Філософський базис творчості Альберта Камю

Размещено на http://allbest.ru

Харківський національний університет радіоелектроніки

Філософський базис творчості Альберта Камю

Ховрат Артем Вячеславович аспірант факультету комп'ютерних наук

Тесленко Денис Максимович аспірант факультету комп'ютерних наук

Науковий керівник: Штанько Валентина Ігорівна

доктор філософських наук, завідувач кафедри філософії

Україна

Анотація

Праці Альберта Камю були однією з основ «культурної революції» в Європі в середині ХХ століття. Можливість поєднання екзистенційних ідей з невідчуженням від реальності стала наступним кроком у розвитку тогочасної філософії. Чинна робота розглядає творчість письменника через виокремлення найбільш важливих концептів та ідей притаманних його творам, з метою визначення важливості доробку автора для тогочасного суспільства. У результаті проведеного дослідження зазначена теза була підтверджена, а також сформульована актуальність робіт Альберта Камю для ХХІ століття в умовах військово-політичної та соціальної нестабільності.

Ключові слова: абсурд, бунт, екзистенціалізм, культурна революція, романістика.

У своїй творчості та спілкуванні Альберт Камю неодноразово повторював тезу про те, що він не є філософом. Частково це твердження можна вважати істинним, оскільки професійним філософом письменник дійсно не був, хоча й отримав філософську освіту. Однак у ретроспективі те, що він говорив, що він писав і як він це писав, зробило суттєвий внесок у філософську течію того часу, особливо в екзистенціалізм, який у середині 20-го століття ставав усе більш популярним, з огляду на тогочасний соціальний контекст. Але на відміну від Ніцше, Хайдеггера чи Сартра, філософія Камю відрізнялась з своїм настроєм, про що не раз згадував сам автор.

Загальна політична нестабільність і збільшення кількості військових конфліктів у різних куточках світу, зумовили часткове повернення до ідей викладених у роботах екзистенціалістів. Тому чинна стаття ставить на меті розглянути особливості філософських поглядів Альберта Камю, задля перевірки важливості та необхідності його думок у ХХ столітті та актуальності для ХХІ сторіччя.

Загалом відображення філософського світогляду Камю знаходиться в його численних творах. У 1936 році у своїх «Щоденниках» автор сам пише: «Ми мислимо і розмірковуємо лише в образах. Якщо хочеш бути філософом, то пиши романи» [1]. Тому для того аби зрозуміти характерні риси його творчості, а відповідно і поглядів, врахувавши контекст, необхідно здійснити поступовий хронологічний аналіз його біографії та наробку.

1930 рік стає переломним у житті Альберта Камю. Цього року, з огляду на «Щоденники» він усвідомлює, що хоче писати та вивчатиме філософію в ліцеї, а потім в університеті. Водночас автор дізнається, що тяжко хворий на туберкульоз, та не зважаючи на цю хворобу, він продовжував йти до того, що вирішив: «Пиши, щоб стати філософом». У стінах Алжирського університету юний Камю знайомиться з Жаном Греньє, відомим письменником і філософом того часу. Греньє стає натхненником майбутнього автора і вносить у його свідомість ідею про те, що думка може з'явитися незалежно від прихильності певній догмі, оскільки думка є результатом свідомого і обдуманого сприйняття дійсності. Ці ідеї знайдуть своє відображення в його політичних переконаннях. В університеті молодий філософ намагається знайти себе в філософських висловлюваннях інших авторів, і в ході цих пошуків він вивчає працю Анрі Бергсона «Два джерела моралі і релігії», в результаті чого відкидає «філософсько-релігійні» ідеї і визнає ідею «смерті Бога». У той же час він розуміє, що «справжній сенс життя» полягає в реальному світі. Описати реальний світ було одним із головних завдань Камю, яке він реалізував спочатку в «Описах бідного кварталу», а потім у своєму останньому романі «Перша людина». Однак еволюція поглядів молодого автора не цьому не закінчується.

«Філософія в образах» - те, чого Камю хотів досягти у своїх перших романах і за що він різко критикував знамениту роботу «Нудота» іншого філософа-екзистенціаліста Жан-Поля Сартра, стало наріжним каменем його творчості. «Щаслива смерть», «Одруження» - романи, в яких Камю почав спроби поєднати досвід і думку, життя і роздуми зі змістом. Таким чином філософу вдається доповнити наслідки абсурду чи бунту різноманітними прикладами з життя: «Підйом, трамвай, чотири години в офісі чи на фабриці, обід, трамвай ...» [2] - у цьому прикладі за переліком звичних для тогочасних людей об'єктів та подій, Камю приховує людські переживання та плинність часу.

