаболією) наступного структурного - функціонального рівня на попередній, то антитезис, надбудовуючись на тезис, не лише заперечує його своїм утворенням, а й стверджує, - утримує, захищає, - екранує, прикриває, упостійнює його середовище, стабілізує його зміни. Виходить, що й цей закон - лише окремий спосіб відображення прояву взаємопереходу-непереходу між будь-якими протилежностями-непротилежностями.

Щоб краще зрозуміти те, як важливо для науковця керуватися саме ДОЛ - ою, а не ДЛ, слід відзначити, чим ДОЛ відрізняється від ДЛ. Остання містить менше діалектики, ніж ДОЛ. Сучасна ДЛ не завжди, не скрізь, де це необхідно, дотримується того погляду, згідно з яким усе складається з протилежностей - непротилежностей. А навіть Аристотель казав, що діалектика - наука, яка має справу з протилежностями. А де ДЛ не бачить протилежностей, вона не бачить і їх взаємоперехід. А найчастіше за все ДЛ не бачить, що протилежності взаємопереходять осциляторно-флуктуаційно, ритмічно-неритмічно. Це - її найбільша вада. А, нагадаємо, взаємоперехід протилежностей за синусоїдоподібною кривою відображено навіть у символі стародавнього Китаю. Чому ж ДЛ не бачить, що протилежності взаємопереходять осциляторно-флуктуаційно, ритмічно-неритмічно? Тому, на наш погляд, що сучасна наука визнає існування ритму (осциляції, руху по спіралі) лише там - тоді, де-коли ритмічність проявляється більше, ніж на 95%, а відтак не може вдатися до такого індуктивного висновку, згідно з яким ритми, осцилювання, у вигляді ритмів-неритмів, осцилювання-флуктування, мають місце будьде-будьколи (кожну протилежність прописуємо одним словом), - в одному місці-часі - більше виразно, в іншому - менше виразно. Якщо ж послідовніше дотримуватися того погляду, згідно з яким усе складається з протилежностей, то слід прийняти, що в будь-якому місці-часі є ритм-неритм, осциляція-флуктуація, закономірність - незакономірність, протилежності яких співіснують-неспівіснують у їх взаємопереході абсолютно-відносно. Згідно з ДОЛ слід уважати, що навіть на вершинах синусоїди (в її екстремумах), або в точках максимального відхилення об'єкта-процесу від умовного положення рівноваги, навколо якої він осцилює - флуктує, навіть там-тоді існує ритм-неритм, - хоча б 0, (0) 1% ритму, тобто - хоча б нескінченно-скінченно мало. Адже, у найзагальнішому випадку, можна лише так уявити взаємоперехід протилежностей, незважаючи, навіть, на те, що він відбувається перервно-неперервно, стрибкоподібно-плавно. Тобто, об'єкт - процес характеризується ритмом-неритмом, осциляцією-флуктуацією.

Оскільки ті, хто заперечує корисність ДЛ, думають, що наука використовує ФЛ-у і не використовує ДЛ-у, з'являється необхідність протиставлення ДОЛ-и саме ФЛ-ці.

ФЛ підкоряється її основній аксіомі, яка має такий смисл: ніщо не може перебувати у взаємопротилежних станах водночас в одному й тому ж місці. Основна ж аксіома ДОЛ, у протиставленні її до основної аксіоми ФЛ, звучить так: будь-що (будь-який об'єкт-процес) характеризується протилежнісною-непротилежнісною природою, - складається з протилежностей і змінюється протилежнісно, перебуває у взаємопротилежних-непротилежних станах водночас-неводночас (протилежність прописуємо одним словом) в одному-неодному й тому ж місці. Як видно, у ДОЛ менше заборон, обмежень, ніж у ФЛ.

ДОЛ складніше за ФЛ-у, уключає останню в себе як окремий випадок. ДОЛ описує взаємоперехід, співіснування, протилежностей у кожній точці простору - часу, а ФЛ описує лише одну, будь-яку, протилежність із двох, окремо від другої, коли вони знаходяться обидві (майже) на вершині синусоїди.