Для того аби краще зрозуміти наведений вище приклад, повернемося до філософських концепцій, які так любив розглядати у своїх текстах французький мислитель. І почнемо з концепції абсурду, яку автор відобразив у «Міфі про Сізіфа», що спочатку задумувався як дисертація, але під час роботи Камю відмовився від свого наміру [3]: «Я працюю над своїм есе про абсурд. Я відмовляюся робити з цього дисертацію». Перебуваючи в культурних рамках «смерті Бога», Камю каже, що саме абсурд виражає початковий світогляд людини, оскільки він бере свій початок у дисбалансі між людиною та світом на екзистенційному та когнітивному рівнях.На першому з них можна побачити усвідомлення людиною своєї неминучої обмеженості: «У мертвому світлі долі стає очевидною марність усіх наших зусиль» [4] - так пише Камю в «Міфі про Сізіфа». Крім того, відчуття абсурду посилюється відчуженістю світу: людина починає усвідомлювати, наскільки світ до неї ворожий і поступово заперечує його. Подібну ідею можна побачити в оповіданні «Чужий» з використанням приклад долі Мерсо. Головний герой настільки чужий реальному світу, що сама історія починається зі слів: «Сьогодні померла моя мама. А може, вчора - не знаю» [5]. Сам Камю говорив: «Огида, викликана нелюдяністю самої людини, безодня, в яку ми падаємо, дивлячись на себе, ця «нудота» ... теж абсурдна» [4]. На пізнавальному рівні абсурду теж не уникнути. Як і інші представники екзистенціалізму, Камю стверджував, що «успішна» наука не здатна пізнати світ як у цілому, так і як окремий феномен людини зі специфічними рисами. Усе це лише підтверджує висловлену раніше тезу про те, що абсурд, на думку французького мислителя, - це світосприйняття людини, що полягає в дисбалансі між ірраціональним світом і самою людиною. Подібний конфлікт зосереджений на сутності існування в такому світі, філософ закликає вирішувати, а не тікати від нього.

Зазначена вище сентенція за Камю є не прийняттям абсурду, а «бунтом» - безперервною боротьбою людини за право називатися людиною і жити по- справжньому. Це поняття автор детально розглянув у своєму романі «Бунтівна людина», який побачив світ у 1951 році і викликав «інформаційний вибух» у ЗМІ. Камю стали називати представником «нових лівих», захисником інтересів демократії, свободи, противником тоталітаризму і комунізму. У романі мислитель намагається зрозуміти час, у якому він жив. Він писав: «усвідомити реальність логічного злочину, характерного для нашого часу, і уважно вивчити шляхи його виправдання. Це спроба зрозуміти нашу сучасність» [1]. Активна політична позиція, нестримна любов до футболу, до сонця, до обіймів і поцілунків, до світу загалом - все це було в житті автора і все це він відобразив як символи у своїх текстах. Одним із таких можна вважати епізод із роману «Чума» [6], коли доктор Ріє та Жан Тарру, перебуваючи на даху одного з будинків чумного міста, насолоджуються заходом сонця і у них виникає відчуття «чогось прекрасного і чогось справжнє», тоді як місто знаходиться «у вогні чуми». Ось як Камю намагався передати ідею протистояння людини абсурду, особливо свого часу, у Нобелівській промові 1957 року він описав усі події, що відбувалися: «... надто міцно прикутий до галери свого часу аби не веслувати разом з іншими, навіть вважаючи, що галера смердить оселедцем, що на ній занадто багато наглядачів і що, крім усього, неправильний курс взято ... ». Можливо, саме через таку позицію Камю не вважав себе філософом- екзистенціалістом і майже при кожній нагоді говорив: «Ні, я не екзистенціаліст... Сартр - екзистенціаліст». Фактично єдина книга ідей, яку опублікував Камю, «Міф про Сізіфа», була сповнена критики філософії екзистенціалістів. екзистенційний філософ камю

«Не філософ, не екзистенціаліст» - так називають французького автора, який у довоєнні та післявоєнні часи залишався сам по собі, намагаючись донести до читача реальний світ із його різноманітними формами. Абсурд, проти якого люди повинні виступати, проти якого люди повинні «бунтувати». Ці думки знайшли своє відображення вже після середини 20-го століття, у триваючій «культурній революції». З огляду на зазначене Альберта Камю можна віднести до числа тих людей, чиї ідеї були необхідні ХХ століттю. Однак у наш час, подібні концепти не втратили свою актуальності - розуміти всю абсурдність зовнішнього світу, але продовжувати радіти буденності - те, що може допомогти подолати емоційну напруженість, зумовлену викликами сьогодення.

Список використаних джерел

[1 ] Камю, А. (2021). Щоденники (Є. Марічев, Пер.). Фоліо.

[2] Камю, А. (2022). Міф про Сізіфа. Бунтівна людина (О. Жупанський, Пер.). Фоліо.

[3] Camus, A., Grenier, J., & Rigaud, J. F. (2003). Correspondence, 1932-1960. University of Nebraska Press.

[4] Camus, A. (1991). The Myth of Sisyphus and Other Essays (J. O'Brien, Trans.). Vintage.

[5] Камю, А. (2019). Чужий (П. Таращук, Пер.). Фоліо.

[6] Камю, А. (2020). Чума (В. Євменов, Пер.). Фоліо.

Размещено на Allbest.ru