Прихильники використання ФЛ часто бачать і вирішують проблему лише з одного боку і навіть часто не уявляють про існування протилежної сторони.

Тобто, ФЛ страждає однобокістю, абсолютизацією однієї протилежності з двох, існуючих одночасно-одномісно. З позицій же ДОЛ ясно видно, що застосування ФЛ стає тим доречнішим, чим більше осцилюючий-флуктуючий об'єкт-процес стає об'єктом і, водночас, чим менше він стає процесом, тобто, чим більше він, подібно до механічного маятника, наближається до максимального відхилення, де зависає, - змінюється мінімально, - де одна протилежність проявляється максимально, а друга - мінімально, - на вершині синусоїди, за якою змінюється - незмінюється об'єкт-процес. Чим же більше об'єкт-процес наближається до умовного положення рівноваги, навколо якого він осцилює-флуктує, тим більше однаковим за величиною стає прояв обох протилежностей, - сягає 50%, тим доречнішим стає використання саме ДОЛ. А тому, у пізнанні не може не чергуватися використання ФЛ та ДЛ. А також видно, що ДОЛ охоплює пізнанням об'єкти-процеси більшого простору-часу, ніж ФЛ. Чим ближче об'єкт - процес до вершини синусоїди, тим менше прояв однієї з протилежностей, тим менше видимість одночасного й одномісного перебування обох. Навпаки, чим ближче об'єкт-процес до умовного положення рівноваги, тим більше проявляється співіснування обох протилежностей одночасно-одномісно в кожній точці простору-часу. До того ж, користування ФЛ-ою має ту ваду, порівняно з ДОЛ, що потенціально заважає виявити істину для більшого простору-часу, - для усієї синусоїди, а не лише для її вершин. Зрозуміло, що всі можливі вади ФЛ-и можуть ставати все виразнішими по мірі наближення об'єкта-процесу до умовного положення рівноваги.

А ще пишуть, що якщо не визнавати закону заборони протиріччя, усе стане невиразною єдністю [11]. А згідно з ДОЛ, максимальна незмінність та максимальна змінність об'єкта-процесу, який осцилює-флуктує, найбільш адекватно логічно описуються, відповідно, то законом заборони протирі ччя, то законом взаємопереходу протилежностей. І навіть тоді, коли користуються законом заборони протиріччя, слід мати на увазі, що протилежності матимуть місце й у точках, які описуються екстремумами синусоїди, - 99, (9)% однієї та 0, (0) 1% другої. До того ж, подальший аналіз максимально вираженої у цій точці протилежності може виявити, що й вона складається з протилежностей, які взаємопереходять зі ще більшою частотою. А тому, слід дивитися думкою загальніше, ніж може на даний час показувати практика.

А також. Аксіома силогізму, - положення, яке обґрунтовує правомірність висновку із засновків, має такий смисл: усе, що стверджується про клас можна стверджувати про кожен предмет класу. А тому, силогізм фактично припускає, що класи чітко визначені, чітко розділені, що між ними немає переходів, - таких членів класу, які можна віднести як до одного, так і до другого класу. Насправді це не так. Як указує ДОЛ, чим ближче клас знаходиться до вершини синусоїди, тим виразніше він може бути окресленим, тим тотожнішими можуть бути його члени, тим істиннішим може бути силогізм. А чим ближче клас знаходиться до умовного положення рівноваги, навколо якого він осцилює-флуктує, тим нечіткіше він може бути окресленим, тим нетотожнішими можуть бути його члени, тим неістиннішим може бути силогізм. Уважають, що силогістика недостатня для опису всіх видів дедуктивних міркувань. А тому, у сучасній математичній логіці силогістику як окремий розділ не виділяють.

Звичайно ж, вади ФЛ проявляється й на практиці. Це від теорії ФЛ-и йде парадигма стабільності (постійності), згідно з якою об'єкт-процес потрібно тримати на практиці в стабільних (постійних) умовах середовища. А, зважаючи на те, що умови середовища змінюються й ритмічно, потрібно дотримуватися, щонайменше, парадигми стабільності-нестабільності. Далеко не скрізь-завжди потрібно подавляти зміни умов зовнішнього середовища об'єкта-процесу щосили.

Зрозуміло, що пропоновані філософські положення можуть не сприйматися, уважатися безплідними, якщо не підкріплювати їх відповідною конкретикою. Ось деяка.

Наприклад, з появою ДОЛ, із застосуванням у ній двоєдиного конструкту, стало остаточно зрозуміло, що має місце матеріальне-ідеальне. Згідно з ДОЛ, на матеріальність-ідеальність будь-чого, будь-якого об'єкта-процесу, вказує, зокрема, сенсуальність-раціональність апріорного-апостеріорного (пі) знання, яке, як і будь-що, будь-який об'єкт-процес, преформується-епігенезує, тобто є як закладеним в нескінченності-скінченності, так і таким, що постійно змінюється приростаючи-убуваючи. А відтак, урешті решт, ні матеріальне, ні ідеальне не є первинним або вторинним. На це вказує, в рамках ДОЛ, також поняття про менше-більше багатоперіодичний взаємоперехід протилежностей.

Ще одна конкретика використання ДОЛ полягає в тому, що згідно з нею усі об'єкти-процеси є неживими-живими, або менше-більше (не) живими. На це вказує, зокрема, поняття про нескінченне-скінченне у просторі-часі преформування-епігенезування. Як раніше, так ще й зараз, багато хто з дослідників (зокрема, Шрьодингер щодо кицьки) вважав/вважає, що організм може бути або неживим, або живим. Насправді ж, біологи давно розуміють, що такі поняття як, зокрема, анаболізм-катаболізм (або синтез-розпад), розвиток - старіння, еволюція-інволюція указують на те, що неживе-живе стає то «живішим», то «неживішим», в онтогенезі-філогенезі, еволюції-інволюції. Життєвий потенціал то збільшується, то зменшується, на що вказують, зокрема, існування критичних періодів розвитку, «пляшкових шийок», концепції переривчастої рівноваги (рівноваги-нерівноваги), стрибків-поступовості.

А ось ще одна конкретика корисності практикування-мислення в рамках ДОЛ. Відомо, що наука розрізняє випадковості та невипадковості, явища та сутності, незакономірності та закономірності. Значна міра наукової потужності направлена на пошуки закономірностей, сутностей. У багатьох випадках науку не влаштовує статистична значимість навіть на такому рівні, який менший за 99%. Вище вже було сказано, що положення об'єкта-процесу в екстремумі синусоїди характеризується максимальною статистичною значимістю. А тому, виходить, що чим більша статистична значимість виявлена в його дослідженні, тим ближче він може знаходитися, у проміжку часу цього дослідження, до екстремуму синусоїди, тим з більшою імовірністю він може перебувати в цьому положенні. Зрозуміло, що цей факт - далеко не вся інформація про даний об'єкт - процес. Адже він змінюється-незмінюється менше-більше багатоперіодично. А тому, може бути потрібним довгоперіодичне дослідження, причому - з різною частотою. До того ж, слід відмітити, що у зв'язку з тим, що об'єкт-процес змінюється випадково-невипадково, те його положення, той його стан, які були раніше випадковими, малоймовірними, можуть стати невипадковими, статистично значущими. Ось у цьому смислі істина вічно йде з рук (Омар Хайям), вона - не монета, яку можна покласти в кишеню (Гегель). Фундаментальний статус «випадкової флуктуації в динамічних процесах» визнається і постмодерністською філософією.

А ще. Розвиток, прогрес може бути лише менше-більше багатоперіодично сталим-несталим. А тому, за певними характеристиками потрібно переходити у протилежність ритмічно(-неритмічно) (наприклад, за циклами Кондрат'єва та іншими) з прискоренням до умовного положення рівноваги, стрибком через нього та з уповільненням змін після нього.

Ще раз наголошуємо, що згідно з ДОЛ усі об'єкти-процеси матеріальні - ідеальні, тотожні-нетотожні; гомологічні-аналогічні; скінченні-нескінченні у просторі-часі; мають скінченну-нескінченну кількість-якість характеристик; преформуються-епігенезують, суб'єктивні-об'єктивні, або длянас-усобі (протилежність прописуємо одним словом), або явища-сутності, або ноумени - феномени; недискретні-дискретні, або неперервні-перервні, еволюціонують - інволюціонують, розвиваються-деградують; стискуються-розширюються; сходяться-розходяться; зменшуються-збільшуються; нагріваються-охолоджуються; абсолютні-відносні; перебувають у бутті-інобутті…

Уважаємо, що бути корисним давати визначення понять, пояснення будь - чого у форматі ФЛ поряд з визначенням, поясненням у форматі ДОЛ.

Слід звернути увагу й на ту обставину, що ДОЛ перебуває у процесі розвитку, становлення, подальшого виходу за рамки ФЛ, а тому її ідеї та висновки з ней потребують критичного відношення. До формалізму теорії (ДОЛ) потрібно відноситися гносеологічно-онтологічно, - виявляти, на скільки доречно використовувати до даного об'єкта-процесу (зважаючи на його форму - зміст, преформування-епігенезування) в даних умовах середовища (зважаючи на роль внутрішніх-зовнішніх факторів). Слід припустити, також, що ДОЛ теж обмежена(-необмежена).

Висновки. ДОЛ - логіка, якою потрібно керуватися у пізнанні. У формулюванні понять доречно виражати їх у вигляді двоєдиного конструкту. Дедукування знань від основної аксіоми ДОЛ дозволить суттєво загальніше поглянути на той об'єкт-процес, який досліджується.

Список використаних джерел

[1] Асмус, В. (Ред.). (1976). Аристотель. Сочинения: В 4 т.: Т. 1. Метафизика Аристотеля. Москва: Мысль.

[2] Иткин, М. (Ред.). (1952). Аристотель. Аналитики первая и вторая. (Б. Фохт, Пер.). Москва: Политиздат.

[3] Румянцева, Т. (2003). Диалектика. У А. Г рицанов (Сост. и глав. науч. ред.), Новейший философский словарь (с. 1114-1115). Минск: Книжный Дом.

[4] Кизима, В. (2002). Діалектика. У В. Шинкарук (голова редколегії), Філософський енциклопедичний словник (с. 158). Абрис.

[5] Булатов, М. (2002). Діалектика матеріалістична. У В. Шинкарук (голова редколегії), Філософський енциклопедичний словник (с. 159). Абрис.

[6] Маслов, А. (2003). Китай: Укрощение драконов. Духовные поиски и сакральный экстаз. М.: Алетейа.

[7] Косолапов, Р. (2017). О единстве диалектики, теории познания и логики. Извлечено из: http://aurora.network/articles/11-analitika-i-prognozy/29833-o-edinstve-dialektiki-teorii-poznanija-i-logiki.

[8] Денисюк, П. (2021). Осцилляторная диалектика и логика. Interdisciplinary research: scientific horizons and perspectives: (Vol. 2, pp. 82-85). March 12, 2021. Vilnius, Republic of Lithuania: NGO «European Scientific Platform».

[9] Денисюк, П. (2022). Апріорне (пі) знання з позицій діалектичної осциляторної логіки. Theoretical and empirical scientific research: concept and trends: (pp. 79-84). October 14, 2022. Oxford-Vinnytsia: P.C. Publishing House & NGO «European Scientific Platform».

[10] Гусєв, В. (2016). Метафізика як філософська наука. Наукові записки НАУКМА, (180). 3-11.

[11] Мошенський, О. (2016) Логічне вчення Аристотеля. Харківський національний університет внутрішніх справ. С. 1-7. Вилучено з: https://dspace.univd.edu.ua

Размещено на Allbest.ru